Кінець світу нав’язливої політкоректності

Минулий 2016 рік став початком стрімкого кінця нав’язливої політкоректності. Західний ліберальний “публічний консенсус”, переповнений різного типу табуйованими темами та штучними морально-етичними компромісами, толерантністю і мультикультуралізмом, дав тріщину. На зміну медіативним практикам та політиці уникнення “гострих кутів” приходить дискурс “бійцівського клубу” і загострення протиріч. Політкоретність програє агресивній політНЕкоректності. А це вже не перший цвях в труну ліберальної демократії та її інститутів.

Тому так гостро реагують на трампізм і його європейські аналоги представники традиційного західного істеблішменту. Мова йде не лише про те, що Дональд Трамп дозволяє собі передражнювати репортера з інвалідністю, чи відпускає сумнівні жарти на адресу мігрантів, релігійних меншин та жінок.

Страх та ненависть традиційного істеблішменту йде від усвідомлення того факту, що більшість їх співгромадян є у повсякденному житті цими самим трампами. І вся архітектура суспільного компромісу, толерантності і самоцензури, яку вони так старано створювали протягом останніх 30ти років, не спрацювала. Більш того, інституції, які вони (ліберали) возвеличували і підносили як модель “кінця історії”, як “експортний товар” приводять до влади цих трампів.

Як на мене, основною причиною поразки “проекту нав”язливої політкоректності” стало відчуження її носіїв (партій істеблішменту) від суспісльства, збільшення кількості виключених із активного громадського і політичного життя людей, винекнення цілого кластеру “осіб без майбутнього” в країнах Заходу.

Так, Тоні Блер заявляє, що “західну політику захлеснули хвилі невпевненості та гніву. По всій Європі виникають партії, засновані на єдиній ідеї: «Політичний істеблішмент ігнорував нас, тож вишпурнімо його представників геть в знак протесту».

Він навіть визнає, що «антиістеблішментські рухи» вимагають негайних змін. Проте Блер боїться ціни цих змін.

Колишній британський прем’єр-міністр пише, що зміни коштуватимуть “стабільності та краху європейського проекту”. Лейборист Блер виступає тут як консерватор, ностальгуючи за “доброю старою Англією”, якою вона вже ніколи не буде.

Класик лібералізму Френсіс Фукуяма стверджує, що «нездатність досягти згоди по найбазовішим позиціям – прямий наслідок повномасштабної атаки на демократичні інститути – у США, Британії і по всьому світу. Це свідчить про те, що демократії пішли в неправильному напрямку… Віра в корумпованість всіх інститутів веде до безвиході загальної недовіри. Американська демократія і демократія в цілому не переживуть відсутності віри в неупереджені інститути. Розпочнеться партизанська політична боротьба у всіх аспектах життя».

У цьому Фукуяма має рацію. Атака на політичний центр, «сили раціональності» і західний ліберальний істеблішмент ведуться саме з позиції критики відірваності від людей та корумпованості буржуазної демократичної держави.

Під сумнівом опинився не посто мультикультуралізм чи політика толерантності, а сам базис — західна представницька демократія.

На думку італійського політолога Ханспетера Крісі, сучасний розквіт європейського популізму пов’язаний з кризою політичного представництва, зростання незадоволеності насамперед національними елітами і старими традиційними політичними партіями.

У Північно-Західній, Південній і Східній Європі криза представництва приймає різні форми. Так, в Північно-Західній Європі (наприклад, Великобританії і Німеччині) вже давно спостерігався тренд розмивання електоральної бази основних політичних партій. Членство в партіях і явка на виборах останні 30 років неухильно знижувалися. Поступово відбувалося розмивання традиційних партійних ідентичностей, ключові партії ставали все більш деполітизованими і схожими один на одного. Зростання політичних повноважень наднаціональних інститутів ЄС також зіграв в цьому свою роль.

У Південній Європі фінансова криза дискредитував всі ліві партії, що знаходилися в уряді, оскільки саме їм довелося реалізовувати антикризові заходи, що ніяк не узгоджується з традиційною соціал-демократичною програмою. Велика рецесія привела фактично до колапсу існуючі там партійні системи.

У Центральній і Східній Європі ситуація ускладнилася масовим розчаруванням «корумпованістю» і неефективністю урядів. Реакцією на кризу стало зростання «центристського» популізму, зведеного до протистояння істеблішменту. За словами професора Крісі, ілюстрацією цього є партії Віктора Орбана в Угорщині та «Право і справедливість» Ярослава Качинського у Польщі.

Таким чином, зростання європейського популізму — це зовсім не прямий наслідок фінансової кризи, а скоріше підсумок вже давно назрілої кризи політичного представництва, посиленого фінансовою кризою і новими мас медіа. Соціальні мережі, надають політикам прямий доступ до виборців, минаючи посередників — старі добрі партії.

Минулого року я вже писав про те, що партії не змогли зберегти за собою монополію на весь набір своїх функцій. В значній мірі партіями втрачена функція політичної соціалізації. Медіа і незалежні виборчі комітети (в США і деяких інших країнах) потіснили партії і на терені масової політичної мобілізації. Функцію виразника групових інтересів взяли на себе численні громадські асоціації.

Партійне життя костеніє, завмирає, в ЗМІ та групи інтересів багато в чому йдуть саме ті функції (політична соціалізація, артикуляція запитів суспільних верств), які найбільшою мірою робили партії представниками громадянського суспільства.

Політична сфера з арени класової боротьби остаточно перетворилася в «ринок політичних послуг», і значна частина мас просто цих послуг не потребує, задовольняючи свої потреби і переслідуючи свої інтереси на інших «ринках».

Як каже соціолог Ральф Дарендорф, реалістичних способів подолання цієї кризи представницької демократії в країнах Заходу поки не знайдено. Але це не означає, що їх немає зовсім.

Для початку потрібно усвідомити той факт, що попри всі сподівання лібералів, ніякого спаду насильства у світі не спостерігається. А «довгий мир» — всього лише чергова прогнозована пауза між світовими війнами. І ця пауза вже закінчується. Хаотизація та гібридизація відносин стають нормами міжнародної політики.

Це стосується не лише геополітики. Гібридизація неодмінно призведе до еволюції права і підходів до державного будівництва. Те щ обуло істиною в останій інстанції та нав’язувалося Україні, як європейський правовий та політичний стандарт втратить свою додану вартість.

Для України – це і загроза, і можливість. Після краху на Заході світу «нав’язливої політкоректності” всебільше буде зростати інтерес до конструювання іншої моделі розвитку, інакшої, по відношенню до ліберальної демократії та різного роду автократій. В цих обставинах Україна має шанс (як вірно зазначає Сергій Дацюк) завершити свою Революцію, реалізувати свій цивілізаційний проект, стати нарешті Суб’єктом, а не об’єктом торгу вітчизняних олігархів з зовнішніми управляючими.