Тікати або боротися: яка мобілізація потрібна Україні

З початком повномасштабного вторгнення перед кожним громадянином стояв класичний вибір: тікати або боротися. Не всі його зробили взагалі, переважно тому, що просто не усвідомлювали масштабів ризиків. Для більшості тих, хто пробував ігнорувати його на окупованих територіях і жити, як раніше обставини склалися дуже погано. Натомість ті, хто проігнорував цей вибір на вільних територіях, зараз живуть, майже не відчуваючи наслідків цієї війни.

Цим вони завдячують передусім тим, хто зробив вибір на користь спротиву. Тим, хто захищає не лише свої родини, але й тих, хто намагається жити так, ніби її немає. Від самого початку вторгнення влада проводила політику добровільної мобілізації, відмовившись задіювати засоби законного примусу військовозобов'язаних від свого військового обов'язку. Перший рік це працювало, забезпечуючи нехай не достатній, але максимально можливий з огляду на решту мобілізаційних можливостей сил оборони, в першу чергу – забезпечення ОіВТ.

Вже навесні поточного року стало очевидним, що регулярні запевнення ОП та РНБО, що необхідності в посиленні мобілізаційних заходів немає, не відповідають дійсності. Військові частини зазнавали і продовжують зазнавати великих втрат особового складу, а також його фізичного та морального виснаження тривалими бойовими діями без жодних перспектив на їх скоре завершення. Це проявляється у стабільному, проте неухильному рості випадків СЗЧ та відмов виконувати бойові завдання, що підриває і без того обмежену боєздатність підрозділів, а вже у найближчому майбутньому може мати катастрофічні наслідок внаслідок втрати керованості бойовими підрозділами.

Аргумент, що бійців немає ким замінити є відвертою брехнею, адже в Україні зараз знаходиться понад 10 млн військовозобов'язаних чоловіків, і мобілізувавши бодай 5% від них, проблему поповнення особового складу було б повністю закрито.

За усталеною практикою, після перезрівання проблеми протягом останніх півроку, влада пішла по перевіреному сценарію подальшого її ігнорування. Лише так можна пояснити її вперте бажання зберегти статус-кво, в якому дотримання громадянами військового обов'язку визначається лише їх особистим, добровільним, вибором. В пробних каменях, які закидуються ОП для перевірки громадської думки, не видно жодної адекватної викликам пропозиції. Натомість ті, хто захищають вже два роки (без врахування служби за часів АТО) мусять продовжувати захищати тих, хто з усіх сил намагається боротися із втомою від війни із міцно заплющеними очима. Це надзвичайно демотивує бійців, адже, як влучно сказала дружна одного із них, зо брала участь в акціях протесту проти безстрокової мобілізації - "він вийшов на захист свободи, а потрапив у рабство".

Така парадоксальна, на перший погляд, поведінка має логічне пояснення: влада намагається максимально захистити себе саму (з усіма родичами і тд, тобто т.зв. "еліту") від жахів війни, одним із яких в їх розумінні і призов за мобілізацією. А щоб менше було скандалів про хабарі і тд, то вона просто нічого не робить для того, аби забезпечити виконання мобілізаційного плану, тобто добровільність мобілізації існує практично для всіх. Навіть більше – ще до широко розрекламованого зняття воєнкомів, за вимогою "дуже згори" було знято комісара Оболонського ТЦК за те, що він посмів розклеїти на під'їздах Оболоні розпорядження з'явитися усім військовозобов'язаним у строк до кінця липня до ТЦК для (первинного) уточнення даних. Тобто дійсно здорова ініціатива, яка рамочно, без викручування рук та іншого цирку, привела велику кількість військовозобов'язаних, була показово покарана. Інакше як навмисним саботажем мобілізаційного плану МО таку політику влади не назвеш.

Для усвідомлення прірви, в яку веде така політика ОП, слід чітко усвідомити, чим відрізняється мотивація та бойовий дух особового складу Сил Оборони бодай рік назад і зараз. Вмотивовані бійці – це ті, які знають, для чого і за що вони борються. На початку вторгнення ми вважали, що зробили раціональний вибір. Боротися заради спільного блага. З індивідуалістичної точки зору треба було все продавати, забирати сім'ю і тікати на Захід (багато хто так і зробив). Проте саме самоідентифікація себе частиною цілого, частиною українського суспільства, яке вартувало порятунку, переважила егоїстичний прагматизм у тих, хто зараз на фронті. Так було. Але чи є так зараз? Суспільство вже дало мовчазну згоду на рабство добровольців, що служать зараз, аби не йти на військову службу самим. Більше того, непоодинокі випадки, як його гірші представники різними способами користуються нашою відсутністю на службі для свого зиску. Від користання із усунення конкурента в бізнесі до деяких інших проявів, про які навіть не хочеться писати. Певні випадки навіть доходять до абсурду – коли військові інженери змушені під тиском (за вказівкою згори) приймати фортифікаційні роботи від цивільних підрядників обласних адміністрацій, що фактично не були проведені або проведені в неналежному обсязі. І дороблювати їх своїми силами, але без будівельної техніки, у той час, як цивільні паразити наживаються на вкрадених на підрядах оборонних закупівлях.

Отже, суспільство в своєму загалі чітко дало зрозуміти, що мотивація захищати його, зі своєю армією паразитів, корупціонерів та байдужих, захищати тих, хто бачить в тобі просто раба без права на відпочинок чи елементарну повагу - є просто безумством, інстинктом самознищення. Досі ми перемагали виключно завдяки своїй кращій організації, яка неможлива без належної мотивації та бодай задовільного морального духу. Чи може перемагати чи бодай не програти невмотивована, менша, гірше оснащена та виснажена армія? Здавалося б, питання риторичне.

Враховуючи колосальні ризики продовження такої політики, вимушений детально викласти її наслідки та які зміни необхідні, аби їм запобігти.

Наслідок 1. Саботаж наступальних дій. Будь які наступальні дії пов'язані з підвищеним ризиком для життя, і наступають лише вмотивовані бійці, або такі, які знають, що шляху назад у них немає. Проблему непокори рашисти вирішують просто – фізичним примусом та розстрілами. Як будемо вирішувати її ми?

Наслідок 2. Суттєве зростання втрат в позиційній обороні. Через повний провал державної політики мобілізації не лише особового складу, а й техніки, підприємств, усіх ресурсів, фортифікації, укриття для особового складу досі відриваються заступами (взимку ще й кирками). Для цього, окрім примусу або задовільного бойового духу, потрібні також елементарне фізичне здоров'я. Медіанний вік бійця Сил Оборони перевищує 40 років. Це – нонсенс, якому просто немає світових прецедентів.

Наслідок 3. Колапс фронту. Вже наступного року моральний дух рашистів буде вищим за такий Сил Оборони. Не тому, що він виросте, а тому що наш продовжує падати з тенденцією до прискорення падіння. Цього року ми спостерігаємо неконтрольований ріст випадків СЗЧ. Наступного року ми так само спостерігатимемо випадки самовільного залишення позицій.

Наслідок 4. Серед військовослужбовців зараз є величезний запит на справедливість, або простіше обурення наявним станом речей. Якщо якимось дивом Україна збереже свою державність без змін у (не)проведенні мобілізації, то після повернення ми матимемо непередбачуваний ріст злочинності на грунті з'ясування стосунків між ветеранами та тими, що відсиділися. Наразі дії та висловлювання влади лише підливають вогонь майбутньої ненависті. Наприклад, як можна розцінювати заяви на кшталт "Уклонистов не будут привлекать к криминальной ответственности, потому что нужно исправлять тяжелую демографическую ситуацию в стране (Вениславский)" або "Помощь ВПЛ будет назначена… если ВПЛ трудоспособного возраста… активно ищет работу, регистрируется как ФЛП, подает грант на создание бизнеса, получает грант на обучение". Виходить, ВПЛ-чоловіки, що втекли від війни, можуть і надалі продовжувати отримувати гроші від держави та "исправлять демографическую ситуацию"… навіть без обов'язку стати для цього на військовий облік. Влада вперто продовжує вважати, що сісти в тюрму повинен той, хто провоював два роки, але самовільно залишив свою частину, а не той, хто продовжує отримувати виплати від держави, але на вмовляння співробітника ТЦК зявитися для уточнення даних, хамить та погрожує йому. Хіба не очевидно, що це бомба сповільненої дії?

Яке ж рішення? Програма-мінімум – ОП просто повинен зняти свою заборону на задіяння адмінресурсу для виконання мобілізаційного плану. Це чудово б спрацювало навіть півроку тому. Проте зараз цього вже може бути замало (запізно). Тому якщо влада не хоче задіювати свої законні інструменти силового примусу, то вона, принаймні, повинна:

1. Відмовити у будь яких соціальних виплатах усім чоловікам (а службовцям та робітникам держпідприємств – і в заробітній платі) доти, доки така людина не з'явиться на звірку даних у ТЦК. Лише одне це призведе до помітного скорочення дефіциту бюджету. Для цього лише потрібно налагодити інтеграцію баз даних ТЦК та Мінсоцполітики.
2. Ввести обов'язок перевіряти статус військового обліку усіх чоловіків перед наданням будь-яких державних послуг, а також послуг у держпідприємствах (у тому ж Приваті, наприклад).
3. Радикально переписати т.зв. "мобілізаційні черги", прибравши звідти тих, хто вже був демобілізований (за бажанням, вони можуть підписати контракт) та залучивши до вибірки першої черги військовозобов'язаних віком 20-35 років, а також старших чоловіків із категорії тих, що отримували виплати як ВПЛ.
4. У вибірку другої черги слід залучити всіх чоловіків, що протягом останніх декількох років отримували будь-які виплати/субсидії від держави. Баласт треба скидувати. Якщо чоловік під час війни не лише ухиляється від мобілізації, а ще й забирає гроші з податків військових… то влада досі вважає, що це нормально.

Наостанок зауважу, що аргумент про те, що в армію треба брати "вмотивованих" не витримує перевірки реальністю, бо в армії не демократія і люди, що не мають внутрішнього стрижня, просто виконують накази. А от справжня, внутрішня, мотивація тих, хто виконує накази вже два роки без жодних перспектив - падає з кожним днем.

Автор: офіцер ЗСУ.