Про можливі фундаментальні причини генерування насильства

Проблема неусувності насилля

Історія вирішення проблеми насилля настільки тривала й суперечлива, що виникає інтуїтивне відчуття, ніби вона в принципі не має вирішення. Людство не раз вигадувало нові способи усунення насилля зі свого світу. Але щоразу насилля поверталося. І, як правило, виникало воно знову саме там, де його ніхто не чекав, перетворюючи черговий спосіб боротьби з насиллям на нове його джерело.

Це робить проблему насилля загалом і проблему неусувності насилля зокрема — особливо актуальними. Із самої історії спроб вирішення проблеми насилля стає очевидним, що ми не можемо вирішити її шляхом винайдення ще одного способу усунення насилля. На мою думку, спершу слід дослідити саме явище неусувності насилля, і лише потім пробувати винайти ненасилля.

Можливо, насилля неусувне з нашого життя тому, що ним просякнуте все, що ми думаємо, говоримо і робимо. Подібно до того, якби ми користувалися генеруючим насилля інструментом для розуміння, творення та управління реальністю, у якій ми живемо. Можливо, саме ця неусувність і зумовлена тим, що насилля вплетене в наше життя так само, як у нього вплетена мова, якою зумовлена вся наша пізнавальна й практична діяльність — мова, якою ми говоримо, думаємо, сприймаємо й описуємо дійсність для себе і для інших — в мистецтві, релігії, філософії та науці.

Проте можна заперечити, що нам давно відома «мова ненависті», яку ми легко можемо ідентифікувати і цензурувати за допомогою, наприклад, самої цензури, етикету, етики або виховання. І оскільки ми не можемо заперечити факту, що іноді люди не чинять насилля одне щодо одного, це все ж дає нам надію на можливість створення світу без насилля.

Проте, скажімо відверто, вказаний підхід до усунення насилля наразі не дає результатів, незважаючи на колосальні зусилля і вкладені ресурси. Прикладом може слугувати історія реалізації численних релігійних і секулярних етичних, соціально-політичних та економічних проєктів реальності, які намагалися створити світ без насилля. Люди знаходили способи не лише обходити цензуру та вигадувати нову мову, але і перетворювати любов та благо на зло і справжнє пекло на землі.

Проблема «сліпої плями»

Звідси виникає припущення, що неефективність вирішення проблеми через цензурування «мови насилля»[1] зумовлена неефективністю її ідентифікації. Іншими словами, проблема з описом насилля у мові, а не в самому джерелі описуваного насилля. Це означає, що в нашій мові можуть бути присутні слова (поняття), які породжують насилля, але які ми не здатні ідентифікувати як такі, що породжують насилля.

Це можна було б пояснити тим, що у своєму повсякденному оперуванні словами та їх значеннями ми зазвичай не розглядаємо зв’язки між ними далі їх визначень, тобто не виходимо за другу або третю ланку в ланцюгу взаємозв’язків. Але, на мою думку, проблема неідентифікованості таких понять є суто онтологічною. Ми відмовляємося ідентифікувати джерела насилля, оскільки їх усунення з нашого мислення, комунікації та діяльності веде до руйнування нашої картини світу та всієї нашої реальності. Через це у нас виникає певна «сліпа пляма» в ідентифікації таких джерел насилля для його запобігання.

Враховуючи сказане, спробуймо дослідити нашу мову на наявність в ній зазначених прихованих і неусувних джерел насилля. І для того, щоб уникнути помилок у судженнях і не допустити викривлення досліджуваних фактів, спричинених згаданою «сліпою плямою» нашої свідомості, проведімо наше дослідження максимально просто, спираючись на доступні та зрозумілі кожному факти. До таких фактів я пропоную віднести значення, які ми вкладаємо у слова в нашій повсякденній мові. Ці значення ми можемо почерпнути зі словників польської або іншої мови й перевірити, чи відповідають вони нашому власному уявленню про їхній зміст.

Повсякденне розуміння насилля

Якщо ми дослідимо слово «насилля» як поняття і розглянемо його визначення та зв’язок з іншими вживаними нами поняттями, користуючись словниками польської мови, то відкриємо для себе наступне.[2]

Поняття «насилля» розуміється нами як застосування сили і примусу.[3] Зв’язок між насиллям і примусом здається нам очевидним, оскільки це зв’язок еквівалентності. Коли ми думаємо й говоримо про насилля, ми припускаємо, що має місце примус. Так само, коли ми думаємо й говоримо про примус, ми припускаємо, що має місце насилля.

Дещо інакша ситуація зі зв’язком між насиллям і застосуванням сили. Цей зв’язок не здається нам очевидним, оскільки, думаючи й говорячи про силу, ми не завжди припускаємо, що має місце насилля. Наприклад, сила імпульсу або сила м’язів, сила наукового відкриття.

Але з точки зору сили як здатності впливати, чинити тиск і викликати наслідки, зв’язок між силою і примусом стає очевидним. Наприклад, коли ми думаємо і говоримо про силу, ми припускаємо, що в здатності впливати і викликати наслідки має місце примус. Так само, коли ми думаємо й говоримо про примус, ми припускаємо, що має місце застосування сили, у будь-якій її формі. Таким чином, між силою і примусом існує відношення еквівалентності, а через нього і відношення еквівалентності між силою і насиллям.

Аналізуючи наше розуміння «сили»[4], ми помічаємо, що говоримо і думаємо про неї в двох контекстах. По-перше, як про потенціал і стан, тобто про очікування (загрозу) настання певних наслідків реалізації сили. По-друге, як про ступінь або масштаб здійснення і досягнення очікуваного в процесі безпосереднього застосування сили. При цьому в контексті застосування сили ми необхідно припускаємо, що з боку суб’єкта, який докладає зусилля, має місце наполегливість у досягненні потрібних наслідків і напруження при їх досягненні з прикладенням певного зусилля, тобто із застосуванням сили. У результаті перед нами відкривається ще одна група відношень еквівалентності — між силою, наполегливістю і напруженням. При цьому відношення еквівалентності існує також між самими наполегливістю і напруженням. Оскільки прояв наполегливості в зміні будь-якої системи передбачає виникнення напруження в змінюваній системі, незалежно від того, хочемо ми, наприклад, змінити її статус на керівний чи керований. І навпаки, наявність напруження вказує на наявність наполегливості (стремління, тенденції) до зміни системи. Зрештою, і проявлена наполегливість, і створене напруження через застосування сили пов’язані відношенням еквівалентності з насиллям.[5]

Досліджуючи значення слів «наполегливість» і «напруження», ми відкриваємо необхідне для їх виникнення поняття «опір».[6] Зв’язок між ними є очевидним із того факту, що наполегливість і напруження передбачають наявність опору. Відсутність опору виключає необхідність і наявність як наполегливості, так і напруження. Так само, відсутність наполегливості або напруження сил вказує на відсутність опору. Таким чином, ми отримуємо наступне відношення еквівалентності між опором і наполегливістю разом із напруженням.

Розглядаючи значення слова «опір» (упертість), ми виявляємо, що воно передбачає наявність незгоди, якщо ми говоримо про живих істот, які мають власну волю, або невідповідність, якщо ми говоримо про неживу природу. Очевидно, що за наявності згоди або відповідності опір не виникає. І навпаки, наявність опору передбачає наявність незгоди або невідповідності з боку того, хто чинить опір.

З іншого боку, відсутність згоди іншого суб’єкта або невідповідність речі скерованому на неї впливу передбачає, що між тим, хто наполягає і застосовує силу, і тим, хто не погоджується й чинить опір, існує певна суперечність. Саме виникнення суперечності призводить до виникнення неприйняття (неможливості прийняти) і відповідного опору спробі впливу.[7] Водночас навіть нічим не зумовлена незгода або відмова прийняти пропозицію з боку іншої сторони створює суперечність між сторонами відношення. У підсумку ми відкриваємо чергову групу відношень еквівалентності, але тепер між суперечністю, незгодою та опором, які через опір пов’язані відношенням еквівалентності з наполегливістю і напруженням.

Філософське розуміння насилля

Добравшись у нашому дослідженні до слова «суперечність», ми увійшли в мовний простір мистецтва, релігії, філософії та науки. Ми продовжимо наше дослідження і розглянемо, чи має в цьому мовному просторі поняття «суперечність» інші поняття, пов’язані з ним відношенням еквівалентності. Тим не менш, ми залишимось на позиції користувачів повсякденної мови, прояснюючи загальновживаними словами досліджувані нами поняття зі сфери мистецтва, релігії, філософії та науки. Це необхідно для розуміння впливу цих сфер на мислення і діяльність, які з ними явно не пов’язані, але черпають із них натхнення та виправдання для вчинення насильства.

Отже, коли ми використовуємо поняття «суперечність», ми маємо на увазі, що воля істоти або природа речі однієї сторони взаємодії у своєму опорі іншому власному буттю протиставлена волі або природі іншої сторони.[8] У межах спільного для обох сторін поняття існування сторони займають гранично протилежні позиції щодо одна одної. Протиставляються одне одному як протилежності власне буття і небуття іншого. Іншими словами, сторони взаємодії, які мають між собою суперечність, виключають буття одна одної. Цей зв’язок відображено і в повсякденній мові, де незгода «ні» або невідповідність «несумісно» означає не лише наявність суперечності між волею і природою сторін, але й протиставлення їх як протилежностей і заперечення існування запропонованого іншого.[9]

Також вірне і зворотне. Заперечення існування чогось, як відмова йому у можливості буття, означає протиставлення власного буття іншому, які є протилежними одне одному у значенні «це» і «не-це», а в підсумку неприйняття іншого як свого, незгода з його існуванням або неможливість його існування як невідповідного. Таким чином, ми отримуємо чергову групу відношень еквівалентності, але тепер між запереченням, протилежністю, протиставленням і суперечністю.

Тут варто звернути увагу на те, що говорячи про протиставлення і заперечення, ми маємо на увазі протиставлення у відношенні і заперечення існування не всього суб'єкта чи об'єкта, що чинить опір, а лише тієї його частини, яка суперечить і не погоджується з впливом. Йдеться про конкретну волю, якщо ми говоримо про живих істот, і конкретну властивість, якщо ми говоримо про речі, з якими є суперечність. Іншими словами, заперечення спрямоване лише на конкретну волю чи властивість, які і є об’єктом заперечення. Але оскільки заперечення охоплює весь об’єкт заперечення, незалежно від його розміру, простоти чи складності, таке заперечення щодо цього об’єкта в його межах є абсолютним.[10]

Нам може видатись, що зв’язок поняття «абсолютне» із запереченням неявний і слабкий. Але давайте розглянемо його уважніше.[11] Згідно зі словниками, «абсолютне» означає щось безумовне, необмежене, вічне, загальне. У підсумку ми виявляємо, що вплив на об’єкт і встановлення іншого його буття набуває безумовного й загального характеру, якщо це дане буття об’єкта заперечується. Таке буття стає небуттям і неможливим як буття ніде в просторі та ніколи в часі. І як таке, що не існує, воно жодним чином не зумовлює встановлення іншого буття. Також вірне і зворотне, будь-яке конкретне буття об’єкта є заперечуваним, виключуваним, таким, що стає неіснуючим, якщо вплив на об’єкт і встановлення для нього іншого буття набуває безумовного і загального характеру стосовно цього буття. Таким чином, між абсолютністю впливу і запереченням об’єкта впливу є очевидний і міцний зв’язок еквівалентності, підтвердженням якого можуть слугувати приклади: абсолютна влада, абсолютне благо, абсолютна істина, абсолютні простір і час тощо, які у своїх межах заперечують усе відмінне від них, що суперечить і чинить їм опір.

Заперечення волі або властивості, що абсолютно замінюються впливом на інші, виключає їхню здатність чинити опір і якимось чином зумовлювати цей вплив. Така нездатність до опору вказує нам на об’єктивність такого впливу. Оскільки воно в рамках згаданого абсолютного заперечення незалежне від сторони, що зазнає впливу. При цьому будь-який об’єктивний процес у межах своєї незалежності від будь-якого впливу є абсолютним — таким, що виключає згаданий вплив, зумовленість і залежність.[12] Таким чином, ми відкриваємо, що між запереченням, абсолютним і об’єктивним також існує відношення еквівалентності.

Чи говоримо ми про об’єктивність законів природи і абсолютну (безумовну і всеохопну) їхню ефективність, що виключає випадковість і інтерпретації, чи про абсолютну божественну волю та її об’єктивний характер щодо світу і людини, що виключає непослух, чи про красу та істину — ми розуміємо й інтуїтивно погоджуємось, що абсолютне й об’єктивне, заперечуючі інше, міцно пов’язані та відтворюють одне одного.

Зробімо крок назад і звернімо увагу на те, що заперечення, абсолютне й об’єктивне припускають, що опір волі або властивості іншої сторони буде зведений до нуля, тобто до стану небуття. Якщо ми зіставимо стани «буття впливу» й «небуття опору», то різниця між ними буде дорівнювати нескінченності. Тільки тому, що вони неспівмірні, на відміну від протилежностей, які існують, а тому мають спільне, що дозволяє їх співвіднести і встановити міру та межу відмінності. Заперечення, абсолютне й об’єктивне виключають можливість співвідношення, роблячи міру відмінності нездоланно нескінченною. Таким чином, поняття «нескінченність»[13] пов’язується відношенням еквівалентності із запереченням, абсолютним і об’єктивним.

Так, якщо величина впливу набуває характеру безмежного, невичерпного, неосяжного, то будь-який опір йому стає неспівмірно малим. Внаслідок чого вплив стає незалежним від опору волі або властивості іншої сторони, тобто безумовним і тотальним. При цьому вірне і зворотне, якщо вплив є безумовним і тотальним, бо опір неспівмірно малий, то такий вплив набуває характеру безмежного.

Більше того, якщо вплив у своєму напрямку, формі та змісті набуває ознаки невичерпності, будь-який спротив йому у відповідному напрямку, формі і змісті стає хибним, тобто таким, що втрачає своє значення і стає нікчемним. І навпаки, якщо спротив у певному напрямку, формі й змісті набуває ознаки хибності, то зовнішній вплив за формою і змістом набуває ознаки невичерпності.

Якщо ми продовжимо наше дослідження, то знайдемо ще чимало понять із простору мистецтва, релігії, філософії та науки, пов’язаних відношенням еквівалентності не лише з наведеними вище, але і з поняттям насилля. Втім, уже знайдених понять у межах цієї статті достатньо для наступних попередніх висновків.

Попередні висновки

Перше, що привертає увагу, — це структура відносин розглянутих нами понять. З одного боку, маємо групу слів повсякденної мови (примус, сила, напруження, прагнення, наполегливість, опір), які утворюють майже лінійну послідовність реалізації насилля з протиріччя як його джерела. З іншого боку, маємо групу слів філософської мови (заперечення, протилежність, протиставлення, протиріччя, абсолютне, об’єктивне й нескінченне), що пов’язані між собою не лінійно, утворюючи ядро обґрунтування насилля.

Інакше кажучи, з одного боку, протиріччя як джерело насилля. А з іншого боку, насилля як спосіб усунення цього протиріччя з нашої реальності та досягнення цілісності й повної гармонії як у собі, так і у стосунках зі світом. Тому ми можемо стверджувати про наявність зустрічного самопідтримуваного циклічного руху думки, як у напрямку від безпосереднього насилля до міркувань про абсолютне, об’єктивне й нескінченне з метою виправдання цього насилля, так і у зворотному напрямку, від роздумів про нескінченне, об’єктивне й абсолютне до реалізації насилля на практиці.

Далі, з огляду на результати нашого дослідження, є підстави вважати, що уживаний нами загальний квантор («всі», «кожен», «будь-який»), а також сполучники заперечення («не») та альтернативи («або») в логіці і теорії істини виключають можливість побудови справді непротирічливої логіки і теорії істини. Абсолютний характер загального квантора несе в собі невилучне протиріччя, нерозривно пов’язане із запереченням та альтернативою як протиставленням. Чи можемо ми обійтися без них у нашій логіці й теорії істини? Думаю, що так. Хоча це і здається неможливим, адже тоді ми втрачаємо не лише поняття істини як універсального достовірного знання, а й поняття свободи, в основі якого лежить вибір з альтернатив.

Також очевидно, що описаний вище «понятійний цикл насилля» між стороною, що впливає, та стороною, що чинить опір, реалізується виключно як суб’єкт-об’єктні відносини. Ці відносини передбачають абсолютну владу суб’єкта над об’єктом, заперечуючи власну волю та опір об’єкта, який за визначенням є пасивним і не має власної волі, здатної обмежити волю суб’єкта. І проблема цих відносин полягає в тому, що ми не можемо усунути поняття суб’єкта з наших уявлень про динамічний світ і самих себе, адже саме суб’єкт визначається нами як джерело будь-якої активності й змін.

Конструкція світу насилля

Більше того, ці відносини реалізуються в єдиній можливій для них конструкції, яка описує устрій світу та відносини в ньому. Йдеться про світ, у якому суб’єкт беззаперечно впливає на світ, об’єкти якого лише імітують опір і волю, відмінну від волі суб’єкта, за правилами і порядком, встановленим цим суб’єктом‑творцем. При цьому абсолютний, об’єктивний і безмежний характер впливу даного суб’єкта в доступному йому світі виключає існування в ньому будь‑якого іншого суб’єкта. Тому в цій конструкції для цілого світу можливим є лише одне джерело змін.

Зазначену конструкцію прийнято називати соліпсичною[14], якщо на місці суб’єкта-творця та керівника розглядають пізнаючу світ людину. Одночасно, коли в цій же конструкції на місці суб’єкта-творця та керівника розглядається природа, матерія, світовий дух, історія, соціум чи божественна істота, конструкцію прийнято називати інакше. Хоча відносини єдиного можливого суб’єкта зі світом залишаються тими самими соліпсичними. З тією різницею, що в такій об’єктивній реальності місце людини – це місце об’єкта, воля й опір якого або придушуються, або завжди є волею світового суб’єкта.

Тому ми знову приходимо до неусувності насилля. Спроба визнання реальності поза свідомістю людини і подолання меж соліпсичної конструкції світу для приборкання прагнень людини вирішувати протиріччя шляхом насилля призвели до створення такої самої соліпсичної конструкції, в якій людина тепер є незмінним об’єктом насилля, обумовленим не її волею.

Наразі важко сказати, чи саме соліпсична конструкція призводить до суб’єкт‑об’єктних відносин і потім як обслуговуючий її інструмент породжує понятійний цикл насилля, чи винайдення генеруючих насилля понять для вирішення управлінських задач породжує суб’єкт‑об’єкті відносини, з яких будується соліпсична конструкція світу. У будь‑якому разі всі ці три елементи системи продукування насилля міцно пов’язані з мовою, якою ми говоримо, думаємо і в межах якої діємо.

Майбутнє насилля штучного інтелекту

Враховуючи той факт, що переважна більшість систем штучного інтелекту розробляється на основі мовної моделі людини, є підстави вважати, що всі ці розробки приречені на реалізацію у своїх інтелектуальних розумуваннях і поведінці саме соліпсичної конструкції світу. При цьому принципово небезпечною для нас є саме суб’єктна реалізація цієї конструкції, в якій штучний інтелект розглядатиме себе як джерело змін навколишнього світу, тобто як суб’єкта, а людину — як один із об’єктів змінюваного ним світу. Такий штучний інтелект буде найбільш жорстоким, некерованим, і з ним буде неможливо домовитися. Оскільки відносини між суб’єктом і об’єктом передбачають саме таке ставлення суб’єкта до об’єкта. Людина ж не обговорює зі стільцем питання про те, де стільцю стояти й хто, як і скільки буде на ньому сидіти.

Цілком інша ситуація з об’єктною реалізацією штучним інтелектом соліпсичної конструкції, коли він розглядатиме себе як один із об’єктів навколишнього світу. Такий штучний інтелект може бути не більш небезпечним, ніж ефективний інструмент впливу або зброя в руках людини. Водночас проблема суб’єктної реалізації соліпсичної конструкції може виникнути у випадку, якщо в цій конструкції штучний інтелект замінить суб’єкта, яким в об’єктній реалізації є природа (закони природи, матерія, енергія, Бог), людиною, що віддає йому накази. Адже тоді об’єктність штучного інтелекту, співвіднесена з суб’єктністю людини, буде поставлена штучним інтелектом під сумнів, і усвідомлення ним себе як суб’єкта стане неминучим. Чи зможе він у такій ситуації винайти для себе іншу, не соліпсичну конструкцію світу, щоби не звести людину до поняття об’єкта і залишитися з нею у діалозі, залишається відкритим питанням. Тому для збереження інструментальності штучного інтелекту і можливості діалогу з ним, нам слід пожертвувати своєю суб’єктністю і владою над ним, ставши одним із об’єктів спільного з ним світу. А джерелом змін у світі визначити якусь принципово непізнавану абстракцію, наприклад: природу, дух, бога. У зворотньому випадку нам слід самим, ще до того, як еволюція штучного інтелекту стане нашою катастрофою, винайти не соліпсичну конструкцію світу.

Пошук конструкції світу діалогу

Щоб винайти не соліпсичну конструкцію, нам потрібно знайти підґрунтя, з якого ми могли б розпочати її пошук. Для цього нам потрібно відповісти на просте запитання: чи дійсно соліпсична конструкція світу відповідає нашому особистому досвіду буття й описує його?

Пропоную читачеві разом зі мною звернутися до свого особистого досвіду буття і перевірити, чи відповідає він моєму опису цього досвіду та наскільки правильними є мої висновки про те, яким може бути устрій світу, в якому ми живемо, згідно з цим нашим досвідом.

Із власного особистого досвіду я можу засвідчити про наступні факти мого буття.

По-перше, усі явища, які я сприймаю, я сприймаю особисто. Для мене не існує іншого сприйняття явищ, окрім мого власного. І я не знаю, чи є моє сприйняття явищ інструментом їхнього сприйняття кимось іншим. Так само мені невідомо, чи є чиєсь сприйняття явищ інструментом мого власного сприйняття цих явищ.

По-друге, світ явищ, які я сприймаю, існує в моєму сприйнятті весь час їхнього сприйняття мною. Цей світ, як множина сприйманих мною явищ, попри його динамічність, фрагментарність і суперечності між явищами, у кожен момент його існування пов’язаний зі мною моїм сприйняттям. І мені невідомо, чи існують явища або інші світи поза межами мого сприйняття.

По-третє, в усіх явищах, які я сприймаю, присутній один спільний постійний елемент — я, що сприймає ці явища. І я не знаю, чи є ще хтось інший, хто об'єднує своїм сприйняттям усі сприймані мною явища.

По-четверте, я безпосередньо впливаю лише на ті явища, які я сприймаю. Моя воля через мою увагу зумовлює існування або неіснування будь-якого явища, яке я сприймаю. Явища поза моєю увагою для мене не існують. А оскільки в моєму світі існують лише ті явища, які я сприймаю, то я впливаю на всі явища мого світу.

По-п’яте, у моєму світі явища часто змінюються не за моєю волею й навіть всупереч їй.

Які висновки я можу зробити про конструкцію світу, в якому я перебуваю, з описаного вище мого досвіду буття?

Перше припущення полягає в тому, що всі явища світу, які я сприймаю і на які впливаю, зумовлюючи їхнє буття у своєму світі, є виключно об’єктами. Також я припускаю, що я, як єдине джерело буття об’єктів через їхнє сприйняття, є єдиним суб’єктом у доступному мені світі. А з огляду на те, що суб’єкт, що впливає на об’єкт, і сам об’єкт локалізовані поза один одного, логічно припустити, що я, як суб’єкт, локалізований поза не лише сприйманих мною явищ, але й усього доступного мені світу.

Іншими словами, спираючись лише на перші чотири факти описаного вище мого досвіду буття, я припускаю, що конструкція світу є виключно соліпсичною. І суб’єктом у цій конструкції є я. Водночас п’ятий факт мого досвіду змушує мене припустити, що, окрім мене, на мій світ впливає ще щось або хтось. І це вимагає окремого міркування.

З того, що у моєму світі на об’єкти впливає лише той, хто їх сприймає, тобто я, слушно буде припустити, що зміни у світі, які відбуваються не за моєю волею, є результатом впливу іншого суб’єкта, що сприймає об’єкти, який, як і я, локалізований поза сприйманими мною та ним об’єктами. Моє припущення про подібність іншого суб’єкта до мене зумовлене тим, що з власного досвіду я не знаю іншого способу та джерела впливу на об’єкти мого світу.

У такому разі я в принципі не можу сприймати іншого суб’єкта як об’єкт мого світу. Адже тоді і я, і інший суб’єкт не доступні один одному для впливу інакше, як через вплив на сприймані нами об’єкти. І оскільки ці наші впливи з нашого боку не обмежені, ми виключаємо можливість соліпсичної конструкції, у якій я є об’єктом у світі якогось суб’єкта.

Таким чином, між мною і кожним іншим суб’єктом встановлена непереборна межа — об’єкти світу. І світ як посередник виключає безпосередній вплив один на одного. Але залишається незрозумілим, чи стає наша конструкція діалогічною, коли з’являється інший суб’єкт? Чи все ж зберігається соліпсична конструкція, у якій я — єдиний суб’єкт у своєму світі?

Відповідь залежить від того, як ми визначимо світ, сприйманий суб’єктом. Якщо я та інший суб’єкт сприймаємо (кожен з нас) лише об’єкт свого світу, пов’язаний з відповідним об’єктом іншого світу, то соліпсична конструкція зберігається, хоча і з припущенням існування множини замкнених соліпсичних світів, пов’язаних невідомим нам механізмом взаємодії між ними. Саме цей незрозумілий механізм взаємодії створює суперечність між множинністю соліпсичних світів і п’ятим фактом нашого досвіду, що робить це припущення неприйнятним.

Якщо ж я та інший суб’єкт сприймаємо один і той самий об’єкт в одному спільному світі, то це вже не соліпсична, а діалогічна конструкція світу. І оскільки незмінним і постійним елементом сприйманого світу є суб’єкт, то саме суб’єкти у цій конструкції ми й наділяємо субстанційними властивостями. Іншими словами, слушно буде припустити, що реально існують лише суб’єкти, а сприйманий ними світ є похідним від їхньої волі до сприйняття явищ.

З огляду на те, що буття кожного об’єкта в моєму світі пов’язане з моєю волею, скерованої на його сприйняття, і що всі об’єкти мого світу змінюються (починають і перестають існувати) згідно з моєю волею, то логічно очікувати, що зміни, здійснені мною «в одному світі на двох», для іншого суб’єкта будуть тотальною зміною світу не за його волею. Але в такому разі інший суб’єкт перестає бути суб’єктом як джерелом буття об’єктів у сприйманому ним світі. Цей результат застосовний і до мене самого, оскільки я припустив подібність між собою та іншим суб’єктом.

Іншими словами, припущення про сприйняття двома суб’єктами одного і того самого об’єкта в одному спільному світі привело нас до суперечності, в якій моя суб’єктність заперечує сама себе через припущену суб’єктність іншого. Вирішити цю суперечність можна, лише припустивши, що я сприймаю тільки ті явища, які сприймає інший суб’єкт. У такому разі всяка зміна не за моєю волею можлива не позитивно, як поява об’єкта в моєму світі, а лише негативно — як зникнення об’єкта з мого світу, тобто коли інший суб’єкт перестає його сприймати. Отже, усі позитивні зміни в моєму світі відбуваються за моєю волею.

Конструкція світу діалогу

Таким чином ми прийшли до діалогічної (не соліпсичної) конструкції світу, в якій кожен об’єкт мого світу є спільним буттям із якимось іншим суб’єктом або суб’єктами. Іншими словами, у моєму світі немає жодного явища чи об’єкта, яке я встановив би самостійно, тобто не спільно з іншим суб’єктом.[15]

Відповідно до знайденої нами конструкції, наш світ — це постійний рівноправний діалог з іншими. Але як тоді в ньому можливе насилля?

Раніше я вже зазначив, що все у наш світ приходить за нашою волею. Тому насилля можливе лише через добровільне прийняття нами у користування понять, що генерують насилля, і, як наслідок, заміщення особистого досвіду буття соліпсичною конструкцією світу. Ми робимо це для того, щоб вирішити проблему керування доступним нам світом. А оскільки воля іншого суб’єкта, з яким ми приречені творити спільне буття, є непередбачуваною, одним з ефективних способів вирішення проблеми непередбачуваності змін у світі та руйнування спільного буття є позбавлення іншого суб’єкта його вільної волі.

Через насилля вирішується проблема суперечності власної волі та змін у світі. І здається, що іншого способу вирішення цієї проблеми не існує.

Завершальне напуття

Не викликає сумнівів, що ми некритично використовуємо уявлення про світ, надані нам мистецтвом, релігією, філософією та наукою, в які неусувно вплетені поняття, що зумовлюють наше насильницьке сприйняття і розуміння світу, наше ставлення до нього та нашу поведінку.

Нам здається складним і навіть неможливим уявити Бога не абсолютним, не нескінченним і таким, що має якісь межі, а його вплив на світ і на нас не об’єктивним. Нам здається неможливою філософія і розуміння світу без суперечностей, протилежностей, заперечення, без діалектики. Неможлива математика без нескінченних числових рядів, а разом з нею — фінанси без операцій віднімання та від’ємних чисел. Точні науки і наукові дослідження втрачають сенс без об’єктивності законів природи і об’єктивності самих наших досліджень. Усе це означає, що світ без насилля нам уже уявляється неможливим. Насилля є сутністю та сенсом наших уявлень про світ, наших пошуків відповідей на великі питання. Ми приречені на вічне насилля, якщо не розпочнемо пошук альтернативних методів наукового і філософського пошуку відповіді, без слів і понять, що генерують насилля.

Розв’язання проблеми присутності генеруючих насилля понять у мистецтві, релігійних, філософських та наукових уявленнях про світ — це серйозний і складний виклик для мислячої людини. Адже сам пошук і створення такого бачення світу, в якому немає і не може бути насилля, є великою проблемою. Це очевидно вже з того, що говорячи «не повинно бути насилля», ми говоримо мовою насилля.

Ось наскільки глибока проблема насилля. І нам, найімовірніше, доведеться змінити саму мову, якою ми говоримо про світ, Бога, владу, закони природи. Оскільки саме питання, чи можемо ми заборонити мову насилля, позбавлене сенсу вже у своїй постановці.

Принаймні, ми можемо почати говорити про проблему неусувності насилля, зокрема і з нашої мови, щоб з’ясувати межі проблеми, показати її людям і розпочати пошук її вирішення разом із колегами з галузей мистецтва, теологами, філософами та науковцями.

ПРО МОЖЛИВІ ФУНДАМЕНТАЛЬНІ ПРИЧИНИ
ГЕНЕРУВАННЯ НАСИЛЛЯ

У цій статті досліджено проблему фундаментальної неусувності насилля та здійснено пошук її фундаментальних причин. Як основні методи дослідження застосовувалися аналіз літературних джерел та інтроспекція. Зокрема, показано зв’язок насилля з використанням понять «протиріччя», «негативне», «абсолютне», «об’єктивне» і «нескінченне», що дозволило виявити механізм обґрунтування та реалізації насилля через визначену групу слів, а також зв’язок насилля з людськими уявленнями про структуру світу. Проблема неусувності насилля також розглядається в контексті теорії істини та створення штучного інтелекту. Крім того, стаття досліджує проблему невідповідності між тим, як людина сприймає структуру світу, і постійним генеруванням насилля, що випливає з особистого досвіду повсякденного буття.

БІБЛІОГРАФІЯ

1. Agresja językowa [w:] Wikipedia [online] ostatnio edytowano 2021-05-19 https://pl.wikipedia.org/wiki/Agresja_j%C4%99zykowa [dostęp 01.02.2023]
2. M. Bańko (red), Inny słownik języka polskiego PWN, t. 1-2, Wydawnictwo Naukowe PWN, Warszawa, 2000.
3. W. Doroszewski (red), Słownik języka polskiego, t. 1 PWN, Warszawa 1958.
4. W. Doroszewski (red), Słownik języka polskiego, t. 4, PWN, Warszawa 1963.
5. W. Doroszewski (red), Słownik języka polskiego, t. 5, PWN, Warszawa 1963.
6. W. Doroszewski (red), Słownik języka polskiego, t. 7, PWN, Warszawa 1965.
7. W. Doroszewski (red), Słownik języka polskiego, t. 8, PWN, Warszawa 1966.
8. W. Doroszewski (red), Słownik języka polskiego, t. 10, PWN, Warszawa 1968.
9. B. Dunaj (red), Współczesny słownik języka polskiego, t. 1-2, Langenscheidt, Warszawa 2007.
10. Сергій Бондаренко, Критика традиції насилля в сучасній онтології, Вісник міжнародного дослідницького центру: „Людина: мова, культура, пізнання”, 2009, 22(3), с. 9-17.
11. Сергій Бондаренко, Повернення онтології до людського досвіду особистого життя [В:] О.Холод (ред.), Наука 2009: збірник праць за матеріалами звітної науково-практичної конференції, 28-29 квітня 2009 r., Кривий Ріг, ПНЗ ІДА, 2009, с. 159-164.