Слово «союзник» по відношенню до Близького Сходу чиновники у Вашингтоні завжди використовували доволі недбало. Настав час розвіяти цей міф. Адже за великим рахунком, Сполучені штати не мають жодного союзника серед Близькосхідних держав, окрім, може, Туреччини, яка є країно.-членом НАТО. Усвідомлення того, що насправді є «союзом» особливо актуальне на тлі саміту за участі США та країн-членів Ради співробітництва держав Перської Затоки в Ер-Ріяді.
Я це не до того, що, мовляв, Сполученим штатам не потрібні союзники в регіоні. Просто об’єктивна реальність така, що їх в принципі немає. Офіційний Вашингтон дуже часто переоцінює свої зв’язки з країнами Близького Сходу. А до того ж – мимоволі ображає держави, які дійсно мають союзницькі відносини із США.
В американській публічній дипломатії слова «партнерство» та «союз» використовуються як взаємозамінні – в одному й тому ж сенсі. Та між ними існує реальна різниця. Якщо дві держави є союзниками і на основі цього мають двосторонній договір про союз і оборону, це означає, що одна держава має юридичні зобов’язання по відношенню до безпеки іншої держави і навпаки. Простіше кажучи, одна країна захищатиме іншу у разі нападу на неї. Така угода завжди укладається за умови існування купи штаб-квартир, дипломатичних представництв та допоміжних інституцій та заходів в обох країнах. А у Сполучених штатах договір про взаємну оборону вимагає ратифікації та затвердження у Сенаті. Найяскравішим прикладом союзу є блок НАТО.
Якщо ж обидві держави пов’язані договором про партнерство у сфері оборони та безпеки, це не означає що вони юридично зобов’язані захищати одна одну у разі нападу. У більшості випадків, якщо не в усіх, партнери не підписують договори про взаємну оборону, хоча вони можуть співпрацювати у сфері безпеки та оборони у будь-якій формі. Такий тип відносин не передбачає інституційного навантаження. Найкращим прикладом саме таких стосунків є оборонне партнерство США із країнами Ради співробітництва держав Перської Затоки.
Попри цю чітку різницю між термінами, упродовж багатьох років президенти США та їх військові радники помилково вважали купку Близькосхідних держав союзниками Америки. Наприклад, 5 серпня 2015 року президент Барак Обама у своїй промові в Американському Університеті заявив: «Військовий бюджет Ірану увосьмеро менший за витрати на оборону наших союзників на Близькому Сході». Міністр оборони США Ештон Картер так само – принаймні тричі назвав країни Перської Затоки союзниками. Зокрема, під час свого виступу на Всевітньому економічному форумі у Давосі у січні, 6 листопада 2015 року в інтерв’ю Джеффрі Голдбергу із «The Atlantic» та на шляху до Тель-Авіва 19 липня 2015 року (чотири рази в одній промові). Подібної помилки припустився і держсекретар США Джон Керрі під час візиту до посольства США в Ер-Ріяді, де він зазначив: «На сьогодні наші союзницькі відносини із Саудівською Аравією як ніколи тісні».
Не краще показала себе й попередня влада. Президенти Джордж Буш, Білл Клінтон, Джордж Буш-молодший, Рональд Рейган та Джиммі Картер знову повторювали одну й ту ж помилку багато разів. А на Капітолійському пагорбі мантру про «союзників» на Близькому Сході повторювали й конгресмени, особливо часто – убік Ізраїлю. Частка вини лежить також й на американських ЗМІ. Коли мова заходила про наші відносини із цим регіоном, навіть такі авторитетні видання, як «Washington Post» та «The New York Times», припускалися цієї помилки. А якщо сюди порахувати ще й експертів з питань зовнішньої політики, то можна просто швидко з’їхати з глузду, рахуючи кількість слів «союзник», використаних у контексті близькосхідної політики США (я також не безгрішний). Як бачимо, це буквально всюди.
Я бачу принаймні дві причини, чому люди припускаються цієї помилки. По-перше – це невігластво. В цьому насправді немає нічого поганого. Історичні та фактичні неточності та похибки, чи то усні, чи то на письмі – це не нове явище. А оскільки ніхто особливо не звертав увагу на помилку, то й народ її не бачить. По-друге, Вашингтон іноді аж зі шкури видирається, щоб показати деяким країнам, що ми про них дбаємо, а тому поспішаємо називати їх «союзниками», навіть якщо це морально та практично неправильно.
Враховуючи ці дві причини та, можливо, інші, можна подумати, що різниця між партнерством та союзом надміру забюрократизована правовими нормами та занадто формальна для міжнародних відносин. Врешті-решт, якщо Іран нападе на Ізраїль, Єгипет, Йорданію чи якусь нафтову монархію, ніяких паперів Сполученим штатам не потрібно буде, щоб втрутитися та захистити своїх партнерів. І у багатьох випадках, вони так і зроблять. Так було під час війни в Затоці у 1990-1991 роках. Кувейт та США не були пов’язані взаємним договором про оборону. Та коли до країни вдерся Саддам Хусейн, Вашингтон у складі створеної ним міжнародної коаліції рішуче вступився за маленьке королівство.
Проте договір про взаємну оборону, що є фундаментом міждержавного союзу, навряд чи можна назвати неважливим клаптиком паперу. Це серйозний, реальний, впливовий та правовий механізм, через який США встановлюють пріоритети у своїй зовнішній політиці. Це потужний сигнал єдності для ворогів та найміцніша форма запевнень безпеки для союзників. Власне, це і є причиною того, чому Росія особливо не поспішає нападати на країну-члена НАТО, а радше діє на території європейських держав поза НАТО, таких як Україна, Грузія, Швеція та Фінляндія.
Навряд чи приклад із Кувейтом колись повториться знову. Сьогоднішні загрози – це не танкові з’єднання біля кордону чи скажені диктатори із імператорськими замашками. Сучасні та майбутні війни – це битви ідей та думок, особливо на Близькому Сході. Більше того, Сполучені штати мають військову перевагу в регіоні, який і надалі стримуватиме спалах широкомасштабної війни. Але Іран, з якого нещодавно були зняті санкції, може вдатися до певних ірраціональних дій, які призведуть до конфлікту. Якщо між Іраном та будь-якою близькосхідною країною-партнером США розпочнеться конфронтація, Вашингтон, скоріше за все, втрутиться, як це було із Саддамом. А може й ні, з огляду на відсутність юридичного зобов’язання на основі договору про взаємну оборону.
Звісно, ці угоди не є аксіомою, якої завжди треба дотримуватися за будь-яких обставин. До прикладу, США відмовилася надавати підтримку Тайваню під час кризи в Тайванській затоці 1955 року, і вони не прийшли на допомогу французам під час битви при Дьєнб’єнфу 1954 року. Сполучені штати будуть і повинні діяти відповідно до своїх інтересів в першу чергу. Але при цьому порушення договору, звичайно, призведе до певних політичних та репутаційних ризиків вдома та закордоном. Якщо б США проігнорували свої зобов’язання перед союзником по НАТО, такими діями Вашингтон підірвав би єдність та стабільність альянсу. Так само і з союзниками США в Азії, Латинській Америці та інших регіонах.
Під час саміту США та країн Перської Затоки в Ер-Ріяді, у президента Обами є шанс зробити величезну послугу і майбутнім президентам, і лідерам близькосхідних країн, і іншим партнерам США в регіоні, припинивши говорити про «союзників» — як публічно, так і приватно. Адже цей термін створює ілюзію, нібито держави зав’язані на взаємних угодах. Обама та лідери нафтових монархій мають посилювати співробітництво в галузі безпеки. Але їм варто усвідомити, що поки між ними не існує договору про взаємну оборону, вони не союзники. А лише партнери.
Джерело: Foreign Affairs