Більшість людей на Землі вважає, що Друга світова почалася з «Майн кампф», автор якої, дорвавшись до влади в Німеччині, відразу ж розпочав підготовку до великих загарбницьких походів, «остаточного вирішення єврейського питання», винищення циганів, слов’ян і т.д., а також, принагідно, створення «арійської» «раси панів»...
І як же Гітлеру вдалося розв’язати найбільшу катастрофу століття???
А так... Адже він був великий, хоча й злий, геній... Вмів задурманювати маси і вести їх на забій, всупереч їхнім же інтересам...
Віра у великого злого генія, здатного вершити долі людей, перебуваючи при цьому в людській подобі, – це рівень розуміння племінних шаманів.
Такий рівень аналітики, зіткнувшись з актуальними процесами в Україні, втрапляє в когнітивний дисонанс, адже, за аналогією з нацистською Німеччиною, сучасна Росія стала заложником брутального маньяка, великого, хоча й злого, генія...
Бо як же інакше пояснити іраціональне, однак всеохоплююче прагнення «подавляючої» більшості росіян воювати з цілим світом аж до остаточного Армагеддону???
Сучасні шамани, опираючись на цю теорію, гарячково шукають в актуальному роспрезі ознаки хоч якої-небудь геніяльності, і все чомусь безуспішно – «великий злий геній» російського розливу наразі не спромігся порадувати людство хоч чимось оригінальним...
Ми не шамани, а справді науковий аналіз історії вимагає не лише врахування всіх факторів соціально-політичних процесів, але й розуміння відносної впливовості і взаємодії цих факторів. Фактор особистості в історичному ході подій завжди стоїть позаду об’єктивних соціально-економічних зрушень та, в усякому випадку, позаду волі мас.
Ми живемо у світі, де тотальне зростання динаміки спричиняє так само тотальні пертурбації.
З точки зору об’єктивних соціально-економічних процесів, актуальний світ переживає черговий технологічний стрибок, що докорінно змінює саму модель існування людини.
З точки зору «людського фактора»: результатом технологічного стрибка стає катастрофічне зростання відносної чисельності людей, генетично неспроможних осягнути ні сучасні технології, ані відповідну цим технологіям модель життя. Воля цих людей, яким немає місця в сучасному світі, цілком природньо та об’єктивно спрямовується проти решти людства, тих, хто, на думку цих людей, забирає в них право на майбутнє. Адже ніхто не хоче жити у світі, в якому його вважають недотепою.
Нікого так не ненавидять, як кращого за себе. Коли ж ця кращість стає об’єктивним відображенням досконалості та перспективності – ненависть пролетарія стає всепожираючою. І йому нічого іншого не залишається, як гнати цей світ до Армагеддону...
Саме воля відкинутих прогресом мас стала основним фактором великих воєн ХХ ст. – всяка війна триває рівно доти, доки є охочі воювати.
Нова пенсійна формула: як зміняться виплати для 10 мільйонів українців
Українцям загрожують штрафи за валюту: хто може втратити 20% заощаджень
Українцям доведеться реєструвати домашніх тварин: що зміниться з нового року
Пенсіонери отримають доплати: кому автоматично нарахують надбавки
І саме ця воля є основним чинником наростаючого світового протистояння сьогодні...
А щодо «злого генія» Путіна, то його феноменальна сірість, передбачуваність і невиразність – найкращі докази того, що навіть найбезбарвніше лайно, викинуте хвилею на поверхню, опиниться у всіх на виду й буде нестися, вертітися й підстрибувати так, як несеться, вертиться й підстрибує темна вода під нею.
І при цьому всі рухи цього лайна лише дуже незначним чином залежатимуть від його власної волі...
І. НЕЗВОРОТНІСТЬ ПРОЦЕСУ
Розумні люди вже давно помітили, що кожне земне царство має свій життєвий цикл. Всяка влада минає, легенди ще розповідають про героїв, що будували могутню імперію, а сьогодні вже ця імперія, обліплена, як бродячий пес, паразитами, тріщить і валиться, змагаючись за виживання. Первісні когорти самозречених борців за високі ідеали вироджуються в популяцію переляканих гречкосіїв, готових на будь-яке рабство, «лишь бы войны не было»...
Л. Гумільов досить докладно й вичерпно описав природу цього процесу, тому особливого сенсу дискутувати на цю тему немає. Необхідно прийняти за даність, що всяке царство, як і всяка людина, рано чи пізно старіє та вмирає, а з ним вмирає й певна модель існування, певна культура й певна історична епоха...
В часи становлення радянської історичної науки фази розпаду імперій описувалися як «періоди міжусобиць». Для тов. Й. Сталіна особливо важливим було довести, що всякий розбрат, всяке протиставлення однієї частини імперії іншій, всяка внутрішня війна, всяка смута й громадянська непокора – це зло, смерть, напасть, з якою слід боротися всіма можливими засобами.
От був, скажімо, Єгипет – велика цивілізація древності, а тут піднялися одні підкорені ним народи проти інших – і пропала ця цивілізація, як вода в піску. Була Греція, дивувала світ своєю культурою, але почалися «міжусобні» війни між грецькими полісами – й занепала велика держава, чим не забарилися скористалися її вороги.
І особливо вже показовим був приклад Риму: на піку могутності імперії почалися анекдотичного масштабу чвари між черговими претендентами на посаду імператора, нікому не зрозумілі й не потрібні, однак для імперії в цілому фатальні.
Але найбільш болючими для тов. Сталіна були «міжуособиці» Київської Русі, що радянською історіографією описувалися до найменших деталей, а історичною літературою доводилися до шекспірівського рівня трагедії «братніх народів». Сенс цих переживань очевидний: для всякого владоможця лояльність, «єдність» його підданих – запорука тривалого й успішного правління, будь-який розбрат – екзистенційний жах.
Таким трактуванням історії «вождь і учитель всіх народів», по-перше, прямо заперечував марксистських класиків, що виводили енергію суспільного розвитку саме з внутрішніх конфліктів соціальних систем (діалектика Гегеля), а, по-друге, плутав причину з наслідком: не тому великі цивілізації занепадали, що виникали «міжусобиці», а навпаки – «міжусобиці» ставали основним фактором суспільного життя тоді, коли імперія вироджувалась і занепадала в силу своїх внутрішніх причин.
Це подібно до того, як всілякі болячки чіпляються до літньої людини; в молодості можна спати на снігу, купатися в ополонці, місяцями куняти, сидячи в мокрому окопі, й тижнями бродити по горах; тоді як в старості подібна активність в більшості випадків має доволі швидкі та неприємні наслідки.
Відповідно, всякого роду міжнаціональні конфлікти, громадянські війни й національно-визвольні рухи – це всього лише вияв дряхлості системоутворюючого фактору, вихід назовні всякого роду латентної деструкції, подібно до того, як гуркіт, хмари пилу та відчайдушні крики завалених уламками супроводжують колапс старої будівлі.
Кожна імперія виникає не просто так, не зі свавіллля окремих агресивних народів, а з історичної необхідності. Ця необхідність полягає в потребі соціально-економічної організації певної історичної території.
Відповідно, всяка імперія вирішує чотири основні завдання:
- Дає навколишнім народам вищу ідею, сенс і перспективу, так би мовити, існування.
- Забезпечує суспільний порядок, що випливає з цієї ідеї, шляхом контролю за виконанням законів та приписів, а також захисту від ворогів.
- Налагоджує економічні зв’язки й загальні умови ведення господарської діяльності, чим стимулює всебічний економічний розвиток.
- Гарантує кожному, хто сумлінно працює, платить податки та виконує громадянський обов’язок, матеріальне забезпечення, захист його прав та свобод, суспільну повагу й визнання.
Очевидно, що всі ці чотири завдання можна виконати лише, якщо запропонувати народам певного «ландшафту» достатньо досконалу, конкурентоздатну щодо інших модель існування.
Якщо ж метрополія перестає бути здатною мудро провадити дотичні народи – останні починають шукати свого щастя самотужки, й між ними та метрополією починаються суперечки, чвари та конфлікти, одним словом – «міжусобиці».
Була собі Річ Посполита Польска (по-нашому – Республіка Польща) – чи не наймогутніша держава Європи XVII ст. Українські козаки вірно їй служили й захищали кордони від всякого бусурмана, включаючи московських царів, за відповідну винагороду, зрозуміло. А тут раптом підняли, як написано в підручниках, «національно-визвольну війну». Заскочена зненацька такою зухвалістю, Польща блискуче захищалася, війну виграла, адже ресурси й військова міць сторін були неспівмірні, однак українці попросилися в дружбу до татар і Московії, і в XVIII ст. Річ Посполиту вже ділили сусіди, як кому заманулося...
Особливий нюанс в цьому питанні полягає в тому, що історична конкурентоздатність цивілізаційної моделі визначається не стільки її теоретичною досконалістю, скільки оптимальністю для даного конкретного народу в даний конкретний історичний момент його існування.
Що рай для одного – пекло для іншого...
Нерозуміння цього, характерне для аматорів та технократів, призводить, як правило, до абсурдних висновків і рецептів, що завжди завершуються глухими кутами історії.
Історичні умови існування того чи іншого народу визначаються, в основному, досягнутим рівнем наук і технологій, особливостями території його проживання та характеристиками народів-сусідів. Що ж стосується суб’єктивної ролі даного народу в історії, то вона напряму виростає з його власної ментальності, яка, в свою чергу, визначається його генетично заданими рисами.
Цілісне людство, популяція біологічного виду Homo sapiens генетично поділяється на гаплогрупи, кожна з який становить собою незмінний і постійний кластер певних генетичних поєднань, отже – певних генетично визначених рис. Певні генетичні риси, стикаючись з реальністю, зумовлюють певну ментальність, відповідно, для представників кожної гаплогрупи є характерними певні інтегральні ментальні підходи до трактування кожного явища суспільного й не тільки життя.
Можна сказати, що представники однієї гаплогрупи розуміють одне одного без особливих пояснень, тому одне одному співчувають, емпатують, в них спільні болі, тривоги й надії. Очевидно, що такі суто спонтанні й об’єктивні потяги є фундаментально впливовим фактором для формування не лише цивілізацйно-ідеологічної, але й соціо-культурної спільноти. А відтак – і для появи потужної й агресивної сили, спрямованої на перетворення соціо-культурної близькості в політичну єдність.
Сучасна європейська чи, вірніше, західна цивілізація сформувалася на основі гаплогрупи R1b, яка свого часу зародилася на просторах євразійських степів (т.зв. «Ямна культура»), але була витіснена з них вже усталеною там індоєвропейською («арійською») гаплогрупою R1a, через що була змушена мандрувати до європейської півночі, а згодом розселилася по всій території Західної й Центральної Європи.
Останні років чотириста провідну роль в гаплогрупі R1b відіграють народи германського кола, а в загальній ідеології – протестантські християнські течії.
Протестантизм виник як альтернатива деградуючому католицизму, що в пізньому Середньовіччі вже встиг втратити як пасіонарний запал, так і духовну цноту, й перетворився на суто комерційний проект з відповідною філософією вседозволеності й толерування «простих людських радостей». З цієї причини найбільш ревні прихильники моральних чеснот, найенергійніші послідовники Христа створили ідеологічну опозицію офіційному християнству – як і в будь-якій соціальній системі, втрата центральним проводом морального авторитету призвела до «міжусобиць» в середовищі пастви.
Протестанти, в основному, заперечували розпусту та моральну деградацію католицьких кліриків, й висували фундаментальні чесноти як безумовну основу суспільного життя.
Фундаментальними принципами протестантів стали достатньо відомі сьогодні, але більшістю громадян колишнього СРСР потрактовані як «людиноненависницькі» та неприйнятні: «Праця робить вільним» та «Кожному – своє».
Протестанти вважали працю покаранням Бога людині за її гріхи, відповідно, всякий труд – спокутою цих гріхів. В їхній свідомості кожна людина – це свідомий та раціональний суб’єкт, відповідно, кожен сам і лише сам несе відповідальність за своє життя. Звідси – ідеали свободи й постулат вроджених і невід’ємних прав людини. Звідси – сприйняття кожного Homo sapiens як вільного громадянина й творця.
Очевидно, що людина, яка матеріально залежить від чиєїсь милості, чи то «спонсора», чи то суспільства, чи то соціальної допомоги держави, вільною бути не може за визначенням. Той, хто не може платити за своїми рахунками – раб. Той, хто потурає йому в цьому – спокусник і слуга Сатани.
В силу цього, протестанти сповідують несприйняття різного роду подачок, соціальних допомог і тому подібних проявів соціального паразитизму. «Милостиня» в протестантизмі – однозначно негативне явище.
Служіння Богу в протестантизмі є нерозривно пов’язане з реалізацією людиною її життєвої місії. Протестанти вірять, що кожному призначена якась доля, отже, кожен від народження наділений якимись унікальними талантами. Найкраще, що може зробити кожен – це жити у відповідності до своїх унікальних талантів, вивчати й опановувати ту професію, яку він може робити краще за інших, не пхатися туди, де не надто компетентний, і таким чином бути максимально корисним людям та угодним Богу.
В цьому світлі класична платонівська формула ідеального суспільства «Кожному – своє» набирає особливого, фундаментального значення при трактуванні будь-яких соціально-економічних моделей.
Безумовне визнання людини як вільної раціональної особистості, здатної самостійно визначати своє життя й платити за своїми боргами є рисою достатньо унікальною, характеристичною для народів R1b. Лише ці народи на масовому рівні вважають, що свобода важливіша за життя. Саме тому вони сьогодні здебільшого підтримують українців в протистоянні з російською навалою – це для них цілком спонтанний і природній потяг.
Найбільш виразною течією європейського протестантизму є кальвінізм, що особливо поширився в Швейцарії. Судячи з життя в Швейцарії, кальвінізм слід вважати чи не найбільш ефективною соціальною ідеологією сучасності.
Але чи може бути ця ідеологія ефективною універсально?
R1b з’явилися на історичних територіях R1a, на той час вже цілком усталеної, з відпрацьованими моделями соціальної організації та поглядами на життя. Предки сучасних європейців, очевидно, були в цьому середовищі групою пасіонаріїв – генетичних виродків, «мутантів» з особливими запитами, революційно налаштованих борців за кращий світ, яких традиції предків, швидше за все, сильно принижували й напружували.
Обивателі, як правило, сприймають пасіонаріїв вкрай негативно, гірше навіть, ніж всякого роду недоумків, адже пасіонарії не лише не вписуються в усталений хід подій, але й всіляко намагаються його змінити. І при цьому в пасіонаріях є щось таке, чого «нормальним людям» збагнути неможливо в принципі.
Очевидно, що R1b подалися в далекі мандри не від хорошого життя. Згодом, коли вони розмножилися й набули сил на європейських просторах, взаємостосунки між ними й «арійцями» набули характеру постійної й кривавої ворожнечі, як правило, геноцидного характеру. В силу чого за п’ять тисяч років між цими «братніми» гаплогрупами сформувалася чітка роздільна межа приблизно по лінії західних кордонів колишньої Російської імперії.
ІІ. ХТО ВИНЕН?
Сучасні психологи знають, що не ідеї керують людьми, а люди йдуть за ідеями, які відповідають їхнім внутрішнім уподобанням. Генетичні особливості народів певного кола завжди відображаються в їхніх духовних надідеях, що стають основою для суперетнічних об’єднань. На чолі цих об’єднань опиняється, як вже сказано, імперська метрополія, що найбільш послідовно реалізує та захищає спільні цінності.
Для нашого розгляду найактуальнішим є слов’янський суперетнос, інтегральною духовною ідеєю якого традиційно було православ’я.
В Середні віки, аж до епохи Просвітництва, мовою науки, культури, мистецтва, філософії і взагалі – всякої свіжої думки – в Європі була латинь. В цьому сенсі мова древніх римлян була далеко вище і попереду мови американців в сучасному світі: книг не на латині майже не було. Тому основою всякої європейської науки протягом багатьох століть було знання латинської мови.
В українських академіях і бурсах же латинь не вивчали. Мотиви були суто політичні, навіть можна сказати – світоглядні, однак наслідки такої політики відчутні й зараз...
Українське слово «німець» чи російське «немец», всупереч побутовим уявленням, походять не від слов’янського «німий», а від латинського nimico чи nemico – «ворог, супостат», в множині – nimici.
Германці називали слов’ян Sclaveni, звідси в німецькій мові слово Sklave, тобто – «раб».
Якщо звернути увагу на ставлення до теперішньої російсько-української війни, то більшість народів «арійського» кола, особливо на рівні масової свідомості, сприймають її в кращому випадку, нейтрально, а деякі – як іранці чи індуси – відверто підтримують росіян. Очевидно, в гаплогрупі R1a не закладено ні безумовної гідності, ані раціональності, ані прав та відповідальності особистості. Принаймні, на рівні, що відповідає сучасному розвитку цивілізації.
R1a не спроможні збагнути, ні чому українці не можуть змиритися й визнати право сильнішого, ані як вони збираються виживати у світі, де кожен мусить сам платити за себе, де «людські» цінності й стосунки не в повазі, а всім править «бездушний» закон.
Та й самі українці, що галичани, що «східняки», які приїжджають з Європи, здебільшого дуже вже негативно описують тамтешні реалії. Чомусь нічого, крім зарплат і пенсій, їм там не подобається.
В Україні така поведінка трактується безумовно позитивно, як вияв найвищого патріотизму та вірності предкам. Насправді ж – це вельми поважний привід глибоко задуматися...
Православ’я, католицизм, протестантство – всі виходять з одних джерел й опираються на одні класичні книги.
Тільки читають їх по-різному.
Що ще раз доводить: кожен бачить і чує лише те, що може бачити й чути (усталений підхід: «що ХОЧЕ бачити й чути», однак він відображає підходи антропоцентризму й з висоти сучасних уявлень про генетику виглядає, щонайменше, застарілим). У всякому випадку: кожен обирає оптимальну для себе життєву філософію, й у цьому виборі раціональні аргументи чи писані правила відіграють лише другорядну роль.
Скажімо, протестанти переважно сповідують всі десять заповідей Мойсея так, як вони написані в першоджерелах.
Католики такої розкоші собі дозволити не можуть, адже друга заповідь: «Не роби собі кумира і ніякого зображення того, що на небі вгорі, і що на землі внизу, і що у воді нижче землі; не поклоняйся їм і не служи їм» прямо суперечить реаліям їхнього церковного життя. Тому католики цю заповідь просто відмінили.
Наразі «в цивілізованих країнах» має місце дискусія, чи не слід відмінити й заповідь: «Не прелюбодій», згідно останніх рекомендацій «британських вчених».
Православні, протиставлячи себе «духовному занепаду» католиків, другу заповідь зберегли, максимально її обрізавши до «Не роби собі кумира». При цьому, що таке «кумир» – ніхто толком пояснити не може, трактуй як хочеш, адже це поняття взагалі з іншої ментальності.
Відповідно, якщо Ісус був категорично проти всякого персонального вивищення, всяких матеріальних храмів та всякого матеріального зображення духовних речей, ікон, золочених бань й т.п., то його нащадки це його ставлення цілком пристосували до своїх насущних потреб, кожен по-своєму. Сучасні християнські ієрархи одягаються та несуть свої хрести не як Ісус і його апостоли, а як єврейські преосвященники, які Ісуса засудили.
Тому очевидно, що сучасні релігійні вчення відображають не стільки погляди Христа, скільки індивідуальні преференції актуальних віруючих. А актуальні віруючі в кожному краї обирають щось своє, власне.
Смирення – основний ідеал православ’я, милостиня – найповажніший доброчин.
«Сумирне теля двох маток ссе», «повинную голову и меч не сечет».
Цей ідеал прямо протиставляється європейському ідеалу вільної, творчої, самодостатньої, а головне – відповідальної особистості. Саме тому зараз ідея про спокусу українців «нацистами» має настільки потужний резонанс серед народів середнього рівня розвитку.
Європейці орієнтуються на активного громадянина, слов’яни – на соціального «свого».
Для європейця цивілізована країна – це та, де поважають його права, дотримуються законів, навіть якщо це комусь не подобається, й дають можливість кожному самостійно облаштовувати своє життя. Це країна, де кожен може виявити свої якості суб’єкта державотворення. І де немає бродячих псів...
Для слов’янина поняття цивілізованості асоціюється, насамперед, з турботою про нього, як про маленьку дитину, тобто – з його якнайширшими правами та якнайменшою відповідальністю. А головне: гарантоване матеріальне забезпечення «на рівні світових стандартів». Оптимально: за рахунок пенсій, соціальної допомоги, субсидій, дотацій, пільг... Можна й через зарплати, неодмінно «достойні», але щоб умови роботи були не надто обтяжливі...
Для європейця власна держава – плід його трудів, його власне творіння, опора й надія; патріотизм європейця нерозривний з дотриманням законів та сплатою податків.
Слов’янин політикою, як правило, не цікавиться і в державотворенні себе не бачить. В нього більш конкретні життєві інтереси. Для слов’янина держава – «апарат насильства», «злочинна влада». Обманути цю владу, обійти закон, зекономити на податках – джентльменський обов’язок кожного поважного обивателя.
Необхідно зауважити, що в Україні останнім часом, під впливом проєвропейської пропаганди й сплеску національної свідомості, сформувалась категорія, так би мовити, «умовних патріотів», найбільш відносно чисельна.
Ці люди концептуально не є проти української держави, й навіть згодні сумлінно виконувати свої громадянські обов’язки, більше того – декларують (теоретичну) готовність захищати Вітчизну зі зброєю в руках, але, зрозуміло, за певних умов: держава «повинна» спочатку забезпечити їх достойними зарплатами, безкоштовними туалетами, хорошими дорогами, порядком в громадських місцях, якісною медициною, освітою й усіма іншими подібними благами і «правами».
Очевидно, що тут має місце ментальна шизофренія, й у будь-якого «щирого» європейця подібна життєва позиція нічого, крім огиди й зневаги, викликати не може. Однак, це проблема європейців: доки носіїв паразитичної ментальності будуть рятувати й підгодовувати, доки на їхні діяння закриватимуть очі – доти їхні ряди густішатимуть і множитимуться.
Якщо пересічного європейця запитати, що таке «цивільний шлюб», він без вагань, спонтанно й впевнено скаже: це той шлюб, що зареєстрований офіційно. Навіть в тому випадку, якщо його рівень знань не дозволяє йому судити про якісь юридичні нюанси.
Тому що для європейця «цивілізація» – це, передусім, формальний закон. Саме слово civil в Древньому Римі означало громадянина, права й обов’язки, а також сімейний стан якого були зареєстровані у відповідних списках.
Якщо запитати пересічного мешканця з території колишнього СРСР, що таке «цивільний шлюб», то відповідь, майже напевно, буде: це той шлюб, який не зареєстрований. І це також буде спонтанно й впевнено.
В свідомості пересічного українця держава є не гарантом його прав, а навпаки – всіляко їм протиставляється й ущемляє «бідних людей». Відповідно, з точки зору українця, держава – символ і оплот цивілізації в європейському розумінні – є явищем, до цивілізації антагоністичним.
Таке сприйняття є для східно-слов’янських народів усталеним і традиційним. Що дозволяє вести мову про його генетичну визначеність. Більше того – воно є характерним для раси в цілому: як би не переконували місцеві мислителі, переважно з домішками чужоземної крові, в актуальності сучасних європейських підходів, на масовому рівні все залишається таким самим, протягом тисячоліть.
Логічно припустити, що екзистенціальний конфлікт між R1b і R1a, між народами, що масово мислять критеріями формального закону та народами, орієнтованими здебільшого на «людські якості», конфлікт, що визначає геополітичну карту Євразії протягом останніх 5000 років, виходить саме з об’єктивних генетичних відмінностей представників цих гаплогруп і починається з первісного протистояння пасіонаріїв та обивателів в древній Ямній культурі...
Очевидно, що прогнозований вступ України до «європейської сім’ї народів», якщо він коли-небудь відбудеться, спричинить великий культурно-цивілізаційний шок, як для європейців, так і для самих українців. Адже генетичні оптимуми цих двох рас настільки відмінні між собою, що поєднати їх в цілісній та гармонійній системі практично неможливо.
«Скільки вовка не годуй – він все в ліс дивиться».
Росіяни, білоруси, навіть узбеки й індуси завжди залишаться для українців ближчими й зрозумілішими, ніж «прісні» європейці. За першої-ліпшої можливості, українці знову стануть дивитися російські серіали й читати російську класику. Адже за часи протистояння сформується вакуум свідомості, заповнити який культура європейців не зможе за визначенням.
Успішність російської експансії на українські терени в минулому не в останню чергу зумовлювалася саме цим фактором. Класичні стосунки литовців, поляків, євреїв, румунів чи німців, з одного боку, і українців, з іншого, складалися за схемою «пан-хлоп». Тобто: вільний громадянин, що провадить порядне життя, здебільшого мешканець «цивілізованого» міста, а на противагу йому – недолугий кріпак-заробітчанин, сільський обиватель, для якого міське життя занадто складне й виснажливе.
Очевидно, що такому селянину легше було влаштувати чергову «революцію гідності» й закликати на допомогу «братній православний народ», ніж терпіти безкінечні приниження від ненависних «панів»...
При розгляді будь-яких соціально-економічних чи геополітичних процесів на території сучасної України слід обов’язково враховувати, що те, що під цим поняттям наразі розуміють, є результатом і органічною частиною розвитку східнослов’янського («православного») суперетносу, який в різні часи виступав то у вигляді Київської Русі, то Московського царства, то Російської імперії, то СРСР. Домінування росіян в цьому суперетносі було суто ситуативним і простяглося всього лише на останні років чотириста, що дуже мало в історичному вимірі. Й зумовлене воно було об’єктивним переважанням цього народу в межах суперетносу в сенсі виконання описаних вище чотирьох основних завдань.
Всі аспекти життя сучасної України, починаючи від успадкованих від СРСР радянської системи влади та «соціальної держави», й закінчуючи всякого роду національними міфами й епосами, вся культура, наука і ментальність – це все було сформоване й мало актуальність в межах згаданої цивілізаційної цілості. Розпад цієї цілості, фаза «міжусобиць», яку ми наразі спостерігаємо, неминуче й фундаментально змінюють кон’юнктуру, а отже – доцільність прояву всіх національних рис...
Уявімо собі юнака, що народився в СРСР в часи «хрущовської відлиги».
У віці бурхливої юності цей юнак закінчив інститут, одружився й вступив до аспірантури, сподіваючись зробити блискучу кар’єру в інженерній науці й вийти на пенсію з численними нащадками, науковим званням, трикімнатною квартирою в Печерському районі Києва, дачею і автом.
В другій половині 1980-х він, однак, зайнявся комерцією, в силу чого його завзяття в аспірантурі дещо послабло.
В першій половині 1990-х наш товариш залишився без засобів до існування і подався в рекет, покинув аспірантуру й розлучився.
В першій половині 2000-х він вже в перших рядах на Майдані.
В другій половині 2000-х – успішний бізнесмен і депутат (деякі казали «олігарх»), їздить на «Майбаху» й має молоду дружину.
Кожного разу наш персонаж – зовсім інша істота, з зовсім іншими цінностями, зовнішнім виглядом, ментальністю, соціальним оточенням, майновим станом, культурою поведінки й т.д. При цьому – це все одна й та ж людина, з тими самими генами, життєвим досвідом та болячками.
Взяли на престижне місце – ти в ажурі й шоколаді, викинули – побираєшся на смітниках. При цьому, в усіх випадках, ти можеш робити лише те, до чого в тебе є вроджені здібності, що закладене в тобі природою.
І тебе завжди тягнутиме туди, де твоя душа...
На наших очах розпадається середовище, яке виплекало сучасну Україну. Цей процес природній і незворотній. Тому, якщо хтось бачить своє життя з майбутнім України, він мусить виходити з того, що це майбутнє потрібно будувати самому і з самого початку. Можливості паразитування на імперській спадщині вичерпалися. Попереду лише піт, кров і сльози. Очевидно, що далеко не кожному така перспектива буде до вподоби.
ІІІ. ЩО РОБИТИ?
Переходи від одного способу існування до іншого на індивідуальному рівні – це завжди важко та боляче. Перехід до нового способу життя на системному рівні – незрівнянно важче й болючіше для всіх і кожного.
Питання перше: чи можна перейти до іншої культури, іншого типу цивілізації, нічого в собі не змінюючи?
Аж ніяк.
Розпад слов’янського суперетносу, руйнація геополітичної реальності, що сформувала сучасну Україну, неминуче потягне за собою розвал всього. І процес цей займе, щонайменше, кілька десятиліть.
Чи означає це, що претензії колишньої метрополії на раніше підконтрольні їй території мають якесь легітимне виправдання?
Приблизно таке, як претензії колишнього «судженого» на його колишню дружину.
В цивілізованій Європі мало кому прийде в голову ганятися за своєю колишньою, якщо та офіційно оформила розлучення. Громадська думка буде однозначно проти. В слов’янських країнах, з їхнім «людським» менталітетом, така поведінка сприймається, як більш-менш нормальна. Принаймні, фактор колишніх стосунків тут має достатньо вагоме виправдовуюче значення, й стороннім туди краще не втручатися...
Чи може сучасна Україна сподіватися на якесь достойне місце в європейській спільноті?
В теперішньому вигляді – точно ні.
Одна справа – постачати клептократів в прикидах провінційних рекетирів озброєнням та ресурсами для захисту їхньої країни, особливо якщо цей захист є питанням стабільності міжнародного порядку й власної безпеки. При цьому можна також запустити до себе якусь частину їхніх біженців, залишивши їх на пташиних правах та заспокоївши совість соціальними подачками.
Зовсім інше – приймати цих клептократів як рівних собі, поважати їхнє право бути самими собою, надаючи їм доступ до європейських ресурсів та можливості впливати на європейський спосіб життя.
Чи можна змінити актуальний український modus vivendi оперативно й відносно безболісно реформами під контролем МВФ?
Приблизно так само, як створити райський житловий комплекс на колишньому сміттєзвалищі, не вигрібаючи сміття, не травлячи щурів й не прокладаючи каналізації.
Простіше кажучи: якщо Україна дійсно прагнутиме стати більш-менш повноправною європейською країною, то шлях до цієї мети буде виключно тривалим, кривавим та каменистим...
Однак, саме по собі «обтісування» власного народу під чужі стандарти зовсім не гарантує якогось поважного результату. Швидше навпаки. Адже, як ми вже зауважили, для того, щоб реалізувати себе в якій-небудь системі, необхідно мати генетично закладені риси, яких ця система потребує. Й бажано, щоб ці риси були домінуючими.
Потрібно мати «породу», достойну системи. А «породу» можна сформували лише ретельним відбором і усуванням всіх недостойних. Щось подібне на те, що хотіли зробити з українцями німці в роки Другої світової.
Альтернатива «чисткам» – становище вічного «хлопа»...
При детальному розгляді «європейських цінностей» неминуче виникає відчуття когнітивного дисонансу.
Весь динамічний період європейських народів, епохи великих розвоїв та експансій, чи то в Древньому Римі, чи то в Середньовіччі, чи вже в часи капіталізму, так чи інакше поєднувався зі згаданими вище принципами «Праця робить вільним» та «Кожному – своє».
В практичному застосуванні це означало відсутність соціальних подачок, ретельне дотримання законів, позбування «знедолених», зневагу до всякої немочі, а також, не в останню чергу – соціальну ієрархію. Суворо кажучи, саме соціальна ієрархія була основою соціотворення.
Місце в цій ієрархії визначалося суспільними заслугами індивіда. Від чого в кожного виникало прагнення бути настільки порядним, наскільки це лише можливо.
Всяка досконалість, однак, протиставляється примітивності: зневага до немочі й підлості – зворотній бік прагнення до порядності. Життя всякого роду обділених розумом і талантами в класичному європейському суспільстві було набагато важчим і злигоднішим, ніж деінде. В силу чого слабкі й дурні там, як правило, не репродукувалися.
Акцентуація на здібностях і заслугах індивіда неминуче перетворювала жінок на підлеглу стать. Основною життєвою місією жінки вважалося народження та виховання якомога більшої кількості здорових та розумних спадкоємців, і в цій ролі жінки давали безперечну фору «сильній статі», забезпечуючи процвітання і собі, і своєму народу.
Кожному – своє, жінка найкраще могла себе виявити в ролі матері й господині дому.
Завдяки такому розподілу ролей, європейці, особливо германського кола, незважаючи на масові вимирання, війни й суворий відбір, зуміли досягти найбільш динамічного зростання, починаючи від Середньовіччя. На початку ХХ ст. в США народжуваність в білих сім’ях переважала аналогічні показники в сім’ях негритянських, а представники білої раси становили більше половини від людства в цілому.
З настанням епохи капіталізму й початком індустріалізації виник попит на некваліфіковану робочу силу, через що колишні «знедолені» отримали шанс на виживання.
Якщо раніше невправний селянин, подаючись в місто, міг розраховувати майже виключно на кар’єру жебрака чи злодія з відповідними життєвими перспективами, то тепер йому давали нічліг та прогодування за достатньо примітивну й доступну його здібностям працю на фабриці чи мануфактурі. В силу чого відносна чисельність генетичних пролетарів в європейських країнах почала динамічно зростати.
З’явився масовий попит і на жіночу працю. Класик комунізму К. Маркс сприймав це явище вкрай негативно, вважав його джерелом всілякої розпусти, а те, що жінки працюють, коли їхні чоловіки сидять вдома з дітьми – ознакою неефективності й «загнивання» капіталізму.
Європейці, що вважали себе носіями цивілізації («культуртрегери») були неприємно вражені цими тенденціями. В Англії набула особливої популярності ідея євгеніки, в США з початку ХХ ст. і аж до 1970-х масово кастрували представників всякого роду асоціальних прошарків, за відповідну, зрозуміло, грошову винагороду. За деякими оцінками, загальна кількість залучених склала від 5 до 20 млн.
Отже, можна зробити висновок, що те, що в сучасному світі називають сексизмом, расизмом, тоталітаризмом, нацизмом, гомофобією, ейджизмом й т.п. – це всього лише практичні прояви згаданих двох принципів.
В сучасному світі ті принципи, завдяки яким цей світ і збудовано, підлягають негайному та всілякому засудженню.
Ефективність спільноти в цілому завжди протиставляється життєвим інтересам найбільш примітивних її елементів. Цей природній закон діє в усіх системах, що в суспільних, що в механічних.
Якщо хочеш покращити мотор – заміни в ньому слабкі деталі на більш якісні. Якщо хочеш підняти рівень життя в суспільстві – нейтралізуй найменш корисних його громадян.
Очевидно, що найменш корисні громадяни мають свій погляд на проблему й украй не бажають поступатися своїми життєвими інтересами заради якихось абстрактних для них цінностей. Для цих громадян найбільш справедливим буде: «Отобрать все и поделить!»
ХХ ст. – це століття пробудження цих громадян в якості впливової суспільної сили, спочатку в європейських країнах, а потім і в світовому масштабі. В обох світових війнах вирішальну перевагу отримав той, хто зміг залучити найбільшу кількість малокваліфікованої сили.
Нацисти відстоювали досконалу державу, пролетарі хотіли держави, яка б про них турбувалася.
Нацисти створили, можливо, найбільш потужну державу в історії, однак цій державі забракло критичної маси послідовників – пролетарі задавили масою.
Остаточна перемога пролетаріату в США та Європі відбулася в 1960-х, з визнанням права кожного на достойне життя, незалежно від його раси, статі, інтелекту, орієнтації, а головне – суспільно-корисного внеску.
Даний принцип – фундамент комунізму.
З розпадом СРСР в масовій свідомості його колишніх громадян поширилася ідея про «нежиттєздатність» комуністичної ідеї й перехід народів всього світу до «єдино правильного» капіталістичного суспільства.
Однак, за тридцять років «рехворм» в Україні з якихось досягнень класичної європейської культури з’явилося мало що, зате масово розповсюдилися саме комуністичні ідеї – від прайд-парадів і фемінізму до «соціальної держави», «інклюзивності» та зоофілії.
Комунізм живе й перемагає, в Європі, Америці й Україні. В Україні – сильніше, ніж деінде.
Живе і перемагає він тому, що і там, і особливо тут найбільш чисельний прошарок населення поділяє його фундаментальну філософію.
Одночасно, цей прошарок генетично неспроможний збагнути ні сенс цивілізації, ні, тим більше, закони й принципи функціонування соціальних систем, а тому намагання вчених мужів щось донести до нього мають такий самий ефект, як церковні проповіді в кошарі.
Європа і США незворотньо втрачають світові позиції, невпинно деградують в рівні освіти, суспільного порядку, якості життя – ну і що? Ну і що з того???
В Парижі нелегали живуть на вулицях, а ви про якийсь там Нотр-Дам переживаєте!
Є таке поняття «совок». Під ним часто розуміють людей з радянським мисленням.
Це концептуально неправильно: ті, що будували СРСР, і ті, кого можна назвати «совком» – істоти і явища фундаментально різні, навіть діаметрально протилежні.
В сучзахцивкраїнах до третини населення складають персонажі, внесок яких, на душу населення, в створення величі цих країн – мінімальний, а рівень паразитування на цій величі – максимальний. Це – всякого роду «меншини», BLM, ЛГБТ, феміністки, нелегали, зоофіли й т.п. Відносна чисельність цієї публіки і її суспільна впливовість стрімко зростають, хоча ще років 50 тому про них переважно говорили як про маргінальні явища.
Чому їх раніше не було, а тепер вони так потужно домінують в суспільній свідомості?
Насамперед тому, що 50 років тому в цивілізованих країнах практично не існувало дармовщини, а за злочини, як правило, карали. Суспільством правили спільні інтереси й раціональний інтелект.
З перемогою комунізму подібні підходи вже визнаються противними людській природі, при цьому стандартом цієї природи приймається саме «щирий» пролетарій – «проста людина з народу».
Очевидно, що цей стандарт відображає зовсім вже бездарну істоту, за визначенням нездатну дати собі раду в цивілізованій спільноті інакше, ніж через «майдани», насильства й грабежі.
Відповідно: вся згадана вище публіка – це плісінь на маразмі загниваючої західної цивілізації.
А «совок» – це плісінь на маразмі загниваючої радянської цивілізації...
Переймаючи програнтовані «європейські цінності» актуального розливу, українці прирікають себе на неминучі деградацію й вимирання. При цьому в них відсутній «жировий шар» досягнень минулих поколінь, отже, шлях до занепаду буде стрімким і очевидним.
Однак, незважаючи на всю очевидність, будь-які раціональні аргументи в сучасному українському соціумі мають, як вже сказано, ефект проповідей християнських чеснот перед вівцями, вірніше – сипання бісеру перед тваринами ще менш охайними.
І причини цієї ситуації вже окреслені...
Якщо ж зосередитися на своїй історичній місії, розвивати в собі свої власні таланти й не зважати на забаганки сусідів, то рано чи пізно виявиться, що між Україною і слов’янськими народами є набагато більше спільного та перспективного, ніж між Україною і Європою.
Фаза актуальних слов’янських «міжусобиць», яка сигналізує про маразм метрополії та її об’єктивну неспроможність забезпечувати виконання вже описаних чотирьох завдань, актуалізує суперетнічний запит на нову модель розвитку, отже – нового цивілізаційного лідера. З цієї точки зору сучасний російський наратив про «відновлення історичних територій» – це всього лише марення відрубаної голови про світову корону. Як би не розвивалися актуальні події, як би не втрачала й не занепадала Україна – Росія занепаде не менш катастрофічно.
Розпад, руїна й «міжусобиці» на колишніх імперських теренах будуть тривати доти, доки не прийде нова сила «з простим і праведним законом», оптимальним саме для цього суперетносу, саме для цієї гаплогрупи з усіма її вадами й перевагами...
Знавіснілість агресора виходить з усвідомлення того, що в майбутньому йому місця немає, актуальне протистояння для нього – пан, або пропав. Підтримка росіянами імперської політики Путіна – результат розуміння, що сучасний цивілізований світ вже не пропонує їм достойного місця.
Доки росіяни й народи, які їх підтримують, віритимуть, що вони борються не за чужі землі, а проти матеріалізму, збочень і виродження – доти розпад Росії не виходитиме за межі фантазій Буданова.
З іншого боку – актуальна політика сучукрвлади максимально спрямована на те, щоб таке враження зміцнити. В цьому вона йде за «волею народу», тобто – за настроями здебільшого малокомпетентного в серйозних справах натовпу. Але якщо є завдання ворога перемогти, а не все більше заглиблюватися з ним в безкінечні чвари – тоді потрібно стати не проти нього, а над ним і переманити на свій бік його найбільш розумних та енергійних людей.
Для цього потрібно запропонувати перспективну суспільну модель, яка надаватиме таким людям розширені можливості.
А це можливо здійснити лише на основі якоїсь благородної та перспективної ідеї універсального масштабу...
Ми живемо в світі, де переміг пролетаріат. Нас примусили вірити, що все, що задовольняє безкінечні забаганки соціальних паразитів – виключно позитивне.
Однак це не позитивно, і не негативно, це – об’єктивно.
З іншого боку, об’єктивно й те, що комунізм – завершальна фаза життєвого циклу будь-якої цивілізації. Після якої можливий лише системний колапс.
Отже, ми живемо в фінальну епоху ери матеріального нагромадження. Які би плани й прожекти не реалізовувалися в цю епоху – всі вони ведуть до занепаду й колапсу. Для того, щоб отримати право на майбутнє – необхідно започаткувати нову еру.
Необхідно повернутися до природніх законів буття й відкинути надумані фетиші віджилого світу.
Ця проста істина заслуговує на безкінечне повторення, доки не стане інформацією для роздумів...
Більшість державних мужів сучасності, навіть ті, які палко стоять на боці українців, ні про що інше не мріють, як про повернення до передвоєнного стану, щоб все раптом вирішилось по-мирному й стало, як було. Як колись: торгували, а не воювали.
Це, щонайменше, вже неможливо, а тому й безглуздо.
Фундаментальна проблема «мавпи з гранатою», як завжди, вистрілила в найбільш незручний момент: сірий карлик з надутим фасадом, переслідуючи свої дитячі комплекси й гадки не маючи, чим все обернеться, запустив процеси світового масштабу, які вже не лише ніхто не зможе зупинити, але й покерувати ними навряд чи кому вдасться.
Ця війна не закінчиться виходом на якісь кордони до кінця якогось року.
Головна проблема: в сучасній Росії злочинним і неадекватним є не лише «великий Пу», і навіть не правлячий режим, але сама модель існування, саме суспільство, виплекане століттями імперської історії. Доки ця модель не буде зруйнована, доки на її місці не постане щось якісно нове й відповідне сучасній реальності – доти будуть воювати не на життя, а на смерть.
Однак намагатися замінити цю модель програнтованими рецептами та вимогами МВФ абсолютно контрапродуктивно: чужі парадигми завжди призводять до тотального занепаду, вимирання корінного населення й незворотньої катастрофи.
Для того, щоб модель існування була життєздатною, і на її основі вибудовувався новий, кращий світ – вона мусить народжуватися й виростати зсередини цього світу. Чужим розумом можуть жити лише раби...
Як би там не було: якщо українці хочуть зайняти достойне місце в історії – вони мусять запропонувати якісно нову модель життя, не лише відповідну сучасному стану розвитку наук і технологій, але й привабливу та перспективну для інших народів. Ні корупція в якості соціотворчого фундаменту, ні заробітчанство на європейських плантаціях, ні фемінізм до факторів привабливості не належать...