Книга Михайла Зигаря «Імперія має померти» просто приголомшила мене. Я, звісно, не вперше читав про події 1900-17 рр., але передана картина і час, в якому ми живемо, просто шокували мене тим, наскільки не вивчений і неосмислений урок. Тож я спробую поділитись деякими важливими наслідками аналізу цих уроків.

Воронкою історії я вирішив назвати час, коли зруйновані старі політичні інститути, але нові не мають можливості закріпитись, оскільки натовп змітає все на своєму шляху. Коли закручується історична воронка – вихід з неї завжди буде тільки один: терор.

Паралелі з 1917 відчуваються повсюдно. Влада, яка неуспішно намагається проводити реформи, втрачає довіру і її все частіше звинувачують в подібності з минулим режимом (нагадує уряд Керенського). Країна у війні, і навколо активно лунають тези про бариг, які заробляють на ній заробляють (як це співзвучно з тезами про те, що війну розв’язали капіталісти). Однак, що по справжньому шокує – це натовп, який і тоді і зараз живе постійними слухами, зрадо-перемогами. Суспільні настрої міняються кардинально в лічені місяці. Від «полубога Керенського» до «предателя революции» пройшло всього 5 місяців. І тих же 5 місяців пройшов Ленін, від фактично кінця власної кар’єри невдалим виступом в травні, до голови Ради народних комісарів в жовтні.

Швидкоплинна народна любов не дозволяє закріпитись державотворчим процесам. Фактично, після революції народні маси стають полем битви популізму. Представники влади змушені проводити політику популізму, у відповідь на ще більший популізм опозиції. Останні не гребують в своїх обіцянках і діях нічим, оскільки ціль отримати владу є вищою за будь-які інші. Коли зруйновані старі інститути, народна довіра стає єдиним джерелом легітимності влади, і фактично, той хто отримує цю довіру і є справжньою владою. Більшовики щонайменше двічі могли бути знищені до жовтневої революції. Але влада, яка є заручником, свого ліберального курсу в підсумку стала жертвою. У своїх спогадах більшовики постійно згадують, що «влада сама плила їм в руки». І це навіть стало предметом дискусій між Леніним, Троцьким і Камєнєвим: чи варто вдаватись до збройного захоплення влади, коли її можна просто підібрати?

Більшовики вирішили не грати по новим правилам. Вони не хотіли брати участь у виборах, в яких однозначно б програли. Вони абсолютно неадекватно оцінювали реальну економічну і політичну ситуацію. Ніхто не вірив, що в тій ситуації більшовики б протримались при владі більше кількох тижнів. Тому, що вони не мали жодної підготовки, фахівців, і адекватних програм у відповідь на існуючу кризу. Але все, що вони мали – це терор. Тому розуміючи мінливість народної любові, а також неможливість у зв’язку з цим втримати владу, вони просто вирішили знищити всіх, хто міг цю владу забрати. Вони у всьому програвали своїм попередникам, крім одного – жорстокість. Ліберальний Керенський дав їм забагато шансів, і вони таких шансів нікому не давали. «Жорстокість на війні є перевагою» — писав Клаузевіц.

Україна вступила в нову історичну воронку. Майдан став аналогом лютневої революції 1917, і привів до влади старих політиків з новим порядком денним. Але влада слабка. Вона залежить від суспільних настроїв. Суспільство ж роздроблене в своїх очікуваннях і настроях. Єдине, що його об’єднує – це постійне невдоволення. У відповідь влада намагається вибудувати хистку конструкцію популістичних кроків і олігархічних домовленостей. У влади з’являється ілюзія, що їй це вдається і вона ще більше відривається від реальної ситуації. Складна економічна криза, війна на Сході, буксування реформ, робоча сила, яка тікає, все це не залишає місця самовдоволенню, з яким виступав Порошенко на прес-конференції. Він має переживати. Дуже. І ось чому.

70% недовіри до політиків – це і є час більшовиків. Вони чекають цього, оскільки для захоплення влади їм вистачить кількох сотень організованих людей. Важливо те, що через велику недовіру – ніхто не буде захищати і відстоювати стару владу. Тому більшовики використають недовіру для своєї легітимності. Адже людям всеодно хто прийшов, може хоч цим щось вдасться. Далі вони не будуть робити реформи, а будуть накопичувати ресурс, щоб в момент, коли народна любов обернеться проти них – розібратись з опонентами.

Давайте чесно, якщо викинути Порошенка, Авакова, Гройсмана і Парубія, чи той хто прийде їм на заміну зможе утримувати народну підтримку більше ніж півроку? Чи не буде через півроку нових Майданів уже проти нової влади? Будуть. А тоді буде нова влада. І так буде тривати доти, доки одного дня, ті хто прийдуть у владу не розв’яжуть терор. Тому, що терор стане єдиним способом для них вижити.

Воронка вже крутиться, а більшовики працюють. Сьогодні ми не знаємо, хто виконає їхню роль. Так, як це не знали в травні 1917, коли Ленін, Камєнєв і Троцький були політичними маргіналами, без народної підтримки, належних ресурсів і впливу.

Чи можливо вирватись з цієї воронки? Тут я песиміст. Я бачу як навіть розумні раціональні люди, все більше падають в емоційні істерики. Люди плутають своє особисте негативне ставлення до Порошенка і Авакова, із необхідністю давати реальні системні відповіді. Навіть просте питання, хто може обійняти посаду нового міністра – не виникає в цих емоціях. Сьогодні кожному з нас важко назвати 10-20 людей, яким би ми довірили владу в країну, але щодня я бачу бажання всіх викинути, розстріляти і тому подібне, що абсолютно нагадує більшовизм. «Ленінська кухарка» сьогодні звучить так: оголосимо конкурс і оберемо порядних людей. Ні, не оберете. Бо якщо вам важко назвати 10 людей на високі державні посади, де ви візьмете десятки тисяч? Чи по вашому новий міністр МВС по – іншому змусить працювати старих генералів?

І все-таки я маю відповідь, як можна було вирватись з воронки:

Правила гри. Понад усе ми повинні триматись за правила гри. Можна і треба не любити владу, але викинути її можна тільки через вибори. Це потрібно не для цієї влади, а для тієї яка її поміняє. Інакше правилом гри стане викидати владу не через вибори, і це стосуватиметься всіх інших. Аж поки владу не отримають більшовики.

Боротьба за народ, а не за владу. 70% недовіри – це не про Пороха, а про всіх. І про Гриценка, Садового, і про Тимошенко і Ляшка. Всі хто не здобудуть цієї довіри, будуть приречені на ненависть за лічені місяці перебування у владі.

Популярні новини зараз

Українцям не приходить тисяча від Зеленського: які причини та що робити

Олександр Усик вдруге переміг Тайсона Ф'юрі: подробиці бою

Українцям загрожують штрафи за валюту: хто може втратити 20% заощаджень

Українцям доведеться реєструвати домашніх тварин: що зміниться з нового року

Показати ще

Мобілізація і підготовка нових лідерів. Суспільство вже не повірить старим. Повернути довіру до політики і участь у ній можна тільки новими людьми. Їх треба мобілізувати і готувати. Бо можливо саме вони нестимуть тягар консолідації народу, на яку вже не здатні ні влада, ні опозиція.

І на завершення. Серед найважливіших цитат з книги Зигаря, це слова Олександра Гучкова «у нас все будет, но все будет поздно». Вони постійно не йдуть у мене з голови. Я думаю про те, що якби сучасні реформи відбувались в епоху Ющенка, то про нас всі писали б книги «Чому Україні вдалося». Але сьогодні пізно для них, і вони не вирішують нашої ситуації. Я бачу як багато цікавих і правильних ініціатив виникає і запускається. Але чим більше крутиться воронка, чим більше емоцій ллється всередину, я думаю – вони не встигнуть.

Нам треба зупинити більшовизм сьогодні. Інакше ми просто не встигнемо.

Рецензія Юрія Романенка на книгу Михайла Зигаря «Імперія повинна померти» тут

Підписуйтесь на канал «Хвилі» в Telegram, сторінку  «Хвилі» в FacebookFacebook автора