Республіканська традиція: Перезавантаження

Політичний теоретик з Ірландії Ізольт Хонохан, узагальнюючи більш ніж двохтисячолітню історію республіканізму в своїй книзі «Громадянський республіканізм», виділив чотири основні компоненти республіканської традиції: 1) реалізація особливої концепції свободи – не бути у волі іншого; 2) наявність у громадян громадянської доблесті – спільні інтереси вище особистих; 3) участь громадян у визначенні спільних умов життя та у відповідних спільних діях на засадах рівного доступу до влади тих, кому не байдуже; 4) визнання суспільством значущості та цінності індивідуальних вкладів як основи осмисленості спільного життя.

У першій частині нашого дослідження республіканської традиції ми показали, що всі чотири виділені Хоноханом компоненти у великій мірі реалізовано в сучасних успішних корпораціях, які належать до 5-го та 6-го технологічних укладів, з допомогою відповідних організаційних інструментів. На нашу думку, це свідчить про приналежність перелічених компонентів до організаційного ідеалу, як системотвірної складової соціального ідеалу корпорацій, що структурує і визначає змісти та смисли усіх інших його складових – мети, візії, місії, цінностей, стратегій і цілей.

Там же ми припустили, що в Україні необхідно і достатньо реалізувати організаційний ідеал республіканізму при побудові хоча б однієї політичної партії для того, щоб вона змогла в реальному часі виробляти «живу» ідеологію і, внаслідок своєї вищої ефективності та результативності в порівнянні з іншими партіями, здобути владу у законний спосіб. Ставши таким чином референтною групою, ця політична сила покаже шлях до успіху всім іншим політичним і громадським організаціям, які швидко перебудуються за її зразком. Після цього вони разом зможуть переформатувати органи державної влади, а потім – і все суспільство у відповідності до реалізованого ними у процесі своєї розбудови організаційного ідеалу республіканізму.

У другій частині нашого дослідження ми актуалізуємо, раціоналізуємо та встановимо взаємозалежність між чотирма виділеними Хоноханом компонентами республіканської традиції і визначимо умови, за яких вони можуть бути у повному обсязі реалізованими в сучасних політичних партіях, а також запропонуємо відповідні організаційні інструменти, які дозволять здійснити це на практиці.

Для представлення цих компонентів скористаємося конспективним їх викладом у лекції російського вченого О. Хархордіна «Що таке республіканська традиція?» (використані у довільній формі цитати виділимо курсивом).

1. Реалізація особливої концепції свободи – не бути у волі іншого.

1.1. Класичне тлумачення першого компоненту республіканізму в лекції О. Хархордіна.

Республіканська свобода мислиться як стан, який протистоїть стану рабства. Бути вільним — значить не бути рабом. А не бути рабом означає не знаходитися навіть потенційно в волі іншого, не перебувати в залежності від сваволі іншої людини.

Таке розуміння свободи належить до зовсім іншої дискурсивної традиції ніж відоме протиставлення позитивної та негативної свободи: якщо свобода позитивна — це свобода «для» чого-небудь, свобода реалізувати себе, свобода взяти свою долю в свої руки і брати участь у визначенні того, ким ти хочеш бути як індивід або як спільнота, то негативна свобода — це свобода «від» чого-небудь, свобода від обмежень твоєму руху, твоїм бажаннями і твоїм діям, тобто це свобода, що розуміється як відсутність зовнішнього втручання в твої справи.

Але одночасно республіканська свобода — це також і спроба не поневолювати інших. Один з теоретиків республіканізму Філіпп Петтіт пише про свободу, що розуміється як non—domination. Це спроба не робити іншого матеріалом для реалізації власних цілей, спроба ставитися до нього, як до рівного, і не ставити іншого в ситуацію, коли ти є його господарем.

Сучасна республіканська традиція — так само, як і ліберальна — підкреслює непорушність індивідуальних свобод, але показує, що до них можна прийти іншим шляхом. Тобто, що уявлення про вільне місто доповнюються також і уявленнями про безумовні свободи індивідуальної особистості.

Таким чином, в республіканському розумінні свобода представляється як за власною волею накладені на себе обмеження. Бути вільним — необов’язково робити все, що хочеш, чи не бути зупиненим в реалізації своїх бажань. Необов’язково все зводити тільки до того, що кожному необхідно мати ту сферу, де ти можеш вільно самовиражатися, щоб туди не втручалися інші. Свобода реалізовується і по-іншому, при одночасному загальному прийнятті деяких обмежень.

Уявлення про те, як можна влаштувати вільне життя разом, дуже просте. Воно практикувалося у всіх класичних республіках. Ви разом приймаєте ті правила життя, які вам здаються прийнятними для всіх, і потім ви разом починаєте виконувати ці писані правила. Тут важливі обидва компоненти: участь у прийнятті цих законів і правил, по-перше, а також їх запис, по-друге. Наприклад, якщо немає писаного права — відповідно, немає архівів та кодифікації — то ми отримуємо замість res publica інший феномен, який позначається італійським терміном cosa nostra. У цій ситуації теж є справа або річ — cosa (аналог res), тільки справа ця або річ є nostra, а не publica. Іншими словами, замість publica та публічності ми отримуємо якусь «нашу справу», коли деяка кількість серйозних і важливих чоловіків регулюють життя громади за поняттями. І ці поняття не є писане право, яке тяжіє над ними всіма, бо поняття ці залежать від їх власної, «нашої» інтерпретації.

1.2. Системні причини, які унеможливлюють повноцінну реалізацію першого компоненту республіканізму на практиці.

1.2.1. Республіканська концепція свободи (не бути у волі іншого) суперечить природному – біологічно визначеному результату людської взаємодії у групах, який полягає у неперервному ранжуванні статусів їх учасників. Обґрунтуємо це твердження, використавши наступні підходи:

1.2.1.1. З точки зору соціальної психології задекларований республіканський принцип свободи прямо суперечить сучасним уявленням про перебіг групової динаміки у малих групах та сучасним уявленням про психологію натовпу. Зосередження в руках неформальних лідерів малих груп, які з’являються в результаті перебігу групової динаміки, абсолютної влади над іншими членами цих груп та гіпнотичний вплив харизматичних лідерів на великі групи людей – натовпи обумовлюють потрапляння більшості учасників малих і великих груп в неформальну залежність від тих, хто наділений лідерськими якостями та харизмою. Очевидно, що за таких обставин формалізація цієї залежності є справою часу, бажання та спритності лідерів, адже вони володіють усіма можливостями це здійснити.

1.2.1.2. З точки зору етології застосування принципу non—domination до іншого суперечить природі людей як біологічних істот, самці яких у процесі розмноження інстинктивно ранжуються для виявлення і допуску до цього процесу найсильнішого в актуальних умовах зовнішнього середовища з метою підвищення шансів на виживання в них всієї популяції. Тобто ранжування, на рівні з лібідо, є невід’ємною складовою базової потреби людини, як біологічної істоти — розмноження. Присутність в новоутворених групах двох і більше осіб чоловічої статі призводить до виділення їхніми залозами внутрішньої секреції у кров певного секрету, який транспортується нею у мозок і запускає там відповідні нейрогуморальні реакції, що приводять до активації кожного з учасників ранжування, яке протікає у формі прямих чи прихованих міжособистісних та міжгрупових конфліктів. Активація учасників взаємодії обумовлює виділення ними соціальної енергії, більша частина якої витрачається на ініціювання, підтримку та завершення цих конфліктів. Результатом ранжування є поява у групах неформальних лідерів з абсолютною владою, які залишаються активними з метою утримання свого лідерського статусу у власній групі і ранжування на міжгруповому рівні при одночасній пасивації усіх інших членів групи. Таким чином, процес ранжування у людських групах має системний характер, що обумовлений впливом на людську поведінку інстинктів та біохімічних реакцій, які їх супроводжують. В нашій публікації ми показали, як ранжування у групах приводить до вибору проявленими там лідерами стратегій конфронтації у процесі взаємодії з іншими подібними групами на міжгруповому рівні, що в результаті обумовлює домінацію одних людських спільнот, зазвичай малих груп, над іншими, зазвичай великими групами.

1.2.1.3. З точки зору групового психоаналізу республіканський принцип свободи суперечить неусвідомленому пошуку учасниками довільної групи посеред себе того, на кого вони могли б спроектувати і перенести образ «батька» з метою подолання свого неусвідомленого страху перед неконтрольованою агресією зі сторони інших учасників групи. Подальша групова взаємодія, зазвичай, приводить до проявлення едипального конфлікту, який, у більшості випадків, завершується символічним вбивством «батька» і приводить до захоплення влади одним із синів і/або розпадом групи на частини. Таким чином, за нормальних обставин у більшості випадків, група завжди знаходить свого «батька» та надає йому абсолютну неформальну владу над усіма іншими учасниками, які асоціюють себе з «дітьми», що перебувають у його волі. Ті окремі спільноти, які конструктивно вирішили едипальний конфлікт, набувають правдивої автономії та правдивої зрілості, а отже й можливості саме тієї «res publica»: тобто вільної праці групи над облаштуванням свого життя без ідеалізації батьківської постаті, але і з усвідомленням меж, які на спільноту накладає саме життя. Однак для цього потрібно, аби група стала достатньо зрілою, постать керівника — не хворобливо нарцистичною, внутрішнє середовище – однорідним з точки зору відсутності, не створення і не допуску до нього суб’єктів з антагоністичними інтересами, а зовнішнє середовище – сприятливим. Перелічені умови, особливо фактори внутрішнього і зовнішнього середовищ, які включають реалізацію власних інтересів існуючими у них суб’єктними акторами за рахунок інтересів всієї групи, роблять останню нестійкою — вони суттєво зменшують ймовірність тривалого утримання нею набутих якостей, що характерні для «res publica».

1.2.2. З точки зору соціології алгоритм «ви разом приймаєте ті правила життя, які вам здаються прийнятними для всіх, і потім починаєте їх виконувати» суперечить дії у таких випадках «трагедії спільного» у розумінні Гаррета Гардіна, яку раціонально представив Мансур Олсон у своїй роботі «Логіка колективної дії». Вона полягає у неспроможності будь-якої великої групи реалізувати свої інтереси навіть тоді, коли всі учасники усвідомлюють їх, на відміну від будь-якої малої групи, що може успішно це здійснити. Тобто велика група в принципі неспроможна разом виробити, узгодити, прийняти і, головне, забезпечити реалізацію спільних правил життя, які здаються всім її учасникам прийнятними, не кажучи вже про подальше їх колективне уточнення і коригування. У ній, в результаті ранжування, завжди виділяється мала група, яка сконцентрує у своїх руках владу і впливає на зміст колективного рішення у відповідності до своїх групових інтересів, що, зазвичай, суперечать інтересам великої групи та загальному благу. У свою чергу, у будь-якій малій групі, в результаті перебігу природної групової динаміки, за деякий час взаємодії визначається неформальний лідер, у руках якого зосереджується абсолютна влада над іншими учасниками цієї групи. В політичних організаціях перелічені процеси у своїй сукупності складають відомий в політології «залізний закон олігархізації» Роберта Міхельса.

Отже, перший компонент республіканізму – особлива концепція свободи (не бути у волі іншого), як складова політичного міфу є недосяжною ідеєю, яку неможливо реалізувати на практиці в рамках ПРИРОДНОЇ ГРУПОВОЇ ДИНАМІКИ внаслідок системного відтворення неволі шляхом спочатку неформального, а пізніше — формального підпорядкування учасників взаємодії лідерам малих і великих груп, у які динамічно структурується все суспільство.

Тут ключове слово – «взаємодія», яка є похідною від четвертого компоненту республіканізму – участі (див. нижче). Якщо взаємодія відсутня, то громадяни перебуватимуть у стані квазісвободи: вони не будуть у волі іншого ціною своєї неучасті у публічній політиці, що, у свою чергу, за твердженням класиків республіканізму через певний час приведе до ще більшої неволі. Причому відсутність взаємодії громадян може бути наслідком реалізації цілеспрямованої політики влади: як підкреслює «філософ» сучасного британського уряду Блонд, і комунізм, і капіталізм атомізували людину для полегшення управління нею.

1.3. Реалізація першого компоненту республіканізму в сучасних корпораціях.

Перший компонент республіканізму в сучасних корпораціях частково реалізується шляхом зменшення залежності співробітника від волі менеджера. Це досягається внаслідок запровадження організаційних змін, які забезпечують: цілеспрямоване зменшення ролі менеджменту; розподіл і динамічне перетікання влади у руки тих, хто володіє відповідним досвідом та здібностями; вільний доступ усіх працівників до всього обсягу корпоративної інформації та безперервний обмін нею; більшу незалежність та автономність співробітників, які самостійно можуть визначати власні обов’язки; скорочення поточної обов’язкової звітності, тощо.

Тобто реалізація цього компоненту в корпораціях відбувається в результаті вольових дій корпоративного суб’єкта – правління, ради директорів, чи директора, який свідомо та цілеспрямовано управляє груповою динамікою в цілому і появою та перебігом внутрігрупових та міжгрупових конфліктів зокрема.

1.4. Умови реалізації першого компоненту республіканізму в сучасних політичних партіях та організаційні інструменти, які дозволять це здійснити.

На нашу думку, безпосереднє використання корпоративних інструментів управління груповою динамікою в існуючих політичних партіях не приведе до очікуваного результату внаслідок суперечності інтересів їх реального суб’єкта (керівного ядра чи лідера, які жодним чином не захищені від встановлення над ними зовнішнього управління), та всього партійного загалу і, відповідно, тої соціальної групи, інтереси якої партія взялася відстоювати.

У першій частині нашого дослідження ми припустили, що головною умовою зміни якостей існуючих політичних партій взагалі та практична реалізації в них основних компонентів республіканізму зокрема є зміна типу їх суб’єктності: із систем біологічної моделі з одним розумом вони мають стати мультирозумними системами соціальної моделі, які були б здатними до цілеспрямованого чисельного зростання без втрат своїх початкових якостей і до колективного здійснення партисипативного та інтерактивного самоуправління з метою набуття спроможності до самонавчання і самореконструкції.

Це припущення ґрунтується на наступному.

В результаті застосування системного підходу до аналізу соціально-психологічних ефектів та процесів у первинних групах підрозділів суспільно-політичних організацій ми виявили критичну точку — міжособистісні та міжгрупові конфлікти як місце для прикладання «важелю» — усунення на системному рівні їх перебігу з метою довготривалого утримання взаємодії учасників елітних середовищ у позиціях «рівний з рівним».

На нашу думку, тривала взаємодія у таких позиціях є головним критерієм практичної реалізації першого компоненту республіканізму – не бути у волі іншого. Зазначимо, що саме на стадії конфлікту кардинально змінюються позиції взаємодії учасників – взаємодія «рівного з рівним» трансформується у взаємодію «лідера з підлеглим».

Таким чином, умовою реалізації першого компоненту республіканізму – особливої концепції свободи (не бути у волі іншого) є зміна перебігу природної групової динаміки в організаціях «тих, кому не байдуже» (див. визначення у п. 2.1) — тобто в політичних організаціях елітних груп, з метою унеможливлення міжособистісних та міжгрупових конфліктів, як інструменту ранжування претендентів на неформальне лідерство на елементарному рівні – в малих і великих групах, що динамічно з’являються та зникають у таких середовищах.

На основі розробленої нами моделі архетипного управління соціальними системами ми сформували концепцію такого «важеля» — недопущення переходу процесу розвитку групи у стадію конфлікту внаслідок його тривалого утримання на стадії формування клік шляхом упорядкування процесу їх утворення таким чином, щоб учасники на кожному наступному етапі взаємодіяли не як особистості, а як представники різних груп, у яких вони працювали на попередньому етапі.

Тобто йдеться про забезпечення тривалого існування квазістабільної стадії формування клік перед стадією конфлікту в результаті цілеспрямованої зміни перебігу природної групової динаміки шляхом використання відповідних організаційних інструментів, що забезпечать на цій стадії динамічну рівновагу групи. Очевидно, що в такому випадку утримання динамічної рівноваги протягом тривалого можливе лише в разі циклічного впорядкованого переструктурування малих груп (клік) в середині великої групи за певним алгоритмом, який протягом тривалого часу здатний утримувати взаємодію учасників у позиціях «рівний з рівним», що визначаються необхідними ситуативними контекстами: вони мають весь час взаємодіяти не як окремі особистості, а як представники інших груп.

Такий підхід добре корелює з ситуаційним підходом в соціальній психології, який був запропонований американськими вченими Л. Россом і Р. Нісбеттом у їх книзі «Людина і ситуація: Уроки соціальної психології».

Неспроможність претендентів на неформальне лідерство протягом тривалого часу ініціювати, підтримувати та завершити конфлікт приведе до їх тривалої взаємодії без визначення неформального лідера, що дозволить на достатньо високому рівні утримувати відповідні біологічні мотивації в учасників групи взаємодіяти знов і знов для повноцінного задоволення однієї з двох складових біологічно обумовленої людської потреби у розмноженні – ранжування з виділенням великого обсягу соціальної енергії, яку можна акумулювати та спрямовувати на реалізацію зовнішніх цілей групи.

Таким чином, республіканська концепція свободи – не бути у волі іншого, по суті, означає, що «ті, кому не байдуже» мають протягом всього часу своєї взаємодії в рамках політичної організації перебувати у позиціях «рівний з рівним», що можливо реалізувати лише до стадії конфлікту — на стадії утворення клік. Як буде показано нижче, у республіканському розумінні рівність передбачає рівний доступ до вироблення і прийняття рішень.

Отже, одним з організаційних інструментів, що здатний забезпечити квазістабільний стан групової динаміки та встановлення динамічної рівноваги на стадії утворення клік шляхом впорядкування процесів їх формування та розпаду, є, на нашу думку, змінна структура – динамічна мережа, яку необхідно використовувати при побудові політичних організацій елітних груп як мультирозумних систем соціальної моделі з метою набуття ними колективної суб’єктності. Очевидно, що використання змінної структури потребує вироблення засновниками організацій і засвоєння усіма їх членами відповідної організаційної культури.

Український філософ Сергій Дацюк вважає, що в останні декілька десятків років відбулося звуження свободи особи. Причому йдеться не про те, що називають несвободою (різні форми рабства) чи обмеженням свободи (обмеження прав). Сучасні форми інформування, реклами, політичної та соціальної агітації та пропаганди, які є масовими та технологічно досконалими, породили так зване звуження свободи – тобто таку ситуацію, коли можливість зробити вибір формально ніби є, але ЗМІ змушують робити тільки певний вибір. Так нівелюється формально наявний пріоритет прав особи, що, на думку цього автора, автоматично обумовлює нівелювання прав спільнот.

На нашу думку, такому звуженню свободи може протистояти лише інформаційний продукт, що вироблений колективно всередині політичних організацій в результаті системної впорядкованої комунікації їх членів в рамках внутріорганізаційних комунікативних майданчиків із залученням компетентних фахівців різних профілів. Принцип роботи сукупності таких майданчиків як мультиплікатора інтелекту представлений в нашій роботі тут. У ще одній нашій публікації представлено принцип інтеграції множини таких комунікативних майданчиків низових структур політичних організацій зі змінною структурою із широким колом громадських активістів і політиків на місцевому рівні, що забезпечить підвищення рівня якості та поширення колективно виробленого інтелектуального продукту у всьому суспільстві з метою протистояння інформаційним маніпуляціям зі сторони деструктивних організацій.

2. Наявність у громадян громадянської доблесті — спільні інтереси вище особистих.

2.1. Класичне тлумачення другого компоненту республіканізму в лекції О. Хархордіна.

Для наповнення республіканського механізму енергією людей, необхідно утримувати або підтримувати в них громадянську доблесть. Її корозія, або, іншими словами, розкладання моралі була і є основною причиною занепаду, руйнування і зникнення республік у всі часи.

Механізм корозії доблесті вдало проілюстрував Мансур Олсон у своїй книзі «Логіка колективної дії», розглядаючи проблему американської профспілки. Раціональний і егоїстичний індивід правомірно міркує наступним чином: «Навіщо мені взагалі кудись ходити і брати участь в якихось зборах, платити внески, якщо профспілка і так за мене доб’ється всіх цілей, які принесуть мені блага навіть без моєї участі? Якщо я хочу мінімізувати свої витрати і максимізувати свої доходи, то я сиджу вдома і дозволяю профспілці домагатися цілей, які реалізують і мої інтереси, сам будучи фрірайдером». Мансур Олсон назвав це явище «безбілетництвом» і запропонував деякі соціологічні вирішення цієї проблеми. У малій групі, найчастіше, це деякі механізми тиску, які змушують людей виходити з дому і йти пікетувати ворота підприємства. Але якщо це велика група, то єдині засоби вирішення проблеми участі, які здавалися реалістичними для Олсона, — це засоби під назвою «ідеологія» або «релігія».

Класична республіканська теорія розглядає два способи утримання громадянської доблесті.

Токвіль своїй праці «Демократія в Америці» стверджує, що «загроза демократичного деспотизму» розбудить людей». В описі Токвіля, така ситуація виникає, коли спільноту «роз’їдає» індивідуалізм. Термін «індивідуалізм» був запропонований самим Токвілем і позначав для нього деяку негативну якість, коли замість того, щоб піти і щось зробити разом з іншими, ти сидиш вдома і спокійно займаєшся тільки своїм особистим життям, яку Токвіль називає по-французьки petits et vulgaires plaisirs — маленькі вульгарні радості. З погляду Токвіля загроза демократичного деспотизму таїться тут: поступово людина сама забирає в себе значну частину з усієї повноти можливостей свого життя, оскільки вона не реалізує себе політично. Все зводиться тільки до радощів приватного життя, а можливість стати кимось іншим, беручи участь разом з іншими у визначенні власної долі, просто сходить нанівець. У таких умовах ми поступово отримуємо на чолі централізованої держави, як пише Токвіль, правителів, які не те, що нас гноблять — ні, вони нас принижують. Вони можуть бути навіть дбайливі, але вони забезпечують нам умови життя, при яких ми нагадуємо корів, яким дають можливість добре попастись на лузі. Це не людське життя, з погляду Токвіля, тому що те, що робить людину людиною – описана Аристотелем можливість впливати на політику — якраз цієї можливості у людини, що живе в умовах демократичного деспотизму, вже немає.

Інший, більш практичний підхід пропонували Гвіччардіні та Макіавеллі, відповідаючи на питання — що робити з життям в республіці, де постійно є загроза фракційної боротьби, де багаті та впливові формують кліки або партії для того, щоб захопити res publica і зробити її зі справи публічної справою однієї людини? Їх відповідь була іншою. Справа не в тому, що ви забуваєте про свою людську сутність, коли концентруєтесь тільки на шашликах і треба про неї постійно нагадувати, а справа в тому, що існує якась гра всередині республіки, яка настільки захоплює, що люди втягуються в республіканські форми життя, оскільки вони цікавіші, ніж шашлики. Подібний аргумент завжди здавався більш реалістичним — адже можна спробувати залучити людей в деяку гру, яка призводить до становлення громадянської доблесті. Потрібно змагання, потрібна арена, на якій багаті, найталановитіші та найвпливовіші можуть проявити себе саме в рамках республіки, тоді вони не будуть перекидати сцену. Інакше їх енергія буде використана якраз антисистемно, і сама сцена зникне. Іншими словами, у класичній республіканській традиції пропонувалося приблизно наступне. Треба дати людям зіграти в значущу для них гру, дати їм реальну можливість виграти в ній і прославитися на все життя. Тоді найбільш здібні, цікаві та заможні в сенсі володіння політичними можливостями люди будуть реалізовувати себе в рамках даної гри.

Сучасний підхід до вирішення проблеми утримання доблесті пропонує Аласдер Макінтайр, один з найцікавіших англомовних філософів сучасності, який написав в 1980 році книгу «After virtue». У ній Макінтайр зазначає, що прагнення до доблесті не є щось забуте або надзвичайне і для сучасних суспільств. Бажання проявити доблесть і відзначитися чудовим вчинком або віртуозним виконанням, що перевершують досягнення інших і залишитися в історії, збереглися в деяких сферах, які є значимими для всіх нас — це, наприклад, мистецтво і спорт. Проблема в тому, як перенести практики і захопливість змагання за особливі досягнення віртуозної гри (від терміну virtu) або доблесного життя в ті сфери, де потрібна громадянська доблесть.

Життя віртуоза і прагнення перевершити інших — прагнення здійснити чудові вчинки — показують ті характеристики ігрової доблесті, які відрізняють її від нудної релігійно-моральної чесноти. По-перше, мистецтво підкреслює одну з характеристик перемоги у змаганні за те, щоб перевершити інших. Коли за допомогою деякого доблесного або віртуозного вчинку ви встановлюєте нові стандарти досягнення в даній грі, ці стандарти не скасовують попередні. Друга характеристика змагання за доблесть — і це підкреслює краще модель спорту — це те, що найбільш значущі досягнення відразу належать усім, тут не виникає проблеми власності.

Звичайна критика подібних роздумів зводиться до питання: з чого ви взяли, що люди будуть умотивовано грати у все це у сфері, де треба проявляти не спортивні, а громадянські доблесті? Відповіддю є те, що політика не гірше і не краще спорту, якщо ми її розглядаємо по моделі гри. Завжди є ігри, в які ми граємо: хтось у мистецтво, хтось у спорт, хтось у змагання за те, щоб стати більш успішним бізнесменом, хтось за те, щоб прославитися в науці, хтось за те, щоб стати кращою матір’ю і т. д. Так, з боку це все зазвичай виглядає, як змагання дітей, які граються в пісочниці, намагаючись переплюнути один одного в буквальному сенсі. Для них гра є значимою, а з боку вона здається абсолютно неосмисленою. Але це характеристика будь-якої соціальної гри, як показав П’єр Бурд’є — тільки перебуваючи всередині неї, ставишся до неї і до її ставок серйозно. Тому політикою, як змаганням за видатне досягнення, яке встановлює стандарти для майбутніх досягнень, можна займатися не менше захоплено, ніж спортом чи мистецтвом.

2.2. Системні причини, які унеможливлюють повноцінну реалізацію другого компоненту республіканізму на практиці:

2.2.1. Концентрація влади і власності в окремих осіб чи груп, природу якої ми розглядали під час аналізу попереднього компоненту республіканізму, відбувається одночасно з процесом пасивації загалу, що стає основою його відсікання від політики та змушує вдовольнятися petits et vulgaires plaisirs — маленькими вульгарними радостями. Там же ми показали, що пасивація загалу відбувається внаслідок завершення природних процесів ранжування у малих і великих групах на всіх рівнях соціальної системи, що автоматично відключає найпотужніше джерело соціальної енергії, яка виділяється на реалізацію ранжування як однієї зі складових найбільш енергоємної потреби біологічного рівня піраміди Маслоу – розмноження. Нездатність основної маси громадян виділити достатню кількість соціальної енергії, на нашу думку, і приводить до корозії громадянської доблесті внаслідок їх пасивації.

2.2.2. Конкуренція, як основа будь-якої гри, є вкрай нестійким культурним архетипом соцієтальної психіки. Вона практично відразу зсувається у сторону конфронтації, а її перехід до кооперації потребує значної соціальної енергії на подолання природного опору зі сторони учасників взаємодії, які проектують на будь-яку гру процес ранжування. У свою чергу, процес ранжування, у відповідності до його біологічної природи, являє собою гру з нульовою сумою, в результаті якої доступ до розмноження отримує лише переможець. Тому учасники республіканської гри несвідомо, із суттєво більшою ймовірністю обиратимуть стратегії конфронтації у процесі конкурентної взаємодії один з одним в порівнянні зі стратегіями кооперації так само природно, як кішка з легкістю може відкрити двері на себе характерним рухом лапи, в той час, коли відкривання їх від себе потребує додаткового її навчання. Системне ж обрання стратегій конфронтації невідворотно приводить до корозії громадянської доблесті. З іншої сторони, сучасна модель представницької демократії передбачає конкурентну боротьбу організацій елітних груп за владу. У наших публікаціях (тут, тут і тут) ми показали, що в результаті зіткнення у такій боротьбі кількох ієрархічно структурованих політичних організацій внаслідок сукупної дії низки групових ефектів і процесів, перебіг яких охоплений посилюючими зворотними зв’язками, відбувається швидка моральна деградація цих організацій, що обумовлює духовну кризу всього суспільства, його моральний та соціальний занепад.

2.2.3. Кожна гра, в тому числі й республіканська, передбачає наявність та дотримання усіма її учасниками певного набору правил. Гарантувати дотримання цих правил на республіканській арені може лише Суб’єкт (особа чи організація) достатньої потужності, яка свідомо ставить перед собою таку мету. Очевидно, що такий Суб’єкт має бути непідвладним корозії громадянської доблесті, адже в іншому випадку він буде неспроможним протягом тривалого часу гарантувати дотримання правил. Оскільки проблема корозії визнана однією з ключових у республіканській традиції, то очевидно, що у реальних суспільствах існуючі Суб’єкти, які мали б і були б спроможні гарантувати дотримання правил протягом тривалого часу, не володіють необхідними для цього якостями, внаслідок чого і відбувається корозія громадянської доблесті.

Отже, другий компонент республіканізму — наявність у громадян громадянської доблесті (спільні інтереси вище особистих), як складова політичного міфу є недосяжною ідеєю, яку неможливо реалізувати на практиці в рамках ПРИРОДНОЇ ГРУПОВОЇ ДИНАМІКИ внаслідок біологічно обумовленої пасивації загалу після завершення ранжування; внаслідок системного обрання учасниками республіканської гри стратегій конфронтації у процесі їх конкурентної взаємодії; внаслідок відсутності у суспільстві Суб’єкта, який би володів необхідними якостями, щоб гарантувати дотримання правил гри на республіканській арені.

2.3. Реалізація другого компоненту республіканізму в сучасних корпораціях.

Другий компонент республіканізму в сучасних корпораціях проявляється у вигляді формування корпоративної ідентичності та лояльності, готовності до понаднормової роботи за рахунок власного вільного часу, готовності прийняти корпоративні цінності та діяти в рамках встановленої засновниками чи власниками організації корпоративної культури. Його реалізація забезпечується цілеспрямованим впливом на поведінку співробітників засобами, які розглядають дисципліни «Управління персоналом» та «Організаційна поведінка». В основі цих засобів лежать соціально-психологічні методи управління людською поведінкою та відповідні організаційні інструменти управління соціально-психологічними процесами в колективах для здійснення впливу на них в інтересах досягнення поставлених перед організацією цілей.

2.4. Умови реалізації другого компоненту республіканізму в сучасних політичних партіях та організаційні інструменти, які дозволять це здійснити.

Безпосереднє запровадження у політичних організаціях інструментів впливу на поведінку та управління соціально-психологічними процесами, які використовуються у бізнесі, не приведе до очікуваного результату внаслідок відсутності у партійних менеджерів основного джерела управлінської енергії – влади винагороджувати і карати членів партії, змінюючи величину належних їм грошових виплат.

На нашу думку, основною умовою реалізації в політичних організаціях другого компоненту республіканізму – наявності у членів партії громадянської доблесті (спільні інтереси вище особистих) є зміна перебігу у них природної групової динаміки у спосіб, який би унеможливлював внутрішні міжособистісні та міжгрупові конфлікти членів цих організацій з метою автоматичного зсуву їх конкурентної взаємодії до кооперації. Це, з однієї сторони, не дозволило би завершити процес їх ранжування і, відповідно, не допустило би подальшу пасивацію партійного загалу, а з іншої – обумовило би системний вибір політичними організаціями стратегій кооперації у процесі їх конкурентної взаємодії на республіканській арені в рамках представницької демократії. Системний вибір стратегій кооперації учасниками взаємодії приведе, з одної сторони, до тривалого збереження у членів організації громадянської доблесті, яка власне найбільше відповідає цим стратегіям, а з іншої – до встановлення та самовідтворення на республіканській арені відповідних цим стратегіям правил гри, дотримання яких відбуватиметься автоматично без зовнішнього контролю зі сторони будь-яких гарантів чи арбітрів у рамках патерналізму.

Під час аналізу попереднього компоненту республіканізму ми вже запропонували найбільш вдалий, на нашу думку, організаційний інструмент, що здатний змінити перебіг природної групової динаміки в підрозділах політичних організацій. Йдеться про змінну структуру – динамічну мережу, яку слід використовувати при побудові цих організацій як мультирозумних систем соціальної моделі з метою набуття ними колективної суб’єктності у складі великих груп.

Очевидно, що великі групи схильні значно жорсткіше від малих утримувати ціннісні рамки, не дозволяючи своїм учасникам їх порушувати. Наприклад, ті, хто залюбки дозволяє собі вживати нецензурну лайку у малій групі колег, навряд чи дозволить собі лаятися так у великій групі. З іншої сторони, мала група, отримавши певний фінансовий ресурс для реалізації конкретних задач, з більшою ймовірністю може розподілити частину його обсягу між своїми учасниками, ніж велика група, у якій завжди знайдеться той, хто оприлюднить для загалу інформацію про наміри такого розподілу. Точно так само, виробляючи і приймаючи рішення на партійних зборах, конференціях чи з’їздах у складі великих груп, їх учасникам буде значно важче, ніж учасникам керівного ядра у складі малої групи відступити від декларованих і зафіксованих у програмних документах партійних цілей, цінностей і принципів.

Український філософ Сергій Дацюк вважає, що найбільша проблема сучасних республік — втрата громадянської доблесті. По-перше, спільна справа втратила внутрідержавний характер. Спільна справа, з одного боку, розосередилася на безліч глобальних мереж, яким внутрішньодержавна спільна справа програє конкуренцію як дрібна та малозначуща, з іншого боку, спільні інтереси перестали ідентифікуватися, вони стали розмитими і глобальними. По-друге, спільна справа корпоратизувалася. Спільна справа, яку колись одноосібно представляла держава, тепер стала сукупною справою транснаціональних корпорацій. По-третє, споживацьке суспільство виявилося найжорстокішим ворогом республіки. Споживацьке суспільство знищило самі умови громадянської доблесті: зникла якість, яку щодо республіки обстоював Цицерон, – спільна справа перестала бути тим, за що варто віддати життя. Нова якість корупції підриває саму суть республіки. Проблема корупції як використання публічних можливостей республіки в приватних цілях вийшла на принципово новий рівень. Допоки корупція стимулювалася окремими громадянами, її можна було обмежувати і якось терпіти. Тепер коли корупція стала, по-перше, корпоративною, по-друге, транснаціональною, по-третє, глибоко ешелонованою та глобально-інфраструктурною, республіка розчинилася як можливий суб’єкт боротьби з корупцією. Відбувся корупційний переворот або корупційна аберація — не корпорації тепер платять республікам за використання їх публічних можливостей, а навпаки — національні республіки тепер платять своїми внутрішньодержавними обмеженими публічними можливостями за глобальні публічні комерційні можливості корпорацій. Тобто тепер корпорації, які через корпоративні культури та системи корпоративних мотивацій формують свої спільні справи, стали глобальними республіками, перед якими запобігають національні республіки. Вмерти за корпоративну справу стало більш почесно, ніж за справу державну. Публічна влада набула великого історичного досвіду зловживань, які практично неможливо викрити. Фінансові зловживання з бюджетом, безвідновне використання інфраструктур, преференції в корпоративній конкуренції та в можливостях отримання корпоративних замовлень від влади суттєво підривають ідею республіки. А неможливість викриття зловживань через складність фінансових схем та їхню непрозорість робить втрату довіри до республіки лавиноподібною і незворотною.

У нашій публікації «Трагедія спільного» як системотворча цивілізаційна проблема і способи її подолання» ми виокремили і дослідили «трагедію спільного» як основну причину викладеного Сергієм Дацюком комплексу взаємопов’язаних проблем сучасних республік. Ми вважаємо, що системотвірною причиною цього комплексу проблем є відсутність необхідних якостей у політичних організацій, що згідно чинного законодавства усіх демократичних країн здійснюють у них владу. А вирішення перелічених проблем, на нашу думку, полягає у створенні суб’єктних мультирозумних політичних організацій соціальної моделі зі змінною структурою — динамічною мережею, які були би здатними до колективного вироблення і прийняття рішень на всіх рівнях, до колективного управління спільним ресурсом, до системного контролю призначених та обраних на представницькі й виконавчі посади лідерів, до успішного блокування усіх спроб зовнішнього управління. І, головне, потужність, як сукупний обсяг виробленої соціальної енергії всіма учасниками таких організацій за одиницю часу, повинна переважати потужність будь-яких сучасних корпорацій. Власну концепцію створення і розгортання таких організацій ми виклали у нашій публікації тут.

3. Участь громадян у визначенні спільних умов життя і у відповідних спільних діях

3.1. Класичне тлумачення третього компоненту республіканізму в лекції О. Хархордіна.

Класичне республіканське розуміння участі полягає не в тому, що всі збираються разом для вирішення спільних проблем, а в тому, що всі мають однаковий шанс потрапити на основні республіканські посади, насамперед, за допомогою жеребу або за допомогою складних механізмів багатоступінчатого номінування кандидатів з їх відсівом за жеребом. Тобто у класичних республіках участь пов’язана з частою ротацією на основних посадах виконавчої та судової влади. Жереб був основним механізмом для визначення більшості позицій у виконавчій та судовій владі в Афінах. В основному органі влади Флоренції на дев’яти вищих посадах термін ротації складав два місяці. Люди сиділи у владі два місяці, тому що всім було ясно, які спокуси містить в собі володіння цим постом довше. У результаті всі кілька тисяч повноправних громадян мали рівні шанси опинитися на цій позиції влади, якщо, звичайно, вони цього хотіли.

Таким чином, в республіканській традиції практикувався третій тип рівності — рівність в ступені можливості впливати на загальну справу. Перший тип рівності всім відомий — це рівність споконвічних умов, ліберальна рівність: ми всі беремо участь в одній гонці, і нам повинні бути забезпечені рівні умови перед забігом. Другий тип рівності — це рівність результатів, соціалістична рівність, що розуміється як рівність отримуваних винагород — відповідно до трудового внеску або за потребами. Проте, є ще третій тип рівності, про який говорили республіканці. Це рівність у можливостях зайняти основні позиції у законодавчій, виконавчій та судовій владі. Це здається дивним сьогодні — коли пріоритет професіоналізму став центральним для політичної системи — але цей той стандарт, яким керувалися класичні республіки. Якщо спробувати виразити це у сучасних термінах, то можна сказати, що республіка — це рівність тих, кому не все одно. Тобто ті, кого цікавить життя у своєму місті, повинні мати рівні шанси на отримання доступу до основних позицій влади.

Такі підходи визначали і основну проблему участі в класичних республіках. Рівним доступом користувалися тільки повні громадяни, а великі групи населення не були допущені до управління. Тобто класичні республіки мали тенденцію до олігархічного загнивання.

Один з аргументів, який використовували критики класичного республіканізму, ґрунтувався на твердженні, що зростаюча складність суспільної організації потребує професійних політиків. Адже одна справа управляти Венецією — цим міг займатися будь-який з 2,5 тис. опитаних патриціїв, що збиралися на засідання Consilio Maggiore: вони могли зайняти майже будь-яку посаду, бо вона вимагала звичайних для освіченої патриція знань. Інша справа — посадити на посаду управителя інфраструктурою сучасного міста людину, яка нічого не знає про труби. Це, очевидно, заздалегідь поховає осмислене функціонування даної посади. Коли політика починає розглядатися насамперед як розпорядження економікою, то стає ясно, що для якісного управління певною професійною діяльністю потрібні професіонали. Якраз для того, щоб забезпечити доступ професіоналів в політику, яка розуміється як управління будинком або підприємством, і вводиться модель пошуку кращих, яких обирають.

При становленні представницьких демократій в Європі у виборах брали участь спочатку не всі, був майновий ценз, але поступово ідеал загального участі повсюдно витіснив обмежену участь класичного республіканського устрою. Механізми, які засновані на виборах і загальне виборче право, витіснили механізми жереба, ротацій і номінацій, що практикувалися тільки серед повноправних громадян.

Тепер загальна участь у політичній системі є формальною властивістю всіх європейських держав. Але є і зворотна сторона медалі — апатія виборця, його пасивність. Це складає центральну проблему систем з загальним виборчим правом. Дійсно, якщо участь зводиться до того, щоб обирати собі начальника кожні п’ять років — то хіба не обґрунтованою є відсутність інтересу до такого типу політики, до виборної форми правління?

Слід розуміти, що ті, хто запроваджував представницьку демократію замість жеребу, розуміли, що вони роблять. Наприклад, Медісон знав, що тільки жереб може зрівняти всіх у шансах, і стверджував, що механізм, який він вводить — проти жереба, а тому він антидемократичний. Але у цих умовах — США після скидання британського панування – було потрібно те, що можна назвати elective aristocracy, виборна аристократія. Чому? Тому що тепер, коли всі люди претендують на участь у політиці, натовп, який вони складають, є схильним до пристрастей і може прийняти неправильне рішення. Тому, вважав Медісон, зараз потрібна говорильня — потрібен «парламент», де всі будуть parler, де обговорюються і зважуються всі «за» і «проти», і таким чином облагороджуються рішення, які без цього могли б бути прийняті під впливом пристрастей. Медісон вважав, що в парламенті будуть обговорені кращі рішення, які потім можна буде затвердити. Він розумів, що це аристократичний механізм, але вважав, що це краще, ніж спиратися на «цю жахливу демократію».

Відродження інтересу до класичних республіканських форм життя в політичній теорії є одним з трендів сучасного західного суспільства, що спостерігається зараз на до-національному рівні і на наднаціональному рівні. Звичайно, республіка — як форма життя разом — пішла зі сцени історії, тому що її витіснило сучасна національна держава, яка англійською позначається як nation state. Причому національна держава виграла дуже просто — вона перемогла класичні республіки у військовому змаганні. Коли поступово стираються переваги республіки, і у війнах та економічному змаганні починають перемагати інші одиниці – як імперії, так і національні держави та їх спілки — то це скасовує класичну республіку як значущу і реалістичну форму політичного життя.

І якраз зараз, коли знову з’являється інтерес до республіканських форм життя, це відбувається насамперед через деякі види спільнот, які є саморегульованими на до-національному рівні, де вплив національних держав не відчувається так сильно, і де nation state програє змагання цим формам життя. Або програє змагання і на наднаціональному рівні.

На до-національному рівні є величезна кількість місцевих ініціатив. Ів Сентомер зібрав у книжці «Влада народу!» 2007 року видання приклади найбільш цікавих. У Берліні були експерименти з самоврядуванням, коли в планові комісії окремих кварталів представників населення обирали за допомогою жеребу. У канадській провінції Британська Колумбія (Ванкувер) і в Австралії проводилися так звані citizen assemblies або juries. У ці зібрання за допомогою жеребу набираються представники звичайного політично неосвіченого населення, потім їм читаються лекції про експертні точки зору на певний політичної питання, потім експерти дебатують перед цими журі, а потім рішення приймається членами журі — часто на підставі консенсусу. Так простий громадянин прискореним шляхом піднімається до рівня професіонала, що дозволяє як розширити участь, так і не поставити під питання ефективність.

Приклади наднаціональних квазі-республіканських механізмів теж досить прості. Це, наприклад, те, як держави Європейського Союзу регулюють викид вуглекислого газу в атмосферу для стримування парникового ефекту. Є вільно прийнята конвенція, є механізми контролю і регулювання, є ринок перекуповування квот викиду. Це схоже на мале співтовариство, де функціонують багато з механізмів, які функціонували в класичній республіці

І ми розуміємо, що в цих ситуаціях відбувається протилежне тому, що сталося в XVIII столітті. Тоді національна держава виграла змагання у республіканської форми життя. Зараз на наднаціональному рівні або в до-національних спільнотах ці форми іноді виявляються більш ефективними, ніж nation state.

3.2. Системні причини, які унеможливлюють повноцінну реалізацію третього компоненту республіканізму на практиці:

3.2.1. Перебіг «залізного закону олігархізації» Роберта Міхельса, який полягає у концентрації влади і власності в руках керівного ядра при пасивації загалу спільноти, в принципі унеможливлює реалізацію концепції рівного доступу до владних позицій як всередині політичних організацій, що формують владу згідно законодавства демократичних країн шляхом висування кандидатів, так і у самих владних органів. Як ми показали вище, дію закону «олігархізації» Міхельса обумовлює перебіг у людських спільнотах природної групової динаміки, яка, у свою чергу, обумовлена біологічною природою людини, а сам цей закон є наслідком більш загальної закономірності – «трагедії спільного».

3.2.2. Участь громадян у визначенні спільних умов життя і у відповідних спільних діях нівелює і сама «трагедія спільного», яку логічно обґрунтував Мансур Олсон у праці «Логіка колективної дії» (див. вище). Велика чисельність «тих, кому не байдуже» приводить до того, що більшість з них піддається спокусі «безбілетництва», коли вклад кожного є настільки несуттєвим, що навіть не вкладаючи його, він має можливість скористатися благами спільного ресурсу – республіки.

3.2.3. Участь громадян у визначенні спільних умов життя і у відповідних спільних діях нівелює основна вада представницької демократії, яка є закладеною у самому принципі делегування і полягає в тому, що той, хто делегує свою владну функцію, одразу автоматично потрапляє в залежність від того, кому він її делегував. Це явище детально обґрунтував французький соціолог П’єр Бурд’є у своїй роботі «Делегування і політичний фетишизм». Вказана вада, не дозволяючи реалізувати перший компонент республіканізму — особливу концепцію свободи (не бути у волі іншого), позбавляє громадян впливу на перебіг речей в республіці та нівелює їх участь у визначенні спільних умов життя і у відповідних спільних діях. Це, а також системні особливості ієрархічно структурованих політичних організацій обумовлюють у них негативну селекцію, яка полягає в полегшеному просуванні на сам верх ієрархії тих, хто здатний заради кар’єрного росту порушувати загальноприйняті цінності та мораль.

Отже, третій компонент республіканізму — участь громадян у визначенні спільних умов життя і у відповідних спільних діях, як складова політичного міфу є недосяжною ідеєю, яку неможливо реалізувати на практиці в рамках ПРИРОДНОЇ ГРУПОВОЇ ДИНАМІКИ внаслідок дії закону «олігархізації» Міхельса, що обумовлений її перебігом; внаслідок «трагедії спільного», яка проявляється в результаті спокуси «безбілетництвом» більшості з «тих, кому не байдуже»; внаслідок позбавлення громадян впливу на вироблення і прийняття рішень в республіці через проявлення основної вади представницької демократії, що полягає в автоматичному потраплянні у залежність тих, хто делегує свою владну функцію, до тих, кому вона делегована.

3.3. Реалізація третього компоненту республіканізму в сучасних корпораціях.

Третій компонент республіканізму — участь громадян у визначенні спільних умов життя і у відповідних спільних діях в сучасних корпораціях проявляється у вигляді залучення якомога більшого числа співробітників до здійснення колективного стратегічного планування та участі у гуртках якості, інноваційних проектних командах, тощо. Наприклад, відомий вчений Рассел Акофф у своїх роботах представляє власні погляди на управління у формі концепції інтерактивного (заснованого на взаємодії) і партисипативного (за участі всіх зацікавлених осіб, груп, сил) планування діяльності корпорації. Ще одна дослідниця Лінда Греттон вважає, що для максимально ефективного вирішення завдань корпорації людський фактор треба зробити головним та пропонує низку інструментів для колективного стратегування.

3.4. Умови реалізації третього компоненту республіканізму в сучасних політичних партіях та організаційні інструменти, які дозволять це здійснити.

Безпосереднє запровадження у політичних організаціях інструментів якнайширшого залучення якомога більшого числа співробітників до здійснення колективного управління, що використовуються у бізнесі, безперечно, приведе до суттєвого позитивного результату навіть без будь-якої їх реорганізації. Проте, поки рішення про їх використання прийматиме керівне ядро, що формується у відповідності до закону «олігархізації» Міхельса, завжди існуватиме загроза припинення ним такої практики у ручному режимі під різними приводами.

На нашу думку, основною умовою реалізації в політичних організаціях третього компоненту республіканізму — участі громадян у визначенні спільних умов життя і у відповідних спільних діях, є зміна перебігу у них природної групової динаміки у спосіб, який би зупинив дію закону «олігархізації» Міхельса шляхом унеможливлення ініціювання, перебігу та завершення внутрішніх міжособистісних та міжгрупових конфліктів, як інструментів захоплення неформального лідерства. Це дозволило би зберегти впродовж тривалого часу у членів політичних організацій мотивацію до взаємодії, яку формує потреба в розмноженні з найбільш енергоємного – біологічного рівня піраміди Маслоу (детальніше – див. вище). Високий рівень такої мотивації, в свою чергу, дозволив би їм подолати спокусу «безбілетництва» і, таким чином, нівелювати наслідки «трагедії спільного» в політичних організаціях.

Згадана вище проблема представницької демократії, яка полягає у потраплянні в залежність тих, хто делегує владні функції до тих, кому вони делеговані, не вирішується в рамках домінуючої на сьогодні організаційної парадигми, що розглядає політичні організації як системи біологічної моделі з одним розумом. Не вирішується тому, що у них делегування виступає чи не єдиним інструментом легітимізації цього «одного розуму», уповноважує його справляти владу від імені всього партійного загалу, актуалізує патерналізм як основу характерної для них організаційної культури.

Ми не розглядаємо можливість заміни делегування в політичних організаціях на жеребкування внаслідок того, що поділяємо застереження дослідників і критиків республіканської традиції щодо проблем з наявністю необхідного рівня компетентності призначених у такий спосіб осіб.

На нашу думку, нівелювати проблему делегування можливо лише внаслідок зміни організаційної парадигми при побудові політичних організацій: із систем біологічної моделі з одним розумом вони мають стати мультирозумними системами соціальної моделі, які були б здатними до цілеспрямованого чисельного зростання без втрат своїх початкових якостей і до колективного здійснення партисипативного та інтерактивного самоуправління з метою набуття спроможності до самонавчання і самореконструкції.

В таких організаціях делегування змінюється на призначення, яке на всіх рівнях здійснює колективний організаційний мультирозумний Суб’єкт – збори, конференції, з’їзди у складі великих груп людей. Такий Суб’єкт не має потреби в жодній легітимізації, він являється легітимним вже по факту свого існування. Призначені ним особи отримують повноваження, що обмежені рамками проектного менеджменту, який закладено в основу діяльності виконавчих підрозділів організацій такого типу, наприклад, сферою та обсягом поставлених перед ними задач і часовими рамками їх виконання. Відсутність делегування обумовить позитивну селекцію в таких політичних організаціях внаслідок призначення на керівні посади колективним Суб’єктом, який володіє максимально повним обсягом внутрішньо-організаційної інформації, найбільш компетентних і порядних членів партії.

На нашу думку, організаційним інструментом, що здатний забезпечити повноформатну реалізацію третього компоненту республіканізму (участі громадян у визначенні спільних умов життя і у відповідних спільних діях) в політичних організаціях є змінна структура – динамічна мережа, про яку йшлося вище – в аналізі перших двох компонентів республіканізму. Її використання дозволить змінити перебіг природної групової динаміки в усіх підрозділах політичних організацій, подолати дію закону «олігархізації» Міхельса, нівелювати в них прояви «трагедії спільного» і сформувати їх як мультирозумні системи соціальної моделі з колективною суб’єктністю.

4. Визнання суспільством значущості та цінності індивідуальних вкладів як основи осмисленості спільного життя.

4.1. Класичне тлумачення четвертого компоненту республіканізму в лекції О. Хархордіна.

У своїй книзі «De officiis» Цицерон досліджує різні варіанти людської спільності і каже: «Так, звичайно, близькі, друзі, сім’я, місто, людство — вони всі важливі та дорогі, як деякі типи співтовариства. Але тільки заради res publica люди готові померти без коливання».

Як показала Ханна Арендт у своїх працях у ХХ ст., таке твердження виходить з дуже простого і раціонального інтересу античного політичного, в даному випадку, римського життя. Коли римляни — багато в чому приземлені власники, воїни, законотворці — приземляли піднесену грецьку філософську думку на свій ґрунт, то вони не придумували нічого того, що не могло мотивувати егоїстичного індивіда. Таке твердження — не тільки знайомий заклик покласти своє життя за батьківщину, або pro patria mori. Але це також і твердження, що певні типи індивідуальних досягнень можливі тільки в рамках строго визначених одиниць дії. Наприклад, осмислені претензії на безсмертя можливі тільки в рамках дії на певних аренах.

У наш час, природно, найбільш значуще для нас спілкування відбувається в рамках сім’ї або колі друзів. Листування, розмови і те, що відбувається в рамках даних груп, визначає горизонт екзистенціального значення для кожного з нас, тобто, ми спираємось на факти із саме цих сфер, коли конструюємо найбільш важливі для нашого життя смисли. Для республіканця римського часу або для громадян класичних республік Відродження та раннього Нового часу — це не так. Сім’я та друзі безумовно важливі, але є тільки один вид спільноти, здатний породжувати історії, які фіксують справи людей, які найбільше відзначилися. Це — res publica. Інші рівні співтовариства просто нездатні це робити. Звідси і випливає ця заява Цицерона: людина готова скласти голову тільки в рамках тієї арени, яка здатна це оцінити.

Ханна Арендт підкреслює відмінність між сучасністю і античністю. Зараз, коли нам 25 років, природно, ми не думаємо про те, що буде після нас. Але чим ближче до 45 або 65 років, тим частіше виникає питання: «А що залишиться після нас у вічності?» В античний час, як показує Арендт, людей турбувала не вічність — цю турботу принесло християнство — а інша річ: безсмертя, яке, зазвичай, доступно лише богам. Смертним воно було недоступне за визначенням, але був єдиний вид арени, де можна було зробити щось, що наближало греків і римлян до богів, до безсмертя. І це була саме республіканська арена. Бо саме там, тільки на цьому рівні, вироблялися історії, які могли залишитися після нас на деякий час, а, може, навіть у віках.

Коли Арендт описує види дій, що можуть дати історію значущого життя, яка залишиться у віках, вона підкреслює дві характеристики. Перше: такий вид колективної дії, який породжує історії значущого життя і задає орієнтири для подальшої гри, автоматично породжує якийсь смисл всього, що відбувається для тих, хто бере участь. Проблема безглуздості життя, як глибокий розсуд екзистенціальної філософії, це наслідок руйнування арен, влаштованих за принципом res publica. Ті, хто живуть в рамках таких арен — тобто арен, які записують та визнають приклади значущою життя, породжують цей смисл автоматично, самі того не помічаючи. Іншими словами, сукупність таких історій і створює горизонт осмисленості: справжня (політична) дія створює смисл так само автоматично, як шовкопряд – нитку.

Друге, про що говорить Арендт – це те, що саме життя в рамках таких арен і може розглядається як політика в первісному сенсі слова, як автентична політичне життя. Політика — це не вимазування опонента брудом під час передвиборної кампанії, і не боротьба павуків у банці за розділ національного бюджету за її результатами. Політика — це не змагання замовних статей в пресі та не боротьба за переділ власності. Політика розглядається тут, насамперед, по імплікації того слова, від якого стався сам термін, тобто за моделлю «поліса».

Основним способом формування прагнення визнання індивідуального вкладу суспільством Хархордін вбачає пропаганду республіканських цінностей, зокрема раціонального егоїзму – тільки на республіканській арені можна щось залишити після себе. Тому не брати участь у житті республіки – значить обділити самого себе.

4.2. Системні причини, які унеможливлюють повноцінну реалізацію четвертого компоненту республіканізму на практиці:

4.2.1. Визнання суспільством значущості та цінності індивідуальних вкладів як основи осмисленості спільного життя є проблематичним у суспільствах, де домінують політичні організації біологічної моделі з одним розумом, у яких влада, внаслідок перебігу природної групової динаміки, концентрується у руках лідерів, що стають посередниками між громадянином і суспільством, регулюючи на свій розсуд його право бути визнаним за вклад у спільну справу.

4.2.1. Визнання суспільством значущості та цінності індивідуальних вкладів як основи осмисленості спільного життя є проблематичним у великих групах внаслідок прояву «трагедії спільного», яку логічно обґрунтував Мансур Олсон у праці «Логіка колективної дії» (див. вище). Адже необхідний для реалізації вклад кожного є настільки несуттєвим в порівнянні з необхідними сукупними зусиллями, що в більшості учасників спільноти зникає мотивація його робити через розуміння ними того, що їх зусилля ніколи і ніким не будуть визнані. Вони усвідомлюють, що лише здійснивши щось надзвичайне вони зможуть увійти у вічність на республіканській арені.

4.2.2. Готовність віддати життя за республіку ради визнання не є достатньою умовою для системного здійснення громадянами щоденної рутинної праці з метою її процвітання. Особливо, коли цю працю мали б виконувати всі – у такому разі вона не набуває необхідної значимості — такої, що може претендувати на визнання на республіканській арені.

Отже, четвертий компонент республіканізму — визнання суспільством значущості та цінності індивідуальних вкладів, як складова політичного міфу є ідеєю, яку проблематично реалізувати на практиці в рамках ПРИРОДНОЇ ГРУПОВОЇ ДИНАМІКИ внаслідок концентрації у процесі її перебігу влади в руках лідерів, що робить їх посередниками між громадянином і суспільством, які регулюють право кожного на визнання; внаслідок «трагедії спільного», яка робить вклад кожного несуттєвим у порівнянні із необхідними сукупними зусиллями, що нівелює сенс одиничного вкладу; внаслідок схильності республіканської арени визнавати лише великі діяння, що нівелює сенс щоденної рутинної діяльності на благо республіки, яку мали б здійснювати всі громадяни.

4.3. Реалізація четвертого компоненту республіканізму в сучасних корпораціях.

Четвертий компонент республіканізму — визнання суспільством значущості та цінності індивідуальних вкладів як основи осмисленості спільного життя в сучасних корпораціях лежить в основі прогресивних систем оплати праці та формування нематеріальних мотивацій персоналу і передбачає комплексну оцінку та системний контроль за особистим вкладом кожного співробітника, кожного менеджера і кожного підрозділу.

4.4. Умови реалізації четвертого компоненту республіканізму в сучасних політичних партіях та організаційні інструменти, які дозволять це здійснити.

Безпосереднє запровадження у політичних організаціях інструментів формування нематеріальних мотивацій і прогресивних систем оплати певних видів робіт, що використовуються у бізнесі, безперечно, приведе до суттєвого позитивного результату. Проте, поки лідери залишатимуться посередниками між громадянами та республікою, які здатні на свій розсуд визначати право на визнання кожного громадянина, завжди існуватиме загроза перетворення його на інструмент формування лояльності та ущемлення вільнодумства.

Тому, основною умовою реалізації в політичних організаціях четвертого компоненту республіканізму — визнання суспільством значущості та цінності індивідуальних вкладів як основи осмисленості спільного життя, на нашу думку, є зміна перебігу у них природної групової динаміки у спосіб, який зупинив би концентрацію влади в руках лідерів і, відповідно, позбавив їх посередницьких функцій між кожним членом партій і всією партійною спільнотою у процесі визнання індивідуальних вкладів.

Змінити перебіг природної групової динаміки та нівелювати «трагедію спільного», яка робить вклад кожного несуттєвим у порівнянні із необхідними сукупними зусиллями, неможливо в політичних організаціях біологічної моделі з одним розумом. Це можна втілити лише в організаціях, що являють собою мультирозумні системи соціальної моделі, про які йшлося вище – при аналізі попередніх компонентів республіканізму.

Лише в таких організаціях можна здійснювати на системному рівні процеси контролю та оцінки вкладу кожного учасника. Ці процеси є базовими компонентами механізму визнання, тому вони мають бути багаторівневими, наскрізними і безперервними. В першу чергу системно контролюватися та оцінюватися має індивідуальний вклад кожного члена партії, що на практиці можливо реалізувати лише за умови його безперервного перебування і діяльності в низці малих груп різного функціонального призначення, які почергово виступають суб’єктами, що здійснюють «невидимий» контроль і оцінку індивідуальних вкладів згідно «Логіки колективної дії» Мансура Олсона. В той же час, контроль і оцінка вкладу кожного постійного чи тимчасового підрозділу мають здійснюватися колективними мультирозумними суб’єктами політичної організації на місцевому, регіональному і центральному рівнях шляхом інтеграції відповідних процесів у загальний уніфікований алгоритм їх діяльності.

Зазначимо, що на макрорівні основними складовими багаторівневого контролю і оцінки діяльності політичних організацій та їх підрозділів є суспільне визнання (в т. ч. через механізм виборів) їх вкладу у розбудову всієї республіки, а також організаційні механізми адекватної внутріпартійної реакції на його результати.

Окремо зупинимося на матеріальній винагороді діяльності членів політичних партій та їх підрозділів. Очевидно, що продукування інтелектуального продукту, наприклад, написання законів, потребує тривалої, складної та системної праці багатьох членів партії, яка має відповідно винагороджуватися.

На нашу думку, принцип справедливості такої винагороди не буде порушуватися лише в мультирозумних організаціях соціальної моделі, колективний Суб’єкт яких визначатиме пріоритети діяльності у процесі стратегічного планування, здійснюватиме пошук та розподіл фінансових ресурсів у відповідності до цих пріоритетів, а також контролюватиме процес та результат виконаних робіт проектними групами, які отримають фінансування. Своє бачення принципів фінансування діяльності таких політичних організацій ми виклали тут.

На нашу думку, організаційним інструментом, що здатний забезпечити повноформатну реалізацію четвертого компоненту республіканізму (визнання суспільством значущості та цінності індивідуальних вкладів як основи осмисленості спільного життя) в політичних організаціях є згадувана вище змінна структура – динамічна мережа. Особливості створення і розгортання на її основі політичних мультирозумних організацій соціальної моделі ми описали тут.

Висновки.

Знаскоку, Майданами та революціями, трансформувати Україну у справжню сучасну Республіку, яка б функціонувала на засадах виділених Ханаханом чотирьох компонентів республіканської традиції, проблематично внаслідок неспроможності цих інституцій набути повноцінної суб’єктності і здійснити необхідні реформи.

Побудову Республіки слід починати зі створення центрів кристалізації – мультирозумних політичних організацій соціальної моделі, у яких на системному рівні можна було б втілити всі чотири компоненти республіканізму шляхом зміни перебігу природної групової динаміки у первинних групах усіх партійних підрозділів. Зміна перебігу природної групової динаміки у підрозділах політичних організацій можлива лише за умов використання відповідних організаційних інструментів, наприклад, змінної структури – динамічної мережі при їх створенні і побудові.

За сприятливих обставин все українське суспільство реструктурується на зразок успішних центрів кристалізації, що дасть змогу Україні набути усіх якостей сучасної Республіки.

Першим реалістичним кроком до побудови Української Республіки в нинішніх реаліях може стати реорганізація керівних органів існуючих політичних партій із внесенням відповідних змін у статутні документи шляхом збільшення їх чисельність до чисельності великої групи (понад 20 осіб), впорядкування їх роботи відповідними алгоритмами і закріплення виконання необхідних управлінських функцій за їх постійно діючими внутрішніми інституціоналізованими підрозділами.

Створення суб’єктних політичних організацій як мультирозумних систем соціальної моделі на основі республіканської традиції, що включає чотири виділені Хоноханом компоненти, є цілком посильною задачею для українських громадських активістів і політиків, за вирішення якої вони спроможні братися негайно – тут і зараз без олігархічного фінансування, без сакральних харизматичних вождів з претензіями на абсолютну владу, без використання маніпулятивних політичних технологій, тощо. Все, що їм необхідно – вивчити, засвоїти і системно відтворювати в рамках колективної діяльності нову організаційну культуру.

FB автора