Чому влада робить ставку на етнонаціоналізм?

Мовне квотування теле- і радіо ефірів, перейменування вулиць і проспектів, заборона в’їзду різних одіозних фігур пов’язаних з Росією і їх публічна обструкція, заборона російських сайтів і соціальних мереж, дискусія щодо можливого візового режиму з РФ – все це ланки одного ланцюжка. Це системні речі з боку президентської вертикалі. Задача цієї статті не з’ясувати добре це чи погано, доречно чи недоречно, вчасно чи невчасно, задача – пояснити мотивацію нинішньої владної команди і особисто Президента у вчиненні таких дій. А мета достатньо прозаїчна: вибудовування власного електорату з прицілом на майбутні вибори. І те, що такі речі робляться саме зараз, а не 3 роки тому (в гарячій стадії україно-російської війни), непрямо підтверджують цю тезу.

Політтехнологічно це досить зважений і продуманий крок з боку президентської команди. На фоні стрімкого падіння рейтингу, робляться достатньо радикальні кроки для посилення симпатій /нівелювання антипатій з боку тієї частини населення, для якої етнонаціональні цінності є стрижневими в системі їхніх суспільних і політичних поглядів. В зв’язку з цим доцільне питання: а невже прихильників етнонаціоналізму в Україні так багато, що на них потрібно опиратись як на електоральну базу? Чи можливо націоналістів «беруть в тактичні союзники» під майбутні вибори, так би мовити «в пакеті» з іншими електоральними нішами?

Відповідь: так, близько 30% дорослого населення України є носіями традиційних цінностей для яких саме українська мова, культура і традиції є фундаментом і основою світосприйняття. Це не означає, що третина населення – це «махрові» українські націоналісти, які масово готові поповнювати ряди «мовних патрулів» і влаштовувати полювання за «несвідомими». Це лише означає, що пріоритетність питань української культури, мови і етнічної ідентичності для 30% населення не суперечить їхньому світогляду і якщо саме таку політику буде проводити керівництво країни, вони просто не будуть противитись її впровадженню. Активних же поборників націоналізму з них одиниці. Саме через таку невелику кількість «активних», праворадикальні партії на виборах отримують низьку електоральну підтримку на межі статистичної похибки.

Сама ідеологія націоналізму ґрунтується на традиційних цінностях. Для таких людей важливими орієнтирами є справедливість, стабільність, догматичність, непорушна віра саме в свій обраний шлях і неприйняття альтернатив. Для традиціоналіста єдино вірним є тільки один Шлях, всі хто не вписується в його систему координат – єретики.

Основна риса Традиціоналістів це їхня непримиримість з протилежною позицією, що робить їх заручниками певних ідентичностей. Основні в Україні це дві діаметрально протилежні: перша ідентичність за українську Україну, друга – за Єдину Русь, три братні народи і інтеграцію з Росією. Пропорція приблизно 65 на 35 відсотків відповідно (без частини Донбасу і Криму). Тобто, попри усталену думку, націоналізм в Україні не лише етнічно український.

Традиціоналісти більш менш рівномірно розсіяні по території України, і тримають свою частку (УВАГА) у межах 50-ти відсотків від загальної кількості проживаючих в регіоні, тобто кожен другий українець – це носій традиційних цінностей. А от їхні підгрупи мають специфічно виражений регіональний поділ: віртуально рухаючись з заходу на південний-схід, ми рухаємось від «українських українців» до «єдинародників», тобто від однієї національної ідентичності до іншої. Саме така регіональна концентрація тих чи інших створює загрози держаній цілісності, коли піднімаються контроверсійні питання на кшталт мовного.

Люди з традиційними цінностями це лише половина населення країни, яка ж інша? Буквально декілька слів про них, для повноти картини. Близько чверті від всього населення – це особи з так званими патронально-клієнтарними цінностями. Клієнтелізм – це таке соціальне явище, яке характеризується формуванням відносин домінування, панування та підпорядкування, залежності і незалежності за принципом патрон-клієнтських. В цих відносинах одна з сторін, патрон, підпорядковує, а друга, клієнт, що підпорядковується. В сучасній Україні, відносини за принципом патрон-клієнт пронизують усі сфери суспільного життя. Але найбільше це виражається в політичному житті суспільства. Сила, влада, перемога – це основні цінності даної групи. Слабкий і переможений для них просто об’єкт, який не заслуговує навіть на увагу. Абсолютний диктат по праві сильного поєднується з абсолютним підкоренням, питання тільки в тому на якій сходинці «харчового ланцюга» знаходиться людина з таким світосприйняттям.

Ще 25% населення – це українці з модерними цінностями. Слова-орієнтири цієї групи – це розвиток, можливості, раціональність, успіх, досягнення, результат. Так, наприклад, для людей з модерним світоглядом успішність їхньої держави, як інституту не може бути під загрозою через другорядне, на їх думку, мовне чи язикове питання. Також ви не знайдете у них розуміння необхідності перейменування міст, вулиць і проспектів. Не тому що вони лицеміри. А тому що такі зміни не на часі. Спочатку боротьба з корупцією, перемога у війні, побудова ефективних державних інститутів, інвестиційний клімат тощо, а вже потім потрібно повертатись до «мовних» баталій. Щодо заборони російських сайтів і соцмереж – єдиної позиції модерністи не мають, тому що з однієї сторони на шальках терезів безпека держави, а значить і її успішність, з іншої – наступ на основи особистої свободи і самовираження. Саме тому часто від них чуємо такі тези на кшталт: це було б доречно три роки тому, а зараз – це просто дешевий популізм або намагання загнати всіх вільних і пасіонарних в стійло.

Розуміючи вищенаведені цифри (традиціоналісти – половина населення, яких між собою розділяє питання власної ідентичності; ще чверть – з модерними цінностями; і остання чверть – які живуть в патрон-клієнтельній матриці по принципу: хто сильніший, той і правий) з легкістю можна зрозуміти, що спонукає нинішню владну верхівку до вищеперелічених дій (квотування ефірів, заборона сайтів, перейменування тощо). Не продемонструвавши особливих успіхів у післяреволюційний період, вона таким чином розмиває фокус у населення і водночас мобілізує свій електорат, адже рівень недовіри до влади сягає катастрофічних показників.

Зміцнивши владну вертикаль і контролюючи медіа політику нинішній правлячий клас виключає із списку невдоволених велику частину патрон-клієнтельно орієнтованих громадян і намагаються електоральне ядро будувати навколо націоналістичної ідеї, яка в цілому не суперечить ціннісним орієнтирам традиціоналістів-українофілів (третина населення країни). А те що суспільство стає більш атомізованим, а значить і дезогранізованим, владу не дуже то і бентежить. Очевидно що електоральні бали важливіші за процвітання всієї країни. Нічого особистого, just business. Холодний і цинічний прорахунок.

І саме тому президентською командою послідовно реалізуються забаганки, які такі милі для етнонаціонально орієнтованого українця. По-перше, симпатиків Тимошенко (яку розглядають як головну суперницю) вистачає і в цій електоральній ніші, тому досить активно грають на цьому полі. А друге і головне, є досить чітке розуміння, що південний-схід не мобілізується під Тимошенко, бо алергія на неї там навіть більша ніж на Порошенко, тому і потрібно активно грати саме на Заході і в Центрі, де є стартова більш програшна позиція. Схожа ж тактика (правда з точністю до навпаки щодо регіональної карти) застосовувалась штабом Кучми, які всіма правдами і неправдами виводили в другий тур Симоненка, за якого за ніяких обставин Захід не хотів голосувати, хоча і сам Кучма був для них м’яко кажучи не симпатичним. Але з двох зол, як відомо…

В рамках цієї логіки і договірняки з регіональними баронами, які дуже комфортно почувають себе в такій собі неопатрімоніальній моделі, де елементи традиційного патрімоніального панування поєднуються з сучасними практиками і формальними інститутами. Вся конструкція Другої Української республіки заточена під відносини клієнтели. Коли з однієї сторони регіональним елітам необхідно отримати доступ до бюджетних потоків, отримуючи «добро» згори. В той же час, президент України, його партія і найближче оточення, безумовно, зацікавлені в патронажі над регіональними баронами, які за допомогою мобілізації своїх внутрішніх мереж можуть забезпечити результат в своїх вотчинах на найближчих загальнонаціональних виборах.

Маючи свіжі електоральні заміри, політтехнологи Банкової чудово розуміють, що найбільш реальні шанси на другий тур має Юлія Тимошенко. Саме тому робиться все і навіть більше для лояльності місцевих баронів, системних олігархів (Ахметов), які надали б адміністративні переваги в майбутніх перегонах: навіщо їм незрозуміла Тимошенко, коли вже є договіроздатний Порошенко.

Звичайно команда президента з більшим задоволенням мала б в суперниках Савченко, Бойка чи Рабіновича, але очевидно, що вони виходять з реалій, а не бажань. Цікаво, що Вакарчука явно не розглядають як повноцінного суперника, хоча багато опитувань вже сьогодні його виводять на третє місце. Мабуть не сильно вірять в його президентські амбіції. Ще як варіант до нього просто не дійшли. Step by step. Спочатку розібрались зі «сміттєвим королем», «кремлівська бранка» сама себе потопила, зараз візьмуться за «газову принцесу», а потім за необхідності будуть щось думати зі Святославом.

Ще явно простежуються дії на маргіналізацію будь-яких нових політичних утворень, щоб не приведи Боже, в їх теренах не народився «український Макрон». Прекрасно розуміючи, що в існуючих реаліях без фінансових і організаційних ресурсів не можливо перемогти на виборах, всі дії президентської команди будуть направлені на нейтралізацію таких потуг збоку будь-яких акторів. На разі реально такий ресурс можуть забезпечити зовнішні гравці: США і Росія.

Із внутрішньо невдоволених акторів схоже, що поки це лише Коломойський. З іншими поки що зберігається певний статус кво. Тому зрозуміло, що ніякої деолігархізації при нинішній каденції Петра Олексійовича не буде. Ігоря Валерійовича «пощипали» просто із міркувань внутрішньовидового виживання, адже «бюджетно-корупційний общак» суттєво зменшився і когось «відтерти від кормушки» було просто необхідністю.

Вибори…Перевибори…Зима близько. Winter is coming… А це означає, що «політична осінь» обіцяє бути дуже гарячою. Перебуваючи в стані постійного цугцвангу, післяреволюційний важковаговик Порошенко фактично переходить в напівсередню вагу, де співрозмірних суперників в нього вистачає. Така втрата «політичної ваги» сталась через ряд факторів: (1) обіцяного «життя по-новому» не настало, тому відбулась суттєва втрата легітимності Президента з боку мас; (2) відсутність реальної довіри до Президента з боку внутрішніх акторів; (3) стрімке зниження зовнішньої легітимності і як наслідок зовнішньої підтримки режиму, знову ж таки через фактичну відсутність будь-яких реформ або ж їхнє кероване саботування.

Така ситуація помножена на амбіції «другого строку» штовхає президентську команду активізуватись в таких напрямках: (а) акумулювання необхідних ресурсів (економічних, силових, організаційних); (б) відновлення зовнішньої легітимності (ставка мабуть буде зроблена на США, на пошук точок дотику з американським істеблішментом, особливо в світлі явного протистояння останнього з норовливим Трампом; (в) пошуком союзників серед внутрішніх акторів (мабуть стратегічна дружба з Ахметовим буде продовжена і максимальна свобода регіональним баронам буде надана); (г) звичайно ж відновлення довіри і підтримки хоча б частини електорату (а для цього робиться ставка на етнонаціоналізм, для забезпечення лояльності хоча б третини населення плюс постійне акцентування на перемогах і здобутках режиму, на кшталт Безвізу чи Ассоціації і перед самими виборами очікуються ще якісь «плюшки», як варіант – зниження мит на імпортовані авто, враховуючи таку критичну кількість автівок на литовських номерах).

***

Розкриваючи мотиви тих чи інших дій будь-якого з політичних акторів ми робимо свій невеличкий внесок в майбутню перемогу. А перемога, в нашому розумінні – це успішна заможна країна, стрижневою конструкцією якої є активний громадянин, у вузькому розумінні – Виборець, який є суб’єктом виборчого процесу, а не об’єктом (елехторатом), якого постійно «грають». Адже активний, відповідальний і просвітлений громадянин – запорука успішності політичної системи країни і, як наслідок, — успішності всієї країни.

Facebook автора