Суб’єктність України: знайти нішу, зберегти легітимність

Арешт Фірташа, блокада торгівлі з ОРДЛО та Мюнхенська конференція вкотре доводять, що Україна залишається місцем активних трансформацій. Також падає в очі слабка аргументація України – розмови про цінності на тлі відсутності пропозицій

Найбільшими загрозами для України в цьому році є нездатність еліт домовитися про пріоритети, незадоволення мас їх положенням (що випливає з геополітичної ролі держави) та втрата цікавості з боку партнерів.

Внутрішня легітимність: подолати розкол еліт

Дослідник революцій Джек Голдстоун називає три основні причини розпаду держав: державне фіскальне напруження (необхідність виплат і недостатність ресурсів), внутрішньоелітний конфлікт і народне повстання (як реакція мас на недостатню соціальну мобільність і її наслідки).

В умовах військового конфлікту збіг трьох вищенаведених факторів може стати критичним, тому необхідно звернути особливу увагу на те як зменшити їх вплив.

Посилення внутрішньої легітимності може відбутися через подолання розколу еліт і зростання національного престижу для мас. На думку американського соціолога Рендалла Коллінза, основним конфліктом у державах є протистояння між адміністративним класом, чиї владні інтереси полягають можливості залучення ресурсів, і класом власників, чиї інтереси знаходяться у тому, щоб ухилитися від того, щоб віддати свої ресурси. Обидва класи є переплетені між собою, тому під час кризи у них з’являється конфлікт.

У 2017 році розкол еліт в Україні відбувається з новою силою. Все більш гарячими стають відносини між Петром Порошенком і Арсенієм Яценюком (який де-факто має вплив на Кабмін). Відбуваються суперечки в колах вихідців з Партії регіонів. Чекають на свою «хвилинку слави» «Батьківщина», Радикальна партія Ляшка та «Самопоміч». У основі конфліктів – обмеженість внутрішньоукраїнських ресурсів, яких не вистачає на вгамування інтересів фінансово-промислових груп.

Зовнішня легітимність: ставка на військову силу та просування культури

Розкол національних еліт може зменшитися через проведення зовнішньої експансії та підсилення національного престижу. Зовнішня експансія не є синонімом мілітарної агресії, сферою пошуку додаткових ресурсів може стати будь-який інший вимір джерел влади. У офіційних ЗМІ найбільше йде мова про сприяння інвестиціям, що однозначно є одним із економічних способів знайти додаткові кошти. Майже не говориться про політичний і культурний аспекти.

Зовнішня експансія через політику може відбуватися через участь України в громадсько-політичних процесах за межами своєї держави. Прикладом такої участі є зовнішня гра часів президенства Александра Кваснєвського (Польща), який збільшував суб’єктність своєї країни не лише через інтереси Варшави, але і декларуючи захист Києва і його лобіювання. У реаліях швидкої трансформації світу внутрішня легітимність неможлива без активності на міжнародній арені.

Експансія через культуру має відбуватися через створення національного образу, який відповідає інтересам мас і спонукає їх до належності в політичному процесі такого типу. Введення мовних заборон навряд чи збільшить кількість національно орієнтованих груп, але однозначно викличуть протест у етнічних груп, які розмовляють іншими мовами.

Культурна політика має відбуватися в рамках загальної стратегії отримання суб’єктності та не реагувати передусім на провокації з боку радикальних політиків інших держав. Союзниками у розвитку культурного та політичного впливу мають розглядатися не лише офіційні дипломатичні кола, але й контреліти. Наприклад, для організації акцій бойкоту енергетичних проектів за участі Росії необхідно працювати з радикальними екологами та групами, які позиціонують як контрсистемні. Візуально нестандратні акції значно здешевлюють витрати на привернення уваги ЗМІ через вірусність відеоряду.

Зростання ефективності зовнішньої політики майже автоматично підіймає рівень національного престижу.

Якою може бути «ніша суб’єктності»

Суб’єктність може здійснюватися у форматі нейтралітету, членства у військовому блоці, участі в коаліціях.

Ідея нейтралітету, попри привабливість, в умовах України не може бути реалізована. Американський дослідник Рендалл Коллінз наводить два успішні, на його думку, приклади держав, які зайняли вигідну нішу між регіональними лідерами. Перший приклад – Швейцарія, нейтральна країна, яка стала затишним місцем для транснаціонального капіталу та перемовин. Інший приклад – Югославія. Югославії вдалося взяти на себе роль «брокера» між двома блоками – радянським і західним, очолити рух неприєднання. Така роль дозволяла країні існувати без великих ресурсів. Однак наприкінці «холодної війни» та після розпаду СРСР Бєлград втратив свій «козир» на карті. Київ не може забезпечити захист капіталів і не знаходиться між двома ворожими блоками. Західні партнери вибудовують стосунки з Кремлем, а не йдуть на конфронтацію.

Для створення військового блоку необхідним є образ спільного ворога та достатній мілітарний потенціал країн-учасниць блоку. Ідея Балто-Чорноморської співпраці є гарним проектом для альтернативної історії, однак об’єднання України та країн Балтійськог басейну не зможе вижити у прямій конфронтації з Росією. НАТО знаходиться в кризі, задачі блоку не є однозначними для учасників. ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова) залишився як мрія про антиросійську вісь.

Фактично, Україна може набути суб’єктність як держава-учасниця коаліцій. Якщо роздивитися карту військових і економічних конфліктів, то знаходиться великий простір можливостей. Коаліція з’являється там, де є гравець, що набирає забагато економічної чи військової сили.

Поняття «великої стратегії»: український вимір

Едвард Люттвак (колишній радник Рейгана) ввів у політичний аналіз поняття «великої стратегії». Ключовим елементом «великої стратегії», на його думку, є «військове умовляння» (‘armed suasion’) – демонстрація військової потуги держави, яка часто стримує потенційного агресора від більш гарячої фази конфлікту. Ефект «військового умовляння» базується на реакції, на сприйнятті збройної сили іншими суб’єктами, що базується на їх невпевненості та невизначеності. Прикладом є протистояння СРСР і США у часи «холодної війни»: саме показ військового потенціалу основних сторін запобіг можливій глобальній війні.

Суб’єктність України залишиться мрією доти, доки вище керівництво держави не поставить серед пріоритетів проведення заходів для «військового умовляння». На початку січня 2017 року генеральний директор Держконцерну «УкрОборонПром» заявив, що виробництво набоїв може розпочатися за 18 місяців при належному фінансуванні. Наприкінці цього ж місяця було повідомлено, що через недофінансування у відпустку вимушена піти половина колективу «УкрОборонПрому», через ці ж проблеми призупинено роботи над танками «Оплот» і бронемашинами «Дозор-Б». Розуміючи економічні та внутрішньоелітні причини цієї ситуації, варто розглянути також варіанти нарощування силового компоненту, опираючись на інші держави.

Потрібно усвідомити, що зростання ролі нової держави у регіоні невідворотньо викличе спротив у інших гравців. Особливо з тих країн, які мають кордони з Україною. З цієї причини необхідно розглянути можливості співпраці з тими країнами, які знаходяться географічно далі.

З ким будувати коаліцію?

Прихід Трампа до влади у США та його заяви, геополітична поведінка Владіміра Путіна доводять, що «великі держави» остаточно захворіли на синдром «великодержавного аутизму». Схоже, на черзі також Польща (що спостерігається з заяв МЗС щодо внутрішньої політики України) та Туреччина.

У таких умовах потенційно сприятливими для співпраці у військовій сфері є країни Скандинавії – Норвегія, Швеція, Фінляндія, які обережно ставляться як до Кремля, так і до інших великих гравців. Перспективними є формати проведення спільних військових навчань у Балтійському та Чорноморському басейнах, налагодження відносин між політичними департаментами військових відомств. Необхідно налагодити обмін думками щодо спільних проблем і інтересів, миротворчих операцій, провести навчальний обмін офіцерами на різних структурних рівнях тощо.

Також потрібно звернути більшу увагу на політику таких країн як Монголія та Південна Корея. Вони цікаві своєю близькістю до Росії та до Китаю.

Країни з колишнього СНД (особливо члени ОДКБ) також повинні пропрацьовуватися щодо пошуку незгодних із панівною верхівкою еліт і незадоволених владою, їх навчанню в організації протестів, впливу на політику. Культурна та мовна близькість з пострадянськими країнами мають стати перевагою, а не тягарем України.

Автор изображения: Орнелла Остапенко