Три дні в окопі на нулі, або на Західному фронті без змін по-українськи

Поки що самі довгі три ночі й два дні в моєму житті.

Недавно я вперше побував на «нулі», й треба сказати, що це був той ще досвід... Все починається з вивантаження. За лічені секунди підрозділ повинен викинути з машини все, БК, воду, речі й ТД. Машина чекати не буде, що не встиг, або забув, твої проблеми. Ледь встигли вискочити з машини, почався прицільний мінометний обстріл, й тут ти починаєш розуміти де знаходишся, а ще розумієш, що водій який підганяв під час вивантаження «ласкавими» словами зовсім не мудак, просто він хоче жити і якби він затримався ще на хвилину, то кінець би й йому й машині.

Потім починається веселий й дуже повчальний вихід на позиції. Декілька кілометрів ти йдеш в суцільній темноті по бездоріжжю й вчишся. Вчишся, що брати картонний ящик тушонки сюди була погана ідея, що брати воду в паках також (вони всі розірвалися ще при вивантажені), БК треба брати не ящиком, а роздати його всім бійцям. Окрема справа особисті речі, наприклад я ще на етапі вивантаження «про@бав»: спальник, каримат, плащ, протигаз, гумові чоботи. Пак води який я ніс, розірвався через 50 метрів й взяти я з нього зміг лише пару пляшок.

І от ідеш ти, а над тобою майже постійно ворожий дрон, а через кожні 2-5 хвилин «прильот» й ти падаєш, втискуєшся в землю. Зустрічаєш по дорозі наш підбитий танк, йдеш далі, а за спину вже хапає страх. Куди я йду? Тут ось танк підбитий, а я з автоматом. Але йдеш. Хтось лежить й стогне: «Холодно, холодно, мамо». Поранений, чекає на евакуацію, біля нього поряд нікого, бо якщо побачить дрон то 300 зразу стане 200, й ті хто поряд також. Й знову страх висне на твоїх ногах, не дає йти далі. Але йдеш.

Все, дійшов, позиція! Скоріше в затишний бліндаж, хоч трохи відпочити. Що, нема бліндажу? Нема, це «нуль» хлопці тут бліндажі рідкість. Три окопчики по яйця глибиною, займайте позиції. Ворог он в тій посадці і в тій й за тим полем, прилетіти може будь звідки. Це мені пояснював досвідчений боєць, що вже стоїть на позиції, а досвідченіший мене він аж на 6 діб «нуля», але насправді 6 діб це дуже багато. Ще отримуєш інструкції, ніяких розмов, хіба що пошепки, ніяких переміщень вдень. А на хера ви хлопці взяли спальники? А балон? А ми не знали... Спальники тут не треба, бо в ньому звичайно зручно, але коли почнеться бій ти навіть вилізти зі спальника не встигнеш. Й того на позицію ми вп’ятьох принесли три пляшки води, це на три доби, ще + дві фляги. БК кинули по дорозі, важко. Сходили по нього пізніше. Їжі трохи донесли, але знаєте апетит одразу кудись зник.

Почався дощ, й ти сидиш на своїй позиції ... ну скажімо «Лебідь», на краєчку окопа й вдивляєшся в темряву, а вона вдивляється в тебе. Під тобою вже калюжа, але ти не звертаєш на це уваги, не до того. З часом приходе холод і ти згадуєш, що побратим віддав тобі своє «пончо» від дощу, вдягаєш. Адреналін не дає замерзнути до кінця, але трусить так, наче працюєш на відбійному молотку. А все навкруги живе своїм військовим життям, арта, міномети, танк, дрони, ворожі, наші, все летить, свистить вибухає так, що здригається земля й ти разом з нею. Більш досвідчений боєць з іншого підрозділу заспокоює: «Сюди не так часто прилітає, частіше над нами свистить». А ти дивишся навкруги й не дуже йому віриш, воронки, посічені й поламані дерева.

Навчання «нулем» продовжується, ти вже розрізняєш наші «касети» від арти, від ворожих від РСЗВ. Вчишся автоматично завмирати, коли пролітає дрон, може він й наш, хто там розбере. «Нуль» не затихає ні на хвилину. Он в посадці почалась перестрілка, запрацював кулемет, важко мабуть там хлопцям. Як раю чекаєш ранку, не спиш, хоча досвідчений боєць радить подрімати хоч годину, поки він чергує. Але знаєте коли ти вимок до нитки й сидиш на мокрій землі, спати не дуже хочеться, та й адреналін не дає це зробити. Продовжуєш вчитись: літні штани з літньою термобілизною тут не працюють, а от навіть мокрі зимові синтопонові – працюють, жаль я їх ще в травні відправив додому, берці теж тре було вдягнути зимові.

От і ранок, але він не приносить полегшення. Виявляється те що було вночі, це ще квіточки, а от ягідки починаються вранці. Орки декілька годин працюють по посадці з усього, здається, що там не можуть вижити навіть миші. Касети, міни, гради, танк, КАБи – все туди. Наші теж відповідають, як можуть. А потім починається штурм. Спочатку ти чуєш поодинокі автоматні черги, але вже через декілька секунд стріляє все, автомати, кулемети всіх калібрів. Наші накривають мінометами й касетами ворожу частину посадки, рація розривається. Відбилися. Через півгодини все по новій, знову артпідготовка, знову штурм, ти розумієш, що тобі ще пощастило, якби тебе послали на позицію «Куниця» скоріш за все для тебе все вже було б скінчено. За день проходить 3 чи 4 штурми, ти не дуже розумієш чи вдалося їх відбити, знову страх залазить під шкіру.

Нарешті вечір. Досвідчений боєць каже, що вночі не штурмують, це добре. Але він помилився, ще ввечері не звідки береться російський десант на БМП, вриваються прямо на позицію, бій, рація розривається. Вже пізніше я дізнався, що з 11, що висадились з тої «бехи» сімох зразу накрила арта. От такі там втрати. Але ця атака зробила своє, наказ зайняти кругову оборону і ти займаєш, плече до плеча зі своїми побратимами, ноги руки трусяться, палець на запобіжнику, вдивляєшся в бур’яни, й подумки вже прокручуєш в голові варіанти, що будеш робити, якщо потрапиш в оточення, приміряєшся чи зручно буде пустити собі кулю з «Ксюхи», виходить сонце. Відбій, наші повернули втрачену позицію.

Згадуєш, що десь є вода, й шоколадка, їси не багато, бо мало води, але це не так страшно, був дощ, є калюжі, від спраги якщо що не помремо.

А потім вперше прилетів дрон зі «скидом» ти бачиш як вог летить на голови твоїх друзів. Наче промазав. Живі? Живі! Десять хвилин, знову прилетів, цього разу з гранатою, попав. Встигли вискочити, прилетів він й третього разу... Страх поглинає тебе повністю, тепер кожне дзижжаня дрону для тебе як вирок. Вдивляєшся в небо й намагаєшся побачити цю смертоносну пташку, а вона намагається побачити тебе. Потрібно побачити куди він кине гранату в окопи чи поряд, щоб знати куди стрибати. По рації знову недобрі новини, в нашому напрямку 12 ворожих бійців, кожна бур’янина, чи гілка для тебе вже здаються росіянином. Наша мінометка криє густо, так вони там і лишились ті 12, наче то й не люди були, а просто кинуті в полум’я сірники. Працює ворожий танк, прилетіли наші вертушки, значить діла в нас не дуже. Вже чутно голоси росіян. Танк все ближче й ти в думках вже уявляєш як він намотує тебе на гусениці. Постріл, звинить в вухах. А як там хлопці в посадці по яких він працює? Наші криють касетами, близько, уламки сікуть над тобою гілки, зовсім не хочеться загинути від своїх. Знову минулося, сонце сіло.
За три ночі й два дні я поспав може годин 5. Вдень спати не можна, в любий момент може початися бій. Вночі холодно, а ще треба копати.

Ротація, знов ці кляті декілька кілометрів, знову дрони, вони нас бачать. На узбіччі двухсотий. Пощастило, обстрілів не було... Майже пощастило, дрон свою роботу знає. Вже в кінці шляху починають крити касетами, обіймаєш землю так наче це твоя кохана дівчина, й приміряєшся, що краще втратити руку чи ногу. Пощастило.

Я ху@овий солдат, але краще ху@овий солдат, що не втік з позиції, ніж аху@єнний який втік.
Взагалі я про ці три доби можу тиждень розповідати, але мабуть не варто. Щось мені здається, що скоро будуть нові враження й вони будуть ще більш.... яскравими.

P.S. Вибачайте за помилки, й сумбур, пишу по свіжих емоціях.

Автор: Олександр Незвиський