Дихотомія свободи та порядку глобальна, не тільки українська. На жаль вже покійний Роджер Скрутон у своєму інтелектуальному заповіті «Консерватизм: запрошення до великої традиції», український переклад якого ми з Кириченко Владислав плануємо видати вже цього року, писав: «Питання, що є первинним: свобода чи порядок, розділило лібералів і консерваторів на наступні 200 років…».
Після Новосанжарівського шабашу, коли вакуум влади в Україні став очевидним навіть для сліпого, шальки історичних терезів стрімко хитнуться в бік суспільного запиту на наведення порядку. Правила гри, причому навіть не так важливо, які саме – головне аби тривкі і такі, що англійською називають enforceable – виконання яких можна забезпечити силою, швидко стануть – вже стають! – важливішими за так милу українському серцю вольницю.
Обвал рейтингів уряду, парламенту і Зеленського особисто, зафіксовані в останньому соцдослідженні Центру Разумкова – яскраве тому підтвердження.
Показово, що якщо на початку зими сумарний баланс довіри-недовіри до Президента був порівнюваний з аналогічним показником ЗСУ, то сьогодні президентський показник (+10,9%) рівно в чотири рази (+44,1%) поступається аналогічному показнику Збройних сил, які стали абсолютним лідером народної довіри. Очевидно, що ані Зеленський, ані його команда більше не асоціюється в очах українців з сильною рукою, готовою навести лад у країні. До речі, звідси ж і друге місце в президентських рейтингах Юрія Бойка, який має імідж «міцного господарника»…
Біда в тому, що порядок буває різний. Авторитарний лідер може бути схожий на Ердогана, за 17 років правління якого ВВП Туреччини на душу населення за паритетом купівельної спроможності виросло в три рази: з $9,5 тис. до $28,4 тис, хоча населення країни теж збільшилось майже на чверть або в абсолютному вимірі на 15 млн. Але він може бути схожий і на турецьких генералів, які за свідченням Орхана Памука, вчинивши черговий переворот, виводили солдат на вулиці фарбувати бордюри. На цьому «реформи», як правило, закінчувались.
Наразі кампанія «хто спроможний навести в країні лад» стартувала. У цих перегонах на Зеленського звертатимуть все менше уваги. Бо на відміну від книжки-розфарбовки «ЗЕ», майбутній український порядок матиме цілком визначений колір:
— (три)колір проросійського реваншу (Медведчук-Бойко-Портнов);
— колір місцевого автократа (який в нас там колір Слобожанщини, мовою якої говорить єдиний справжній міністр в уряді Гончарука?);
— прапор української революції.
Оскільки перші два варіанта для мене особисто є абсолютно неприйнятними, відкритим залишається лише питання: прапор української революції цього разу буде жовто-блакитним чи червоно-чорним. Жовто блакитний означатиме, що всі, хто не проти нас, з нами. Червоно-чорний – всі хто не з нами, проти нас.
Інклюзивний жовто-блакитний даватиме шанс на спільну перемогу патріотичних сил в Україні, яка буде ширшою, глибшою та просторішою за український культурний проект. Непримиренний червоно-чорний – це приреченість на черговий відчайдушний зрив, братовбивчу бойню, руїну і як результат – повернення в «русский мир».
Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook
