Передумови створення в Україні ідеологічних партій

Відсутність в Україні справжніх ідеологічних партій стала однією з найбільш згадуваних причин втрати функціональності та занепаду української політичної системи і їх наслідку – деградації всього державного організму. Здавалося б, вірний діагноз поставлено, слід починати лікування – створювати та розвивати ідеологічні партії, надіючись на швидке відновлення національної політичної системи, що неодмінно приведе до відновлення державного організму та процвітання країни.

Однак всі спроби збудувати такі політичні організації наштовхуються на системний спротив, що обумовлений рухом українських політиків і громадських активістів по колу в «мурашиному вирі смерті» національного політикуму.

Для виходу з «мурашиного виру» шляхом створення та розгортання справжніх ідеологічних політичних організацій необхідно насамперед визначити, якою ж має бути ідеологія в постіндустріальному інформаційному суспільстві та чим вона повинна відрізнятися від класичних ідеологій минулих епох.

Розглянемо сутність ідеології з точки зору організаційного підходу як інструменту активації, управління та координації діяльності великих груп людей. У минулому пророк, геній або просто обдарована і талановита людина, іноді – їх група, одночасно або в різні періоди історії, паралельно або послідовно формували складний комплексний інтелектуальний продукт достатньо великого обсягу з упорядкованою структурою – класичну ідеологію, яка у різний спосіб, часто за ініціативи та сприяння зацікавлених владоможців, у повному чи в урізаному вигляді транслювалася потенційним носіям – широкому загалу і засвоювалася ними на рівні віри. Це дозволяло владоможцям, лідерам, вождям цілеспрямовано активувати носіїв ідеологем (змушувати виділяти, акумулювати та вивільняти соціальну енергію), управляти їх поведінкою та координувати діяльність структурно (прямими директивами та примусом) в рамках політичних чи воєнізованих організацій і безструктурно (через призму засвоєних ідеологем) – поза організаціями з метою реалізації відповідних ідеологічних цілей.

Очевидно, що побудова ефективних ідеологічних партій на основі класичних ідеологій минулих епох потребує відповідного рівня архаїзації суспільства – такого, який був 50-300 років тому. Лише в архаїзованому суспільстві ідеологія, як віра, здатна активувати і сподвигнути людей на великі справи – боротися, вбивати і помирати за ідею чи її поширення, творити в її ім’я, жертвувати статками і терпіти бідність, важко працювати і, головне, бездумно підкорятися владоможцям, лідерам чи вождям.

У цьому контексті цілеспрямована архаїзація російського суспільства виглядає цілком природною передумовою поширення і утвердження в ньому низки застарілих сурогатних імперських ідеологій. Однак тепер у цій країні сучасний ідеологічний сурогат для внутрішнього і зовнішнього вжитку у великих обсягах множать далеко не генії і не пророки, а безпринципні заробітчани інформаційно-віртуальної ниви шляхом еклектичної компіляції фрагментів застарілих чужих і власних ідей та ідеологем минулого у поєднанні із сучасними інструментами психогенного впливу — невидимою зброєю інформаційних та консциєнтальних воєн.

Якщо відкинути шлях архаїзації українського суспільства і поставити собі за мету його розвиток до рівня суспільств країн західної демократії, то мусимо визнати, що в сучасному інформаційному постіндустріальному суспільстві ідеологія, залишаючись інструментом активації, (само-) управління та координації діяльності великих груп людей, повинна якісно відрізнятися від своїх класичних аналогів з минулих епох.

Спробуємо встановити параметри цієї різниці. По своїй суті політична ідеологія є додатковим смислом політичного міфу. Політичний міф, таким чином, можна визначити як трансцендентну символічну розповідь, яка спрямована на легітимізацію політичної ідеології. Українська політолог Наталія Пробийголова у своїй публікації «Політичний міф сучасного українського суспільства» представила різницю між класичним і сучасним міфом. Класичні міфи є цілісно оформленими оповідями, які мають логічний початок, кульмінацію і кінець, сучасні ж, порівняно з ними, як правило, уривчасті, логічно не закінчені, такі, що пояснюють лише певний момент, епізод. У міфології нашого часу поєднуються свідоме і несвідоме, реальне й ідеальне, раціональне й ірраціональне. Справжня сутність міфу полягає у прихованому від безпосереднього аналізу змісті, який міститься у міфі і потужно впливає на його споживача. На погляд авторки, структура міфу включає наступні елементи: архетип якої-небудь ситуації, зміст конкретного досвіду, міфологізовану ідею, політичну символіку, стереотипи поведінки, мотиваційні потреби, ціннісну систему, політичний гумор, комунікативність і атрибуцію, системоутворюючі відносини. Тобто політичний міф є формою синтезу міфологічної і політичної свідомості, емоційно забарвленою чуттєвою уявою про політичну дійсність, яка значною мірою зміщує і витісняє реальну уяву про неї, а також системою, елементами якої виступають конкретні уявлення, які репрезентують систему цінностей, сформовану міфологізованою політичною ідеєю. Більшість сучасних міфологем сконструйовані на основі знань про особливості функціонування людської психіки, актуальних досягнень у галузі психології, соціології, психолінгвістики.

З точки зору системного аналізу, емерджентні властивості (зовнішні якості) політичного міфу як системи залежать від її структури, в даному випадку – від співвідношення та взаємозв’язку перелічених вище компонентів. Таким чином, формування якісно нової ідеології, як додаткового смислу політичного міфу, полягає у цілеспрямованій модифікації його структури. На нашу думку, стратегія формування сучасної ідеології має включати такі структурні зміни у двох площинах. З одного боку, слід виділити та посилити раціональну частину політичного міфу з метою більш сприйнятливого (придатного для практичного осмислення, аналізу та цілеспрямованої модифікації) представлення несвідомих, ідеальних та ірраціональних його складових із врахуванням сучасних уявлень соціальної і політичної психології, соціології, архетипіки, тощо. З іншого боку, уривчастість та логічна незавершеність сучасного політичного міфу обумовлює, по-перше, потребу у постійному перегляді його логічної структури та перескладанні (безперервній реструктуризації в реальному часі) як реалізації прагнення досягнути завершеності, а, по-друге, потребу у постійному його змістовному та смисловому вдосконаленні, розвитку, модифікації, адаптації та утриманні у відповідності до швидкоплинних змін уявлення про реальність. Системна реалізація цих потреб можлива лише внаслідок інтенсифікації процесів упорядкованої та алгоритмізованої колективної комунікації носіїв тої чи іншої ідеології в рамках власних політичних організації та прискорення їх інформаційної взаємодії із зовнішнім середовищем.

Таким чином, якісно нова ідеологія повинна бути «живою» — здатною динамічно змінюватися у відповідності до змін у зовнішньому і внутрішньому середовищах.

Це особливо актуально у контексті розвитку сучасних маніпулятивних інформаційних технологій, які швидко модифікуються, вдосконалюються та адаптуються до актуального стану соціуму, руйнуючи старі та породжуючи нові політичні міфи. «Жива» ідеологія має бути здатною розпізнавати, аналізувати та нейтралізувати їх деструктивні впливи шляхом самореструктуризації та смислового і змістовного самовдосконалення.

«Живу» ідеологію за визначенням не спроможна створити одна геніальна людина чи група людей раз і назавжди. «Живу» ідеологію реальному часі можуть творити лише «живі» — суб’єктні політичні організації з відповідними якостями: вони мають бути здатними опрацьовувати наростаючі потоки інформації та, на основі їх широкосмугового аналізу, оперативно виробляти і приймати відповідні комплексні рішення, в тому числі й ті, які адаптують саму ідеологію до поточних змін у зовнішньому і внутрішньому середовищах. Крім того, сучасні політичні організації повинні бути спроможними до чисельного зростання без втрат початкових якостей, до самонавчання у складі всіх своїх членів, до зміни своєї організаційної будови з метою найбільш ефективної та результативної реалізації поточних функцій. Вони мають володіти голографічними властивостями – коли кожен автономний їх член чи підрозділ зданий у певній мірі інформаційно відображати всю організацію, тощо.

Набуття перелічених якостей «живими» політичними організаціями може забезпечити їх цілеспрямована побудова на основі організаційних структур, що були спеціально сконструйовані для них міждисциплінарними фахівцями у відповідності до сучасних наукових підходів теорії організації, соціальної психології, теорії еліт, соціальної інженерії, архетипіки, системного аналізу, менеджменту та інших дотичних сфер знань. Сконструйована нами змінна структура сучасних політичних організацій — динамічна мережа представлена у низці авторських публікацій, наприклад тут, тут і тут.

Результати наших досліджень дозволяють стверджувати, що традиційний підхід до побудови ідеологічних партій: «спочатку ідеологія», а потім – політична організація», необхідно змінити на зворотний: спочатку слід побудувати «живі» політичні організації на базі невеликої кількості основних організаційних та ідеологічних принципів і цінностей, які наперед визначаються, обираються та узгоджуються їх засновниками. Основною функцією таких організацій і стане творення в реальному часі повноформатної «живої ідеології» зусиллями колективного інтелекту, який проявиться в результаті синхронізації розумової діяльності їх членів у процесі застосування обраних організаційних інструментів. Такий підхід відповідає судженню більшості дослідників теорії бізнесових організацій про те, що слід вважати первинним при їх створенні – стратегію чи структуру (див., наприклад, тут).

Очевидно, що творення повноформатної «живої» ідеології та підтримка її актуальності в реальному часі можлива лише в результаті системного виконання значного обсягу роботи великою групою членів політичної організації. Тобто спроможність партійців до безконфліктної колективної діяльності у складі великих груп є необхідною передумовою побудови ефективних «живих» політичних організацій. Власне багатовікова нездатність до такої діяльності породжує ще одну організаційну проблему українського суспільства та його елітних груп – отаманщину. Її суть полягає у схильності українців будувати одночасно велику кількість автономних малочисельних загонів, команд, груп з лідерами-отаманами на чолі, більша частина сил та енергії яких витрачається на взаємопоборювання та міжусобиці, що не дозволяє ефективно вирішувати загальносуспільні проблеми та разом виробляти і досягати спільних стратегічних цілей. Найбільш яскравий приклад цього – існування в Україні майже трьох сотень зареєстрованих політичних партій, які у жорсткій боротьбі за владу поміж собою використовують чи не весь арсенал стратегем Сунь-Дзи, про що свідчить гострота перебігу поточної виборчої кампанії. Такими чином, отаманщина є організаційною системотвірною причиною неспроможності українських еліт до набуття ними суб’єктності і стратегічного мислення, що, у свою чергу породжує, з одного боку, їх орієнтацію на зовнішні потужні геополітичні суб’єкти, часто — діаметрально різні, а з іншого — меншовартість, містечковість, хуторянство та малоросійство з його «чеснотами» — капітулянтством, пристосуванством та угодовством. Проблема посилюється тим, що притаманна українцям мережева організаційна культура та відповідні їй габітуальні практики суперечать актуальній ієрархічній організаційній культурі та її практикам, що й обумовлює дисфункцію українських політичних організацій, і, відповідно, владних органів, які вони формують. Тому побудова сучасних ідеологічних політичних партій в Україні неможлива без подолання отаманщини шляхом засвоєння членами національних елітних груп нової організаційної культури, в рамках якої була б знята суперечність між габітуальними мережевими та актуальними ієрархічними організаційними практиками українців, що дозволило б їм провадити колективну діяльність у складі великих груп без міжособистісних та міжгрупових конфліктів. У свою чергу, це дозволило б «живій» політичні організації пропонувати іншим акторам української політичної системи стратегії кооперації в умовах їх конкурентної взаємодії, на відміну від стратегій конфронтації, які традиційно обирають існуючі політичні організації при взаємодії між собою.

Для того, щоб проілюструвати різницю між невеликим числом основних ідеологічних принципів та цінностей, задекларованих ініціаторами створення політичної організації і самою ідеологією у повному її форматі, а також для того, щоб окреслити обсяг роботи, яку має здійснити сучасна політична організація у процесі формування «живої» ідеології, приведемо її класичне визначення та представимо типову структуру.

Отже, політична ідеологія являє собою конкретно-історичне системне відображення істотних аспектів політичної дійсності і виступає формою класової, групової, станової політичної свідомості й самосвідомості, системою ідей, гіпотез, концепцій, ідеалів, гасел, програм, в яких відображені корінні політичні, а отже, й економічні інтереси соціальних спільностей і груп, їх практичні позиції в політичній сфері стосовно інших соціальних спільностей, груп і держави, оцінка місця даних суб’єктів політики в суспільному житті, а також погляди на хід політичного розвитку і на відображення цього розвитку в політичних ідеологіях інших суб’єктів політики. Політична ідеологія як особлива форма суспільної свідомості, як специфічний вид ідеології має внутрішню структуру, без виділення якої неможливо повністю розкрити її сутність, соціальні функції, розробити її теорію. Структура політичної ідеології являє собою комплекс елементів: ідей, гіпотез, концепцій, теорій, ідеалів, гасел, програм політичного розвитку, взятих у взаємозв’язках, що мають певну системність, стабільність. Головним для збереження стійкості структури політичної ідеології і забезпечення її функціональної дієвості є координованість, несуперечливість змісту її елементів, логічна і смислова впорядкованість зв’язків і відносин між ними.

Однією з найважливіших складових політичної ідеології є суспільний ідеал. За гносеологічною природою і соціальними функціями — це специфічний вид мети, яка визначається державними, класовими, груповими, партійними інтересами. Це концентроване вираження ідеології, в якому даються в інтегрованій формі уявлення про майбутнє, орієнтації, що відображають різні аспекти бажаного, передбачуваного чи передрікуваного (що пророкується) соціального розвитку.

Будь-яка значна політична сила, що виходить на історичну арену, висуває свій ідеал суспільного розвитку. Ідеал — це уявний зразок досконалості, норма, до якої прагнуть суб’єкти як до цілі діяльності, а відносно суспільства, це — уявлення про досконалий устрій, який забезпечує справжнє щастя людського життя, це взірець, до якого слід прагнути як до кінцевої мети.

До суспільного ідеалу органічно входять політичні, економічні, моральні, правові, естетичні та інші ідеали, що виступають як його органічні прояви. Політичні ідеали є одними з основних у системі суспільних ідеалів, що визначає домінуюче становище політичної ідеології в системі ідеологічних норм.

Очевидно, що всі ці визначення є справедливими і для «живої» ідеології. Однак в результаті наших досліджень ми прийшли до висновку, що системоутворюючим у її структурі має стати організаційний ідеал, як невід’ємна складова суспільного ідеалу (наше бачення організаційного ідеалу представлено тут). У свою чергу, основним управляючим параметром організаційного ідеалу є структура політичної партії, яка обумовлює густину та співвідношення у ній вертикальних та горизонтальних зв’язків, задає базові цінності і формує взаємостосунки між членами організації та її підрозділами, запускає мотиватори, які активуватимуть членів та спонукатимуть їх до спільних дій, визначає методики та методології колективної діяльності, обумовлює поведінкові схеми і стратегії, які обиратимуть члени при взаємодії всередині організації та назовні, задає типи стратегій, які обиратиме організація при взаємодії із зовнішніми акторами, тощо.

Разом з тим, ми вважаємо, що організаційний ідеал, на відміну від інших компонентів суспільного ідеалу, практично у повній мірі має бути реалізований в новоствореній політичній організації одразу — шляхом запровадження ініціаторами попередньо обраної і узгодженої організаційної структури та відповідних їй норм, правил і алгоритмів колективної взаємодії членів та підрозділів організації, які, поряд з основними ідеологічними принципами та цінностями організації, декларуються ще до моменту її створення.

На нашу думку, організаційний ідеал в політичній партії має бути реалізований у спосіб, який би унеможливив на подальших етапах її розвитку ручну модифікацію засновниками чи лідерами організаційної структури та алгоритмів і правил взаємодії членів з метою запуску низки соціально-психологічних процесів та ефектів, що невідворотно приведуть до концентрації влади у їх руках внаслідок дії закону олігархізації Міхельса.

Політична партія, з реалізованим у ній на практиці, в результаті свідомих і цілеспрямованих дій ініціаторів, організаційним ідеалом, стане лабораторією майбутнього, у якій творитимуться, випробовуватимуться та вдосконалюватимуться його ціннісні, взаємостосункові та організаційні зразки і еталони. Таким чином «жива» політична організація може і має стати тим містком із сучасності у майбутнє, по якому вже сьогодні рухатимуться члени партії під час їх внутріорганізаційної взаємодії, щоб вже завтра повести за собою все суспільство і на базі отриманого досвіду відтворити в майбутньому попередньо випробуваний, вивірений і вдосконалений суспільний ідеал.

Якщо члени новоствореної політичної організації з моменту її запуску будуть взаємодіяти в рамках поточної традиційної організаційної культури і обиратимуть поведінкові схеми і стратегії під час міжособистісної та міжгрупової взаємодії на основі актуальних поведінкових зразків і еталонів, то ймовірність реалізації ними суспільного ідеалу ідеології партії у майбутньому прямуватиме до нуля.

Отже, практичне втілення суспільного ідеалу «живої» ідеології у країні має початися з невідкладної практичної реалізації його системоутворюючого компоненту – організаційного ідеалу в політичних організаціях, що обумовить набуття ними колективної суб’єктності. Такі організації стануть тими центрами кристалізації, з яких у майбутньому почнеться реструктуризація по їхньому зразку всього суспільства за умови, що вони будуть більш привабливими, ефективними і результативними, ніж існуючі альтернативи.

Організація-суб’єкт це наділений чуттям, свідомістю і волею активний мультирозумний соціальний організм, який спроможний самовідтворюватися протягом тривалого часу і здатний пізнавати та змінювати світ: адекватно сприймати інформацію із зовнішнього і внутрішнього середовищ; здійснювати в раціональній площині її обробку та аналіз; усвідомлювати власні інтереси; циклічно здійснювати нормативне планування для їх реалізації, яке полягає у відкритому виборі засобів, завдань, цілей та ідеалів; цілеспрямовано діяти у відповідності до вироблених та прийнятих планів.

Для подолання опору до змін зі сторони існуючих організаційних суб’єктів – олігархічних кланів, криміналітету, структур зовнішнього управління, описані нами політичні організації-суб’єкти мають бути здатними нарощувати свою потужність без втрат початкових якостей.

У даному випадку, потужність – це сукупна соціальна енергія, яку здатні виділити члени і прихильники політичної організації для здійснення соціальних змін.

Одразу виникає питання, чому зараз кілька політичних організацій — маріонеток олігархів є більш успішними, ніж майже три сотні інших українських політичних партій? У чому ж секрет їх успіху? Очевидно, що у грошах, які виділяють їм власники.

Яку функцію виконують гроші? Зрозуміло, що вони активують тих партійців, до яких вони потрапили крізь сито внутріпартійної корупції. Тобто олігархічні гроші є засобом генерування соціальної енергії у членів політичних партій та дотичного кола функціонерів виборчого процесу задля перемоги на виборах.

Таким чином, ключ успіху сучасних ідеологічних партій лежить у площині активації їх членів у такій мірі, щоб виділена ними соціальна енергія була більшою за обсягом, ніж енергія, яку сукупно виділяють маріонетки олігархічних кланів, що активовані грошима. Причому тут йдеться як про збільшення обсягу соціальної енергії, яку виділятиме кожен член ідеологічної партії, так і про закладений типом організаційної структури цілеспрямований ріст її чисельності. Ці два фактори і можуть довести сукупний обсяг виділеної соціальної енергії організацією до необхідної величини.

Отже, для перемоги над маріонетками олігархів на виборах і поза ними, ініціатори сучасних ідеологічних партій мають навчитися генерувати соціальну енергію у свої членів і прихильників, активуючи їх нематеріальними стимулами, акумулювати її та спрямовувати на досягнення поставлених ідеологічних цілей. Тобто ключ до успіху сучасних ідеологічних партій вже зараз перебуває у руках їх лідерів чи засновників.

Правда для його досягнення їм доведеться поділитися найціннішим для них — владою і славою, розподіливши їх серед партійного загалу. Причому зробити це доведеться не вручну — за принципом «сьогодні дав, а завтра – передумав і забрав». А шляхом застосування відповідних алгоритмів, норм і правил колективного вироблення, прийняття та виконання рішень всередині організації, про які йшлося вище і які визначаються обраною організаційною структурою.

Нажаль, саме це завжди є непереборною перешкодою, нездоланною вершиною, неймовірним завданням, про яке ці лідери навіть не хочуть слухати. Не хочуть тому, що найвищими цінностями кшатріїв (сучасних політиків і військових) є власне влада і слава, на відміну від істини та загальносуспільного блага, які, в ідеалі, є найвищими цінностями для брахманів (сучасних філософів, експертів, науковців, моральних авторитетів, релігійних діячів). Отже, заснувати і створити сучасну ідеологічну політичну організацію з «живою» ідеологією та привести її до успіху без олігархічних грошей можуть лише кшатрії-брахмани чи політики-філософи, які володіють якостями обох варн і для яких загальносуспільне благо є цінністю такого ж рівня, як влада і слава, що дозволить їм без вагань розподілити їх рівномірно по всій організації.

Ідеальним прикладом політика-філософа є Марк Аврелій — один з найбільш відомих імператорів Риму, шану і добру пам’ять про діяння якого історія зберегла донині. В Україні готовність розподілити владу у воєнний час проявили засновники Української Головної Визвольної Ради (УГВР) на чолі з її президентом Кирилом Осьмаком. Сьогодні ми можемо надіятися, насамперед, на воїнів АТО, які невдовзі захочуть стати політиками.

Резюме.

1. В сучасному суспільстві ідеологія повинна якісно відрізнятися від своїх класичних аналогів з минулих епох.

2. Нову якість сучасної ідеології може забезпечити її динамічна реструктуризація, яка зробить ідеологію «живою» — здатною змінюватися у відповідності до швидкоплинних змін у зовнішньому і внутрішньому середовищах.

3. Традиційний підхід до побудови ідеологічних партій: «спочатку ідеологія», а потім – політична організація», необхідно змінити на зворотний: спочатку слід побудувати «живі» політичні організації, основною функцією яких і стане творення і розвиток в реальному часі повноформатної «живої ідеології» зусиллями колективного інтелекту, що сформується внаслідок синхронізації розумової діяльності їх членів.

4. Побудова сучасних ідеологічних політичних партій в Україні неможлива без подолання притаманної нам отаманщини шляхом засвоєння нової організаційної культури, яка б дозволила українцям провадити колективну діяльність у складі великих груп без міжособистісних та міжгрупових конфліктів.

5. Системоутворюючим компонентом у структурі «живої ідеології» має стати організаційний ідеал, як невід’ємна складова суспільного ідеалу. Організаційний ідеал практично у повній мірі повинен бути реалізований в новостворених «живих» політичній організації одразу — шляхом запровадження ініціаторами попередньо обраної та узгодженої організаційної структури.

6. Практична реалізація організаційного ідеалу в реальних політичних організаціях обумовить набуття ними колективної суб’єктності. Організація-суб’єкт це наділений чуттям, свідомістю і волею активний мультирозумний соціальний організм, який спроможний самовідтворюватися протягом тривалого часу і здатний пізнавати та змінювати світ: адекватно сприймати інформацію із зовнішнього і внутрішнього середовищ; здійснювати в раціональній площині її обробку та аналіз; усвідомлювати власні інтереси; циклічно здійснювати нормативне планування для їх реалізації, яке полягає у відкритому виборі засобів, завдань, цілей та ідеалів; цілеспрямовано діяти у відповідності до вироблених та прийнятих планів.

7. «Жива» суб’єктна політична організація може і має стати тим містком із сучасності у майбутнє, по якому вже сьогодні рухатимуться члени партії під час їх внутріорганізаційної взаємодії, щоб вже завтра повести за собою все суспільство і на базі отриманого досвіду відтворити у майбутньому попередньо випробуваний, вивірений і вдосконалений суспільний ідеал.

8. Заснувати і створити сучасну ідеологічну політичну організацію з «живою» ідеологією та привести її до успіху без олігархічних грошей можуть лише кшатрії-брахмани чи політики-філософи, які володіють якостями обох варн і для яких загальносуспільне благо є цінністю такого ж рівня, як влада і слава, що дозволить їм без вагань розподілити їх рівномірно по всій організації.

Тарас Плахтій, для ХВИЛІ.