Про греблю патріотизму, що не пускає воду «Русского мира» в хату української державності

Мій короткий і доволі емоційний допис про те, що «живі класики» укрсучліту втратили моральне право повчати пересічних українців (таких як Сергій Лещенко-Сайгон), як їм любити Україну, викликав жваву дискусію про складний взаємозв’язок між сучасною українською літературою та культурою, з одного боку, та державницькою ідеологією, з іншого. Критика, зокрема і на Zbruch.eu, який ніколи раніше не згадував моє скромне ім’я, спонукали мене глибше відрефлексувати початкову тезу.

Особливо важлива ця дискусія напередодні набрання чинності нормами мовного закону, який запроваджує обов’язкове використання української як мови надання послуг в усіх сферах. З іншого боку, моє опонування українським літераторам – ні що інше, як продовження диспуту 100-річної давнини між державниками Скоропадського та «культурниками» з Центральної ради та згодом Директорії. Що важливіше: державність чи певний культурний ДНК? Чи не є contradictio in adjecto російськомовні патріоти України?

На жаль, через сто років після написання думки російськомовного українського державника Павла Скоропадського не втратили своєї актуальності: «У украинцев ужасная черта — нетерпимость и желание добиться всего и сразу… Кто желает все сразу, тот, в конце концов, ничего не получает. Мне постоянно приходилось говорить им об этом, но это для них неприемлемо. Например, с языком: они считают, что русский язык необходимо совершенно вытеснить… Если они, т. е. Директория, не образумятся и снова выгонят всех русских чиновников и посадят туда всех своих безграмотных молодых людей, то из всего этого выйдет хаос, не лучше того, что было при Центральной Раде. Когда я говорил украинцам: “Подождите, не торопитесь, создавайте свою интеллигенцию, своих специалистов по всем отраслям государственного управления” — они сейчас же вставали на дыбы и говорили: “Це неможливо…”». І тому я змушений знову повертатись до цієї теми.

Отже, насамперед задекларую свою щиру любов до сучасної української культури в цілому та літератури зокрема. Я щиро тішуся, що за останні 2-3 десятиліття Україна вибухнула якісною літературою. Як Homo Legens я неймовірно радію геніальним поезіям Жадана, magnum opus Забужко "Музей покинутих секретів", епосу Володимира Лиса "Століття Якова", мудрим і пристрасним водночас текстам Марії Матіос, "українським вестернам" Василя Шкляра та химерній прозі мого друга Олафа Клеменсона. Я люблю емоційні вірші Маріанни Кияновської та іронічні поезії Юрія Іздрика. Я вчив своїх дітей (коли вони були маленькими) читати за чудовою «Абеткою» Івана Малковича. Я великий шанувальник творчості «Хореї козацької» та мого друга Тараса Компаніченка. І не менший – живопису Івана Марчука. Андруховичі (батько і донька) – не зовсім мої письменники, але я також абсолютно щиро тішусь, що вони є і творять сучасну українську літературу.

Тобто культурно ми з моїми критиками в одному човні. Тільки вони – митці та творці, а я не більше аніж вдячний читач, слухач та глядач їхніх творів. Помилка моїх опонентів у тому, що вони сприйняли мій короткий емоційний текст як літературознавчий чи культурознавчий. Але я ніколи не претендував писати літературну критику. Ба більше навіть у фесбучному дописі я наголосив, що «канонічна» сучасна українська література «безумовно має право на існування, але як одна з течій, а не як канон та взірець».

Моя претензія до "укрсучліту" не культурознавча, а радше етична. Я вважаю, що частина (не всі, але значна частина) "живих класиків" сучасної української літератури втратила моральне право повчати посполитих, яким має бути «правильний» українець після того, як Україна вижила ціною крові й поту тисяч таких як Сергій Лещенко-Сайгон чи Валерій (Ананьєв) Маркус. На фронті «неправильна» (з точку зору української гуманітарної інтеліґенції) Україна, яка розмовляє на суржику, слухає Висоцького і не вважає радянську добу часом окупації, доклалась до захисту української державності як мінімум не менше, аніж Україна, що виросла на «укрсучліті».

Я переконаний, що у 2014-15 роках в Україні стався радикальний переворот суспільної легітимності. Бо легітимність – не від інтелекту, вона – від жертви, від готовності платити потом і кров’ю за свої переконання. Тому до 2014 еталоном українськості були митці розстріляного відродження, вояки ЗУНР, УНР та УПА, покійні шістдесятники Василь Стус, Євген Сверстюк, патріарх Володимир (Романюк), Анатоль Лупиніс, В’ячеслав Чорновіл та, дякувати Богові, ще живий Мирослав Маринович. Бо вони сповна заплатили за свою українськість. Саме їхня жертва стала джерелом легітимності українського культурного коду як норми українства. Норми, якої більшість українців не дотримувалась, але заперечували яку тільки маргінали на кшталт Олеся Бузини.

З початком російської агресії все радикально змінилось. Український мартиролог поповнили тисячі людей, які не говорили літературною українською (чимало з них загалом не говорили українською), не читали укрсучліту і не цуралися радянського минулого. Саме жертва цих "малоросів" (в очах українських гуманітарних інтелектуалів) легітимізувала інший український наратив нарівні з канонічним. Виявилось, що українцем робить не культурний код, а готовність ціною власного життя захищати українську державність. Український воїн, що наспівує на пам’ять Висоцького, виявився не менш патріотичним за того, хто йшов у бій із віршами Шевченка на вустах.

І це стало шоком для укрсучліту. Суто російська традиція квазірелігійної місії літератури, літератури як повчання, літератури як менторства, письменника як ідеолога, що знайшла вираз у знаменитих євтушенкових строках "Поэт в России больше, чем поэт", раптом в Україні стала неактуальною. І неактуальною її зробив український воїн, який власним потом і кров’ю довів, що любити Україну можна по-іншому, ніж це проповідують класики укрсучліту. Як влучно зауважив Лещенко-Сайгон, "я бачив прекрасних пацанів, в Мар’їнкє, в окопах, сараях, халабудах, з вищими образованіями, с отсутсвующімі образованіями, я бачив людей, які повернулися з-за кордону, і не один із них не міг мені назвати якусь книжку із сучасної української літератури, яка проізвела на нього враження."

Це не повна правда (у шанцях було чимало тих, хто читає і любить сучасну українську літературу), але це правда: війна позбавила українських літераторів права повчати посполитих. Не права писати (Боже збав!), не права публічно висловлювати свій погляд на ті чи ті події суспільної ваги, а саме на менторський тон і претензію визначати єдиноправильний канон українськості. Аби мати моральне право повчати інших, потрібно не просто бути розумним – потрібно бути готовим платити за свою правду своїм життям. Як казав Тертуліан, sanguis martyrum, semen christianorum («кров мучеників – насіння християнства»).

Аби бути правильно зрозумілим, наведу конкретний приклад. В мене є товариш, легендарний спецназівець Андрій Дубовик, який був поранений і чудом вижив у бою з диверсантами Гіркіна біля Семенівки під Слов’янськом 13 квітня 2014 року, після якого Турчинов оголосив АТО. Він говорить російською, і коли я йому дзвоню, то чую в телефоні замість гудків мелодію з «Семнадцати мгновений весны». Повернувшись буквально з того світу (дві кулі увійшли в його тулуб, третя розколола ніж, прикріплений в районі серця, та пробила посвідчення водія та іконку в нагрудній кишені), він кутильгаючи вже влітку почав тренувати хлопців з ДУК ПС. Після одужання неодноразово знову брав участь у бойових діях. Звільнився з «Альфи» на знак протесту після того, як за особистим наказом заступника глави порошенківського ОП Андрія Таранова був вбитий герой російсько-української війни Олег Мужчиль (більш відомий за своїм позивним «Лісник»). Хоч вбий, не можу себе переконати, що він менший патріот України за Володимира В’ятровича…

Війна мене познайомила також з Геннадієм Корбаном – російськомовним євреєм з Дніпра, що точно не читав «укрсучліт». Та його другом етнічним росіянином Борисом Філатовим, також російськомовним і не обтяженим зануренням у контекст сучасної української культури. Не знаю як без Коломойського, але без цих двох кордон між Україною та окупованими територіями точно проходив би набагато західніше, аніж він проходить зараз.

Також війна познайомила мене з російськомовним маріупольцем Сергієм Тарутою. Без інвестицій та особистої участі якого я сумніваюсь, що «Марік» залишився би нашим у трагічному 2014 році. Також я знаю, хто чудовою українською скасував наказ про штурм захопленої сепаратистами Донецької ОДА силами кіровоградського військового спецназу. І хто «слобожанською» узяв на себе відповідальність за звільнення будівлі Харківської ОДА та легалізацію добробатів навесні 2014 року…

Врешті-решт навіть мій скромний особистий досвід допомоги фронту свідчить, що український патріотизм не ранжується за мовною ознакою. Ми б ніколи не створили Перший добровольчий шпиталь (ПДМШ) ім. Миколи Пирогова (на рахунку якого більше 50 тис. пацієнтів в районах проведення АТО/ООС), якщо б я не зустрів на своєму життєвому шляху російськомовного єврея Євгена Найштетіка та галицького підприємця Олега Шибу. Якщо б пластун Олександр Лінчевський не працював у нашій першій ротації пліч-о-пліч з російськомовним ветераном ЦАХАЛу з Одеси (не називаю його прізвище зі зрозумілих причин).

Війна проти російської агресії перевернула мій світогляд і переконала, що тисячі таких дубовиків, корбанів, філатових, тарут та авакових не менші патріоти України за живих класиків української сучасної культури. Бо тільки разом ми змогли відстояти українську державність у трагічному 2014 році. На фронті всі ці «культурні космополіти», «малороси» та «креоли» власним потом і кров’ю заслужили право вважати свою культуру та субкультуру такою ж українською, як і твори Оксани Забужко, Юрія Андруховича чи Івана Малковича. Врешті-решт англійська не завадила Вільяму Єйтсу, Шеймасу Гіні та Семюелю Бекету (останньому – також французька) стати класиками ірландської літератури та прославити її на весь світ. А ірландським повстанцям – вибороти незалежність своєї батьківщини від британської корони.

Тому коли Оксана Забужко заявляє, що всім, хто голосував проти Порошенка у другому турі президентських виборів «хакнули мозок» (а всі згадані вище учасники російсько-української війни не голосували за Петра Олексійовича, включно з автором цих строк), так і хочеться спитати: Оксано Стефанівно, а де Ви були у травні 2014-го? За якою саме стипендією Ви потрапили до Берліну, де героїчно порівняли Путіна з Гітлером? І може Вам дійсно краще писати романи та поезії, аніж – за словами Бориса Філатова – «учить нас родину любить»?

Так само, коли Юрій Андрухович саркастично пише про «Эдінаую краину», мені – україномовному українцеві – хочеться запитати метра укрсучліту, навіщо він це робить? Невже українська культурна експансія для нього важливіша за українську державність? Чи його цілком влаштовує «українська Україна» із східним кордоном якщо не по Збручу, то по Дніпру?

Можливо, замість логіки українського культурного реваншу нам – україномовним українцям – варто бодай на час визнати реалії і зрозуміти, що «русскому миру» у його путінській інтерпретації ми можемо опиратися тільки всі разом, незалежно від культурного ДНК? Як колись американський рабовласницький Південь та ліберальна Північ об’єдналися, аби визволитись від панування Британської імперії? І навіть конституційно закріпили домовленість не повертатись до дискусій про інститут рабства два десятиліття по ухваленню Основного Закону?

Так, питання рабства вибухнуло через сім десятиліть після того, як отці-засновники створили США, і призвело до найкривавішої війни в історії Америки. Але тоді ні в кого не було сумнівів, що Сполучені Штати – держава, яка відбулась. Ані британська, ані французька, ані іспанська імперії в середині 19 століття не ставили під сумнів саме існування Штатів. І це дозволило американцям поставити криваву крапку в питанні рабства, що розділяло федерацію від часу її заснування.

Тому навіть якщо класики «укрсучліту» свято вірять, що російськомовна (чи радше по факту двомовна) Україна – це аномалія та хвороба, логічно поставити пацієнта на ноги, дати йому набратись сил, зміцнити імунітет – і лише потім оперувати. Аби він не помер на операційному столі.

Бо наразі немає нічого більш шкідливого для української державності, аніж намагатись стигматизувати «малоросів», що своєю кров’ю довели, що вони справжні громадяни України. Не менш патріотичні та українські за Володимира В’ятровича, Оксану Забужко, Юрія Андруховича чи Івана Малковича.

І саме ідеологічно (а не культурно) ми дійсно із «забужками, андруховичами та малковичами» – на мій превеликий жаль – по різні боки барикад. Бо українська культура мені дорога, але українська державність дорожча. Сто років тому українські культурні діячі, яких волею долі опинились на чолі молодої української держави, занурили її у нову руїну та братовбивчу війну, після якої навіть більшовики з їхнім терором стали здаватись українцям меншим злом. Ми просто не маємо права повторити цю помилку знову.

Рекомендуем к просмотру беседу Юрия Романенко с Геннадием Друзенко "Что обнажил штурм Капитолия: Украина должна принять конец гегемонии США".

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook, страницу «Хвилі» в Instagram.