Суспільство Південного-Сходу доволі патерналістичне, що комфортно відчуває себе за наявністю сильного лідера. Розуміючи це, політтехнологи Януковича розіграли карту Брєнжнівської ностальгії, коли хоч і не високо інтелектуальний, але «досвідчений» та «фаховий» управлінець, з «сильною» командою, бере під опіку населення регіону. Практичний приклад такої технології стався на Дніпропетровському підприємстві «Південмаш», де Янукович легко заагітував за себе більшу частину співробітників, обіцяючи від свого імені замовлення для підприємства, а отже стабільну та досить високу зарплату.
Але чим далі, тим важче було підтримувати такий образ. Зростало молоде покоління, котре показувало високу здатність до самоорганізації та асоціювало себе з більш широкими та концептуальними речами. Активна та креативна молодь, в більшості патріотична, не комфортно сприймала себе у образі підопічних ВФЯ. І останній не зумів з цим нічого подіяти. Максимум, на що вистачало, це підтримувати міф стабільності та безповоротності лих у випадку зміни політичного обличчя. Януковича «пішли», але міф про професійного управлінця з гарною командою залишився і живе в думках багатьох українців, особливо у Південних та Східних областях країни. І хоча він стрімко невілюється зі збільшенням впливу молодого покоління на суспільство, але до тепер має значний вплив. На думку автора, в цьому і криється теперішній і майбутній успіх олігарха Коломойського.
Будучи обличчям сильної структури «Приват», ця людина добре використовує вищенаведені патерналістичні особливості. Лідер, з досить професійною командою (а Філатов, Корбан а тепер і Палиця, добре доводять це на практиці) починає ідеально експлуатувати міф управлінця та професіонала. Але це не все. На відміну від Януковича, Коломойський став перехідною ланкою від радянської до вільної демократичної ментальності. Його команді добре вдається всадити за один стіл і людей з радянською, і з демократичною свідомістю (здебільшого це молоді та амбітні громадяни). Він задовольняє перших відносною опікою (приклад з тим ж «Південмашом», котрий губернатор області бере під власний контроль), при цьому добре ладить з новим поколінням. Автор не має ідеалістичних поглядів на олігарха. Просто ця людина, на відміну від інших, усвідомила нові історичні реалії. Такий приклад в історії вже був. Він стосується ставлення імператорів Діоклетіана та Костянтина щодо інституту християнства в стародавньому Римі.
Діоклетіан в кінці свого правління просто збісився на християнство, знищуючи його послідовників в усіх римських структурах, нашкодивши цим і армії, і чиновницькому апарату. Навіть язичники ховали в той час християн. Але вже тоді стало зрозумілим, що християнство по своїй суті є прогресивним явищем і, найголовніше – невідворотнім. Це зрозумів наступний імператор Костянтин. Він одразу збагнув усі плюси для Риму від користі легалізації цієї релігії, і усвідомив головний принцип, що краще контролювати та управляти незворотнім, а не боротися проти нього. Цю істину зрозумів і Коломойський. В Україні росте нація, котра далі буде тільки кріпнути створюючи власні політичні та економічні інститути. Тому краще стати її другом, а не ворогом. До речі такий сценарій, можливо, намагатиметься втілити донбаський олігарх Рєнат Ахмєтов. Чи вдасться йому це, вже інше питання. Та і умови в донецькому краю зовсім інші та вимагають більш детального розкриття.
Далі, торкнемося теж надзвичайно важливого питання – олігархізації українського політикуму. Насправді, цей процес стався давно. І тому страх багатьох громадян щодо його теперішньої появи є некоректним. Тут я буду вводити поняття – «Відкрита олігархія». Можна констатувати, що вона має набагато більше користі, на відміну від попередньої. В сучасній українській ситуації олігархи «відкрили» обличчя. Політики, як ляльковий інструмент, відходять на другий план, а на перший виходить сам лялькар. Негативний шлейф політика менше цікавив олігархат, котрий ним управляє, адже для олігарха головне — досягнення власних цілей. А політиків можна змінювати постійно. До того ж, ідентифікувати хто стоїть за тим чи іншим політиком більшості електорату надзвичайно складно. Інша справа сьогодні. Більшість процесів в державі безпосередньо впливають на імідж олігарха, що змушує його рахуватися з методами, досягаючи потрібну ціль. Отже, олігархи потужно впливали на Україну давно, тому нового тут нічого немає. Інше питання, що цей фактор отримав нову якість.
З вищезазначеного можна зруйнувати ще один страх, що висловлюється в мережі. А саме: створення приватних армій та процес корпораційності української держави. Історія з Коломойським має свої особливості, котрі не дадуть цьому процесу надто розвинутися. Як зазначено вище, олігархи вимушені рахуватися з процесом народження та дорослішання української нації. Їхня влада має конкретну українську атрибутику. Батальйони, що набираються Коломойським, мають в першу чергу патріотичний фундамент, а в другу — корпоративний. А це найголовніше! Доказом важливості цієї тези історія з ультрасами харківського футбольного клубу «Металіст». Хоч сім’я і отримала контроль над футбольним клубом, але не змусило його уболівальників стати менш патріотичними та підтримувати президента Януковича. Заважаючи на це, голова Дніпропетровської області не зможе просто взяти і використати батальйон «Дніпро» у виключно індивідуальнихх політичних амбіціях. Тобто, в паравозик інтересів Коломойського особливо буде включена мотивація для українського громадянина.
Отже, український політичний процес стрімко змінюється. Він набуває якісніших та що найцікавіше, особливих форм, стаючи цікавим прецедентом світової держаної історії. І Коломойський грає в ньому ключову, успішну та найактивнішу роль. Це і змушує політичних, а особливо геополітичних опонентів олігарха, діяти проти нього. Сьогоднішній прецедент у Волноваському районі з нападом на українських військових використовуючи машини «Приватбанку», явний тому приклад. Сепаратисти вже звинувачують Коломойського у цій акції скидуючи відповідальність з себе.
