Дев’ять без П’ятьох

Дев’ять днів тому загинули українські політологи Олександр Маслак, Володимир Карагяур, Олексій Курінний, Сергій Попов, Олександр Ніконоров

Логіка Божественного Провидіння вище людських помислів. Божественний задум про кожного з нас людському розуму може вдаватись незрозумілим, жорстоким, несправедливим. Чому гинуть кращі? Чому Господь забирає молодих, розумних, активних, сміливих, красивих, енергійних, нежонатих, які ще не встигли народити дітей?

Нема відповіді та й не буде.

Олександр Маслак, Володимир Карагяур, Олексій Курінний, Сергій Попов та Олександр Ніконоров, чиє життя обірвалось дев’ять днів тому на ранковій трасі Київ—Варшава у Рівненській області, були усі як на підбір. Кожен з П’яти — яскрава особистість, кожен — пасіонарній, усі — на життєвому злеті.

Чому воно все так?

Це прикра випадковість, яка може статися будь з ким в будь-який час, а хлопці — жертви рокового збігу обставин?

Чи це така магічна — на рівні невидимих енергій — боротьба демонів «Русскаго Міра» з Україною, з її інтелектуальним і вольовим потенціалом, з її майбутнім? А хлопці — воїни Світла у видимій та невидимій боротьбі Добра зі Злом? І повертались вони додому з польської конференції, де говорилося про гібридну війну України з Росією та про перспективи Балто-Чорноморської геополітики.

Кожен може думати у відповідності до власного світосприйняття.

Але слід пам’ятати: якщо ти ведеш духовну брань, тобто війну в сфері духа і тонких енергій, то і смерть може тебе спіткати не на полі бою — не під час артобстрілу, не під час автоматної стрільби і не лише віч-на-віч з ворогом. Вона може спіткати тебе будь-де і в будь-яку хвилину. Навіть на ранковому шосе траси Київ—Варшава. Якщо ти ведеш духовну боротьбу, тоді весь світ, навіть весь Всесвіт стає твоїм полем бою.

Дуже сумно, що держава, її очільники та речники і навіть окремі телеканали (у тому числі ті, де часто виступали деякі з хлопців і на якому один з них працював) поки що обмежились лише короткими інформаційними повідомленнями про трагедію. (На відміну од російського інформаційного простору, в якому не забули поглумитись з пам’яті хлопців — адже вони повертались з «антирусской конференции в Варшаве».)

Хоча чого тут дивуватись: в Україні держава ніколи не була ефективним генератором пам’яті про своїх героїв та достойних людей.

Та загибель П’яти актуалізувала соціальну солідарність усіх живих душ в Україні, усіх небайдужих, активних, усіх, хто докладає зусиль, аби з нинішньої покаліченої країни-проекту розрослася чудова і прекрасна Нова Україна. Як колись на Майдані. Як на війні. Як у волонтерському русі. Адже загибель П’яти політологів — це аж ніяк не приватна справа їхніх батьків, наречених та друзів. Це трагедія загальнонаціонального масштабу і загальнодержавного резонансу.

Мені самому чомусь П’ятеро, з яких двох я знав дуже добре і дружив з ними довгі роки, схожі на Героїв Крут. Там теж були гімназисти та студенти, очкасті інтелігенти. Не середній клас чи дрібний бізнес, не «ребята с нашого двора», не хіпстери-«диванна сотня», хоча інтернет-простір для кожного з них був одним з важливих місць самореалізації. А концептуальні ідеалісти, бійці невидимого фронту, борці за смисли та нову реальність.

Як спеціально — усі П’ятеро виявились з різних регіонів (Чернівці, Одеська обл., Київ, Полтавщина, Донбас, Луганщина, тобто такий повний «Схід і Захід разом»), тяжіли до різних політичних партій, з різним політичним, журналістським, викладацьким, громадським та держслужбовим досвідом. Але з абсолютно чітким уявленням, що лише суб’єктна, самодостатня, суверенна Україна, яка не є колонією ані Росії, ані Заходу, здатна стати місцем самореалізації усіх талановитих та амбітних українців.

І ще слід пам’ятати, що для християнина і для традиціоналіста смерть — це не кінець людського існування, це перехід активності в іншу форму. І з захмарних обріїв (а я чомусь вірю і молюсь, щоб саме звідти) вони будуть битися за майбутнє України. Бо для воїнів духу боротьба не закінчується на Землі. І триває вона не тільки усе земне життя — вона триває Вічність.

Тож приїми, Господи, рабів Твоїх Олександра, Володимира, Олексія, Олександра, Сергія у Твої чертоги і даруй їм життя вічне!

А нам даруй пам’ять про них. Адже дружба, як і любов, — вони тривають не лише Тут і зараз, але й так само Там і завжди.

P.S.

І наприкінці — про особисте. (Можливо, не всім слід це читати.)

Що ми — друзі, знайомі, просто люди цього кола — можемо зробити, коли гинуть такі хлопці? Окрім того, що молитись за них, пам’ятати про них, скинутись батькам на пам’ятник та зібрати докупи їхні писання?

Можливо, відповіддю людей нашого кола та способу мислення на всі трагедії останніх років, які в Україні забирали життя кращих людей (Майдан, Небесна Сотня, війна на Донбасі, загибель П’яти політологів) повинен стати такий собі маленький бебі-бум серед близького кола друзів та й взагалі — серед міської інтелігенції? Завжди чомусь так трапляється, що люди попростіше — вони рано одружуються і народжують багато дітей. І живуть довго й щасливо. І це дуже добре. А от люди нашого кола і нашого способу життя одружуються пізно, вже після періоду «гніздовиття», якщо взагалі одружуються, народжують одного, ну інколи двох. Якось воно так складається — мовляв, якось потім, не зараз! Бо зараз же стільки нагальних справ: треба довчитись в інституті, вступити в аспірантуру, влаштуватись на роботу, захистити дисертацію, дописати книжку, доробити проект! Та й яка сім’я, які діти, коли навколо революція, потім ще одна революція, потім третя! І хто ж буде перебудовувати людство, хто заснує нову Україну, якщо не ми? Хто віддасть себе на вівтар історії?

Тож треба спішити жити і нічого не відкладати на потім — навіть якщо ти живеш для Вічності. Про що нагадали нам незабутні Олександр Маслак, Володимир Карагяур, Олексій Курінний, Сергій Попов та Олександр Ніконоров, які будуть завжди з нами, які будуть завжди з Україною.

Фото: Останнє прижиттєве фото загиблих на конференції у Варшаві