Криза держави Україна та її наслідки для наукової сфери і суспільства в цілому

Ми сприймаємо як аксіому, що будь-якій розвиненій державі потрібна наука, але, оскільки ми знаємо, що нам до стану розвинутості далеко, то і думки про українську науку не є для суспільства і держави актуальними.

Однак, час від часу трапляються загострення, які примушують згадувати про науку, і тоді ми з подивом дізнаємося, що вона десь ще збереглася, але ніхто не розуміє як цим скористатися. Тоді, як правило, постає питання, а яка ж в Україні має бути наука, щоб її плодами можна було скористатися?

Перш ніж почати говорити про те яка наука потрібна Україні, давайте відповімо на більш просте питання. Чи взагалі потрібна наука Україні? Спочатку дамо дуже коротку відповідь.

Сучасній Україні з її орієнтацією на швидкий прибуток з тіньових схем, переважно експлуатуючих природні та людські ресурси (включно з бюджетом), звісно, наука не потрібна. Ми маємо справу з всеосяжною кризою держави, яка навіть під загрозою припинення існування не здатна змінитися.

За таких умов наука виконує лише дві корисні функції: приховує фактичне безробіття та іноді стає у нагоді для підтримки іміджу влади (типу, дивіться, ми не дикуни, у нас от і наука є, можемо її стукнути і вона стане фіолетовою в крапинку).

Але якщо забути про поточний інтелектуальний стан владної верхівки та суспільства в цілому, то, звісно, наука потрібна, але, а ні можновладцям, а ні обивателям, а ні самим науковцям переважно не зрозуміло до якого хворого місця соціуму і яким боком її прикладати. В чому це проявляється?

Почнемо з чергового загострення відносин між МОН та НАН України. Сьогодні ми вчергове спостерігаємо безкомпромісні перегони між «ефективними» менеджерами від МОНУ та «неефективними» менеджерами від НАНУ за право розпоряджатися фінансовими потоками, землею та майном НАНУ.

Іноді до цих перегонів доєднуються наївні та не дуже наївні вболівальники та лобісти однієї чи другої команди, які через пресу намагаються пояснити своїм та чужим гравцям або суспільству, як краще грати, або просто підвищують свою медійну вагу.

Є ще одна категорія наївних спостерігачів, до якої належить і автор даного тексту, які намагаються сказати, що потрібно припинити самі перегони, змінивши правила формування «призу», тобто унеможливити використання наукових центрів та їх ресурсів на користь окремих осіб, але зміна правил — це вже про «яка» наука і «яка» Україна нам потрібні, а ми ще не до кінця розібрали поточний стан справ.

Попередній потужний сплеск занепокоєння через долю науки в Україні був років з 10 тому (під час та відразу після Майдану).

Всім давно було вже зрозуміло, що без принципово нових правил гри та методів контролю за їх дотриманням наука в Україні приречена на занепад. Майдан породив надію на зміни, які так і не справдилися. Було також зрозуміло, що зміни мають відбутися, в першу чергу, в свідомості громадян, включно з їх уявленнями про типи життєвого успіху та прийнятні шляхи його досягнення.

Однак, коли ще 5 років тому автор казав (див. тут), що без таких змін наука в Україні фізично зникне, то він не зовсім собі уявляв, як саме вона буде зникати. Але вже за кілька років потому він та інші спостережливі науковці на власні очі побачили, як це відбувається.

З новими, гарними програмами і гаслами старих представників влади (починаючи з директорів інститутів і закінчуючи президентами країни) почали потроху міняти молодші кадри. Однак, як і їх попередники, більшість з них виявилася здатною лише проголошувати нові гасла та дбати про особисті інтереси (знаю й протилежні приклади, однак вони лише підтверджують правило).

Разом із старим менеджментом нові обличчя розпочали «реформи», які мали врятувати науку.

З одного боку, науку почали підганяти під західні стандарти, проголошуючи об’єктивність (на основі конкурсності та наукометрії) розподілу державного фінансування та підвищення довіри до науки (завдяки науковій доброчесності), а з іншого боку, всі ці високі ідеї почали насаджувати у середовищі, у представників якого не були забезпечені навіть базові потреби виживання.

Не дивно, що наслідком такої політики став український симулякр західної версії науки. Може через десяток-другий років ситуація сама б собою виправилася, але гонка менеджерів має й інші наслідки, які обіцяють остаточно вбити українську науку значно раніше.

Повномасштабна війна ще раз привернула увагу до стану української науки, однак, як і слід було очікувати, стурбованість влади та громадськості виродилася в нове загострення між командами менеджерів за головний приз.

Головною ідеєю менеджерів від НАНУ стали чергові випереджаючі реформи НАНУ. А державні менеджери продовжили шукати способи знищити НАНУ без миттєвого погіршення статистики безробіття та репутаційних втрат на міжнародному рівні. Їх давньою ідеєю фікс є проголошення вищих навчальних закладів (ВНЗ) відповідальними і за освіту, і за науку, як це має місце в багатьох західних країнах.

Сама по собі ідея науки в університетах не гарна (бо є приклади більш складної наукової інфраструктури, як у Німеччині) і не погана (бо чому б не займатися наукою в університетах), однак поверхневе уявлення про необхідні для цього умови може призвести лише до знищення науки скрізь в Україні.

Склалася гротескна ситуація, коли держава в особі «ефективних» менеджерів мріє відірвати собі ласий шмат рухомого і нерухомого майна НАНУ та зайняті нею землі, а єдиною силою яка цьому сьогодні слабо пручається і цим ще зберігає науку в Україні є «неефективні» (бо обмежені законодавчо у своїх апетитах) менеджери від НАНУ.

Випереджальні зміни в НАНУ переважно направлені на самозбереження «неефективного» менеджменту, бо директорам і наближеним до них особам наявних повноважень цілком вистачає для пристойного особистого виживання. До чого ж призводять такі менеджерські перегони?

По-перше, до скорочення кількості науковців в НАНУ. Держава, навіть залишаючи незмінним мізерне фінансування науки, але збільшуючи мінімальну заробітну платню, разом із природним старінням, відносно швидко вичавлює кадри з НАНУ.

Президія НАНУ не може вплинути на політику держави (і не дуже хоче, бо краще не чіпати лиха). При цьому вона також не хоче бруднити руки звільненнями, тому, залишаючи забезпечення фінансування самої Президії на порівняно високому рівні, перекладає на інститути тягар відповідальності за скорочення штатів під наявне фінансування.

Це призводить до фактичної непідконтрольності інститутів самій НАНУ та до зростання свавілля їх директорів.

Через вдалі завдяки військовому стану спроби деяких дирекцій нівелювати роль колективних органів управління та трудових колективів в цілому у відповідних установах НАНУ запроваджено буквально феодальні відносини (це фрактальне наслідування форм, які панують в державі в цілому), в яких наука і за найкращих інших умов існувати не може.

Переважно це призводить до селекції наукових колективів за ознакою лояльності директору. Наукові здобутки іноді також приймаються до уваги, але актуальністю для держави тематики наукової роботи вже мало хто цікавиться, бо держава і сама з цим питанням не визначилася.

На жаль, і найкращі директори вимушені впроваджувати у життя державну політику знищення наукових колективів та руйнування інфраструктури наукових установ (чого варта хоча б відсутність опалення взимку, а про відсутність нового наукового обладнання взагалі краще промовчати).

Слід зазначити, що ми вже досягли тієї межи, коли більшість втрат персоналу наукових установ є необоротними. Сьогодні разом з уходом окремих фахівців для України закриваються цілі наукові напрями, які, можливо, колись і зацікавили б державу, наприклад, її оборонну сферу. Відновити їх на актуальному для виживання України часовому проміжку вже практично неможливо, бо криза є всеосяжною.

По-друге, така політика держави та її проекція на інститути разом призводять до зменшення кількості молодих учених в НАНУ, зокрема, до зменшення набору молоді в аспірантуру (сплеск зацікавленості в аспірантурі в цьому році, пов’язаний з війною та відстрочкою від мобілізації, не варто вважати початком позитивного тренду).

Відсутність молоді не лише зменшує ефективність роботи колективів з пенсіонерів (а переважно саме вони можуть дозволити собі мізерні зарплати науковців, бо мають ще й пенсії), а й руйнує ланцюги передачі наукового та технічного досвіду, у т.ч. в ще існуючих наукових школах.

По-третє, формалізація правил щодо визначення пріоритетів фінансування науковців на західний зразок, наприклад, за величиною їх індексу Хірша (якщо він дорівнює N, то це означає, що його власник має N статей, процитованих мінімум N разів кожна), призводить не стільки до потрапляння коштів найкращим, скільки до розквіту наукової недоброчесності — процвітає штучне накручування наукометричних показників тими, хто розуміє слова «наукова доброчесність» лише як вимогу до інших.

Атестація академічних установ за «західним» зразком з їх поділом на категорії А, Б, В стала просто показовим прикладом створення симулякру.

Проблеми почалися з того, що «неефективні» менеджери від НАНУ, які мали вплив на розподіл коштів, бажаючи підвищити своє фінансування та позбавити його інші колективи, які також мали вищу категорію А, шляхом введення непрозорих конкурсів, самі підказали «ефективним» менеджерам від МОНУ запровадити обмеження щодо кількості колективів категорії А, які вони згодні фінансувати за відповідною програмою.

На цьому тлі навіть прозорий конкурс тепер виглядатиме абсурдом, бо з нього виключаються ті колективи, які за рішенням атестаційних комісій мають недостатній рівень (категорії Б, В), щоб конкурувати за ці кошти.

Але ж, якщо вони, дійсно, неконкурентоспроможні, то навіщо тоді їх виключати з конкурсу, а якщо вони таки можуть скласти конкуренцію, то навіщо вводити штучний поділ на категорії? В такій системі діє негативний відбір, який в цілому не залишає шансів для доброчесної наукової діяльності, не дивлячись на окремі осередки науковців, що її принципово обстоюють.

Це також яскравий приклад карго-культу, коли якісь запозичені правила перетворюються на позбавлений сенсу ритуал (що приносить користь лише шаманам і вождям), якщо він виконується нами без розуміння природи та умов реалізації цих норм у країнах-зразках.

Варто також зазначити, що у ВНЗ ситуація з наукою ще гірша, бо через велике аудиторне навантаження у викладачів переважно немає часу займатися наукою і вони йдуть на різного роду домовленості, наприклад, залучаючи учених НАНУ до викладання (додаткове фінансування) за умови участі певних співробітників ВНЗ у публікаціях.

Не будемо далі обговорювати низький рівень науки у переважній більшості ВНЗ, які також здебільшого знаходяться у стані хронічного недофінансування, та деталізувати як впливає на якість освіти, наприклад, прив’язка кількості викладачів до кількості студентів. Натомість зазначимо, що замовлення держави на зниження освітнього рівня громадянина реалізується ще зі школи, а у ВНЗ лише послідовно продовжується.

Все сказане вище про державу та науку і освіту в ній є причинами або наслідками конкурентної боротьби за вкрай обмежений ресурс у суспільстві, яке не задовольняє навіть базових потреб громадян у виживанні.

За такої боротьби на першому етапі переважно виживають найсильніші «хижаки», а потім, коли вони знищують власну кормову базу, то вимирають і вони (або переходять на інші «корми»). «Неефективний» та «ефективний» менеджмент — це здебільшого і є такі хижаки, горизонт та якість планування яких обмежені домінуванням принципу «аби на мій вік наявного ресурсу вистачило».

Цим вони забезпечують регресивний сценарій, що є подібним до цугцвангу у теорії ігор, коли будь-який хід за наявних правил гри призводить до погіршення положення гравця, що мусить ходити.

Давайте пофантазуємо та уявімо собі, що хижість менеджменту раптово зникла, і усі рішення всіх управлінців диктуються виключно суспільним благом.

Навіть за таких сприятливих умов, які б заходи з реорганізації науки і освіти не запропонували можновладці або самі науковці та освітяни, нічого суттєво змінитися не може, оскільки для більшості громадян залишається поза увагою той факт, що у держави та бізнесу в Україні немає зацікавленості в новому науковому знанні — основному товарі, який продукує наука.

Саме держава і бізнес є основними джерелами «енергії» (це сама енергія, матеріальні та фінансові потоки, людський ресурс та інформація), які могли б запустити процес еволюційного саморозвитку науково-освітньої сфери у її єдності з економікою та суспільством.

Звісно, створення попиту на наукове знання та тих, хто його здобуває та розповсюджує, в державі та її економіці потребує відмови від наявного способу одержання прибутку (корупційної ренти), тобто зміни правил гри на рівні держави для усіх вищезгаданих та взаємопов’язаних гравців.

Мало хто з експертів доходить до цього висновку, але й проголосивши його, зазвичай, на цьому і зупиняються.

Спробуємо просунутися трохи далі. Наведемо нижче найбільш критичні з необхідних змін та окреслимо шляхи їх запровадження та перешкоди, які мають місце. При цьому нас вже не має дивувати, що почнемо ми зовсім не з науки, а з шляхів подолання загальнодержавної кризи.

1. Має з’явитися державна програма розвитку критичних для безпеки та майбутнього країни напрямів економіки, як і самі уявлення про бажані майбутнє та стан безпеки. Тут проблема в занадто низькому інтелектуальному рівні наших можновладців внаслідок їх негативного відбору, що діяв і діє ще за часів Російської імперії, та у неможливості передати це питання в експертне середовище, представники якого вимушені, як і більшість мешканців країни, думати лише про особисте виживання.

Пошук експертів, які можуть собі дозволити бути незалежними як від поточної влади, так і від закладання пріоритету власних інтересів в стратегію розвитку держави, задача складна, але її можна і потрібно вирішувати.

Оскільки держава в цьому не зацікавлена, то почати можна зі створення самими громадянами майданчиків для суспільного обговорення таких речей (колись щось подібне було при створенні «Іноституції» на майданчику Fundation for Future, але і там не вдалося цілком позбутися впливу інтересів головних організаторів у вигляді установки на меритократію).

2. Через просвітницьку діяльність потрібно змінити вимоги суспільства до політичних сил, які можуть запровадити необхідні зміни в державі, щоб вона змогла прийняти нові однозначні та прозорі закони, які не будуть виходити з кланових інтересів (клан — це не лише кримінально-олігархічні угруповання, це і чиновницькі вузькі кола «своїх», особливо в репресивних контролюючих та силових (і судових) сферах) та будуть виводити суб’єкти економічної діяльності, які вирішать долучитися до реалізації даної програми, за межи діючого формального і неформального права (старі норми при цьому можуть продовжувати деякий час діяти для тих, хто не бажає експериментувати).

Зокрема, мають бути простимульовані наукоємний державний та приватний бізнес та самі наука і освіта. Яка політична сила може це здійснити? Звісно, будь-яка з існуючих політичних сил на це практично не здатна, оскільки такі зміни мають покласти край кастовому суспільству та пануванню тих самих політичних сил, які йдуть до влади заради панування. Отже, головним лозунгом партій перехідного етапу має стати принцип самолюстрації.

Сьогодні складається таке відчуття, що всі політики, партії та громадські рухи хочуть нав’язати суспільству виключно свої інтереси. Щоб політики навіть підсвідомо не думали про особистий зиск, а дбали лише про загальне благо, починати треба не з проголошення популістичних ідей, а з вимоги, щоб ті, хто сьогодні генерують та/або втілюють якісь ідеї, завтра першими автоматично потрапляли до люстраційних списків.

Для чого? А щоб нові принципи побудови системи державного управління формували люди, які твердо знали б, що самі вони в цю систему не увійдуть ні за які заслуги і ні під яким іншим приводом, щоб вони могли скористатися закладеними у систему перевагами лише на загальних умовах (це фактично примус політиків до практичної реалізації принципу завіси невідання).

3. Оновленою державою мають бути визначені пріоритетні напрями науково-технічних досліджень, але не ті, які визначать «неефективні» менеджери НАНУ та/або ВНЗ, а ті, що забезпечували б виконання вищезазначеної державної економічної та стратегічної програми (тут знову постають проблеми відсутності уявлень про майбутнє, державних програм розвитку та незалежних експертів).

Оскільки ми маємо створювати простір і для вільного наукового пошуку, то для фінансування фундаментальної науки мають бути створені незалежні фонди, розпорядниками державних і недержавних коштів у котрих були б самі вчені (без прив’язки до НАНУ та державних науково-технічних програм).

4. Необхідно вивести з існуючого правового поля не лише бізнес, а й установи НАНУ та ВНЗ, надавши їм право самостійно формувати самоврядні науково-освітні кластери за визначеними державою перспективними напрямами або за іншими напрямами, але поза цільового державного фінансування.

Наукові колективи (у т.ч. окремих науковців) зі світовими досягненнями, які не знайдуть свого місця у цих кластерах, слід зберегти та передати тим університетам або інститутам, які запропонують їм найкращі умови.

Можливо, за якийсь час відпаде необхідність у централізованому управлінні НАНУ, оскільки кожний кластер має фінансуватися окремою строчкою бюджету. Спільнота ж академіків і членів-кореспондентів, за бажання, може перетворитися на ряд професійних товариств без їх ексклюзивного доступу до розподілу коштів (лобіювання тощо).

Директори інститутів та ректори університетів мають втратити вплив на тематику досліджень, яку визначає держава через фінансування відповідних тематичних конкурсів та керівники проектів, що знаходять недержавні джерела фінансування, кадрову та фінансову політику (цим займаються керівники окремих проектів).

Директори та ректори мають займатися лише створенням, розвитком та підтримкою матеріальної та інформаційної науково-освітньої інфраструктури (за рахунок цільових коштів держави, накладних витрат з проектів, патентних відрахувань, долі прибутку від стартапів, організованих за фінансової та/або інтелектуальної участі установи чи кластера, та пожертв в фонд розвитку установи/кластера) та слідкувати за вільним і прозорим доступом науковців, викладачів, студентів та аспірантів до цієї інфраструктури.

Проектні гроші і посади виконавців мають «ходити» за керівником проекту, який може сам обирати та у будь-який час (згідно трудового договору) змінювати будь-яку установу будь-якого кластеру на таку, що запропонує йому найкращі інфраструктурні умови для реалізації його проекту.

Чому марно сьогодні починати реформи з НАНУ чи з ВНЗ? Ми вже багато казали про «амбіції» більшості керівників відповідних установ, пов’язані з короткостроковими планами особистого виживання.

В якості прикладу можна навести роз’яснення юридичного відділу НАНУ, що на керівників, які мають безстрокові договори (а їх більшість) не розповсюджується обмежуюча норма щодо максимум двох термінів по п’ять років на керівній посаді. Аналогічні висновки, ймовірно, зроблять і керівники ВНЗ.

Більше того, сам закон знову написаний так, що залишає й інший цілком офіційний варіант бути керівником і більше 10 років, зробивши лише невеличку перерву у керуванні (можна навіть меншу ніж у Путіна вийшло з Медведєвим).

Визначення «довічними» керівниками суспільно значимих перспектив розвитку науки та освіти в Україні, звісно, є неможливим (можна було б сперечатися з приводу доцільності обмежувати термін перебування на керівній посаді дійсно ефективного менеджера, але тоді, як це було зазначено вище, до його функцій не має входити визначення пріоритетів розвитку науки, бо він неодмінно почне закладати особистий інтерес у загальну справу), а відсутність попиту з боку держави на такий аналіз робить його взагалі зайвим.

При цьому, головним питанням нашого сьогодення стає, хто раніше перетвориться на порох — наука з освітою чи держава, і що на цьому перегної ми потім зможемо виростити і скільки на це знадобиться часу та ресурсів, якщо в Україні не збережуться навіть зародки здорової (не карго-культової) науки і освіти? Тому спочатку мають визначитися держава та громадяни зі своїм майбутнім, а потім розповсюджувати ці уявлення на економіку і науку.

А поки держава через своїх «ефективних» менеджерів вирішує, загострюючи кризу, чи зможе вона обійтися в сучасному світі суто феодальними відносинами на усіх рівнях та чи потрібний їй для цього фетиш науки, усім, хто прагне достойного життя краще думати як офіційно озброюватися, наприклад, подавати петиції щодо дозволу спочатку військовослужбовцям, а потім і всім відповідальним громадянам постійно носити зброю, щоб мати шанс і самим прийняти участь у перегонах на виживання, сподіваюся, що на стороні суспільного блага, а не особистого зиску.

Озброєння громадян, не лише на мій погляд, а й з точки зору Платона, є ключовим фактором дорослішання кожного індивіда та формування з нього відповідальної за себе та суспільство особистості.

А неінфантильним суспільством, включаючи справжніх державних менеджерів (не представників каст можновладців, а простого обслуговуючого суспільні потреби найманого та вільно змінюваного персоналу), і важливість науки почне адекватно сприйматися.

Сподіваюся, що війна допоможе пришвидшити зміни нашої свідомості у бік підвищення гідності громадян настільки, що в країні не встигнуть остаточно зникнути залишки права, економіки, науки і освіти, з яких у майбутньому таки зійдуть нові здорові сходи.