Перспективы проекта «Восточное партнерство»

Юрий Романенко. Добрый день, уважаемые гости! Добрый день, уважаемые журналисты! Сегодня у нас интересная тема: «Перспективы проекта «Восточное партнерство: рефлексия после саммита в Праге». Мы пригласили экспертов-международников вам всем хорошо известных. А также представителей нашего МИД, в частности, это директор департамента по ЕС Павел Климкин, Григорий Перепелица, Андрей Ермолаев (директор ЦСИ «София»), Леонид Кожара (народный депутат, президент Центра международных и сравнительных исследований), Валерий Чалый (Центр им. Разумкова), Сергей Толстов (директор Института политического анализа и международных исследований).

Какие вопросы мы сегодня рассмотрим. Во-первых, хотелось бы понять перспективы превращения «Восточного партнерства» в полноценный формат сотрудничества Евросоюза с этими шестью постсоветскими странами. 

Во-вторых, насколько он будет конкурентоспособным по сравнению с южным направлением внешней политики ЕС, поскольку мы хорошо знаем, что Франция активно лоббирует проект «Средиземноморского союза». В общем-то, добивается пока что на этом направлении больших успехов, чем Германия на восточном направлении. 

В-третьих, воздействие российского фактора на проект «Восточное партнерство». Наконец, взаимоотношения Украины с Европейским Союзом в контексте тех заявлений, которые сделали Меркель и Саркози после окончания саммита в Праге. Как вы хорошо знаете, Николя Саркози и Ангела Меркель сказали о том, что дальнейшее расширение Европейского Союза в данном контексте пока что не имеет перспективы.  

Вначале я хотел бы дать несколько таких вот выдержек из европейской и американской прессы, которые комментировали саммит в Праге. Что они говорили? Например, в «Фигаро» писали, что «ЕС робко укрепляет связи с шестью восточноевропейскими соседями под невидимым и угрожающим оком бывшего опекуна», под которым подразумевается Россия. Корреспондент Пьер Аври говорит, что «намереваясь инвестировать до 2013 года шестьсот миллионов евро в экономики этих стран, Европа стремится достичь стабильности на своих восточных границах. Этот робкий маневр сближения осуществляется под пристальным наблюдением Москвы, вынуждая европейских дипломатов демонстрировать чудеса эквилибристики». «The Wall Street Journal» пишет, что план «Восточное партнерство» обострил отношения между ЕС и Россией, полагающей, что Брюссель активно вмешивается в ее сферу влияния. Европейская сторона в свою очередь пытается избежать грузинского и газового кризисов. 

«Deutsche Zeitung» немецкая газета пишет, что вот эти вот скудные суммы помощи шестерке восточноевропейской, имеется в виду шестьсот миллионов евро, вызвали возражения со стороны Франции и Италии, по мнению которых ЕС должен уделять приоритетное внимание развитию партнерства со странами Средиземноморья. «В отличие от довольно помпезного «Средиземноморского союза» у «Восточного партнерства» нет секретариата и президента. В реальности же «Восточное партнерство» — это всего лишь попытка ЕС «прикупить себе побольше влияния по довольно низкой цене», — пишет газета. 

Реакция украинской прессы, аналитиков также была довольно сдержанной относительно успехов на этом саммите. Давайте же попытаемся разобраться, что же в действительности произошло в Праге и какое это имеет влияние на Европейские перспективы Украины. Начнем, наверное, с господина с господина Клинкина, который имел непосредственное отношение к вот этим всем событиям в Праге. 

Павел Климкин. Давайте розпочнемо, але я хотів би сказати буквально декілька ключових тез, щоб розпочати дискусію, а не виступати тут із довгою промовою. По-перше, коли я слухаю навіть ті оцінки, які ви тільки що навели, вони є достатньо полярними. Вони в основному є достатньо песимістичними, але є певна частка ентузіазму. Я ставлюся до «Східного партнерства» абсолютно прагматично і не поділяю і ні песимістичних, а ні занадто позитивних оцінок. Я вважаю, що «Східне партнерство» має бути абсолютно прагматичною ідеєю, яку ми можемо використати, або можемо не використати. Але, вибачте мені, дуже таке просте порівняння. Це як певний ящик, знаєте, з якимись слюсарними інструментами, за допомогою яких можна вбити цвяха, можна полагодити машину, а можна зробити щось досить і досить корисне. «Східне партнерство» — це свого роду набір різних ідей. Багато з них є інтеграційними, які ми можемо і маємо спробувати використати, і спробувати використати ефективно. 

Друге. От дуже багато розмов про те, чим є «Східне партнерство». Я запропоную такий, так би мовити, зворотний підхід. Давайте подумаємо, чим «Східне партнерство» не є. «Східне партнерство», звичайно, не є альтернативою, скажімо так, членству та курсу України на інтеграцію в ЄС. Це дуже просто, це навіть прописано в тексті спільної декларації. І це не є наполягання, до речі, країн-партнерів, це є навіть і бажання Європейського Союзу, це прописати, і це підтверджує тезу про практичність ініціативи. 

Третє, і це дуже важливо зрозуміти. «Східне партнерство» не є замінником двосторонніх відносин. От якщо ви подивитеся навіть суто формально, багато ідей, які запропоновані, або можуть бути розвинуті в рамках «Східного партнерства» в України вже є. І вони розвиваються і будуть розвиватися, так би мовити, на двосторонньому такому треку. Я маю на увазі, наприклад, безвізовий діалог, тільки у нас на сьогодні є безвізовий діалог. Або переговори по угоді про асоціацію, включаючи зону вільної торгівлі. І я можу цей перелік і далі продовжувати і в секторальну співпрацю та в інші сфери. 

Тому ми розглядаємо «Східне партнерство» абсолютно прагматично, як певний набір механізмів, які будуть сприяти нашому курсу на інтеграцію в ЄС, і ми будемо їх використовувати там, де це дійсно створює якусь додану вартість, а не розглядаємо це як якісь загальні рамки чи тотальний замінник. 

Четверте, останнє, що я хотів би сказати, дійсно, дуже багато розмов про балансування між східним виміром і південним виміром. От є європейська політика сусідства. Європейська політика сусідства змінювалася майже кожного року і головна ідея, головна мета, навіть задекларована європейською політикою сусідства, — це створення певної зони стабільності та процвітання. Якщо європейська політика сусідства змінювалася майже кожного року, нові ідеї з’являлися, і зараз з’явилося «Східне партнерство», це означає, що воно потрібне не тільки країнам-партнерам, і може навіть не стільки країнам-партнерам, а в такій самій мірі й Європейському Союзу. ЄС потрібна ефективна політика, яка буде сприяти досягненню цілей. Дозвольте мені поки що зупинитися і продовжити дискусію іншим. 

Юрий Романенко. У меня такой уточняющий вопрос. Вы согласны в принципе с тем, что вот этот вот формат, который сейчас устанавливается, это в принципе тот максимум, пожалуй, который Украина может получить сейчас на европейском направлении? Вот в данный момент. 

Павло Клімкін. Я знову-таки хотів би сказати, що ми говоримо зовсім про інше. Ми починаємо говорити про «Східне партнерство» в контексті європейської перспективи. А європейська перспектива — це завжди політичне рішення. Ви тут згадали заяви європейських політиків. Зараз ситуація в Європейському Союзі характеризується декількома ключовими факторами. Серед них, звичайно, — фінансова криза, серед них складні інституційні виклики, які стоять перед Європейським Союзом, — це саме дієздатність у форматі «плюс двадцять сім» і подальшої ратифікації Лісабонського договору, і, звісно, потім його імплементація, оскільки ратифікація — це тільки перша фаза. Я прогнозую, це, звичайно, моя особиста думка, що питання подальшого розширення та перспективи дуже швидко постане на порядку денному. І дуже важливо, щоб ми були готові до того, що таке питання може постати. Європейський Союз зможе знайти в себе додаткові ресурси та поставити це питання. А от як це питання зустріне Україна? Це, звісно, дуже важливо. Дякую.  

Юрий Романенко. Спасибо. Возможно, ваши коллеги отреагируют. Валерий Чалый, пожалуйста. 

Валерій Чалий. Ще раз доброго дня. Я хотів би все-таки почати з того, щоб було зрозуміло після стількох уже тижнів інформації стосовно цієї ініціативи. Власне, що ми розглядаємо? Ми розглядаємо ініціативу Європейського Союзу. Ініціативу, яка виникла в тому числі й з-за наполегливої такою позиції України щодо необхідності диференціації політики сусідства. Власне, можливо, «Східне партнерство», ця нова ініціатива є свідченням неефективності тієї політики сусідства, яка здійснювалася раніше. На моє переконання, це продовження політики сусідства по суті, але вже не суто виходячи з географічного принципу, а з якогось бачення напрямів і дій. 

Що стосується європейського «Східного партнерства», то його, на мій погляд, правильно було би називати «Східноєвропейське партнерство», тому що йде мова про спільні партнерські стосунки з групою європейських країн, ці країни одночасно є пострадянськими країнами. Тим не менше, в стратегічному плані так чи інакше вони бачать своє наближення принаймні до Європейського Союзу. Але при всьому тому цілі їхні тактичні та стратегічно дуже сильно розходяться. Починаючи від України, яка заявила про своє бажання стати членом ЄС, і закінчуючи Вірменією, Азербайджаном, які такого бажання прямо не висловлюють. Є країни, які зацікавлені в ролі Євросоюзу в стабілізації в зонах заморожених конфліктів, а є такі, які говорять про пріоритет транспортних коридорів, постачання енергоресурсів, забезпечення спільної торгівлі, контактів між людьми, якою є Україна, в першу чергу.  

Тобто, в принципі це все ще досить аморфне, на мій погляд. І я хотів би нагадати, що навіть ця ініціатива пройшла кілька стадій, від документу, чи позиції, підготовленої Швецією та Польщею, більш амбітною, проходячи через комунікацію чи послання Європейської комісії, рішення Європейської Ради, тепер ми маємо декларацію самміту. І на кожній стадії ці амбіції зменшувалися. На кожній стадії викреслювалися деякі важливі позиції стосовно інтенсивності реалізації ініціативи. 

Другий момент, це різні ініціативи в самому Європейському Союзі. Хтось вважає це, чи вважав, як такою цукеркою, яка надається Україні і, принаймні, на якісь кілька років, щоб Україна забула про своє намагання акцентувати на членстві, хтось говорить про те, що це остання позиція щодо можливості наближення, скажімо, України, а хтось, навпаки, говорить, що це можливість, що це при успішній реалізації дає Україні більші шанси приєднатися до ЄС у майбутньому. 

Які ще ризики є? Це спільна ініціатива, в якій Україна багато ким вбачається регіональним лідером. Але регіональне лідерство повинно підкріплюватися конкретними ресурсами: фінансовими, кадровими, іншими ресурсами. Тут я не буду довго говорити, просто скажу, що у нас є одна з ініціатив, яка неоднозначно на сьогодні оцінюється саме ГУАМ, до речі, частина країн «Східного партнерства» входять в ГУАМ. Хоча ця ініціатива реалізується і останнім часом активізувалася, але вона не досягла тих цілей, які ставилися з самого початку її створення. Така небезпека і такий ризик є і для «Східного партнерства».

Ще один важливий компонент, це ми ще говоримо поки що з вами тільки про рамкові моменти, аморфні дуже рамкові питання. Наскільки я розумію, Україна буде пропонувати свої конкретні пропозиції щодо наповнення цієї ініціативи «Східного партнерства» Європейського Союзу. Я думаю, що можливості ресурсні та фінансові повинні розглядатися і в перспективі, коли країни ЄС і Україна вийдуть із економічної кризи. Тобто це перспектива не на один рік уперед, тому в принципі все залежить від того, чим буде наповнюватися ця ініціатива. 

На мій погляд, важливий момент, що не повинно відбутися. Хоча Міністерством закордонних справ України, і офіційна позиція України, озвучена Президентом, полягала в тому, що «Східне партнерство» не замінює ніяких чином наші інтеграційні процеси, саме підготовку угоди про асоціацію, підготовку «дорожньої карти», виконання якої призведе до відміни візового режиму для українців, амбітних проектів у енергетиці. Що це не замінює цих проектів, але в інформаційній сфері вже відбулося витіснення всіх цих важливий робочих на сьогодні процесів обговоренням «Східного партнерства». Яке, на мій погляд, не має поки що таких результатів, щоб увага була настільки високою. 

Як підсумок. Я не думаю, що «Східне партнерство» треба розглядати як прорив величезний в євроінтеграції, або як провал політики. Важливо, що є новий інструментарій, який можна використати, а можна не використати. Тобто це все залежить від двох сторін, від спільної відповідальності, можливо, якщо Європейський Союз відчує, що це спільна відповідальність, а такі тенденції є, що це серйозна політика, одна з політик Європейського Союзу, що потрібне відповідне забезпечення, тоді й Україна буде мати більше можливостей для реалізації своїх цілей. 

Але знову підкреслюю, що не треба акцентувати аж надто так на такій ініціативі, тому що насправді все залежить від реалізації. Я думаю, що не тільки держав як таких, а й бізнесу, громадянського суспільства в цих країна, і тих пріоритетів, які обере для себе кожна з країн — учасниць партнерства. Дякую. 

Юрий Романенко. Но внимание на этом саммите акцентировали не только СМИ, но в общем-то и серьезные игроки, например, Россия достаточно так нервно отреагировала на саммит. В частности Сергей Лавров — министр внешней политики России заявил о том, что Брюссель начинает укрепляться на игровом поле Москвы. Именно так он рассматривает инициативу «Восточного партнерства». При этом Лавров предостерег своих российских коллег о того, чтобы использовать программу «Восточное партнерство», как попытку поставить страны постсоветского пространства перед вынужденным выбором между Россией и Евросоюзом. На ваш взгляд, учитывая вышесказанное вами, не является ли такая оценка, в общем-то, преувеличением влияния роли этой программы со стороны России? Потому что на самом деле таких прорывных моментов там действительно предложено не было. Почему вот Россия начала так играть? 

Валерий Чалый. Прежде всего, Россия, на мой взгляд, рассматривает любые инициативы на постсоветском пространстве в координатах влияния России и Запада. То есть, Россия рассматривает это с точки зрения презумпции своего права оказывать ключевое влияние на процессы, которые происходят в странах постсоветского пространства. В принципе сейчас, возможно, это не тема для обсуждения правомерности таких претензий, но это точно не те претензии, на которые должна реагировать Украина, потому что Украина — независимое государство, Евросоюз проводит свою политику, у нас есть двусторонние соглашения. Почему такая резкая? На самом деле с точки зрения дипломатии резкая оценка. Оценка заключается в следующем. Если Европейский Союз будет сильнее влиять через этот инструментарий на Украину и на другие страны региона, то Россия, по сути, дала понять, что она будет выставлять какие-то барьеры на пути реализации этой инициативы. На мой взгляд, это превентивная какая-то мера, и, возможно, в России знают больше насчет перспективы успеха этой инициативы, нежели мы здесь в Киеве. 

Хотя все прекрасно знают, что в этой инициативе есть возможность участия и России, есть возможность участия в отдельных проектах, но на таких уже равных основаниях. Россия, как правило, входит в проекты, где она доминирует, где она осуществляет ключевое влияние, но в такие проекты не готова входить Украина. То есть, поэтому, возможно, есть некоторые опасения, что как минимум президенты стран данного региона будут собираться уже не на таких форумах СНГ, а будут уже собираться на свои встречи в столицах Европы. И даже этот компонент, даже эта картинка, возможно, не является такой приемлемой для Москвы.

Но я хотел бы сказать и о другой части, так сказать, о другой стороне медали. Конечно, без России, без партнерских отношений, стратегического партнерства с Россией Украина не достигнет своих целей евроатлантической интеграции. Поэтому мы в достаточно сложной ситуации, главное, чтобы не сесть на эту растяжку в который раз, мы должны честно вести себя с партнерами: и с Россией, и с Европейским Союзом, и с Соединенными Штатами Америки, но выстраивать свою четкую линию. Поэтому как результат: все имеют право на заявления, но «дорогу осилит идущий». От действий, от имплементации, от прогнозированности позиций, от возможности выполнять обещания зависят и отношения между партнерами, в том числе и между Россией и Украиной.  

Юрий Романенко. Спасибо господину Чалому. Сергей Толстов, пожалуйста, ваша реакция.  

Сергей Толстов. В принципе, наверное, если реагировать, то нужно, видимо, говорить о том, что мы находимся в достаточно специфическом положении. В общем, курс на европейскую интеграцию сначала в форме декларации, а затем в форме документов у нас существует как проблема, как фактор государственной политики с 1996 года, а в виде программ, закрепленных президентскими указами, с 1998 года. Прошло больше десяти лет, и на сегодняшний день мы, наконец, имеем первый результат. Я в этом смысле с господином Чалым в некоторых нюансах все-таки не соглашусь, потому что инициатива «Восточного партнерства»- это не сиюминутный момент. Это не часть европейской политики, рядом с которой, скажем, отдельно присутствуют двусторонние отношения Украины и Европейского Союза, и контекст евроинтеграции. Потому что и соглашение об ассоциации, и установление зоны свободной торговли, которая является частью соглашения об ассоциации, и переговоры об упрощении визового режима — все это является как раз частью той программы, о которой мы с вами сейчас говорим. 

Мы находимся в чрезвычайно болезненной ситуации, с точки зрения общественного сознания. Мы находимся в ситуации, когда в ходе более чем десятилетнего диалога с Европейским Союзом, который фактически начался в 1994 году, мы сталкиваемся с ситуацией, что вот наша перспектива вступления в ЕС на ближайшие пятнадцать лет нулевая. Что касается НАТО, ситуация здесь более сложная и более деликатная. При том курсе, который осуществлялся на форсированную интеграцию в Североатлантический альянс, мы бы туда вообще не попали. Но если бы политика была более умной и более просчитанной, и, скажем, люди, которые занимались этим курсом, думали больше головой и вели себя, как, скажем, политические специалисты, то, я думаю, что лет восемь-десять мі там оказались. 

Таким образом, мы видим, что усилия, которые предпринимались на основном векторе внешней политики, они оказались неэффективными. Мы оказываемся в ситуации, когда мы опять же таки должны смотреть на вещи трезво, называть их своими именами, и понимать, что в международном окружении мы в ближайшие десять-пятнадцать лет вынуждены будем придерживаться стратегии более прагматичной, более прикладной, которая, так сказать, не вписывается в ту риторику, которую власть использовала на протяжении, скажем, последних двенадцати-тринадцати лет. 

Отказаться от евроинтеграционной перспективы власть не может, поскольку иной альтернативы, приемлемой в нашем международном контексте у нас нет. Таким образом возникает в очень в принципе сложная и очень болезненная, как с точки зрения формирования политического курса, так и с точки зрения, общественных настроений, и взаимодействия политики и общества, проблема. Ее, очевидно, придется решать, но определенные сигналы того, что отрезвление уже наступает, уже есть. Я не хотел бы, скажем, сейчас конкретизировать, но в смысле вы, как люди опытные и имеющие отношение к СМИ и отслеживающие политику, то вы их сами вспомните и назовете. 

Если все будет идти по плану, то соглашение будет очевидно готово в следующем году, подписано оно будет на десять лет. Задерживать и оттягивать его подписание с прицелом того, что, я имею в виду, соглашение о партнерстве и сотрудничестве Украина — ЕС, об усиленном партнерстве, оттягивать его на следующий год, очевидно, нет смысла. Поскольку нет оснований предполагать, что что-то всерьез изменится и в случае задержки еще на год подписания, в нем можно будет отразить какие-то моменты, которые будут более выгодны Украине. Практически никаких результатов в отношении расширения Европейского Союза мы не получим до тех пор, пока Европейский Союз не будет заинтересован в расширении с участием Украины. Но для того, чтобы ответить на этот вопрос, необходимо обращаться к тем моментам, которые руководили расширением Европейского Союза в прошлом, — в 1995 году, в 2004 году. 

Соответствует ли, скажем, Украина на сегодняшний день таким критериям? К сожалению, я думаю, что нет. В принципе идея строить Европу у себя, которая предлагалась отдельными политиками, это был, наверное, наиболее рациональный подход к этому, но, тем не менее, ничего конкретно сделано не было. По сути, мы находимся в состоянии определенного экономического и социального отката. Сложностей для решения внутренних проблем у нас сейчас в 2008-2009 годах и в ближайшие годы будет больше, чем, если бы мы эти проблемы решали в 2002-2004 годах на волне экономического подъема. 

Что касается инициативы Европейского Союза. Повлиять на нее мы, наверное, можем, если будем добиваться очень прагматичных и очень конкретных целей. Опять же таки иметь дело придется власти с Европейской комиссией, в первую очередь, но при этом, видимо, придется каким-то образом влиять на лидеров и правительства основных стран. Скажем, в отношении того, что происходит в отношениях Украины с крупнейшими европейскими странами, с той же Францией и Германией, я, например, вам честно признаюсь, что я совершенно не понимаю, что происходит на самом деле. Давайте возьмем ту же Францию. Отношения на уровне государства, на уровне глав правительств и министерств иностранных дел, ну, активные по сравнению со всем предыдущим периодом, дальше некуда. Скажем, происходят визиты, контакты, переговоры, и при этом Франция вместе с Италией говорят о том, что слишком много Европейский Союз дает на «Восточное партнерство». Притом, что цифры, которые выделяются на «Восточное партнерство» на сегодняшний день по сравнению с коммуникацией и директивой Европейского Союза от третьего декабря, сокращены практически вдвое. 

В декабре 2008 года предполагалось, что Украина получит по программе «Восточного партнерства» на период до 2013 года четыреста девяносто четыре миллиона евро, а на сегодняшний день эта цифра, так сказать, как вы знаете, сокращена практически вдвое. Соответственно, что нас могло бы продвинуть? Очевидно, необходима твердая постановка задач, что нас могло бы интересовать, и что нас могло бы, в первую очередь, устроить в программе европейского партнерства в нынешней ситуации. На мой взгляд, это очевидно введение в Украине производственных и потребительских стандартов Европейского Союза. Речь идет о том, что страны «Восточного партнерства» будут объединены отдельными зонами свободной торговли с Европейским Союзом, а также, поскольку этот процесс идет не симметрично, затем и зонами свободной торговли между собой. 

По прогнозам нашего главного переговорщика по ВТО и свободной торговле с Европейским Союзом господина Пятницкого, реализация зоны свободной торговли Украина — ЕС в полной мере займет примерно восемь-десять лет. Он не рассчитывает на то, что этот процесс может быть реализовано быстрее без полной дезорганизации внутреннего рынка Украины. Я мнению этого человека достаточно доверяю, поскольку у нас нет на сегодняшний день во власти более опытного переговорщика по экономическим проблемам. Соответственно, очевидно, нам необходимо все-таки добиваться от Европейского Союза, чтобы осуществлялась помощь в плане введения стандартизации на производстве, поскольку это и необходимость доступа к информации, это и необходимость разъяснения и перевода документов Европейского Союза и получение определенной помощи в плане технологии реализации. В противном случае, кроме грантов и займов есть нам будет нечего. Продать свои товары, включая даже продукцию сырьевой переработки, в Европейском Союзе мы не сможем. Это нужно понимать. 

Европейская комиссия идет на определенные подвижки, потому что, например, когда министром экономики был Анатолий Кинах, украинская сторона добилась от Европейской комиссии, чтобы оценки выполнения плана действий Украина — ЕС осуществлялись не в одностороннем порядке Европейским Союзом, а в форме совместного подхода и совместных оценок предпринимаемых обеими сторонами. Что несколько снижает фактор субъективизма.  

Что касается регионального лидерства, то, я думаю, что в данном случае речь может идти об определенном оказании помощи и поддержки Украины странами Восточной Европы в тех вопросах, которые представляют реальный интерес для них, для их развития и для их экономик. 

Последний момент, видимо, который касается отношений с Россией. Мы помним, что предыдущая реакция российской стороны была такова, что отношения Украины с Европейским Союзом не являются угрозой для интересов Российской Федерации. При этом давайте посмотрим на отношения России с Западом, которые включают два достаточно важных компонента. 

Первое, это предложение России по энергетике, поскольку, Путин, например, все время говорит о равноправном партнерстве, и при этом Европейский Союз не идет на достаточно активный диалог с Россией по энергетическим проблемам, включая те дополнения к Энергетической хартии, которые российская сторона выдвигает. Я считаю, что это ошибка, потому является попыткой заставить Россию пойти на те нормы, которые были выработаны без ее участия. Вряд ли Путин и Медведев, если они будут контролировать экономику России, и она будет находиться в чрезвычайно плачевном состоянии, на это пойдут. Я думаю, что это фактор, который препятствует решению этих проблем.

Второй момент — это вопросы безопасности. Что касается принципов и условий, касающихся европейской безопасности и распределения ответственности между различными структурами. Ну, мы тоже видим, что на сегодняшний день на правительственном уровне Запад на это не идет. Соответственно реакция России будет адекватной. Она будет отрицать все инициативы, которые выдвигает Запад и в том числе Европейский Союз в отношении стран Восточной Европы хотя бы по той простой причине, что до сих пор еще блокируются переговоры о соглашении между Россией и Европейским Союзом. Таким образом, на пятьдесят процентов, я все-таки думаю, это фактор информационной и политической игры. 

Что касается другого момента, то здесь очевидно все-таки необходимо ставить вопрос о том, какими будут отношения между Россией и ЕС. Если они будут основаны на принципах свободной торговли, то вряд ли инициатива «Восточное партнерство» может рассматриваться как фактор, который в каком-то смысле противоречит российским интересам. С другой стороны, если отношения между Россией и Европейским Союзом не будут таковыми, то речь идет о распаде СНГ или, по крайней мере, прекращении действия соглашения о свободной торговле в рамках СНГ через несколько лет. Тогда, когда страны «Восточного партнерства» войдут в зону свободной торговли с Европейским Союзом. Это также, наверное, нужно учитывать, поэтому такая достаточно жесткая реакция Лаврова — это превентивное реагирование со стороны России точно так же, как и стремление не допустить экспорта нефти и газа из стран Центральной Азии по альтернативным газопроводам. Я думаю, что игра здесь будет достаточно острой и достаточно жесткой, и все эти вопросы будет рассматриваться в комплексе. 

Что касается статуса Украины, как раз, я думаю, что инициатива «Восточное партнерство» помогает на определенном этапе балансировать отношения с Россией и Западом. Ну, естественно, в том случае, если политика в сфере безопасности будет более осторожной и взвешенной. По крайней мере, не будет доходить до таких экстремальных и рискованных ситуаций, к которым она приближалась в прошлом году. Ежели политика максимальной эскалации риска будет продолжаться, то тут не спасет никакое балансирование, и, я думаю, что таким образом Украина или Грузия могли бы провалить как раз эту программу «Восточное партнерство», о котором идет речь, создав угрозы безопасности, которые будут неприемлемы для Запада. 

Ну, и последнее, что хотелось бы отметить. Наиболее, пожалуй, активный на Западе сторонник интеграции Украины и Грузии в НАТО Стивен Пайфер в одном из своих докладов прямо писал, что Запад должен быть честным с украинским и грузинским руководством, и твердо дать им понять, до какой степени риска они могут идти, и в каких ситуациях Запад не окажет им политической и военной поддержки, если они вызовут очередной кризис в отношениях с Россией. На этом я хотел бы поставить точку. 

Юрий Романенко. Спасибо господину Толстову. Теперь я бы хотел передать слово Григорию Перепелице. Но прежде я такую подводку сделаю. Еврокомиссар по внешней политике соседства Бенита Ферреро-Вальднер, реагируя на заявление Сергея Лаврова, сказала буквально следующее, что «Восточное партнерство» — это не новая сфера влияния, а помощь в модернизации этим странам. Она также напомнила, что «в 2003 году Россия сама не захотела стать участником политики соседства Евросоюза. Мы это понимаем, поскольку Россия — это большая страна, и мы развиваем стратегическое партнерство», — сказала комиссар. Вот в связи с этим, два вопроса возникает. 

Первый вопрос. Не кажется ли вам, что в принципе огромный энергетический интерес, в первую очередь, Германии, Италии, которые есть в Европейском Союзе, они всегда будут таким сдерживающим фактором в отношении более активной политики на восточном направлении, в том числе, и в рамках вот этой вот программы «Восточное партнерство»? 

Второй вопрос. Если Бенита Ферреро-Вальднер говорит о помощи в модернизации странам вот этой шестерки, то не являются ли вот эти шестьсот миллионов евро, которые им предлагаются, в общем-то как бы не той суммой, с помощью которой осуществляется модернизация? Поскольку мы прекрасно понимаем, в каком состоянии находятся экономики этих стран. 

Григорій Перепелиця. В даному випадку ваше питання пов’язане з аналізом, так би мовити, інструментального рівня фінансування конкретних проектів, зацікавленості окремих країн в енергетичних ресурсах Росії й таке інше. Окрім того, що це має дійсно велику вагу, я думаю, що Європейський Союз, і це показує, до речі, Празький самміт, стикається з більш такою масштабною, більш глобальною проблемою. Це визначення майбутнього ландшафту Європи. До якої межі має розширюватися Європейський Союз, як інституція. В якій мірі може бути вибудована та Велика Європа, з концепцією якої Європейський Союз носився в дев’яності роки і був упевнений, що можна побудувати Велику Європу, а тепер виявилося, що цей проект суперечить існуючим реаліям, які ми спостерігаємо в міжнародному середовищі. Що фактично замість Великої Європи відбувається розподіл цієї Європи на дві ключові сфери впливу, якщо не вважати американський чинник, який сьогодні послаблюється в Європі. Це розподіл на сферу впливу Європейського Союзу і Росії. І, безумовно, що в цій ситуації і Європейський Союз, і Росія міркують, як вибудовувати відносини поза межами їх сфери впливу. Звідсіля і те, що замість євроінтеграційних проектів з побудови Великої Європи з’явилася так звана політика сусідства. 

Що вона показує? Я абсолютно погоджуюся з моїми колегами, що політика сусідства показала свою неефективність, оскільки вона не була наповнена ні конкретним змістом, ні конкретними інтересами. Був єдиний інтерес, який об’єднував країни Європи, це інтерес, який стосувався безпеки кордонів по периметру Європейського Союзу, і власне, саме це єдиний інтерес, який сьогодні об’єднує всі країни Європи щодо політики сусідства. Так от, якщо говорити на рефлексію Європейського Союзу, очевидно, що Євросоюз усвідомлює декілька речей. Перше — це межу свого розширення на східному напрямку. І не випадково ви наводили ці цитати, і Меркель, і Саркозі саме якраз про цю межу. Що про інтеграційні проекти країни Східної Європи мають поки що забути щодо членства в Європейському Союзі. 

З іншого боку, Європейський Союз усвідомлює інший момент. Про те, що за межами цих кордонів можуть виникнути загрози та виклики безпеці самого Європейського Союзу. Кавказька війна це чітко показала, де концентруються ці загрози. Не випадково, що саме форсування прийняття «Східного партнерства» і було спричинено певною мірою якраз і результатами кавказької війни минулого року. Для Європейського Союзу стає все більш очевидним, що країни пострадянського простору залишаються в російській сфері впливу. Очевидно, Європейський Союз мало здатен змінити цю ситуацію, щоби абсорбувати ці країни в лоно, так би мовити, політичної Європи. На східному напрямку, звичайно, для провідних країн Європейського Союзу Росія має набагато більшу вагу, ніж увесь пострадянський простір. Відтак відносини з Росією є ключовими у порівнянні з відносинами України для Європейського Союзу. Але Європейський Союз усвідомлює, що якщо ці країни залишити, так би мовити, один на один в російській зоні впливу, то замість побудови в себе Європи, вони побудують в себе Латинську Америку, в кращому випадку. Відтак це буде генерувати цілий спектр загроз.

Отже, політика «Східного партнерства», з точки зору інтересів Європейського Союзу, не спрямована на інтеграцію України в Євросоюз, і не випадково Європейський Союз заявляє, що «Східне партнерство» є частиною політики сусідства, яка не передбачає інтеграцію України в Європейський Союз. Натомість політика «Східного партнерства» передбачає надання певного інструментарію, надання певної допомоги, щоби ці країни, які стають учасниками, зберегли певний європейський тренд. Тим самим, зберігши цей європейський тренд, були б більш-менш стабільними, з територій яких не виникали б загрози, власне, для самого Європейського Союзу. 

Тепер, якщо знову повертатися до саміту у Празі, то празький саміт чітко показав рівень зацікавленості в «Східному партнерстві», як із боку країн Європейського Союзу, так і з боку країн, які будуть брати участь у «Східному партнерств». З боку цих шести країн найбільшу зацікавленість «Східне партнерство» викликає в двох країн: в України та Грузії. Саме тому, що ці країни задекларували євроінтеграційний і євроатлантичний зовнішньополітичний курс. Що вони не уявляють розвиток своїх держав у російській зоні впливу. Що стосується інших країн, то вони навпаки, розглядають «Східне партнерство» таких країн, як, перш за все, Білорусія та Вірменія, вони розглядають «Східне партнерство» не як певну можливість реалізувати свої євроінтеграційні прагнення, а як можливість балансувати між Європейським Союзом і Росією, виторговуючи собі більші преференції, перш за все, з боку Росії, а не з боку Європейського Союзу. Очевидно, такий різновекторний підхід пострадянських країн, які будуть включені в цей проект, проект «Східного партнерства», він не дасть можливості універсалізувати реалізацію цього проекту «Східне партнерство». Натомість, для Євросоюзу запровадження «Східного партнерства» дає можливість зберегти, так би мовити, певну європейську орієнтацію.

Коли Європейський Союз говорить Росії: «О’кей, ми розвиваємо кооперацію, ми стратегічні партнери, ми усвідомлюмо, що ці країни будуть залишатися в російській зоні, але при цьому дайте нам можливість все-таки розвивати певні кооперативні зв’язки з тими країнами, зберігаючи певний, так би мовити, вплив на ці країни». Такий підхід можна назвати, скажімо так, якщо порівняти з аналогом радянської зовнішньої політики, з намаганням Європейського Союзу реалізувати проект, так би мовити, країн соціалістичної орієнтації. Коли Радянський Союз проводив зовнішню політику стосовно третіх країн, або так званих країн, що розвиваються. 

Що стосується Росії, то, звісно, для Росії будь-який вплив Європейського Союзу на пострадянський простір є принципово важливим не з економічною, а з геополітичної точки зору. Тому така хвороблива реакції Росії на цю здавалося б абсолютно компромісну ініціативу. Росія дає зрозуміти Європейському Союзу, щоб Європейський Союз не совав носа в російський «курятник» ні під яким чином. Росія усвідомлює, що, власне, Європейський Союз намагається все-таки зберегти певний вплив на пострадянський простір шляхом м’якої сили, або м’якого впливу, який, власне, й виражається в цьому інструментарії, який надається «Східним партнерством». Очевидно, просування ідеї «Східного партнерства» буде все більше роздратовувати Росію. Москва не виступала проти, так би мовити, інтеграційних проектів Європейського Союзу та України тільки по одній причині — вона була абсолютно впевнена, що в України немає жодної перспективи приєднатися до Європейського Союзу. «Східне партнерство» теж не дає такої перспективи, але відкриває певні можливості. Воно надає певний інструментарій, яким ми можемо скористатися, щоб зберегти цей проєвропейський демократичний тренд. Тому, безумовно, для України ця ініціатива є, звичайно, конструктивною, оскільки це інструмент, який ми маємо використати для того, щоб реформувати наше суспільство для того, щоб створити необхідні умови для наближення до європейських стандартів, як тут уже говорили. 

Знову ж таки, на завершення. Політика «Східного партнерства» не підміняє двосторонні відносини України з Європейським Союзом, оскільки це різні рівні. Відносини України з Європейським Союзом, які сьогодні, власне, втілюються в рамках нової угоди про асоціацію, це інституційний рівень відносин між двома суб’єктами. З одного боку — Європейський Союз, з іншого боку — Україна. «Східне партнерство» — це інструментальний рівень. 

Якою мірою Європейський Союз буде підтримувати «Східне партнерство»? Різною мірою, тому що коли «Східне партнерство» вмонтовується в політику сусідства, то виявляється, що в кожної країни Європейського Союзу є свої сусіди. І, звичайно, Франція буде завжди приділяти більшу увагу країнам Магріб і Середземномор’я, тому що саме там лежать її інтереси, регіональні інтереси. Якщо подивитися на східний напрямок, то, звичайно, основний інтерес Франції пов’язаний із Росією, а не з країнами пострадянського простору, тому й інтерес Франції до «Східного партнерства» є досить прохолодним. Німеччина, як серединна держава європейська, вона, звичайно, має більший інтерес до України й до тих країна, які, власне, більш-менш намагаються проводити таку самостійну політику на пострадянському просторі, але проте все рівно, вісь Берлін — Москва досить інтенсивно сьогодні вибудовується не тільки з боку Москви, а й з боку Берліну. Дякую. 

Юрий Романенко. Спасибо большое. Я думаю, господин Кожара может вступить в полемику. На ваш взгляд, успех — неуспех этого саммита в Праге? 

Леонид Кожара. Передовсім хотів би сказати, що саміт у Празі вже в плані еволюції самого проекту «Східного партнерства» нічого не дав. Це був саміт як уже констатуюча частина, де ці документи ухвалювалися, але сама програма пройшла певну еволюцію. І я тут не погоджуюся з паном Перепелицею в тому, що програма «Східне партнерство» з’явилася як реакція на події на Південному Кавказі. Вона почала народжувати ще задовго до цих подій.  

Григорій Перепелиця. Я вибачаюсь. Я сказав, що прискорила прийняття програми «Східного партнерства». 

Леонід Кожара. Ну, навіть і на це, я не думаю, що була якась певна реакція. Програма почала народжуватися та еволюціонувати десь з 2007 року, ми знаємо, хто був ініціатором цієї програми: дві країни, які об’єднані в плані їхнього геополітичного положення, це Швеція та Польща. Зрозуміло, що ці дві країни мають багато спільного в плані безпекового виміру, вони всі є сусідами Російської Федерації. Плюс, я можу сказати, що є ще додатковий фактор, скажімо так, специфічне ставлення керівництва цих країн до відносин з Російською Федерацією. Ми знаємо, що міністр закордонних справ Швеції Карл Більд, відомий певними поглядами щодо відноси із Росією, так само і в Польщі, ви знаєте, що там сьогодні є йде полеміка, якою має бути сучасна політика Польщі з приводу Росії. Але коли ця програма була ще на початковому такому стані, вона відрізнялася від того, що ми маємо і по колу можливих учасників цієї програми, і по стратегічним завданням. 

По колу учасників, передусім, вона була зорієнтована на Молдову, Україну і на Грузію. І за розрахунками як Швеції, так і Польщі, це мала бути програма інтеграційного плану. Чому я так упевнено говорю? Тому що в мене були контакти і зі шведами, і з поляками з цього приводу. Але як завжди трапляється, ви знаєте, Брюссель — це величезна бюрократична машина, і поки документи пройшли всі кабінети, то програма розширилася і колом учасників, за рахунок усіх країн Південного Кавказу, які дуже різними є, і за рахунок Білорусії. І, на мій погляд, відбулося значне послаблення цієї програми, тому що навіть геополітична стратегія всіх учасників досить сильно відрізняється. Візьмемо хоча б Азербайджан, ви знаєте, населення цієї країни десь сьогодні сягає десяти мільйонів людей, з них переважна більшість азербайджанці, але в сусідньому Ірані є кілька областей, які називаються «Внутрішній Азербайджан». Там проживає тридцять два мільйони сьогодні азербайджанців. Тобто навіть з цієї точки зору заяви Азербайджану про євроінтеграцію не можуть звучати серйозно, оскільки завжди стратегічні інтереси цієї країни будуть в регіоні Центральної Азії та Каспійського регіону в силу таких об’єктивних причин. 

Вірменія протягом багатьох років орієнтована на Росію, вона відбудовує свою стратегію безпеки національної, з точки зору, дружніх взаємовідносин з Росією. Білорусь сьогодні виглядає країною, в якій найменше розвинуті демократичні інституції. Тому розширення цієї програми призвело до спустошення, скажімо, геополітичного виміру програми «Східного партнерства». 

Ну, і друге, це стратегічна мета програми — інтеграція України, Молдови і Грузії до Європейського Союзу. Ця мета також сьогодні пішла. І ми говоримо не про інтеграцію, а про таку розширену співпрацю на регіональному рівні з Європейським Союзом. На мій погляд, те, що відбулося, якщо в будь-якій програмі Європейського Союзу немає положення про інтеграцію України до ЄС, то така програма для України не має, скажімо, великої геополітичної значущості. Разом із тим, сьогодні в України є шанс, скажімо, стати лідером такого нового регіону, як його бачить Європейський Союз, цей регіон фактично певною мірою повторює деякі й наші ініціативи по створенню і «Балто-Чорноморського дуги» й таке інше, потім цей регіон, навіть якщо на нього навіть ззовні подивитися на карту, він виглядає своєрідним таким поясом, таким містком навколо Росії. І в цьому контексті для мене, як для політика і як аналітика, дуже важливим є той момент, що ефективність програми «Східне партнерство» зростатиме по мірі того, як ця програма буде більш дружньою до Росії. Якщо ця програма буде розвиватися в політичному, економічному та безпековому вимірі як програма не дружня до Росії, то вона не матиме такого великого геополітичного сенсу. 

На мій погляд, те, що вкладає сьогодні Брюссель у цю програму, я думаю, що якраз Брюссель і буде вибудовувати оцей баланс, в якому і Росія може бути задоволена, і країни-учасниці. Мене дуже турбувало фінансування цієї програми. Я багато разів виступав з цього приводу. Я, наприклад, для порівняння таких фінансових інструментів узяв Естонію, населення якої на сьогодні становить мільйон чотириста тисяч осіб і фінансування програми «Східного партнерства». Якщо ми підсумуємо населення цих країн, то ми побачимо, що це близько вісімдесят мільйонів. Там десь сімдесят сім виходить, якщо брати шість країн. На Естонію Європейський Союз, на інтеграцію Естонії, на вступ Естонії до Європейського Союзу, Євросоюз за три роки з 2004-го по 2006 роки витратив близько трьохсот мільйонів євро. 

Ви знаєте, така ініціативна сума, яка передбачалася на все «Східне партнерство», на всі ці сімдесят сім мільйонів населення також була трошки більше трьохсот мільйонів євро. Україна дуже критикувала це, оскільки саме такий, скажімо, фінансово-економічний підхід показує, наскільки є прагматичне та реальне ставлення Європейського Союзу до розвитку цієї програми. На сьогодні ця сума збільшена в два рази, але якщо ми візьмемо програми, скажімо, по вступу великих країн Європейського Союзу до Європи, наприклад, Польща, то ми побачимо, що по окремих програмах, таких, як, наприклад, програма «Фаре» чи «Сапард», це програми входження до Європейського Союзу, щорічно Євросоюз виділяв Польщі понад мільярд євро, понад два мільярди євро. Тобто ці цифри навіть неможливо співставити. Я думаю, що на сьогоднішній день ми розумієте, і сьогодні є чіткі заяви з боку Європейського Союзу, що Україна не має перспективи членства, і я погоджуюся з попередніми виступаючими, що Україна має сьогодні займати однозначну позицію, що «Східне партнерство» — це один із інструментів з багатьох інструментів, які Україна сьогодні має у відносинах з Європейським Союзом. Україна має продовжувати робити акцент на двостороннє співробітництво, включаючи фінансово-економічний аспект цього співробітництва. 

Ми сьогодні маємо всі зусилля спрямувати на підготовку угоди про асоціацію. Мене, наприклад, дуже непокоїть стан підготовки угоди про зону вільної торгівлі, оскільки відчувається, що координації в цьому питанні немає, є значні розбіжності по багатьох позиціях між Міністерством закордонних справ України та Міністерством економіки. Немає, дуже слабка загальна координація з боку уряду. Це все ставить, значно ускладнює і остаточний час ухвалення угоди про асоціацію, і її обсяг. Отже, підсумовуючи, хочу сказати, що двостороннє співробітництво України має лишатися головним чинником нашої співпраці з Євросоюзом, але програма «Східне партнерство» може цей чинник значно посилити, оскільки Україна виступає однозначним і беззаперечним лідером цього нового регіону, який фактично проходить від Балтії до Каспійського моря. 

Юрий Романенко. Спасибо большое. Я хотел бы интересное уточнение внести. Вот финансирование на Средиземноморском направлении Евросоюза составляло в 2000-2006 годах порядка пять миллиардов триста пятьдесят миллионов долларов. То есть, мы видим, что порядок цифр тоже совершенно другой. 

Еще я хотел бы задать такой вопрос Павлу Климкину. Одним из главных вопросов был вопрос относительно виз. Нам не удалось, насколько я понимаю, Украине не удалось достичь какого-либо успеха в продвижении визового вопроса благоприятного для нас. Что происходит вот в визовом вопросе? Поскольку это очень многих людей волнует. 

Павло Клімкін. Я в принципі не бачу безпосереднього відношення візового питання в контексті «Східного партнерства» до того, що відбувається в двосторонніх відносинах. І це саме ілюструє дуже просту тезу, що двосторонній проект абсолютно відрізняється від «Східного партнерства», От у нас на сьогодні відбувається безвізовий діалог. Тобто він відбувається приблизно за тією є філософією, яка присутня, наприклад, і для Західних Балкан, тобто безвізовий діалог складно структурувати іншим чином. Інша справа, що там є свої особливості в тому, на які питання робиться особливий акцент. Але про це ми можемо говорити. В «Східному партнерстві», звичайно, присутні декілька дуже важливих стимулів, і ми всі тут довго розмовляли про те, що європейська політика сусідства є недосконалою політикою сусідства. 

Європейський Союз може впливати на досягнення своїх цілей, як я уже сказав, задекларованих політикою сусідства, це створення певної зони, назвемо її так «процвітання та стабільності», шляхом впливу на реформи. Тобто на те, як здійснюються реформи, оскільки, як ми уже казали, на сьогодні немає такого стимулу, як перспектива членства, найбільш ефективного стимулу. І на сьогодні Європейський Союз вкладає фінансові ресурси, які є обмеженими порівняно з процесом приєднання. Наприклад, одна Туреччина на рік отримує шістсот мільйонів євро, це те, що в рамках «Східного партнерства». Але я знову-таки не кажу про двосторонній трек, який отримують до кінця всі ці країни. Якщо, звісно, фінансування не буде змінено. Але існує на сьогодні проблемна ситуація і в середині Європейського Союзу, де, як ви знаєте, навіть, скажімо, рік або два тому, і це стосується і робочих віз, і взагалі візової політики, ставлення до цього змінюється. В деяких країнах воно пожорсткішало, я б не казав про всі країни Європейського Союзу. І тому спільна декларація як завжди є певним знаменником позицій, і відбиває позиції країн, які на сьогодні найбільш скептично ставляться до перспектив створення безвізового режиму. Але це стосується всіх шести країн, оскільки спільна декларація не виділяє конкретні країни. І тому казати, що те, що сформульовано в спільній декларації, вплине на Україну, в мене є в цьому більш ніж великі сумніви. 

Але є, і це, звичайно, правда, такі формулювання. І ми казали, тут усі кажуть, що під час розвитку ініціативи «Східного партнерства» зменшується її амбітність. Я би сказав, що не стільки амбітність, скільки конкретика, оскільки амбітність сама в конкретиці реально. Це дійсно зменшує привабливість самої ініціативи для інших партнерів, оскільки на сьогодні сказати, що саме є такого привабливого в «Східному партнерстві, оскільки немає перспективи започаткування навіть самого діалогу з питань безвізового режиму для інших партнерів, і це, звичайно, запитання. Але це є питання розвитку «Східного партнерства», оскільки на сьогодні це є рамки, це є абстрактна, аморфна ідея, яка буде наповнюватися. От у нас сьогодні дуже цікава дискусія, але що важливо, ми розмовляємо не про «Східне партнерство», а навколо «Східного партнерства». Тобто ми навіть на сьогодні не знаємо, яким буде змістовне наповнення, нам відомі ідеї. І якщо ми кажемо про інтеграційні ідеї, включаючи безвізовий режим, оскільки безвізовий режим — це в якомусь сенсі теж інтеграційна ідея в плані контактів між людьми, то ми кажемо не про інтеграційні можливості для цілих країн, а інтеграційні можливості так, як вони будуть розвиватися для окремих країн.

Але в цілому те формулювання, яке на сьогодні знаходиться в спільній декларації, про повну візову лібералізацію, це, звичайно, таке формулювання, яке деякими країнами розглядається, як утрачена можливість, і це, безумовно, так. Але я хочу повторити, що це аж ніяк не стосується України. 

Сергій Толстов. Втрачена можливість — ви маєте на увазі?.. 

Павло Клімкін. Втрачена можливість у тому сенсі, що деякі країни, я не хочу їх називати, вони дуже сподівалися розпочати такий же самий безвізовий діалог, який зараз веде Україна. Умовно, якщо не цього року, то наступного року. 

Сергій Толстов. Це серед цих шести країн?  

Павло Клімкін. Безумовно. Зараз перспективи започаткування такого діалогу є не такими чіткими. Використаємо певною мірою дипломатичний зворот. 

Юрій Романенко. Добре, дякую. В журналістів питання є? 

Питання з зали. Питання щодо спільного електроенергетичного ринку.

Сергій Толстов. Мені хотілося б, я на жаль, остаточний текст, з остаточним текстом не мав змоги ознайомитися, однак там є декілька моментів, у тому числі з тих, що перегукуються з комунікацією грудня. Тобто чи там залишається питання об’єднання ринків електроенергії, оскільки це важливо для України щодо цих магістралей, оскільки директорат з енергетики переговори з Литвою та з Угорщиною щодо експорту електроенергії не вважав це пріоритетним проектом. Тобто чи є можливість хоча би це проштовхнути. Тобто об’єднання електроенергетичних систем, для того щоб можна було все ж таки дістати якесь заохочення контрактного фінансування цього, можливо, з боку Європейського Союзу. 

Павло Клімкін. Я розумію, що це питання все ж таки до мене. Я б знову-таки розділяв ці питання. От сама ідея інтеграції електроенергетичних ринків, це дуже важлива ідея. Наприклад, у контексті нашого майбутнього приєднання, а ви знаєте, що це один із ключових пріоритетів, до європейської мережі UCT, яка формально припинить своє існування, але буде нова організація через декілька місяців, яка охопить усю Європу. І цей проект, безумовно, дуже важливий, але експорт електроенергії, наприклад, до тієї ж самої Литви, він можливий і без повної інтеграції електроенергетичних ринків. Тобто це не означає, що потрібно очікувати повного виконання всіх процедур, і ми не можемо експортувати до окремих країн електроенергію. 

Але з точки зору започаткування цієї інтеграції, там бачення є абсолютно чітким, і я в цьому контексті можу, наприклад, згадати договір про приєднання України до енергетичного співтовариства. А ідея цього договору, це дуже короткий документ, це протокол про приєднання до самого договору і декілька сторінок тексту, де просто перераховані директиви ЄС, які стосуються сфери електроенергетики, які стосуються ринку газу, ринку нафти, і шляхом, звичайно, певної поступової інтеграції ми будемо впроваджувати положення цих директив в українське законодавство і це буде однією з передумов подальшої інтеграції. Інша ідея, що в рамках «Східного партнерства»… От у чому є одна з ключових доданої вартості? В тому, що з’являється на додаток до двостороннього виміру багатосторонній вимір, а інтеграція електроенергетичних ринків, це саме і є класною ідеєю для багатостороннього проекту. І саме в рамках «Східного партнерства» якісь ідеї можуть реалізовуватися. 

Юрій Романенко. Дякую всім за участь у нашій дискусії. На мій погляд, було досить-таки цікаво, я думаю, ми всі добре побачили, що саме ця програма «Східного партнерства» зафіксувала статус-кво, який зараз складається. Європейський Союз уже не в змозі розширюватися так, як він розширювався раніше, Україна так і не змогла сформулювати суб’єктність, більш суб’єктну політику, щоб зафіксувати своє лідерство у регіоні, щоб стати більш цікавим партнером для ЄС. А Росія зараз намагається більш активно грати на східноєвропейському напрямі, намагаючись перешкодити втягуванню країн Східної Європи як під вплив США, так і під більший вплив Європи.