Результати першого туру виборів породили в Україні цілу низку коментарів на кшталт «сконструйована реальність», «віртуальний кандидат» і т.п. відсилаючись до того, що образ Володимира Зеленського, як політика є цілковито сконструйованим і люди голосували не за реальну людину, а за створений в серіалі персонаж.
Варто відразу ж погодитись, що тези про сконструйованість і віртуальність засадничо є правильними, однак в цьому насправді немає чогось принципово нового для української політики. В дійсності, будь-який образ публічної людини, особливо політика, завжди є в якійсь мірі сконструйованим і віртуальним, навіть в тих випадках, коли мова йде про вже відомого політика, який встиг проявити себе справами, а тим більше, коли це так зване нове обличчя. Саме для цього слугують політтехнологи.
Виступи на ток шоу, відеозверненння, інтерв’ю, дописи на фейсбуці і будь-яка публічна активність – це все конструювання образу. Дуже часто цей образ не має нічого спільного з реальною людиною. Наприклад В. Януковичу створювали образ «крепкого хозяйственника», яким він насправді не був. Багато виборців проголосували за нього з думкою, що він, на відміну від В. Ющенка, перестане займатись непотрібною (як їм здавалось) гуманітарною політикою, а наведе нарешті лад в економіці. Як відомо цього не трапилось, навіть більше – гуманітарною політикою він займався не менше свого попередника. В. Колєсніченко і Д. Ківалов зі своїм мовним законом, та Д. Табачник зі своєю історичною політикою частіше ставали об’єктами новин в той час ніж «економічні» міністри. Тому в політиці реальна людина і її віртуальний образ це, як правило, речі дуже різні, іноді – не дуже. Особливість В. Зеленсього в тому, що в його випадку людина і образ мають різні прізвища.
От що дійсно в його кампанії нового, і це абсолютно революційна річ, так це спосіб подачі інформації. Якщо традиційно політики формують свій образ словесно (коментуючи певні події, пропонуючи альтернативні політичні рішення і т.п), то В. Зеленський усе це візуалізував. Його серіал виконав ту роль, яку зазвичай в політиці виконують промови, дебати, публічне декларування своєї позиції, критика опонентів з трибуни Верховної Ради і ін. Тільки серіал зробив це в рази ефективніше. Подібно до того, як екранізація роману є доступнішою і легшою ніж сам роман, документальний фільм є цікавішим і легше сприймається за наукову книгу, а навчальні відеоматеріали для дітей є доступнішими ніж підручник, так серіал «Слуга народу» є доступнішим та цікавішим способом конструювання образу, ніж традиційні політичні технології спілкування з виборцем. Замість того, щоб брати участь в політичних ток шоу, які вже всім набридли і викликають моральну відразу, В. Зеленський виклав свою «програму» у вигляді цікавого (не для всіх, звичайно, але для дуже багатьох), відпочинкового фільму, поєднавши цим політичні медитації з розвагою. Перефразовуючи педагогічний термін – це була «агітація в ігровій формі». Це цікаво, динамічно, емоційно, працює як слухова, так і зорова пам’ять, в результаті – матеріал засвоюється краще, особливо для тих, хто не любить читати. Тому, коли кажуть, що у В. Зеленського немає програми і він не робить ніяких обіцянок, то це правильно тільки в традиційному розумінні. Для його виборців серіал – це і є програма, точніше її екранізація. Звичайно ж вони розуміють, що він не розстрілюватиме Верховну Раду і тим більше не їздитиме на роботу на велосипеді, однак дії Голобородька на екрані – це послання виборцю від В. Зеленського «ось як треба робити». І те, що відбувається в серіалі є візуальним втіленням мрій і бажань дуже багатьох. Це те, що вони хотіли б бачити в реальності, тільки більшість кандидатів розповідають, а В. Зеленський демонструє. Крім того, замість того, щоб знімати традиційні агітаційні ролики і стомлювати людей напруженим обличчям, він викладає невимушені звернення, зняті на телефон, так ніби він робить це по дорозі на роботу. Це дійсно є новим кроком у виборчій агітації і без сумніву увійде в підручники політології.
Однак в іншому його кампанія спирається на традиційні політичні технології. Соціологи опитуючи виборців складають своєрідну ієрархію соціальних запитів: які проблеми цікавлять людей найбільше, розмови про що їх стомлюють, а про що цікавлять, чого люди бояться і т.д. На основі цього політтехнолог складає програму та пише промови для кандидата. У випадку В. Зеленського – сценарій. Саме на основі соціологічних даних, а не душевних поривань кандидата. Так в Україні робиться політика. Тому, в цьому його кампанія мало чим відрізняється від звичних українських політичних практик. Єдина принципова відмінність – спосіб подачі інформації, а саме візуалізація. Щоб за образом роздивитись реальну людину, достатньо подивитись його продукцію до початку його виборчої кампанії, тобто до виходу першого сезону серіалу. А вона переповнена глузуванням з усього українського і навряд чи це є добрим сигналом.
Формуючи передвиборну риторику, треба все добре прорахувати, щоб догодити максимальній кількості виборців. Тому політтехнологи намагаються уникати тем, які подобаються одним, однак відлякують інших. Звичайно ж, так балансувати виходить далеко не завжди, то ж часто доводиться обирати опорний електорат. У випадку В. Зеленського це: а) виборці, які не мають відверто проросійських поглядів, однак яким імпонує «угодівська» риторика щодо Росії («договоримся по середине»); б) люди, розчаровані недостатністю реформ. В значній мірі ці категорії накладаються одна на одну.
Однак особливо цікавою категорією є ті, що розчарувались, оскільки таких найбільше. Проблема українського суспільства в тому, що після Революції Гідності більшість очікувала політиків абсолютно нової якості, але не вимагала змін від себе. Тому чинного президента порівнювали з уявленим ідеалом. Як завжди буває в таких випадках розчарування настало дуже швидко, адже з ідеалом конкурувати неможливо.
Насправді це ознака політичного інфантилізму українців, оскільки владу завжди потрібно порівнювати з суспільством. Коли кажуть, що мало відбулося змін в політиці, варто поставити собі питання «а які зміни відбулися в суспільстві?» Чи люди почали прибирати за своїми собаками за останні п’ять років? Чи перестали викидати недопалки на тротуар? Чи перестали брати і давати хабарі? Чи почали більше читати? Чи почали декларувати всі свої доходи і платити з них податки і т.п?
Якщо ми пройдемось по таких питаннях, то виявимо, що ті, хто буцімто так розчарувався відсутністю змін, насправді самі за п’ять років зовсім не змінились. І в них, як завжди буде багато виправдань чому не змінились вони, однак вони хочуть, щоб реальність довкола них змінювалась. І виправдання при цьому не приймаються. Пояснень може бути два: або українці досконалі з самого початку, або мають завищені очікування від влади і водночас не люблять критично оцінювати самих себе. Перший варіант приємніший, але це самодурство. Другий варіант пророкує нові розчарування. Звичайно «обмануті» не відчуватимуть своєї відповідальності за зроблений вибір, а знову плекатимуть праведний гнів і нові розчарування.
Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook
