Критичний погляд на критичну інфраструктуру: невже Україна залишиться без питної води?

Беззаперечно, що «кращим» і, на жаль, єдиним лобістом критичної інфраструктури є аварії.

Із настанням чергової аварії збирається урядова комісія, яка, між іншим, з’ясовує, що проблема має не локальний, а комплексний характер. Інколи масштаб проблеми очевидний і без надзвичайних ситуацій. Наприклад, ситуація з якістю питної води в Україні.

Навіть офіційно влада визнала масштаб проблеми: в Національній доповіді про якість питної води зазначено, що водоканали країни «не готові» виконувати вимоги прийнятих ще в 2010 році Державних стандартів -«Гігієнічні вимоги до води питної, призначеної для споживання людиною». Введення цих вимог у повному обсязі вже відтерміновували, проте час біжить невпинно, і з січня 2022 року вся вода в кранах українців не буде відповідати державним стандартам, а «вирішення зазначеної проблеми залишається недосяжним для переважної більшості водоканалів України».

З 2011 по 2020 роки на всі потреби галузі за загальнодержавною цільовою програмою «Питна вода України» виділено всього 394 млн гривень.

За дуже скромними підрахунками місцевої влади та Мінрегіону на першочергові заходи із доведення якості питної води до нормативних вимог необхідно щонайменше 1,5 млрд гривень. Це майже стільки ж, скільки коштує будівництво Музею Голодомору, який фінансується в повному обсязі.

Ймовірно задоволення потреб людини в якісній воді наразі не на часі.

Проте з’явилась надія – Міністерство розвитку громад та територій ініціювало законопроект, яким пропонується затвердити нову держпрограму «Питна вода на 2022-2026 роки» задля реалізації 1700 інфраструктурних проєктів з бюджетом у 29 мрд грн. Скільки український Мінфін та депутатський корпус залишать на Воду для українців, як буде фінансуватися ця програма, будемо спостерігати. Проте, на превеликий жаль, без створення якісної державної стратегії, з «батогом та пряником» для всіх зацікавлених осіб, нову Програму може спіткати доля попередньої.

На жаль, як і більшість державних стратегій та політик, спрямованих на вирішення проблем, які виглядають як мапа бажань на аматорських курсах особистого розвитку. Правильно озвучені причини проблеми і навіть названі маркери ефективності досягнень. Проте цілі і задачі виглядають як наміри, без реальних шляхів розв’язання проблем. Інколи такі речі здаються і зовсім смішними.

Так, наприклад, фахівці, які розробляли проект Водної стратегії України, вважають, щоб забезпечити до 2030 року на 100% доступ сільського і міського населення до безпечної та економічно доступної питної води, потрібно «законодавчо закріпити державні гарантії щодо рівного права на воду та санітарію». Проте такі «гарантії» вже закріплені в Держсанпінах, які не може виконати практично жодне з підприємств питного водопостачання України. Їх технічний стан не може забезпечити доведення питної води до нормативних вимог щодо її якості та безпечності (ДСанПіН 2.2.4-171-10).

Чому це відбувається? За розробки галузевих програм не часто прислухаються до думки та пропозицій саме стейкхолдерів. Програми пишуть чиновники або ж найняті на аутсорсингу фахівці, які інколи жодного дня не працювали «в полі». Тож запропоновані ними заходи не завжди відповідають реальним потребам, пріоритетності та обґрунтованості. Інакше чому, наприклад, при витрачених «мільйонах» на реконструкцію, наприклад, комунальних тепломереж аварійність не знижується?

Інколи галузеві програми фінансуються виходячи з більшої впливовості певного депутата, на окрузі якого плануються провести певні роботи. Але в більшості випадків ці Програми просто не фінансуються.

Без чітких важелів відповідальності за невиконання гарно виписаний законодавчий вектор розіб’ється об відсутність чиєїсь політичної волі. Тож для того, щоб забезпечити незворотність виконання поставлених цілей, потрібно трошки більше: «батіг та пряник» для всіх учасників процесу, жорсткі рамки і санкції за невиконання.

Щодо політичної волі – вважаю, що високій київській владі у її взаємодії з місцевим самоврядуванням введення таких заходів може бути надзвичайно корисним. Реалізація інфраструктурних проєктів на місцях буде свідчити про реальну турботу про людей, а не імітувати реформи у вигляді нових лавочок.

Потрібно стимулювати органи місцевого самоврядування розробляти та оновлювати галузеві схеми розвитку інженерно-транспортної інфраструктури. Таким «пряником» може бути реальна державна підтримка саме тих заходів, за якими держава виступила гарантом стандартів якості.

А «батогом» має стати повний законодавчий «стоп» в реалізації улюблених місцевими депутатами девелоперських проєктів: затвердження містобудівної документації житлової та комерційної нерухомості має відбуватися тільки після реалізації розвитку інженерно-транспортної інфраструктури в населеному пункті, обов’язковості і першочерговості фінансування цих заходів за рахунок бюджету або ж забудовників, зміна підходів до приєднання забудовників до інженерних мереж тощо.

Вже зараз неможливо виїхати до Києва із прилеглих «сіл», де збудовані сучасні житлові комплекси на десятки тисяч мешканців, із непроїзними сільськими дорогами та багатоповерхівками з каналізацією, яка закінчується септиком, що інколи є звичайною вигрібною ямою.

Якщо в селах на 200 дворів колонки й вигрібні ями – звичайне явище, то в густонаселених житлових масивах відсутність централізованого водопостачання та водовідведення – анахронізм. Септик в багатоповерхівках, що дренує в грунт та потрапляє у водоносні горизонти, звідки начерпують воду свердловини мешканців цих будинків, може спровокувати епідемії, страшніші, ніж короновірус. Якщо проблему вчасно не вирішувати, жахливі екологічні наслідки можуть перетворити ці масиви в безлюдні території-привиди. Що посієш, те й пожнеш.

Кінець 2 частини. Продовження читайте тут. За оновленням слідкуйте на сайті. Перша частина тут.

Автор - експертКШДУ ім. С. Нижного, адвокат, кандидат юридичних наук

Рекомендуємо по темі ЖКХ як дзеркало української деградації – погляд із задзеркалля

Кроме того, рекомендуем беседу Юрия Романенко с Олегом Попенко "Как и зачем украинцев превратили в рабов жилья: Олег Попенко о логике коммунальной неэффективности"