До виборів нового складу Верховної Ради 8-го скликання залишається тиждень. Фахівцям з організації та проведення політичних кампаній – давайте відмовимося, нарешті від ганебного слівця «політтехнолог» — відомо, що критична маса виборців визначається в останні два тижні. Хоча, слід відзначити – певний значущий відсоток приймає рішення вже на виборчій дільниці. Тим не менш, якраз у ці дні громадян трамбуватимуть чи не найбільше. У цій статті автору хотілося би відповісти на кілька запитань, що генеровані самою ситуацією, що торкаються ретроспективи, а також факторів, що впливають і впливатимуть на драму та результат цьогорічних парламентських перегонів.

В якості умовної, індикативної – тобто, це ажніяк не вирок – соціології, орієнтуватимемося на відкрите опитування КМІС та «Демініціатив» (12-21 вересня), розуміючи, що ситуація у жовтні могла дещо змінитись (про це, втім, свідчить опитування «Соціального моніторингу», але воно вказує хіба що на подальшу фрагментацію виборчого корпусу). Крім того, ми незабаром побачимо так звані останні рейтинги, що їх провідні інтервюєри оприлюднять у переддень так званого «періоду тиші». Проте, фундаментально тренди вже не зміняться – при цьому сюрпризів не уникнути, оскільки цілих 5-6 політичних сил «скачуть» по обидва боки бар’єру. ..

Але, давайте по порядку.

Насамперед, дуже шкода – але вибори відбуваються за тими самими правилами, що й три роки тому. Відповідно, рейтинги відображають лише половину загальної картини. За іронією долі, якби обидві гілки виконавчої влади змогли би протиснути зміни у виборчому законодавстві, аморфний табір голови держави і направду претендував би на мінімальну, але однопартійну більшість. Тепер це навряд чи станеться – максимальний можливий результат за списками подарує Президенту лише 100+ мандатів у новій Раді. І навіть враховуючи масову втечу районних баронів під цукеркові прапори – ще як мінімум 126 округів по країні скидаються на фантастику.

Втім, якщо ми голосуємо за старими правилами, не зайвим виглядає згадати минулу кампанію. Технічна та історична відмінність наступна – тоді вибори відбувалися за, як кажуть теоретики від політології, за слабкого авторитарного режиму, а нині – за слабкого демократичного. Пояснити обидві «слабкості» досить легко – корумповані диктатури не бувають консолідованими, чи «міцними». Демократії, що виявилися нездатними позбутися інститутів знесеного революцією ладу – так само не можуть вважатися такими, що вже мають певний стрижень, що вже є убезпеченими від реваншу. Так, з точки зору Конституції ми повернулися – за мінусом факту війни із Росією та господарського занепаду – в період 2005-10 років. Зрозуміло, що відновлення тієї Конституції – чергової недосконалої – було необхідне заради легітимації пост-тиранічного перехідного режиму. Але ми всі пам’ятаємо, як той законодавчий механізм використовувався наступниками помаранчевого спалаху та їхніми супротивниками, чи не так? Отже, слід пам’ятати, що рейтинги стосуються лише потенційного алгоритму розподілу 225 – половини – мандатів у Верховній Раді 8-го скликання.

Далі.

Неважко побачити паралелі між політичною ситуацією у Києві 2014-го та Белграді 2000-ого року. Навіть використання бульдозерів десь співпадає. А от що сталося далі? Фрагментація умовно демократичного табору – і через десять років повернення до влади наступників Мілошевича. Звісно, не все так сумно – нинішня Соцпартія ажніяк не той монстр, що існував за часів диктатури Слобо. І Сербія поволі торує дорогу до членства в ЄС. Кумедно, але зважаючи на європейську стратегію щодо розширення на південь та схід, якщо Україна виборсається з нинішніх проблем і виконає принаймні основні умови підписаної та діючої угоди – Київ і Белград приєднаються до Союзу одночасно, десь в 2020-му році. Поки що, звичайно, лише мрія. Але фрагментація у таборі переможців – майже ідентична.

Маємо дві політичні сили – як не крути, це не «партії» — що представляють голову держави та частину команди голови уряду, на чолі із ним самим. Також в грі за розподіл голосів прихильників Майдану – щонайменш чотири партії, з яких одні ще зберегли представників у владі, а інші – або не зберегли, або не мали. А якщо без натяків, то за 75% голосів (лише вдумайтеся в цей шалений відсоток!) змагаються Блок Петра Порошенка, Народний Фронт, Радикальна Партія, Батьківщина, Громадянська Позиція і Свобода. І, звісно, не слід забувати про «Самопоміч» , яка може стати сюрпризом перегонів, а може, щопринаймні застовбити для себе певний сегмент симпатій.

Тепер звернемося до конкуренції нового та незабутого. Партія УДАР тепер невід’ємна від фігури Президента. Батьківщина, так чи інакше, потрапить до Ради, але скидається на те, що це – її остання гастроль. Якщо Свобода потрапить до нового скликання – це буде для неї подарунком долі. Але тут ми стикаємося із явищем, що досі було непритаманне українській політиці.

Воно полягає у тому, що опозиції насправді не існує.

Наприклад, скажімо, «Сильна Україна» — це втікачі з табору Януковича, що вхопилися за єдину, як мінімум, «сіру» фігуру Сергія Тигіпко. За волею щасливих для них комбінацій, це об’єднання проповзе до Ради мінімальною фракцією (за списками це – 12+ осіб, але це ще не фракція, потрібні якісь одномандатники), і що далі? Пам’ятаєте комуністів у Раді 2006 року?

Або, прости Господі, новий «Не так!» тобто марудний та абсурдний Опозиційний блок? Шанси за списками до сих пір суперечливі, агітація примітивна та в поганому сенсі «ностальгічна», а нова зрада деяких персоналій поглиблює відчуття цілковитої безнадії. Навіть у комуністів – що їх так і не заборонив український суд – на старті були дещо ліпші шанси. Були. Тепер «ОБ» биє їх грошима і лізе вперед. Для чого там завівся ще якийсь «блок лівих сил» — незрозуміло взагалі.

Реакційні політичні сили, що їх допущено до виборів шляхом бруднуватих інтриг – загалом розраховують максимум на 10-15% голосів виборців, але понад усім – на мажоритарні округи. Всіх отих «мурзілок», «кротів» та «тушок» можна легко ідентифікувати, особливо на Півдні, Сході та Південному Заході. І тут можна лише побажати звитяг народним дружинам, що намагаються привести політиків до тями, правоохоронцям, та раціо вітчизняних виборців…

Популярные статьи сейчас

«Газпром» попытался обойти новые санкции за «Северный поток-2»

Адвокат пострадавшей в Кагарлыке раскрыл новые детали дела

Джонсон зарубил надежды Путина вернуться в G8

Николаевский судостроительного завод "Океан" начали резать на металлолом, - народный депутат Скороход

Показать еще

Якщо повернути політико-партійний розклад по-іншому, то виявиться, що потенційна опозиція – це табір радикальніше налаштованих політиків. І свої щонайменш 20% у загальнонаціональному окрузі вони візьмуть. А це – як мінімум 60 мандатів лише за пропорціями. І близько сорока – хоча це, мабуть, максимум, за одномандатними округами по країні. Але, ще раз – ця опозиція підштовхуватиме майбутній уряд до поглиблення реформ і жорсткішої політики відносно «колишніх». У принципі, початок, так би мовити, економічним репресіям, щодо кримінальних кланів часів Януковича було покладено базовим законом від 7 жовтня. Але, загалу давно відомо, що відстань між результативним голосуванням у парламенті та впровадженням реальних перетворень – часто виявляється чималою. То ж, для того, щоби вимоги та здобутки Революції Гідності не було занапащено, в новій Раді і з’явиться нова права опозиція, що не даватиме владі навіть продихнути без урахування інтересів тих ширших кіл суспільства, завдяки яким перемога над режимом перетворилася з балачок опозиційних депутатів на політичну реальність.

Втім, необхідно враховувати і те, що саме на 225 одномандатних округах по всій країні – хай їх сьогодні, з огляду на обставини окупації Криму та війни у прикордонних районах Донбасу і менше – реакція спробує дати справжній бій Майдану. От попри все те, що ми думаємо про тих чи інших висуванців від політичних партій та кандидатів від революційних гуртків, які пішли на цей герць окремо – тут ми вже спостерігаємо боротьбу за виживання.

Нещодавнє польове навчання гендлярів від чи-то екс-, чи то ще «регіонала» Зубіка доводить – спроби скуповування голосів та підкупу членів комісій продовжують мати місце. Звісно, за виявлення таких процесів, народні організації будуть находити – вже навчилися – і показово карати моральних збоченців, які розуміють, що як тільки вони залишаться без депутатського імунітету, їм доведеться або відповідати, або тікати.

Окремо слід сказати щодо поплічників цієї зграї – скажімо, нещодавно, один із керівників київського міського телебачення часів пана Черновецького придбав собі столичне помешкання класу нью-йоркської «золотої молоді» і відверто насміхається над щирими сподіваннями революціонерів. Хіба ще мало політичних корів різних партійних кольорів можна подоїти, аби чудово жити навіть на руїнах, зверхньо плюючи на «гаврошів», які жертвували життям заради перемоги над диктатурою?

Проте, все-таки, кількість політичних мутантів, які зможуть потрапити до нового парламенту за мажоритарними округами оцінюється приблизно у 50-70 «голів». Важливо, втім, щоби цьому можна було якось зарадити в Києві, Великому Центрі (тобто разом із істотними частинами Півдня), на Південному Заході. І, не зважаючи на чимало різних факторів, можна прогнозувати, що таки зарадять.

Адже завдання-максимум по-різному замаскованої реакції, яка перебуває у постійному спілкуванні із російським диктатором через червоний телефон без диску – це приблизно 140 місць у Раді, оскільки лише такий розклад завадить будь-кому змінювати нинішню «гібридну» Конституцію. А те, що змінити її – протягом терміну Петра Порошенка – в якийсь, парламентський, чи президентський бік, необхідно – свідчить як «розірвана» політична реальність 2014 року, так і часи, в які ми вільно, але нервово, існували під парасолькою цієї Конституції ще до режиму Януковича.

Насамкінець – ці вибори не є «доленосними». Доленосним був Майдан. Ми – на відміну від виборів трьохрічної давнини, маємо право вільно проголосувати. Без – сподіваємося – підтягування лідера до важливого відсотку, без брутальних фальсифікацій та бійок на приблизно 40 округах.

Але хочеться підкреслити – ці вибори, вони – лише етап. Ця Рада – від неї очікують – змінити законодавство так, як у першій половині 90-х зробили наші західні сусіди.

Ця Рада – хотілося би вірити – не змарнує надій закордонних друзів України. А найголовніше – всього корпусу виборців.

Адже сьогодні кожен новий член парламенту відповідає перед освіченою громадою – головою.

У буквальному сенсі цього слова.