Чи зможуть марсіани перемогти Януковича після провалу Вільнюса

В Україну повернулась політика, себто конкурентна боротьба за владу. Повернулась миттєво — наче вибух чи грім.

Як і раніше, люди (себто народ, позаелітні прошарки) — молодці і виказують чудеса самоорганізації, адже досвід революції 2004 року став частиною української політичної культури. Вони готові вийти та стояти, готові спати в холодних наметах, мокнути під дощем, страждати за ідею, нюхати слізогінний газ та битися з бандюками-тітушками, перевдягненими у «ментів». Судячи з усього, багато хто готовий ризикувати здоров’ям та навіть життям. А головне — довіритись в черговий раз опозиції.

Самі ж опозиційні політики, як і раніше, — знов не знають, що робити, хто головний, а також — кому з них, куди, коли і навіщо вести Майдан. Їхні дії і заяви мають переважно спорадичні й несистемні (лише Юрій Луценко як «польовий командир»-2004 доводить, що досвід не розгубиш). В кожного — своє цілепокладання, свій тип поміркованості, своя передвиборча кампанія, свої виправдовування — якої трясті він поїхав до Вільнюсу. Чи варто шукати серед них схильних до ризику радикалів? Відсутність Тимошенко дається взнаки (привід в черговий раз замислитись на тему про роль особистості в історії!). Але вона навіть з-за ґрат через свої письмена, голодування, заяви та заклики впливає на ситуацію більше, ніж інші опозиціонери — з її подачі об’єднали обидва Майдани і прибрали партійні прапори, тобто акцію з суто політично-передвиборчої перетворили на громадську, що на цьому етапі (до провалу підписання асоціації) логічно. (Користуючись нагодою, передаю Тимошенко вітання з Днем Народження і побажання якнайскоріше опинитись на свободі.)

Але у повітрі висить питання: що робити на Майдані та з Майданом далі?

В разі, якщо Янукович підпише договір про асоціацію з ЄС, питання знімається. Але для цього на президента треба тиснути до останнього, хай навіть це здаватиметься марним. Бо проблема не в діях самого Януковича, а в подальшій делегітимізації його влади та в демонстрації всьому світу зрілості українського громадянського суспільства.

Для цього в Київ на Майдан і навколишні вулиці напередодні саміту та в обидва дні його роботи має вийти ще небачена з 2004 року кількість людей — бажано до півмільйона. Подібна візуалізація народної волі мала б бути актуальною для будь-якого голови будь-якої сучасної неавторитарної держави. Проте, поняття «пацанів» з Донецької агломерації принципово протилежні: вчинити відповідно до волі громади — значить, прогнутись, виявити свою слабкість. А після телезвернення Януковича, де він все звалив на Бога, хоча й назвав себе «батьком нації», особливо ж після його бесіди з журналістами провідних телеканалів, стало очевидним, що «чуда у Вільнюсі» не станеться і він нічого не підпише. Хіба що якийсь беззмістовний протокол про наміри, аби задурити голову частині телеглядачів.

Логіка розгортання подальших подій, коли сценарій «Майдан заради підписання» змінюється (або не змінюється) сценарієм «Майдан заради повалення тих, хто не підписав», — найбільш складна тема для опозиції та лідерів Євромайдану. Успішність всієї акції залежить від чотирьох факторів.

По-перше, від адекватності та інноваційності дій керівників опозиції, від рівня їхньої легітимності та порозуміння між «гетьманичами».

По-друге, від кількості людей, які вийдуть на Майдан, чи спрацює ефект «сніжного кому». І чи студенти, які стали основою акції, підтримають «гетьманичів».

По-третє, від протидії з боку влади — чи зважиться вона на силовий, а то й на кривавий сценарій.

По-четверте, від реакції з боку зовнішніх суб’єктів — ЄС, Кремля, США та так званого світового співтовариства.

Якщо за тобою 100 тисяч в Києві та сотні тисяч в регіонах — ти можеш тиснути на президента — з вулиці, зі студії телешоу, з Фейсбука чи Твітера. Втрачають легітимність вчинки влади, що привели до протесту, але ще не сама влада.

Якщо за тобою 200–300 тисяч — ти маєш моральне право вимагати добровільної відставки влади і звертатись до силових відомств з гаслом «міліція (армія, СБУ, прокуратура) з народом!».

А от якщо за тобою 400 тисяч і більше, то міліція вже автоматично з народом, армія вагається — чи доречно виконувати криваві накази «злочинної влади», мер раптом переймається проблемою біотуалетів для протестантів, в натовпі журналісти випадково впізнають олігархів та керівників адміністрації президента, які вирішили «відмітитись» на боці протесту. Принаймні, так було у 2004-му.

Якщо на вихідних після провалу Вільнюсу у Києві виходить 400 і більше тисяч притомних, культурних, неагресивних людей, яких за собою вестиме когорта адекватних лідерів, то влада може втратити свою легітимність протягом одного дня, навіть якщо вона тримає в руках провідні телеканали та контролює силовиків. І протягом кількох днів — самі владні можливості.

А якщо ця влада застосовує (не дай Бог!) силу, вона перетворюється на кривавий режим, повалення якого підтримають також і впливові країни та центри влади.

Складніше з легітимністю опозиції та її дій, особливо якщо вони спрямовані за зміну влади. Під час Помаранчевої революції з цим питанням було просто: недавно пройшли вибори, за Ющенка проголосувало півкраїни. Після провалу Вільнюса надзавдання опозиції полягатиме не лише в делегітимізації вчинків уряду та голови держави, а в делегітимізації їх особисто та інституційно. А також — в доведенні власної легітимності. Себто опозиційним керівникам та активістам треба переконливо пояснити майданникам — чому саме їх треба слухатись, чому саме їхній план дій є оптимальним (особливо в ситуації, коли існують альтернативні сценарії та кілька центрів прийняття рішень). А світу, особливо ж Європі та Росії, пояснити, що вони — не узурпатори. Богдану Хмельницькому в 1649 році це вдалось. Юлії Тимошенко зараз, припускаю, вдалось би теж. Чи вдасться це зробити без Тимошенко?

Адже той факт, що хтось є головою фракції у Верховній Раді, хтось — спортивним чемпіоном та світовим улюбленцем, хтось — польовим командиром Майдану-2004, хтось — відомим блогером та громадським активістом — ще недостатній для того, аби бути беззаперечним лідером довіри та посилати людей на ризиковані та політично небезпечні акції. Цього недостатньо, аби радикальні дії не виглядали б в очах світового співтовариства узурпацією та самозванством.

«Головний українець» зараз політично слабкий — як ніколи. Нещодавно не стало його головного політтехнолога (Царство тому Небесне), голова його канцелярії має власні політичні амбіції, в яких немає ані його патрона, ані його дітей-стоматологів, ані друзів дітей. «Головний росіянин» підтримувати, як то було в 2004 році, не стане; навпаки — він зацікавлений позбутися такого колеги. Судячи з усього, одною з тем на їхній недавній зустрічі було надання політичного притулку «головному українцю» — в разі повалення його влади. Бо в Європу не приймуть, в США — взагалі ось-ось буде нев’їзним, а залишитись в Україні — небезпечно для життя. А оселитись десь в районі Рубльово-Успенського шосе під Москвою — це шанс. Шкода, що палац з Міжгір’я туди не перенесеш.

Слід пам’ятати, що слабкі люди у хвилини відчаю здатні на кровопускання. Голова виконавчої влади, принаймні, припускає силові сценарії. Але будь-яке застосування сили з трагічними наслідками може стати кінцем режиму. Саме тому режим намагається діяти в несиловий спосіб: деполітизувати протест після непідписання, розсварити політичний та неполітичний Майдани, спрямувати гнів протестувальників не проти голови держави, а проти Верховної Ради (пропонуються сценарії її розпуску та нових виборів десь у 2014 чи 2015 році) та нещасного Азарова, що виявився крайнім у чужій для нього грі.

Якщо режим буде оголошений півмільйонним натовпом поза законом, одразу ж повинен з’явитись Тимчасовий Орган, створений на колегіальності та солідарності учасників, який змушений звернутись до нації з поясненням плану своїх дій, звернутись за визнанням до зовнішніх політичних суб’єктів і, якщо це буде можливим, проголосити надзвичайний стан та прийняти рішення щодо наступних виборів. Добре, якби він міг ситуаційно спертись на легітимність парламенту, але це малоймовірно.

Особисто мені не дуже весело, що причинами Євромайдану стали події навколо некритичного сприйняття українцями євроінтеграції як паломництва до «землі обітованої» та ЄС як «земного раю». Але вже як сталося. Звісно, умови асоціації України з ЄС мали б бути об’єктом лобізму і з боку влади, і з боку опозиції. Те, що Україна намагається входити в «символічну Європу» на слабких позиціях, — наслідок відсутності в країні справжньої еліти, здатної до стратегічного мислення, до довгострокового планування, до суб’єктного розуміння України. Але за нинішньої ситуації не має критичного значення навіть те, що значна частина євромітингувальників переконана, що йдеться про вступ України до ЄС, а не лише про зону вільної торгівлі, яка не є таким вже беззаперечним щастям для української промисловості та сільського господарства.

Важливим наслідком Євромайдану має стати нова спільнота, нова мережа людей, новий колективний суб’єкт, здатний впливати на політику в країні. Це може надзвичайно знадобитись — як не в 2013-му, то протягом двох наступних років.

Доречні різноманітні інтеграційні заходи та акції, спрямовані на налагодження горизонтальних зв’язків між тими, хто найбільше підпадає під визначення «креативного класу». «Львів’яни ночують у киян», бутерброди від добродушних київських тіток, пиріжки від Софії Ротару, 10 тисяч гривень в касу Майдану від невідомого бізнесюка, пуховик та тепла куртка від пари пенсіонерів, новітня баба Параска з свіжевипеченим хлібом, а також — пригостити ментів кавою, не виганяти студентів-мітингувальників з туалетів у ресторанах неподалік від Майдану, власникам Wi-Fi-модемів, які живуть чи працюють на Хрещатику, відкрити паролі (ідея Віталія Гайдукевича), перетворити масові акції на «прийом громадян» депутатами Верховної Ради у приймальнях-наметах та ін. Всі подібні технології вже наче вкарбувались у колективну пам’ять активної частини українського суспільства.

Оскільки на Майданах зібрались освічені та інтелігентні люди, відповідною має бути і культурна програма: «движухи» та дискотеки до ранку потрібно чергувати з кіномайданом (ідея Аксіньї Куріної) — вечірнім показом сучасних українських художніх фільмів (а як скінчаться художні — документальних) та зустрічами з режисерами, з нічними лекціями сучасних інтелектуалів — формату Вадима Скуратівського, Оксани Забужко чи Мирослава Мариновича (автор цих рядків готовий прочитати на Майдані лекцію про Бахтіна та природу карнавалу в середньовічній, ренесансній, радянській та сучасній культурах). Написання колективного листа Януковичу довжиною 250 м. (ідея Влада Троїцького), відеоконференція між Майданами в різних містах України та будь-який інший веселий «креатив» і прояви сміхової культури. Руслана — Бурмака — Фома — Чубай — Вакарчук — Ніна Матвієнко — Пономарьов з гімном України — все як і 9 років тому. Все що завгодно, окрім алкоголю, наркоти та блатняка, аби людям було весело та з’являлось відчуття загального братства й солідарності. Проте, з низовою самоорганізацією проблем не виникає: ще добре пам’ятні події 2004 року, а студентам, вихованим на ідеалах Помаранчевої та Гранітної революції, самим хочеться «відмітитись» в історії хоча б в такий спосіб.

Доречними були б на Майдані і мобільні каплички різних християнських конфесій, особливо ж УПЦ-МП як найбільш застережливої щодо подібних акцій (на Помаранчевому Майдані намет-каплиця УПЦ-МП була, що багатьох тоді здивувало).

Отже, якщо опозиція хоче перемоги, то треба ставити масштабні адекватні цілі, відчувати подих історії і мати відповідальність за людей, які готові підтримати радикальні дії своїми долями.

Ну а якщо слабо, то можна дожидати, коли Юля Тимошенко опиниться на свободі.

Або коли стартонуть чергові президентські вибори.

Або коли прилетять марсіани і змінять на краще, наче варяги тисячу років тому, сумну долю української сиротини-держави, в якої не вистачає буйних, розумних та адекватних діточок.