Фільм «Іронія долі», як вирок жіночому щастю

Напередодні Нового року та святок в українців з»явилася нова «болюча» тема для обговорення… Все ж таки не перестаю дивуватися нашій владі, навіщо заважати людям святкувати, ну напишіть свої «штрафні» списки за півроку до Нового року, чи півроку потому – більшість сумлінних громадян навіть нічого не помітить в наш час «панування» всесвітньої павутини. Ні, влада, як завжди «послідовно-логічна», а тому у нас завжди є про що поговорити…

Отже, хочу коротко проїхатися «танками свого сарказму» по улюбленій новорічній кінокомедії «Іронія доля або з легким паром». Вважаю, що жінка, яка любить зазначений фільм, або навіть голлівудську казку «Красотка» із Д. Робертс та Р. Гіром в головних ролях (дуже шкідливий фільм, як на мене) ніколи не стане щасливою та успішною жінкою. Адже вона з дитинства орієнтує свій «осознанный выбор» майбутнього коханого чоловіка, або на невдасі, або на ефемерній брехні, що можна пройти шлях від шалави до дружини міліонера. В реальному житті такого не буває, любі жінки!

Отож, насамперед, побачивши у стрічці новин повідомлення про «заборону» так палко «любимої» совковими людьми новорічної комедії Е. Рязанова «Іронія долі, або з легким паром», мерщій – на форуми. Просто цікаво стало, чи підтвердяться мої «тривожні здогадки» про нові запальні баталії серед українських телеглядачів, чи всі на одного («одним фронтом», бо ж більш серйозних тем для суперечок у на взагалі-то нема…), підемо на глядацький телемайдан, тобто, на Мінкульт та Кириленка?

Підтвердилося, скоріше друге, що й не дивно, іншого просто не чекала, навіть… Українські жінки одностайні у своїй любові до Жені Лукашина, деякі чоловіки трошки «повиступали», проте, навіть без ентузіазму, здається просто «для годиться». Ну, сентиментальні «мильні опери», то ж не чоловіча справа, хоча потайки дивляться всі…

Проте, нас цікавить сам фільм, як витвір кіномистецтва, а кіно, не Іронія, то ж мистецтво таки, навіть, як казав вождь пролетаріату «главнейшее из наших искусств». Це такий собі культурний «меседж», тобто має інтелектуальну цінність та вплив на життєвий досвід, адже витвори мистецтва повинні, на мій погляд, або приносити в наше життя естетичну насолоду, або чомусь нас вчити, спонукати нас робити правильні висновки.

Ризикуючи навіть викликати вже не тільки «бурю в стакані води», а ще й хвилю негативних, дуже часто просто хамських відгуків на свою адресу (погляньте ж на форуми – наш народ не вміє відстоювати свою точку зору цивілізовано), все ж таки скажу, що завжди відносилася до цього фільму з притаманною іронією.

Так мила, симпатична казка для дорослих… дорослим теж потрібні казки, навіть утопічні. Разом з тим, не така вже й безневинна, як вважає більшість з нас, адже, як і всякий витвір кіномистецтва, здатна оволодівати думками та душами мас. А в цьому сенсі Іронія – саме класичний приклад фільму, що оволодів душами совкових людей. Для тих, хто вже приготувався плюнути в автора тексту, скажу – я теж люблю і поважаю Е. Рєзанова, проте вважаю, що це не найкращий його фільм… Найпопулярніший, проте не найкращий.

Особисто я більше люблю «Бережись автомобіля», «Зигзаг удачі» або «Небеса обітовані» — шикарні акторські роботи І. Смоктуновського, А. Папанова, А. Миронова, Є. Євстигнєєва, В. Тализіної, Л. Ахеджакової та Л. Бронєвого, режисера та загалом всіх, хто там «приклав руку».

Не з»ясовувала навіть, чи потрапили зазначені фільми під заборону, навіть не цікаво, адже в наш час, коли супутники «бороздят просторы Вселенной…» не бачу жодних перепон для пошуку потрібної інформації — мах 5 хвилин роботи за компом. Думаю, якщо я захочу їх переглянути, я це зроблю, інет же ж ніхто не забороняв, сподіваюсь, що його навіть не дуже фільтрують наші спецслужби, Україна ж не Росія, як казав один президент, з обшуками по домашнім відеотекам ходити точно не будуть.

Взагалі-то вважаю, що Мінкульту, зважаючи на знервованість народних мас, краще було б той список оприлюднити та пояснити свою позицію. Проте, «шороху» у суспільстві таки навели.

Бульварна преса відразу почала баламутити люд, розказавши про наступ на «громадянські права та свободи»… Ніколи б не подумала, що Іронія, то головне надбання нашої молодої демократії, проте, надіюся, що новий Майдан через заборону фільму все ж не станеться. Але народні маси одномоментно забули про те, що паралельно Верховною Радою обговорюється, приймається бюджет країни на наступний рік, то ж не головне для нас… Тут щастя Наді та Жені підпали ж під заборону «дурних» чиновників.

Проте, критикувати теж треба вмотивовано, тим більше фільм такого майстра, як Е. Рязанов, тому викладу коротко своє відношення до сюжетної лінії та головних героїв.

Сюжетна лінія досить непогана, фільм про кохання і тільки, без елементів соцреалізму — це про трудові подвиги та виробничі досягнення головних героїв, дуже актуально для того часу, коли знімався фільм.

Не знаю навіть, як режисеру це вдалося в ті часи, хіба що подруги, характеризуючи Надю, розказують, який вона хороший вчитель, що вона висить на дошці пошани (це такі совкові приколи, які на щастя вже не розуміє сучасна молодь, вигадані, щоб не платити совковим людям гідну винагороду за їх працю), та як її люблять педагоги та діти.

Існує легенда, що фільм навіть хотіли заборонити в ті часи, проте, хтось влаштував приватний показ комедії для Л. Брєжнева, і вона так сподобалася генсеку, що доля її була вирішена позитивно та народ отримав таки свій улюблений новорічний фільм на наступні 40 років.

Можливо, саме завдяки цьому режисеру вдалося навіть «приткнути» до фільму деякі критико-гумористичні моменти про наші невеликі квартири – на той час просто собачі буди, та мізерні зарплати вчителів та лікарів – за 40 років теж не змінилися. Ну, і про «20-25 рублей сверху» за меблевий гарнітур, тобто корупція – це не українське ноу-хау, це звідти, з Совка, наш спадок з тих дефіцитних часів, коли жирувала «совєтская» торгівля.

Отже, сюжетна лінія таки непогана, не політизована, не «перегружена» виробничими «заморочками», всі ці п»ятирічкі, трудові досягнення, соцзмагання благополучно обійшли фільм стороною, звичайна новорічна казка, тільки для дорослих. Дорослим теж необхідні позитивні історії інколи казкові, навіть, в часи соцреалізму потрібні були, під Новий рік особливо.

А пошук жіночого щастя, свого «принца» хоча б під виглядом нетверезого мужика (принци ж завжди маскуються в казках), який хто зна яким бісом потрапив у твою хату, тим більше в твою постіль, це ж просто «вічна тема» у жінок, як у мужчин «быть или не быть, вот в чем вопрос?»…

До речі, саме це питання й вирішує весь фільм головний герой Ж. Лукашин — «жениться или не жениться?». Ну, мама ж сказали, що треба, а він сумнівається все ще. Проте, мама сказали…

Ось тут ми підходимо саме до того, що мені завжди не подобалося у цьому фільмі, викликало щире нерозуміння. Це повна інфантильність головних героїв.

Навіть не фантастичність самого сюжету, можливо в нових спальних районах в далекому 1975 році і можна було сплутати місто, вулицю, будинок і навіть інтер»єр власної квартири, припустимо, головна героїня виявилася жінкою відважною (а на вигляд й не скажеш) і замість того, щоб «оглушити» жертву, підняти галас, або хоч викликати мєнтовку, завзято розпитує, хто він і поливає з чайника, щоб прочумався та хоч щось розповів… Навіть, можливо одна я така «нервова» та дуже не люблю запах сечі та перегару, вічні супутники нетверезих мужчин у такому непривабливому стані, можливо інфантильні інтелігенти напиваються до «свинячого визгу» у якийсь інший таємничий спосіб… не знаю не з’ясовувала навіть. Думаю, фільм таке собі раннє совкове фентезі новорічне, коли народ особливо здатен вірити в чудеса.

Отже, «розбір польотів», тобто, характеристику героїв почнемо з «попелюшки» Наді, яка збирається заміж за Іполита. Красива, освічена, якось (не дуже добре), проте, вміє готувати, правда не рибу «какая гадость ваша заливная рыба», мамі Лукашина вона навряд чи сподобається. Одним словом гарна жінка, яка заслуговує на щастя. Навіть була б вже щаслива, якщо б не занижена самооцінка… Адже дуже гарна, я навіть розумію, чому Е. Рязанов, зовсім не випадково, взяв Б. Брильську на головну роль, не дивлячись на те, що вона зіграла тільки привабливу, геть не совкову картинку, адже співала за неї А. Пугачова, говорила В. Тализіна… Яка, до речі, не зрозумівши геніальний режисерський задум, ту ж Барбару зненавиділа, за чутками вони постійно конфліктували на майданчику, ну таки ж вона типова радянська жінка із соцреалізму («Зигзаг удачі»), а режисер вибрав Брильську.

Проте, ми ж жінки знаємо – краса для жінки то зовсім не запорука її щастя, інколи навіть навпаки, вона здатна зло пожартувати над «щасливою власницею». Дорогу до щастя «осилит идущий», або під лежачий камінь вода

точно не потече. Ось тут поговоримо про інфантильність Наді та який чоловік у житті здатен зробити її більш менш щасливою, бо на моє переконання щастя це перш за все внутрішній стан, свій «мікроклімат» кожної людини, як чоловіка так і жінки.

Хочеш бути щасливим – просто стань таким. Проте, у Наді для щастя вже нема часу, або скоріше бажання. Мені завжди подобався епізод, коли на запитання про свій вік Надя приречено відповідає — «тридцать четыре».. як на мене, для відчуття трагічності моменту там не вистачає лише «Реквієму» Моцарта, непоганий музичний супровід був би… Тобто, Надя – ідеальна інфантильна жертва, ставати щасливою — то не її.

Иполит — ідеальний варіант щастя для попелюшок, совковий праобраз майбутнього бізнесмена, чи депутата. Суперниця Наді та невдала наречена Лукашина Галя такого б «живцем проковтнула» і не подавилася навіть… Але не так сталося, як гадалося, тобто не кожна з нас отримує в житті те, що хоче. Такий головний закон жанру та й життя загалом… Можливо з них навіть вийшла б досить щаслива совкова пара, дві такі собі міщанські акули, які легко пристосуються до всіх майбутніх катаклізмів 90-х, пов»язаних із розпадом Совка. Любити один іншого не будуть однозначно, це слово не з їх словника взагалі, але досягнуть у житті всіх вершин, як матеріальних так і амбіційних. Зраджуватимуть одне одного постійно, правда по-тихому, скандал – не їх стихія.

Але чи підходить Иполит для Наді, однозначно таки ні, Надя ж жінка з фантазією, література накладає завжди відбиток на її «носіїв в маси». Проте вроджена чи привита в дитинстві інфантильність не дозволяє жінці це зрозуміти. Навіть слова жениха «ты непутевая, безалаберная…» її не те що не ображають, вона їх просто НЕ ЧУЄ, тобто вона звикла до такого відношення до себе.

Для цієї жінки, людини – це норма в відносинах. Можливо з таким чоловіком Надія і не зазнає матеріальних проблем, їх нащадки виростуть «у ситості», проте, у даному союзі (теоретично він можливий, навіть кращий для неї) Надя ніколи не буде почуватися щасливою, їй завжди буде чогось не вистачати, щасливою жінкою вона не стане ніколи.

Якби головна героїня не була такою аморфною, та якби не кохання, що зненацька вискочило перед нею, як чорт з ополонки, найкраще було б все ж відшукати іншого чоловіка, але «любов зла»… Хоча фатальна фраза мами наприкінці фільму «поживем – увидим» не обіцяє їй нічого хорошого, зокрема — казкового майбутнього.

А тепер до головного всесоюзного та постсовкового улюбленця Жені Лукашина. Ніколи не розуміла привабливості цього образу. Можливо для когось пияки й привабливі, проте думаю лише у фільмах. Хоча не тільки це є фатально-непривабливою рисою головного героя, а їх там як для позитивного персонажу, ну аж занадто вже багато.

Мужчини, які не знають, що хочуть в цьому житті, кого кохають, на кому хочуть одружитися нормальних жінок повинні «вганяти» у депресію та змушувати обійти їх десятою дорогою і краще завчасно.

Як правило, вони завжди запитують у мам, що вони думають про майбутніх дружин ще в статусі претенденток на їх «руку і серце». Те, що ще можна пробачити «слабкій» статі, для чоловіка, то вже явний «перебор».

Як правило, вони одружуються після маминого вердикту, а потім по-факту, «кто-то постоянно мелькает у них перед глазами» і вони «постоянно розражаются», а потім з»являється своя Надя, Маша, Катя… і вони починають розуміти, що любов все ж «не картошка, не выбросишь в окошко»… А зробити власний вибір та задовольнити всіх своїх жінок, включаючи маму, слабкий інфантильний чоловік не може. І тоді після десяти років шаленого кохання, побачень «два раза в неделю», жінка йде геть, як героїня фільму, і навряд чи хтось буде її засуджувати, адже це завжди її життя, її вибір, її прагнення стати щасливою врешті решт. Так як вона собі його уявляє, навіть, якщо це уявлення по факту вже хибне.

Адже, такі чоловіки, як Ж. Лукашин просто не здатні зробити жінку щасливою. Для того щоб виконати таку місію йому перш за все треба стати чоловіком, тобто не бігати від кожної жінки, що прийняла його пропозицію, до Ленінграду, як при перших заручинах, а дивлячись їй, та Галі також, в очі сказати – «я помилився, я не кохаю тебе, пробач, якщо зможеш…». Але це вже занадто чоловічий вчинок для Жені Лукашина. А за інфантильного чоловіка вибір завжди робить жінка, от і Надя, схопивши забутий віник, як алібі для своєї появи в чужій квартирі, летить світ за очі впевнена, що це любов її життя. Можливо й так, але сорок років поспіль країні під кожен Новий рік, адже фільм став його атрибутом, як і мандарини, не дає спокою думка, чи стали герої щасливими?

Щастя то занадто тонка та ефемерна матерія, воно не може бути постійним та остаточним, хіба що у психічно хворих людей. Любов же взагалі нетривалий стан душі, що рано чи пізно обов’язково скінчиться, якщо його не підтримувати, а спільне життя то перш за все випробування для кохання, тяжка праця двох люблячих людей, які змушені будуть все життя заради щастя іншого поступатися своїми власними інтересами та амбіціями. Адже щастя іншого стає важливішим, ніж власне, і все це не з примусу, а просто тому, що інакше не можеш вчиняти.

Але що відрізняє дорослих відповідальних людей від інфантильних переростків Жені та Наді? Перш за все це вміння вчасно розібратися у своїх почуттях та не «поранити» своїми розбірками почуття інших, ні в чому неповинних людей. І тому особисто мене протягом двадцяти років перегляду спочатку «осознанного», а потім і мимовільного (як не включиш під Новий рік, чи навіть після ТБ, а там Женя та Надя) даного фільму більше непокоїть думка – а чи вижив після сумнозвісного душу бідолага Иполит у 20-градусний мороз? Адже зими тоді були не то що зараз…

Проте це навіть не спадає на думку Наді, ну дама закінчена егоїстка, в кращих традиціях совкового жанру, коли ні про що можна не думати взагалі, завтра обов»язково наступить комунізм, вони з Женьою будуть щасливі, не дивлячись на те, що як мінімум трьох людей зробили нещасними на своєму шляху до «світлого майбутнього». Перша – то жінка, від якої Лукашин вперше сховався у Ленінграді, впевнена, що вона відчувала себе глибоко нещасною, можливо навіть шукала «підвох» у собі, а не у ницості свого обранця, який привив їй ще й кучу комплексів своїм вчинком… Адже ми завжди відповідальні за людей, «яких ми приручили», але це не розуміють інфантильні егоїсти…

Тепер безпосередньо до заборони фільму. Зважаючи на те, що влада, як завжди «популярно» нічого не пояснила, спробую заповнити цю прогалину. Прогугливши інет по ключовим словам вдалося зрозуміти, що заборона фільму відбулася на виконання Закону України «Про захист інформаційного телерадіопростору України». Здається логічним виконувати закони прийняті у, встановлений чинним законодавством спосіб, у власній країні, яка перебуває у стані неоголошеної війни з правонаступницею колишнього СРСР та головним ідеологом совкового способу життя. Як на мене.

Навіть найшла невеличкий позитив — В. Кириленко згодом у своєму блозі на Укрправді аргументовано та логічно спробував пояснити українцям позицію Мінкульту: «Головне — знімати своє кіно. Конкурентоспроможне і популярне. Треба рухатися вперед, а не жити весь час колективною «Іронією долі», і ностальгія мине, я вас запевняю».

Із його пояснень вдалося зрозуміти, що фільм заборонили у зв»язку із участю в ньому В. Тализіної відомої своєю агресивною пропутінскою позицією, зокрема, й щодо підтримки війни в Україні та вбивств наших співгромадян. Ну і що, хто не згоден із забороною? Для кого «підліткове» егоїстичне щастя Жені та Наді головніше ніж життя тисяч українців та миру у власних оселях?? Не розумію вас, шановні співгромадяни… Можливо я просто занадто не совкова людина, хоча в дитинстві теж любила це кіно. А можливо відмінність дорослих людей від інфантильних переростків саме й є у тому, що вони здатні змінюватися під впливом жорстких реалій життя?

Проте, на сьогодні наш Мінкульт, на жаль, знову назвав Іронію класикою, згадав, що там знімалася ще й Л. Ахеджакова та «морально» згоден здавати свої позиції та йти на компроміс.

Особисто я вже втомилася від цих всіх розмов, інетних пліток та баталій і хочу лише наголосити, що всі зміни та «компроміси» повинні бути в межах чинного законодавства України, якщо ми – правова держава таки…

А тому, підсумовуючи все, що «нагородила» вище, хочу все ж поздоровити українців з Новим роком та побажати їм перш за все справжнього, а не ефемерного «телевізійного» щастя, щирої та взаємної любові, жінкам – гідних їх чоловіків, протилежній статі – коханих та щирих жінок, а також всім нам — бути відповідальними за себе, своє життя та країну, та щоб мирне життя та спокій повернулися нарешті до нашої з вами багатостраждальної, дуже часто через нашу колективну глупість, України…

З Новим роком Вас, шановні та любі Українці!
Кому сподобався даний текст та хто хоче поздоровити також автора, що зовсім не проти винагороди, яку використає на свій розсуд, зокрема й на благодійність допомогу пораненим воїнам та нашій армії, сплативши податки державі, як свідомий громадянин, після перерахування грошей на його картку Приватбанку № 5168 7555 1958 7477