Павло Скоропадський та наш час: уроки, які ми так і не вивчили

Майже сто років минуло з часу, коли гетьман Павло Скоропадський написав свої мемуари, але їхня актуальність для сучасної України більш ніж очевидна.

Через сто років ми, як і раніше, намагаємося самовизначитися, лавіруємо між вибором Європи чи Росії, дратуємось на галичан, найголовніше, кидаємось з крайності крайність. Загалом, ми залишаємось у полоні тих самих ілюзій, що призвели до краху українського проекту у 1917-1920 рр.

У цьому плані мемуари Скоропадського є цінним джерелом для розуміння алгоритму соціальних процесів в Україні. Звичайно ж, Павло Петрович часто лукавив у своїх мемуарах і представляв картину у вигідному для себе світлі. Втім, було б дивно, якби він робив інакше.

У цьому матеріалі я спробував вибрати найцікавіші думки Скоропадського, які я супроводжуватиму короткими коментарями з прив'язками до нашого часу.

Виписки я робив із мемуарів Скоропадського у книзі А.С. Смирнова «Проект «Україна», або Зоряна частина гетьмана Скоропадського». - М.: Алгоритм, 2008.-384 с.

«Перш ніж почати переказ пережитого, не можу не зупинитися на одному факті, який мене завжди сильно вражав і якому я досі не можу дати точного визначення. Як це могло статися, що серед усіх людей, які мене оточували за весь час, особливо мого гетьманства, було так мало осіб, які в питанні про те, як мислити Україну, яку ми творили, мислили б її так, як я. Було дві течії, як у соціальних, так і в національних питаннях, обидві крайні, ні з тим, ні з іншим я ніяк не міг погодитись»

Сторінка 33

Коментар. Актуально і сьогодні. Є дві течії, але, як і раніше, відсутня і лідер, і проект, як послідовна стратегія руху до цілей, які поділяє все суспільство.

«Я постійно займався історією Малоросії, завжди пристрасно любив Україну не лише як країну з опасистими полями, з прекрасним кліматом, а й славетним історичним минулим, з людьми, вся ідеологія яких відрізняється від московської; але різниця між мною та тими українськими колами та, що останні, люблячи Україну, ненавидять Росію; а в мене цієї ненависті нема. У всьому цьому гніті, який був так різко виявлений Росією по відношенню до всього українського, не можна звинувачувати російський народ; це була система правління; народ у цьому не брав жодної участі; тому мені здавалося і здається досі, що для Росії жодної небезпеки не становить федеративний устрій, де всяка складова могла б вільно розвиватися: зокрема в Україні існували б дві паралельні культури, коли всі особливості українського світогляду могли б вільно розвиватися та досягати відомого високого рівня; якщо ж все українство – мильна бульбашка, то воно само собою було б зведено нанівець.

Великороси зовсім не розуміли духу українства . Просте пояснення, що все це нісенітниця, що вигадали українство німці та австрійці заради ослаблення Росії, — неправильно. Ось факт: тільки варто було центральному російському уряду ослабнути, як негайно з усіх боків з'явилися українці, швидко захоплюючи дедалі ширші кола серед народу. Я чудово знаю клас нашої дрібної інтелігенції. Вона завжди захоплювалася українством; всі дрібні керуючі, конторники, телеграфісти завжди розмовляли українською, отримували Раду (газету, прим. Романенка), захоплювалися Шевченка, а цей клас найближчий до народу. Сільські священики у турботах про насущне харчування своєї численної родини під впливом вищого духовенства, яке досі лише за малим винятком все великоруське (московського спрямування), не висловлюються безперечно. Але якщо пошукати, то у кожного з них знайдеться українська книжка та прихована мрія здійснення України. Тому, коли великороси кажуть: українства немає, то дуже помиляються, і німці, і австрійці тут ні до чого, тобто в основі вони ні до чого».

Сторінка 33

Коментар: Загалом ми бачимо те саме і зараз. Україна сприймається як інспірований ззовні проект, начебто відсутня внутрішні підстави, які знову і знову воскресають Україну як самостійний суб'єкт. Зворотною стороною є те, що не будучи включеною у великий проект, Україна швидко звалюється в стан хаосу.

«У народі є любов до всього українського, але він не вірить поки що у можливість досягнення цих бажань ; він ще не переконаний у тому, що українство є дещо нижчим. Це останнє століттями втовкмачували йому в голову, і тому його немає ще народної гордості, і, звичайно, кожен українець, через ту чи іншу умову по громадських сходах з народу, негайно перероблявся у великороса з усіма його позитивними та негативними якостями».

Сторінка 36

Коментар: Знову ж таки комплекс неповноцінності постійно відтворюється в Україні. Через 20 років після здобуття незалежності вітчизняна молодь соромиться України, тоді як у тій же Росії пишається країною (хоча сьогоднішній стан України та Росії є однаковим).

Великороси кажуть: «Жодної України не буде», а я кажу: «Що б там не було, Україна буде в тій чи іншій формі. Чи не змусиш йти річку назад, також і з народом, не змусиш його відмовитися від його ідеалів. Тепер ми живемо за часів, коли одними багнетами нічого не зробиш». Великороси ніяк цього зрозуміти не хотіли і казали: «Все це оперетка», — і довели до Директорії з шовіністичним українством з усією нетерпимістю і ненавистю до Росії, з радикальним проведенням (насадженням) української мови і, до того ж, із крайніми соціальними. гаслами.

стор. 36-37

Коментар: У нашому випадку відбувається аналогічний процес. Після Харківських угод прорубується шлях для «тягнибоківщини» найгіршого і найрадикальнішого штибу. Поспіх фронтального зближення з Росією плюс непродумана політика в гуманітарній сфері, незабаром дадуть багаті плоди у вигляді чергової «Директорії» з «крайніми соціальними гаслами».

За царського режиму були: цар, віра і вітчизна. Єдине зрозуміле селянству гасло – земля. Щодо волі – вони самі вивірилися щось, але землю подавай усю.

Сторінка 37

Коментар: Сьогодні вже й земля не потрібна, тим паче свобода. У XXI століття Україна входить з тотально апатичним, стомленим, внутрішньо дезінтегрованим суспільством без ідеалів, системи координат, лідерів. Мабуть, якщо сьогодні визначити, що є головним сенсом життя, то ним є споживання згори до низу.

В українців жахлива риса – нетерпимість і бажання досягти всього одразу; у цьому відношенні мене не здивує, що вони рішуче проваляться. Хто хоче все відразу, той, зрештою, нічого не отримує. Мені постійно доводилося говорити їм про це, але це їм неприйнятно. Наприклад, з мовою: вони вважають, що російську мову необхідно витіснити. Пам'ятаю, як довелося витратити багато слів для депутації, яка наполягала на українізації університету Св. Володимира. Причому інтелігенції в Україні майже немає: усе це напівінтелігенція . Якщо вони, тобто. Директорія, не прийде до тями і знову вижене всіх російських чиновників і посадить туди всіх своїх безграмотних молодих людей, то з усього цього вийде хаос, не краще того, що було при Центральній Раді.Коли я говорив українцям: «Почекайте, не поспішайте, створюйте свою інтелігенцію, своїх фахівців з усіх галузей державного управління» вони зараз же вставили дибки і говорили: «Це неможливо»

Сторінка 39

Коментар: Пам'ятається мені, 2003 року розповідали таку історію про Юлію Тимошенко, яка наприкінці 90-х їздила брати консультацію у Сергія Караганова. Той зустрівся з нею в московському ресторані і близько 2-ї години вони мило розмовляли. За консультацію попередньо Тимошенко заплатила близько 20-30 тис. доларів. Загалом, зрештою, вона почала виявляти ознаки нетерпіння і натякати, мовляв, а коли ж, власне, буде консультація. Караганов узяв серветку і написав на ній щось. Тимошенко прочитала і запитала: «Це все?». «Все», — відповів Караганов. Тимошенко після цього пішла. На серветці було написано - "Не намагайтеся отримати все відразу".

Тож підстави провалу Юлії Володимирівни потрібно шукати саме в цій площині, як і Ющенку та інших наших діячів.

Теж стосується й напівінтелігенції. Вся ця наша українська напівінтелектуальщина, що метушиться від крайності до крайності, вирощує сьогодні одного кумира, потім розчаровується в ньому, потім проклинає його... Загалом, невдалого вибору, що перебуває у вічному полоні, виникає від вічних помилок, які обумовлені. Лінню читати, розширювати кругозір, страхом системної роботи як такої. Тому простіше знайти проблему наших державних негараздів у російській мові, ніж у банальному кумівстві чи некомпетенції.

Мабуть, ця обстановка, яка щасливо склалася для українського руху, закрутила всім цим українським діячам голову, і вони закусили вудила, але я думаю, що не надовго. Галичани інтелігентніші, але, на жаль, їхня культура через історичні причини занадто відрізняється від нашої.

Потім, у тому числі багато вузьких фанатиків, особливо у сенсі сповідування ідеї ненависті до Росії. Ось такого роду галичани і були найкращими агітаторами, які нам посилали австрійці. Для них неважливо, що Україна без Великоросії задихнеться, що її промисловість ніколи не розвинеться, що вона буде повністю в руках іноземців, що роль їхньої України – бути населеною якимось живим селянством.

Сторінка 40

Коментар: Немов про Ющенка написано та п'яти роках національних мук. Хоч він і не галичанин, але поводився, якраз у такому ключі. Результат до болю передбачуваний.

Особисто я розумів, що Україна на існування має повну основу, але лише як складову майбутньої російської федерації, що необхідно підтримувати все здорове в українстві, відкидаючи його темні та несимпатичні сторони. Великоросам треба вказати їх певне місце.

Я глибоко вірю, що тільки така Україна життєва, що вона найбільше відповідає духу простого народу, що всі інші точки зору суть, з одного боку, не більше і не менш як революційний накип, з іншого – старий російський урядовий погляд, який тепер уже віджив: «Тримати і не пускати».

Сторінка 41

Коментар: Питання тільки, скільки років потрібно, щоб росіяни дійшли ідеї федерації в тому вигляді, що бачив Скоропадський.

У розпал будь-якої революції лише люди з крайніми гаслами за відомого щасливого збігу подій ставали вождями та мали успіх. Я це знав, але на моє нещастя, я прийшов до влади в той момент, коли для країни, змученої війною та анархією, насправді потрібна була середня лінія компромісів.

Сторінки 42-43

Коментар: Аксіома політичного процесу «на переломі», причому не тільки в Україні. Скоропадський зазнав краху, і, бачимо, він це чудово розуміє. Актуально і зараз, за ​​радикалізацією проблем слідує радикалізація настроїв. У сучасній Україні "середня лінія, лінія компромісів" закінчилася після Кучми.

Відсутність політичного виховання у Росії; взаємна недовіра; ненависть; деморалізація всіх класів, що особливо посилилася під час війни і що послідувала за нею революція; повна відірваність країни від зовнішнього світу, що дає можливість кожному тлумачити світові події, як йому здається вигідним; військова окупація – всі ці умови мало обіцяли успіху у моїй роботі, але, взявши владу не заради особистої авантюри, я й тепер не змінив своєї думки.

Сторінка 43

Коментар: Власне, як і сьогодні.

За існуючої вічної анархії і праворуч, і ліворуч чесним людям доводиться долати незрівнянно більше перешкод для прояву своєї волі та ініціативи в корисний бік, ніж будь-де в іншій країні.

стор. 53.

Коментар: Начебто вчора сказав.

Я ж протягом 10 місяців, постійно маючи спілкування з окремими діячами цих партій, переконався вже, наскільки за всієї їхньої щирості та бажання щось створити, вони інтелектуально безсилі вивести країну на творчий шлях.

Сторінка 122

Коментар: 19-річне ходіння по колу сучасної України переконує нас у тому ж самому.

Ми спочатку маємо демократизувати країну, виховати людей, розвинути в них свідомість обов'язку, прищепити їм чесність, розширити культурний обрій, а тоді лише можна говорити про подальший етап соціальної революції.

стор. 123

Коментар: Можемо, але спочатку ми вважаємо за краще пройти через неминучий етап творчої ідіотичної руйнації всіх і вся.

Німці все сильніше та планомірніше захоплювали країну. Я спостерігав ту педантичність і продуманість, які давались взнаки у всіх діях. Я бачив, що якщо не об'єднаються ті культурні верстви суспільства, яких у нас чимало було в Україні, але які були розпорошені, німці ж, які завжди зважали на розум і силу, просто за відомих умов перетворять Україну на нову Німеччину. Вже до того були дані, оскільки, незважаючи на універсали , що знищували власність на землю, маєтки були продані німцям.

стор. 125

Коментар: Через 20 років вони спробують це зробити буквально, через 100 зроблять це (спільно з іншими націями) стратегіями непрямої дії.

Я завжди любив людей честолюбних. Це люди, здебільшого, які вміють бажати та досягати наміченої мети. Одне з наших нещасть полягає в тому, що в нас мало саме честолюбних людей. Яка мені справа до спонукань людини, аби вона робила. Ми страждали від відсутності людей, які прагнуть досягти чогось більшого, вся якась дрібниця, головним чином спрагла, щоб ніхто не обурював спокій, а якщо треба діяти, то тільки для того, щоб якось безпечно спекульнути для свого міщанського. благополуччя.

стор. 132

Коментар: Жаба – ось що тисне українця щомиті, щохвилини, щогодини. Усе життя, коротше.

Петлюра честолюбний, ідеаліст без жодного розмаху, а головне, за ним пішли б тільки крайні ліві кола України та галичани, потім він не так державний діяч, як партійний, а для цього держава не годиться. З усіх соціалістичних діячів він єдиний, котрий у моїх очах залишився чистою людиною; потім він щирий, у ньому багато малювання, але це вже риса українська, я думаю, вихована в українських діячах усім минулим українського руху.

У старій Росії єдина область, де українство, і те під сильною цензурою, дозволялося, це театр. Усі покоління нинішніх українських діячів виховані на театрі, звідки пішла любов до будь-якої театральності та захоплення не так сутністю справи, як її зовнішньою формою. Наприклад, багато українців вважали, що з оголошенням Центральною Радою самостійної України Українська держава вже є незаперечним фактом. Для них українська вивіска була вже дещо, що вони вважали непорушною. Вся діяльність Центральної Ради, якщо так можна сказати, була спрямована до зовнішнього, до посилення українства для ока, мало піклуючись про його внутрішній, серйозний культурний розвиток.

стор. 134-135

Коментар: Через 100 років наступаємо на ті самі граблі. Українізація як самоціль, але не як засіб до просування до якоїсь серйозної мети. Петлюра – це, мабуть, тодішній Ющенко. Віктор Андрійович усі п'ять років проявляв потужний інтерес до будь-яких зовнішніх проявів змін, але зовсім ігнорував суть. Підсумок, як і в Петлюри, цілком закономірний.

Мій кінцевий ідеал – бачити Україну, вкриту одними лише дрібними, високопродуктивними, власними господарствами, що продають цукрові буряки цукровим заводам, які вже стали акціонерними, причому заводи мали мати й частину капіталу в дрібних акціях, щоб більш заможні та культурні хлібороби-власники могли їх купувати.

Сторінка 139

Коментар: У наших умовах це вже недосяжна мрія.

Скоропадський у компанії П. Гінденбурга та Е. Людендорфа.
Спа (Бельгія). Вересень 1918 року

Найбільша людина, яку висунула наша епоха, це на наш жах – Ленін. Людей нема. Тепер, коли мені нема чого робити, я виписав газети всіх відтінків і всіх країн, які мають значення. Як усі ці наші викладки різних промов великих державних і громадських діячів переконливо гарні на стовпцях газет, як вони заспокійливо діють на нерви непосвяченого в таємниці політики і як вони безрадісні для людини, яка скуштувала отруту державного правління. Як невчасні рішення можновладців. Коли вони за щось нарешті після довгих сумнівів наважуються взятися, життя вже пішло вперед, і вони знову залишаються перед розбитим коритом. Яка фальш звучить у всьому, що кажуть ці люди. Ні, людей нема!

стор. 154

Коментар: Можливо, Миколі Яновичу чи комусь ще з нинішньої команди варто було б починати свій робітник із цих слів. Про опозицію я й не говорю. Все, що ми будували (будували?) ці роки було з далекого минулого. Кучма будував те, що йому ніхто так і не сказав. Ющенко будував націоналізм кінця XIX століття. Янукович будує Росію Путіну, яка, втім, такий самий провальний проект, як усі попередні.

Не слід забувати, що Захід населений людьми реальної політики, а не панами ширяють у хмарах, як більшість росіян, не кажучи вже про українців, які, нічого не маючи, малюють собі картину, що весь всесвіт біля їхніх ніг.

стор. 193

Коментар: Початок 2005-го та 2010-го просто таки напрошується на думку.

Духовий оркестр однієї з німецьких піхотних частин на Думській площі (зараз це Майдан Незалежності)

Насправді це дві різні країни. Вся культура, релігія, думка жителів зовсім у них інші. Галичани ж хотіли представити Entente'e картину нібито єдиної України, яка вкрай ворожа до ідеї Росії, причому в цій Україні найголовнішу роль відігравали б самі галичани. Наш народ не захоче цього ніколи. Що галичани так і вчинили, це логічно. Вони лише вигравали, що наші соціалістичні партії йшли на це; теж понятно.Ни я, ні держава не хотіли крайнього соціалізму, особливо нашого російського забезпеченого, негайно вироджується в буйний більшовизм.

стор. 194

Коментар: На жаль, це також правда.

У Росії тепер більшовизм, народ потрапив до рук божевільних ідеалістів і величезної кількості всяких іноземних і кримінальних елементів. Але хто у цьому винен? Наш забитий народ, безперечно, немає. Виновата наша інтелігенція всіх відтінків та напрямків. Одні без будь-якого знання народу, без наукового організаторського досвіду, завдяки заздрості до всього вищого, або через якийсь вульгарний сентименталізм, з величезною ні на чому не заснованою самовпевненістю, вирішивши облагодіювати народ, інші, що не бажають ні йотою поступитися зі своєю вигодою, тягнуть його в інший бік. В результаті все більш м'яке викидається з ужитку і залишаються лише дві смуги: більшовизм зліва, в який переходять навчання наших соціал-демократів і соціал-революціонерів, і більшовизм праворуч, який тепер хоч і в тому ж загоні,

стор. 225

Коментар : Ми ще до цього не підійшли, але обов'язково підійдемо.

Сам народ хоче просто покращення свого побуту, проте розібратися у всіх цих питаннях він зовсім не може. Раніше, за старого уряду, йому казали, що все зло від бунтівників. «Лупи їх», — і він лупцював. Тепер йому кажуть: «Все зло від буржуя, лупи його!» — він його лупить, так думає, що це єдиний засіб покращити своє становище.

стор. 226

Коментар: Принципово нічого не змінилося.

Та тому, що одними українськими силами не можна було створити нічого серйозного. Культурний справді клас українців дуже нечисленний. Це і є лихом українського народу . Є багато людей, які палко люблять Україну і бажають їй культурного розвитку, але самі ці люди російської культури, і вони, дбаючи про українську культуру, анітрохи не змінять російської. Це вузьке українство виключно продукт, привезений нам з Галичини, культуру якої цілком пересаджувати нам не має жодного сенсу: жодних даних на успіх немає, і це є просто злочином, бо там, власне, й культури немає.

Адже галичани живуть недоїдками від німецького та польського столу. Вже одна мова їх ясно це відображає, де на п'ять слів чотири польські та німецькі походження. Я галичан дуже поважаю і ціную за те, що вони справді демократи, які розуміють, що бути демократом – не означає діяти більшовицьки, як це, на наш сором, відбувається у нас. У них є свій освічений клас, що дає впевненість, що галичани зможуть зберегти свою народність.

Великороси та наші українці створили спільними зусиллями російську науку, російську літературу, музику та мистецтво, і відмовлятися від цього свого високого та доброго для того, щоб взяти те убожество, яке нам, українцям, так наївно люб'язно пропонують галичани, просто смішно та немислимо. Не можна дорікнути Шевченку, що він не любив України, але хай мені галичани чи хтось із наших українських шовіністів скаже по совості, що якби він був тепер живий, відмовився б від російської культури, від Пушкіна, Гоголя тощо і визнав б лише Галицьку культуру; безперечно, що він, ні хвилини не замислюючись, сказав би, що він ніколи від російської культури відмовитися не може і не бажає, щоби українці від неї відмовилися. Але водночас він би працював над розвитком своєї власної, української, якби умови давали йому можливість це робити.

Наскільки я вважаю за необхідне, щоб діти вдома і в школі говорили тією ж мовою, якою мати їх навчала, знали б докладно історію своєї України, її географію, наскільки я вважаю за необхідне, щоб українці працювали над створенням своєї власної культури, настільки ж я вважаю безглуздим та згубним для України відірватися від Росії, особливо у культурному відношенні.

При існуванні в нас і вільному розвитку російської та української культури ми можемо розцвісти, якщо ж ми тепер опинимося від першої культури, ми будемо лише підстилкою для інших націй і ніколи нічого великого створити не зуміємо.

стор. 250

Коментар: Погоджуся, мабуть, практично з усім.

Варто подивитися на карту, щоб одразу зрозуміти, наскільки така держава (йдеться про Крим, який намагався стати самостійною, — прим. Романенко) не має даних для того, щоб бути життєздатною. Причому слід зауважити, що якби через будь-які умови такі кордони могли б, зрештою, встановитися, безсумнівно, Крим став би найлютішим ворогом України, а весь цей найбагатший український край, маючи Крим, який, очевидно, був би Україні ворожий, оскільки природно усвідомлював би, що для України та її торгівлі він становить вічну загрозу, це край був би приречений на повільне в'янення, оскільки його порти Одеса та Маріуполь перебували б під безпосередніми ударами з боку Криму.

стор. 252

Коментар: Читати всім дбайливцям розлучення з Кримом.

Моє становище було надзвичайно делікатне. У душі я погоджувався з тим, що провести кордон за способом Брест-Литовського договору було вигідно, можливо, лише німцям, які мали б замість сусідки Росії вічно вируючий потік, де їм можливо фактично розпоряджатися, як їм буде завгодно (мова йде про створення козацьких держав на Дону та Кубані,-прим. Романенко). Та й з німецького боку, моя особиста думка, що така політика, зрештою, невигідна та короткозора. Для нас же мати на фланзі розлючених до крайності Козаків було б дико. Але українські кола, з якими я говорив, і чути нічого не хотіли. Ростов їм потрібен, це буде зв'язок із Кубанню, який теж населений українцями і тому належатиме Україні, і багато інших доводів змушували їх бути в цьому питанні непримиренними.

стор. 253

Коментар: Як читаю, так згадую Ющенка, який зібрався нести світоч демократії на великих євразійських просторах. Перманентний конфлікт можливостей та бажання – вічна проблема українських еліт.

Військовий клас прийшов до нас, безперечно, чесним. Вища командування ні в які спекуляції не входило, особисто не співчувала їм, у політичному відношенні всі ці Ейхгорни, Гренери та найближчі їхні помічники вимагали виконання Брест-Литовського договору, все ж таки нові вимоги вважали зайвими. Вони на Україну дивилися доброзичливо і не бажали її економічного падіння, навпаки, приходили на допомогу, коли бачили скрутне становище. За своїми переконаннями, вони були демократи, особливо Гренер. Ми з ним говорили про аграрну реформу. Він дивився на неї розумно, був проти будь-яких демагогічних прийомів, хотів дійсного проведення цього питання з найменшими потрясіннями. Особисто їм було важко розібратися в цьому питанні, бо вони хоч і сумлінно прочитали всю літературу про Україну, головним чином Львівського виготовлення. але часто бачили, що наяву виходить зовсім не те, що в цих книгах написано. Наприклад, у питанні українського міністерства спочатку, завдяки постійним до них паломництвом українських партій та завдяки особистому співчуттю України, у розмові зі мною вони вказували на бажаність призначення міністрів зі складу українців. Я їм казав, що й сам того хочу, і на доказ цього вказував їм на те, що після перевороту я ж запрошував багатьох українців, але вони не захотіли цього, а крім цього, я прошу їх вказати мені, кого б, власне, вони вважали за можливе призначити, оскільки я, за всього мого бажання, позитивно таких людей не бачу., адже не достатньо бути українцем і бажати, щоб на Україні було добре, потрібно мати ще деякі інші дані для того, щоб бути міністром. Якщо ми при цьому складі, який у нас є, часто помиляємося, а це все ж таки майже люди, які мають за собою відомий державний досвід, або за службовим своїм колишнім становищем, або ж за участю у громадських справах, то що ж буде, коли в мене будуть українці. Вони погоджувалися, і більше, до певного часу, до цього питання не поверталися.

Другі ж начальники в жодну політику не вдавалися і були дуже різної якості, але виконували свій обов'язок і були чесні. Так було до осені. На жаль. Після їхньої революції все змінилося, і горезвісні німецькі старанність і чесність зазнавали іноді найсильніших потрясінь. Просто неймовірно, як швидко у них пішло розкладання армії, і це розкладання торкнулося не тільки солдатів, а й офіцерів, особливо торкнулося все, що було не на стройових посадах. Це перший клас.

Дипломати, взагалі, як усі дипломати, пристосовувалися, оглядалися спочатку на своє міністерство закордонних справ, на імператора та його гурток, потім все більше на рейхстаг і на закінчення вже на соціалістів. сказати, що з бароном фон Мумм можна було дуже добре працювати. Сама по собі це була добра людина, вже мабуть втомлена від служби, дуже честолюбна, схильна до лестощів, старий холостяк з великою дозою сентименталізму, він бачив, що створити Україну українськими силами не можна, ніякого українського шовінізму він не підтримував, робив найнеобхідніше з того, що вимагало його міністерство щодо цього. Його заступник фот Берхем, гостріша людина, дуже освічена і розумна, останнім часом відігравала велику роль. Стосовно мене він залишився до кінця чесною і порядною людиною. Головним невидимим ділом усієї справи був у дипломатів генерал-консул Тіль, який пробув консулом 25 років у Японії, України зовсім не знав, але, завдяки своєму розуму та вмінню розбиратися у складних питаннях, досить швидко до нас пристосувався. Його дорікали, мало не в більшовизмі; це суцільна нісенітниця.

стор. 265

Коментар: Пізнавально, сьогодні картина багато в чому схожа.

Що стосується панів учених, то я, маю зізнатися, вихований у глибокій повазі до німецької науки, при ближчому знайомстві з цими поважними панами дещо в них розчарувався. Мені здавалося, що якщо вони вважають себе людьми науки, то можна було б очікувати від них більшої вдумливості та правильної оцінки фактів. Насправді ж, нічого подібного – лише погоня за дешевими лаврами, демагогічні прийоми, теоретичність і величезна зарозумілість. Я далекий від бажання це узагальнювати, але більшість це мала. Не траплялися статті та реферати деяких із цих панів, І я можу з упевненістю сказати, що жодна стаття не написана, керуючись об'єктивним ставленням до справи, все це писалося з упередженою думкою та при повному ігноруванні дійсності.

Сторінка 267

Коментар: Теж точно. Академізм німецьких експертів, як правило, є мішурою за якою ховається відсутність розуміння серйозних процесів в Україні.

Я вважаю, що в цьому відношенні колишнє міністерство замало зробило, вважав, що єдиний порятунок України – це однією рукою виявляти тверду владу, не зупиняючись перед найсуворішими заходами, але іншою рукою давати. На обов'язки міністра внутрішніх справ саме і лежить вести внутрішню політику, яка полягає в тому, щоб, з'ясувавши сьогодення, підвести шляхом проектованих ним громадських реформ до того, що суспільство буде задоволене у своїх розумних вимогах.

Коментар: Чому Скоропадський зупинявся перед цими суворими заходами — ось у чому питання.

У тексті використані фото з історичних ресурсів Хроно , http://www.shorpy.com/ , http://www.whiterussia1.narod.ru/, http://www.stahlgewitter.com та інші