Трамп торгує Україною

Президент Володимир Зеленський оголосив про початок американсько-російських економічних переговорів, що торкаються питань української території та безпеки. Українська розвідка дізналася про пакет економічних угод між Сполученими Штатами Америки та Росією на суму до 12 трильйонів доларів. Пакет, який вже отримав у Києві назву - "пакет Дмитрієва".

У цій назві немає нічого випадкового. Вона чітко вказує на політичне та економічне середовище, з якого походить така ідея. Це не мирний пакет. Це пакетна угода. І торгівля, в якій Україна знову ризикує стати товаром.

Зеленський чітко дав зрозуміти: Україна не прийме жодних домовленостей, що порушують її Конституцію, включаючи будь-яке визнання Криму російською територією. Ця фраза не повинна бути новиною. Вона мала б стати аксіомою. Але в сучасному світі, мабуть, це вже не так.

Що робить цей ймовірний пакет особливо небезпечним, так це не тільки його фінансовий розмір. Небезпечна і логіка, що лежить в його основі. Логіка, в якій війна закінчується не справедливістю, а "угодою". Логіка, в якій агресія не карається, а монетизується. Логіка, в якій територія суверенної держави розглядається як стаття балансу.

У цьому суть транзакційної моделі політики Трампа. Світ ділиться не на правильне і неправильне, добро і зло, а на прибуткове і невигідне. Союзи — це не цінності, а договори. А жертви прийнятні, якщо вони "створюють простір для угоди".

У цій логіці Україна — це не країна, яка захищається від агресії. Вона — "проблема, яку треба вирішити". І вона вирішується шляхом перетворення частини її суверенітету на квиток на велику угоду з Москвою.

Як тільки згадуються "великі угоди", Крим стає точкою відліку для того, щоб говорити про Україну як про суб'єкт або як про об'єкт. Визнання Криму російським було б не тільки порушенням Конституції України. Це означало б скасування всього міжнародного порядку, створеного після 1945 року.

Тому що якщо Крим можна "легалізувати" після анексії, то жоден кордон у Європі не буде постійним. Якщо агресія приносить свої плоди, то вона повторюється. Якщо Україну змушують прийняти те, що було відібрано у неї силою, то це посилає сигнал усім ревізіоністським режимам про те, що насильство — це раціональна інвестиція. Це не мир. Це запрошення до наступної війни.

Роль європейських країн у цій історії особливо руйнівна. Або, точніше, їх відсутність. У той час як за зачиненими дверима обговорюються домовленості, що безпосередньо стосуються європейської безпеки, Європа мовчить. Або ж вона робить ретельно сформульовані заяви, які нікого ні до чого не зобов'язують.

Так триває вже багато років.

Протягом багатьох років підтримка України подавалася як питання європейської безпеки. Сьогодні ключові рішення обговорюються без її участі та без європейського політичного впливу. Якщо Європа дозволяє Трампу самостійно вести переговори з Москвою про долю України, вона погоджується на свою власну політичну незначущість. І на те, що їй доведеться нести наслідки таких угод.

На даному етапі найбільша небезпека полягає навіть не в конкретному "пакеті Дмитрієва". Найбільша небезпека — це нормалізація ідеї про те, що допустимо вести переговори про Україну без участі самої України. Що допустимо говорити про її територію як про змінну величину. Що допустимо зіставляти її Конституцію з економічними інтересами інших народів. Це цинізм, який більше не приховується. Його пропонують як "реалізм". Але реалізм, що ігнорує агресію, — це не реалізм. Це співучасть у злочині.

Поки обговорюються суми та економічні пакети, в Україні щодня підраховують загиблих, ховають мирних жителів, а люди, які втратили свої домівки, намагаються вижити. Це не різниця в перспективі, а різниця між реальністю та комфортом. Україна не просить привілеїв у цій ситуації. Вона просить про застосування правил, які Захід повторює десятиліттями: кордони не повинні змінюватися силою, а агресор не повинен винагороджуватися угодами. Будь-яка угода, що ставить це під сумнів, незалежно від її економічної привабливості, є зрадою цих принципів.

У цьому контексті заява Зеленського має вагу, що виходить за рамки повсякденної політики. Це нагадування про те, що Україна, незважаючи на величезний тиск, як і раніше відмовляється прийняти логіку обміну своєї країни та свого майбутнього. Це не впертість. Це елементарна відповідальність перед народом, який майже чотири роки несе тягар війни, яку він не обирав. Україна не може підтримувати угоди, що порушують її Конституцію, тому що це означало б відмову від справи, за яку вона бореться.

У той момент, коли у Вашингтоні розглядаються економічні угоди з Росією, українські міста щодня піддаються обстрілам, люди мерзнуть без опалення, а територія України згадується як частина чиєїсь переговорної пропозиції. Це означає, що війна розглядається не через призму питання про те, хто атакував, а хто захищався. Це свідоме рішення перетворити війну на ринок, а суверенітет — на об'єкт обміну. Це посилає Москві сигнал про те, що агресія не закриває двері для переговорів, а прискорює їх. Замість того щоб агресія вела до політичної ізоляції, вона стає засобом повернення за стіл переговорів. Це змінює динаміку всього конфлікту: зброя перестає бути перешкодою і стає аргументом. За таких обставин кожен російський снаряд набуває додаткової політичної цінності. Це поворот, якого Росія намагалася домогтися роками. Не визнання поразки, а нормалізація насильства.

Якщо сьогодні Україні дозволять вести переговори як предмету угоди між Москвою та Вашингтоном, то завтра ніхто в Європі не матиме права посилатися на гарантії безпеки. І Росія дійде висновку, що війна окупається, якщо вона ведеться досить довго і досить жорстоко.