Увечері 5 листопада в Києві тріумфально відбулася презентація фільму «Буча». Я з маніакальним нетерпінням чекав саме такої приголомшливої реакції цілий рік.
Вперше я побачив фільм у середині грудня 2023 року, коли він був готовий на 80%. Ми сиділи в залі вдвох з Миколою Бохонком. Нас запросили як бучанців, щоб ми дали оцінку фільму. Продюсер фільму Саша Щур умовляв мене прийти кілька тижнів. Я відмовлявся, вважаючи, що побачу чергову бюджетну лажу квасно-патріотичного розливу. Саша запевнив мене, що фільм знято за донати від бізнесу. Бюджет фільму виглядав смішно - 300 тис. доларів.
Кілька тижнів я відмовлявся, але потім цікавість взяла гору. Я прийшов зі скепсисом. Саша купив нам каву, згас екран, і ми почали неквапливо втягуватися в сюжет. Взагалі, це фішка «Бучі», коли події повільно складаються в картинку, а потім раптом різко набирають динаміку, щоб на останніх титрах оформитися в шах і мат. Коли виявляється, що практично кожна людина у фільмі мала свій живий прототип. Частина цих людей загинула, але багато живі.
З 30-ї хвилини мої мізки потекли остаточно, я просто влився в картину. Вона не просто рвала мозок, вона дістала з підсвідомості приглушені й десь забуті переживання лютого-березня 2022 року. Вона воскресила мій особистий треш Бучі.
Коли у фільмі з'являється лінія про Катю Мартиненко, яку намагається врятувати головний герой, я раптом зрозумів, що в цій сюжетній лінії присутні ми. Там йдеться про трьох тяжко поранених дітей, яких вивезли з блокованої Бучі лікарі «Добробуту». У фільмі одну з дівчаток з ампутованою рукою назвали Юлею. Насправді її звали Сашею, а Юля – її мати.
Життя білявої десятирічної Саші дві доби висіло на волосині. Сім'я наших знайомих намагалася врятуватися з Гостомеля через 10 днів після вторгнення. Її 22-річна сестра була подругою моєї дружини. Десять днів сиділи вдома, а коли почали закінчуватися продукти, то запанікували й спробували вирватися. На нещастя, вони не знали, що дорога на Ірпінь вже була закрита. На межі Бучі та Ірпеня йшли важкі бої, а тиха Яблунська перетворилася на одне з найсмертельніших місць у Бучі.
Їхню машину розстріляли окупанти в кількох сотнях метрів від нашого будинку. Батька було вбито снайперським пострілом у машині, а Саша поранена в руку. Мати й дві сестри в шоці вибігли з машини, і по них відкрили вогонь російські солдати. Дивом вони добігли до Яблунської 203-Б, де з підвалу вискочили кілька наших чоловіків і затягли їх усередину. Там сиділо чоловік сорок цивільних, які закрилися всередині в підвалі.
Прибігли російські солдати й почали вимагати відчинити двері, в іншому випадку погрожуючи закидати підвал гранатами. Люди забилися в куток і боялися поворухнутися. Саша стікала кров'ю, і треба було щось робити. Ми знайшли в Ірпені лікарку, яка порадила телефоном, як накласти пов'язку, яку треба було послаблювати кожні дві години. Сашу потрібно було тягти до лікарні, яка за звичайних часів була максимум у 15–20 хвилинах неквапливої ходьби. Однак російські патрулі стріляли по всьому, що рухається.
Через кілька годин у Саші почалася гангрена. Дві доби я тупо дивився на годинникову стрілку, як вона стрибає. Скік-скік-скік. І розумів, що кожної секунди з дівчинки витікає життя. Я підняв на вуха всіх. Написав пост у Фейсбуці про те, що в Бучі помирає дівчинка Саша. Один із моїх знайомих офіцерів домовився в Генштабі, що відправлять групу спецназу. На нещастя, поруч з тим будинком був штаб росіян, і розрахунки показали, що група просто ляже там даремно. Про Сашу через Олексія Арестовича знали і в Офісі президента.
Ці дві доби були одними з найважчих у моєму житті. Йшла година за годиною, але ми були безсилі що-небудь змінити. Дівчинка повільно згасала. Сестра пошепки розповідала, яка в них обстановка, намагаючись економити заряд на телефоні. Десятки очей з навколишніх будинків, включаючи той, де ми жили, моніторили обстановку, щоб знайти просвіт між патрулями росіян.
На кінець других діб, коли ми вже майже втратили надію на порятунок Саші, раптом стало відомо, що росіяни кудись пішли. Йшли важкі бої за Ірпінь, і вони рушили кудись туди. І мати з сестрою поклали дівчинку на ковдру й, обминаючи трупи, потягли Сашу до Бучанської лікарні.
На жаль, гангрена вже була в небезпечній фазі, і Саші довелося ампутувати руку. Після поста у Фейсбуці мені зателефонувала одна жінка, яка працювала з італійським посольством. Я їй дав телефон матері дівчинки. Посольство сприяло вивезенню дітей до Італії. На машині «Добробуту» Сашу та ще двох тяжкопоранених дітей вивезли до Києва. Цей сюжет на прикладі Каті Мартиненко й обігрується у фільмі «Буча». Потім дітей повезли до Італії на лікування, де з ними зустрівся Папа Римський. Потім мені зателефонували Олександр Смирнов і Бандура Володимир та організували вивіз Саші до США, де дівчинці поставили біонічний протез.
Її сестра добу чи дві стояла в під'їзді будинку біля лікарні, чекаючи, коли їх вивезуть гуманітарним коридором. Потім вона поїхала до Бельгії, але повернулася назад і живе далі в Приірпінні.
Я описав тільки одну з історій, яка пройшла через нас у березні 2022 року, а їх було багато. Тоді наша тиха зелена Буча перетворилася на пекло. Наші з дружиною телефони були червоними. Люди кричали, плакали, благали їх врятувати або допомогти.
Я дивився фільм, а в голові проносилися нещодавно пережиті сцени:
Ось Таня Дяченко намагається полем вирватися з блокованого Ворзеля, по них починають стріляти, і вона телефонує доньці й прощається з нею. Далі зв'язок обривається на кілька годин, і ми гадали, живі вони чи ні. Слава Богу, їм вдалося повернутися до свого будинку.
Або коли я дивлюся в новинах відео з дрона і бачу, що російські БМД-2 йдуть уздовж залізничної колії, і з жахом розумію, що вони заходили туди десь у районі, де живе Ігор Тишкевич. Ігор вижив, але поховав кількох сусідів у дворі їхнього будинку.
Я згадував, як молився за Кирила Сазонова, який опинився заблокований у «Континенті». Гора з плечей впала, коли стало відомо, що йому вдалося вирватися в евакуаційній колоні. Дивом він не був ідентифікований росіянами.
До фіналу фільму я був приголомшений настільки, що ще два тижні відходив від переживань. Фільм настільки занурив в емоції тих днів, настільки точно мазками передав картину того, що відбувається в нюансах і напівтонах, що це стало одним із найяскравіших емоційних моментів у моєму житті. І я вирішив зробити все, щоб про фільм дізналося якомога більше людей у світі.
«Буча» — це український «Список Шиндлера» з потужним позитивним посилом про звільнення від страху. Саме це сталося з Україною в перші дні війни. Страх опускає людину в безодню. Страх мільйонів опускає в безодню всю країну. Однак у березні 2022 року мільйони українців подолали страх, і це врятувало українців. Я згадую розповідь двох жінок у глибинці Чернігівської області в розбитій снарядом квартирі про те, як вони везли на своїй машині хліб для місцевих жителів, а по них стріляли танки. І в їхніх очах горів звіриний кураж, що вони прорвалися по цьому полю. Вони реготали, коли це розповідали мені. Це був кураж, який врятував Україну в березні 2022 року.
І цей кураж народжувався в пеклі Бучі, куди спустився головний герой фільму, який був змальований з реальної людини - Костянтина Гадаускаса. Він вивіз з окупованої росіянами Бучі та інших населених пунктів Приірпіння 203 людини. Костянтин настільки світла людина, що, перебуваючи поруч з ним, відчуваєш, що на тебе сходить благодать. Його реальний діалог з бучанським катом командиром 234-го гвардійського десантно-штурмового полку Артемом Городіловим вставляє краще за романи Достоєвського.
Артем Городілов в один з моментів заборонив Гадаускасу приїжджати до Бучі під страхом розстрілу. Костянтин Гадаускас в інтерв'ю на моєму каналі в Youtube ось так описав подальші події: "Коли я виїжджав, я побачив, що стоїть їхній головний командир - Артем Городілов. Зараз ми знаємо, хто це. Я просто підійшов до нього, простягнув йому руку і сказав: "Я їжджу сюди і допомагаю людям. Ради Бога, дозволь мені, ради Христа, допомагати людям". Просто дивився йому в очі й тримав руку. Я не пам'ятаю, скільки минуло часу, але він простягнув руку і сказав: "Ради Христа, допомагай". І я далі їздив. Він усі рішення там приймав, я так розумію, тому що всі зверталися до нього, і якщо він щось говорив, то ніхто не мав права його не послухатися".
Це найважливіший момент фільму, який хоча обігрується трохи по-іншому, але передає ключовий сенс – коли ти говориш мовою універсальних істин, то навіть найлютіший ворог дає задню. І в цьому достоїнство «Бучі», оскільки в ній запаковано безліч знаків і символів, які відсилають глядача до християнства та його чеснот. Після того як я познайомився з Гадаускасом, я зрозумів мотивації головного героя ще краще, тому що він католик. Його віра в Бога щира. Коли я вшосте дивився фільм після інтерв'ю Кості на моєму каналі, то в моменті, де він вивозить сім'ю композитора Поклада і починає молитися, щоб заспокоїти переляканих людей, то зрозумів, що саме так воно й було.
І величезна перевага фільму в тому, що практично всі сюжетні лінії мали реальних прототипів у житті. «Буча» - саме той фільм, який треба дивитися до самих кінцевих титрів. Тому що саме в титрах відбувається магія перетворення вигаданої історії на реальну. Глядач раптом усвідомлює, що баба Тая у фільмі – реальна баба Тая з Ворзеля. Два загиблих чоловіки, які пішли по воду, були реальними. Так само мого сусіда в Бучі, який пішов по воду, затримали і повели на вулицю Хмельницького, де сумнозвісна церква з братською могилою. Йому окупанти погрожували розстрілом, але відпустили. А кількох бідолах, яких пригнали туди ж, забрали з собою.
Мене вразила Ольга - донька Ірини Фількіної, тієї самої загиблої жінки, чия рука з манікюром обійшла весь світ. Творці фільму спеціально записали останні слова цієї жінки за півгодини до того, як вона була розстріляна окупантами. І можна впевнено сказати, що загибла правильно виховала доньку. Ольга Фількіна прийшла 5 листопада на прем'єру фільму в «Гуллівері» і сказала коротку, але проникливу промову, що б'є в саму суть. Ось вона: «Заслуга цього фільму в тому, що він показує справжню людську натуру. І зараз нам, українцям, він (фільм – прим. Ю.Р.) дуже потрібен. Тому що на початку фільму ви бачите, як росіяни зайшли і роблять все це (звірства – прим. Ю.Р.) через свій страх, через злість, через усі негативні емоції, які зараз українців захоплюють все більше й більше, а все добро, яке було показано у фільмі, на жаль, забувається, і це роз'єднує нас. І якщо зараз цей фільм вийде, і кожна людина задумається не тільки про те, що було показано і прожито, але про майбутнє, і візьме щось для себе, подумає про себе, то ми в цій війні переможемо».
Це суть посилу «Бучі» - подолання страху звільняє і робить неможливе можливим. Автори фільму показали це не просто глибоко, але й максимально делікатно. Коли тупорилі критики звинувачують їх у тому, що частина сцен була знята не в Бучі, а в Бородянці, то не розуміють, що знімальна група пішла від цього, щоб не травмувати жителів важкими спогадами. Саме тому «Буча» не фільм-кривавий треш, а глибока психологічна драма. Практично документальна. Саме це б'є наповал. Виявляється, що багато пересічних українців здатні тримати немислиму для паразитів із Верховної Ради, Кабміну та інших МСЕКів моральну планку. Одна справа, коли ти бачиш на екрані, як жінки відбивають в окупантів Костю і нещасну, яку звинуватили в тому, що вона навідниця, а інша справа, коли ці реальні жінки сидять біля тебе в кінозалі і раптом підіймаються на прохання Олександра Щура. Їм зал аплодує стоячи. І ти усвідомлюєш, що в них гідності й відваги більше, ніж у всіх Гетманцевих разом узятих, які втекли з Києва в перші дні війни.
Так от, друзі мої, як абсолютно правильно зауважила Ольга Фількіна, «Буча» - це ідеологічний міст до світлого майбутнього України. У березні 2022 року саме такі прості люди з високим вмістом емпатії до свого ближнього зірвали плани агресора і буквально врятували українську державу. Друга Українська республіка в особі наскрізь прогнилої бюрократії та правлячих класів не тільки нічого не зрозуміла, але й не оцінила самопожертву мільйонів. Крадійкуваті паразити оговталися після першого шоку і взялися за старе – розпилювати бюджети, кидаючи в топку війни все нові й нові сотні тисяч людських життів. Власне кажучи, сама трагедія Бучі є прямим наслідком того, що крадійкувата державна бюрократія Другої республіки проігнорувала всі грізні передвістя щодо війни з Росією. Тому в лютому 2022 року імпотенцію держави довелося закривати героїзмом людей на кшталт Костянтина Гадаускаса, який, як мені здається, цілком заслужив звання Героя України. І дивно, що досі не отримав заслужену нагороду.
Ще один важливий і симптоматичний момент. Майже тиждень фільм іде в широкому прокаті, але «стовпи» української кінематографії мовчать, наче нічого не сталося. Тому що ці «стовпи» звикли роками брати з державного бюджету мільйони доларів на виробництво низькоякісного лайна, яке неодноразово провалювалося в прокаті. Зараз уся ця корумпована «кінобригада» із заздрістю та страхом дивиться за успіхом «Бучі». Виявилося, що можна знімати дуже добре, не потрошачи державний бюджет. Не менш відразливо, що мовчить Зеленський, який дуже добре знає творців фільму, оскільки вони років 15 співпрацювали з «95 кварталом» (який, до речі, теж мовчить) у написанні сценаріїв. Держава витрачає десятки й сотні мільйонів доларів на пропаганду та інформаційну політику, яка не згенерувала й десятої частини смислів, закладених у фільмі «Буча». Здавалося б, бери готовий продукт і розганяй його по всьому світу, щоб посилити підтримку України. Ні! Засруться, але гнутимуть свою лінію.
Це відразливе паскудство, втім, відповідає суті кризи Другої республіки - навіть перебуваючи на краю прірви, плестимуть інтриги, плюватимуть на людей і втрачатимуть усі шанси, які дає доля. Тому Друга республіка просрала все. І тому нам потрібна Третя республіка, побудована на принципах звичайної моралі, яка блискуче показана в «Бучі». Тієї самої моралі, яку поділяють і українці, і литовці, і американці, і німці, і навіть росіяни.
Щоб життя остаточно перемогло в Україні, нею мають керувати люди, які люблять життя більше за гроші. Поки в Україні існують такі люди, як Костянтин Гадаускас, вона має шанс. Тому, якщо ви хочете жити у вільній Україні, ідіть і дивіться «Бучу».
--------------------------------------------------------------
Увага! Наразі команда фільму "Буча" вирушила до Європи для організації показу картини в ОБСЄ у Відні, Європарламенті та європейськими прокатниками. Оскільки команда на нулі, а перші гроші від українського прокату надійдуть на початку грудня, то вони попросили мене зібрати на організаційні потреби 200 тис гривень.
Банку Монобанку https://send.monobank.ua/jar/39NDViN6E5
Приват 5523245809246604
PayPal: ivo.branov@gmail.com
