Що робити з ірландцями, або чому двомовність – наша перевага

Двомовність — наша перевага. Те, що майже всі українці знають щонайменше дві мови, — подарунок долі. Компенсація за наші поневіряння по чужих імперіях. Це можливість відкрити для себе ту саму річ чи явище бодай з двох боків. Подумати про них у різному асоціативному контексті. На найглибшому рівні відчути, що світ складніший, розмаїтіший та строкатіший, аніж нам здається.

Чи заперечує така позиція потребу в державній підтримці відродження та розвитку української мови? Аж ніяк. Воднораз така позиція заперечує потребу у подоланні фактичної двомовності українців. Мова, а тим паче одномовність, не є неодмінним маркером національної ідентичності. Про це сказано багато. Однак добре відомі приклади з Австрією, Бельгією, Швейцарією, Люксембургом, Кіпром та країнами нового світу щоразу натикаються на аргумент, мовляв, громадяни цих держав змушені говорити чужими мовами, бо не мають своїх.

Однак є в Європі держава, приклад якої геть руйнує тезу про одну націю — одну мову. Це Ірландія. Її історію, як і нашу, важко «читати без брому», її завоювання норманами (які пізніше стали «англійцями») почалось в тому ж столітті, коли Андрій Боголюбський плюндрував Київ, в ірландців був свій голодомор, англійці послідовно намагались перетворити їх на «націю селюків», а ірландська аристократія нерідко спокушалась служінню британській короні. Éire навіть має свій «Донбас» — Ольстер, який не змогла втримати під час війни за незалежність…

Кількість повстань проти англійського панування та жорстокість їх придушення яскраво свідчать, що в ірландців не було заклятіших ворогів, аніж британці. Саме завдяки британському поневоленню та пригніченню щонайменше 9/10 ірландців наразі проживають в еміграції. У роки великого голоду 1845—1847 років, коли англійці забороняли суднам зі збіжжям заходити в ірландські порти, населення Ірландії зменшилось з 8 до 3 мільйонів. З них близько мільйона померло від голоду. Напевно тому важко знайти в Європі більших націоналістів за ірландців…

Ірландське культурне відродження збіглось у часі з українським, почавшись у другій половині 19 століття і сягнувши свого апогею в першій третині 20-го. Але на відміну від українського «розстріляного відродження», провідні ірландські письменники та поети писали… англійською. Ірландці Джеймс Джойс та Вільям Батлер Єйтс — серед найбільш видатних англомовних письменників ХХ століття. І якщо Джойс фактично все своє доросле життя прожив у Європі (часто заробляючи на хліб насущний викладанням англійської), то Єйтс був співцем визвольних змагань і одною з центральних постатей ірландського культурного відродження. Саме його перу належить шедевр «Easter 1916», в якому поет оспівує Великоднє повстання, самопожертву бунтарів, що зважились на свідому смерть через «надмір любові» до своєї країни, і народження «страшної краси». Саме Єйтс став першим ірландцем, що отримав Нобеля з літератури. Саме він був членом «Ірландського республіканського братства» замолоду і став членом ірландського парламенту в зрілому віці.

Цікаво, що досліджувачі творчості Джойса, який був справжнім поліглотом і знав ірландську, відзначають, що його англійська подеколи використовує питомо ірландські звороти. Британці б ніколи не сказали «You have me killed». Не нагадує Гоголя з його «українською російською»?

Дивним чином, ірландське культурне відродження, а згодом і Ірландська незалежність — результат діяльності здебільшого англомовних ірландців… Всі ірландські лауреати Нобелівської премії з літератури писали англійською. Деякі, як Семюел Бекет — не тільки англійською. Але англійська аж ніяк не завадила Шеймасу Гіні, уродженцю Ольстера та нобелівському лавреату 1995-го, відповісти на намір включити його поезії до антології британської літератури наступними строками:

Be advised my passport’s green.
No glass of ours was ever raised
To toast The Queen

Будь певен — мій паспорт зелений.
Ні склянки не випито нами
на честь королів.

Якщо можуть бути англомовні ірландські патріоти, чому не можуть бути російськомовні українські?

За деякими даними, щорічно Ірландія витрачає близько 1 млрд євро на підтримку Ірландської мови. Відповідно до Конституції Ірландії ірландська має статус «першої», а англійська — «другої» офіційної мов. Від 2007 року ірландська стала однією з офіційних мов ЄС. В школах за відповіді ірландською ставлять на 5-10% вищу оцінку за відповіді англійською. І хоча сьогодні нею володіє в тій чи тій мірі значна частина населення (верхня мапа), постійно спілкується ірландською в побуті та на роботі лише близько 2% ірландців (нижня мапа). В банкоматах обирають ірландську мову близько 1% користувачів. Під час перепису населення 2016 року тільки 8,068 двомовних анкет були заповнені ірландською.

Чи стали від цього ірландці менш патріотичними? Чи піддались британській пропаганді? Чи перетворились на монархістів? Чи просяться знову в «англійський світ»? Думаю, відповіді очевидні. Натомість зосередившись на економічному розвитку, Ірландці зайняли унікальну нішу країни, яка, з одного боку, належить до єврозони, а з іншого — вільно говорить англійською та має величезну діаспору в Сполучених Штатах. Після виходу Британії з ЄС ця унікальна перевага тільки посилиться. І сьогодні колись бідна англійська колонія майже вдвічі випереджає колишню метрополію за рівнем ВВП на душу населення за паритетом купівельної спроможності: $70.000 (Ірландія) на $40.000 (UK).

Скажете, британці — не росіяни? Можливо… Але під час збройного протистояння в Ольстері, якій за розміром дорівнює одній українській області і населення якого складає менше 2-х млн. осіб, з обох боків конфлікту загинуло 3.5 тис. Приблизно в той самий час, коли в Мордовських таборах помирали Стус та Литвин, уряд Маргарет Тетчер спостерігав як у британській в’язниці помирають (і таки померли!) від голоду десять борців за незалежність Північної Ірландії. Про історію відчайдушної боротьби ірландців проти англійського панування та максимально жорстоке придушення цієї боротьби я писав вище. Всім охочим переконатися у британському «гуманізмі» рекомендую фільми Hunger/Голод (2008) та The Wind That Shakes the Barley/Вітер, що гойдає верес (2006)…

Але справа насправді не в британцях. Справа в англомовних ірландських патріотах. Які ніяк не вписуються у картинку світу патріотів українських…

Чи заперечує ірландський кейс потребу в державній підтримці відродження та розвитку української мови? Аж ніяк. Він лише демонструє на ірландському прикладі хибність поділу на «своїх» та «ворогів» за мовною ознакою в сучасних українських реаліях.