Глобальна гібридна війна на самознищення

Як відомо наш європейський вибір став символом модернізації України, її здатності назавжди покінчити зі своїм минулим сателітним становищем по відношенню до завжди імперської Росії. Мало не миттєве прийняття постійним членом Євросоюзу обіцяли практично всі члени команди Віктора Ющенка, в уряді якого було вперше започатковано посаду віце-прем’єра з питань євроінтеграції. З виступу студентів за підписання відкладеної Віктором Януковичем угоди про асоціацію з Європою фактично розпочався другий Майдан. Нарешті, запровадження безвізового режиму з ЄС стало мало не головним маркером успішності нашої зовнішньоекономічної політики.

Вже не кажучи про те, що європейське походження української державності на противагу до російської «азійщини» завжди підкреслювали і продовжують підкреслювати ті хто називає себе українських націоналістами.

ЄС: декларації та реалії

Водночас ті ж поважні європейські речники постійно дають зрозуміти, що ані договір про асоціацію, ані безвізовий режим, за великим рахунком, не наближають нас до омріяного членства в «нашому спільному Європейському домі», підкреслюючи, що «європейську Україну» в осяжній перспективі не може бути і мови. Але нам продовжують втовкмачувати, що «безвіз» – це величезний крок назустріч черговому в українські історії «світлому майбутньому», яке докорінно змінить наше життя на краще.

Ось чому зараз як ніколи важливіше уважно і об’єктивно оцінити процеси, що сьогодні відбуваються в самій Європі на наших очах на тіл тих глобальних загальносвітових тенденцій з якими прийдеться мати справу країні уже найближчим часом. Загадаймо на початку його існування Євросоюзу пророчили мало не вихід на передові позиції у світовому економічному розвитку. Причому потіснити нинішніх економічних лідерів ЄС повинен був саме за рахунок створення задекларованого в усіх програмних документах об’єднаної Європи спільного європейського ринку, мовляв в межах якого буде забезпечено транскордонну вільну циркуляцію капіталу, робочої сили і технологій, а також запровадження єдиної європейської валюти та максимально ефективну діяльність загальноєвропейських економічних і політичних інститутів. А це, своєю чергою, повинно було в короткі строки забезпечити не тільки високі темпи економічного розвитку, а й швидке досягнення однорідності у рівнях життя, в тому числі мешканців держав – нових членів Євросоюзу.

Але сформульовані в знаменитому «Пакті стабільності та зростання» вимоги щодо уніфікованої економічної політики, згідно яких дефіцит бюджету країн ЄС не повинен перевищувати рівень трьох найбільш стабільних країн більше, ніж на 3%, а інфляції – на 1,5%, виявився цілковито нереальними. Показово, що його вимушені були порушити самі економічні європейські лідери Німеччина і Франція. Згідно ж з цих драконівських правил, країна, що допустила надмірний дефіцит бюджету в перший рік була зобов’язана заплатити штрафні санкції 0,2% свого ВВП і ще 0,1% ВВП за кожний відсоток дефіциту, що перевищує ліміт. На другий рік, у разі недотримання загальноєвропейських стандартів, вноситься додаткова сума (але не більше 0,5% ВВП). Внаслідок цього Франції загрожував штраф у 7,5 млрд євро, а Німеччині аж 10 млрд. Після цього подібні антиінфляційні вимоги були скасовані.

Факт залишається фактом, подібна дефляційна економічна стратегія більшою мірою є вигідною банківському капіталу і стримує реальний сектор, в якому, особливо за ситуації рецесії, контрольована помірна інфляційна політика стимулює конкурентоздатність національної продукції. (Я вже не кажу про знищення національної промисловості під виглядом формування загальноєвропейського ринку поділу праці у тій же Греції та в більшості країн Східної Європи).

При цьому темпи економічного розвитку Об’єднаної Європи не тільки не досягли прогнозованих в середньому 6% на рік, що мали досягатись за рахунок кумулятивного ефекту від об’єднання ринків національних держав і запровадження спільної економічної політики на основі єдиної валюти, а й, фактично, відбулася економічна рецесія, з якої і досі не видно виходу (реально темпи рості ВВП не перевищували 3%, а у кризовому 2009 році навіть падали до – 4,1%; до того ж в ЄС знижується показник ВВП на душу населення).

Отже, якщо взяти до уваги той факт, що сьогодні низка країн ЄС фактично знаходяться у переддефолтному стані, можна констатувати, що валлерстайнівський поділ на ядро розвинених країн і периферію країн «недорозвинених» зберігається не тільки на загальносвітовому рівні, а й виник на рівні загальноєвропейському.

Крім того, самі європейські політики так чи інакше вже визнають, що політичні й економічні інститути ЄС за останній час виявили свою неефективність. Йдеться в першу чергу про оцінку діяльності Європарламенту, Єврокомісії, Європейської Ради Міністрів, які виявились не здатними ефективно співпрацювати. Цьому стають на заваді недостатня, а подекуди й фіктивна колегіальність в процесі обрання цих «гілок влади», відсутність належного представництва в їх складі, брак професійних, моральних, авторитетних і наділених лідерськими якостями політиків, а також нерідко тіньовий характер прийняття важливих рішень, позаяк із-за куліс багато в чому бутафорських європейських політичних інститутів керують найманими політичними маріонетками представники паразитично-спекулятивного капіталу (що, наприклад, дозволяє В. Путіну здійснювати корупцію на європейському рівні).

В світлі провалу ідеї «чотирьох спільних просторів» (технологічного фінансового, культурного та вільної циркуляції робочої сили) стає зрозумілою і все більш консолідована позиція членів Вишеградської групи, які спочатку виступали проти минулорічних брюсельских емігрантських квот (згадаймо рішення Віктора Орбана про побудову стіни на кордоні з Сербією); потім одностайно засудили ідею узаконення моделі різношвидкісного розвитку західноєвропейських грандів і новоутвореної європейської периферії, до, якої, звичайно ж, входить і Східна Європа; і нарешті нещодавно, звинувативши центральне керівництво ЄС у повній нездатності виробити альтернативну нинішньому курсу антикризову стратегію, виступили зі спільною заявою про їхнє розуміння моделі докорінного реформування нинішнього ЄС. Отже, доводиться визнати, що далеко не випадково громадяни Британії на референдумі проголосували за вихід з Євросоюзу, і достатньо високою залишається небезпека масового виходу з європейського співтовариства низки інших країн, а то й його остаточного розпаду.

Демографія як індикатор фіктивної демократії

Втім, останнім часом в ЗМІ з’явилось багато матеріалів, в яких стверджується, що на рівні окремих розвинених країн, зокрема США та Китаю, а також ЄС вже припинився економічний занепад і нарешті розпочався довгоочікуваний економічний підйом. Насправді для неупередженої оцінки стану нинішнього начебто оновленого Старого Світу, на мою думку, важливими є демографічні індикатори. Адже з одного боку саме ці показники можуть неупереджено і об’єктивно зафіксувати низку гранично тривожних явищ у структурі народонаселення Європи, а з іншого – характеризують як проблеми трудовими ресурсами, так і перспективи економічного розвитку європейських держав, що є локомотивами ЄС; більше того вони інтегративним показником не тільки стану економіки, а й і духовної культури.

Працездатне населення (від 15 до 64 року) у 2050 році у Великій Європі скоротиться на 18%, а кількість людей віком більше 60 років збільшиться на 60%, що різко актуалізує проблему додаткового залучення великої кількості гастарбайтерів. Звідсіля і начебто і нагальна потреба у залученні додаткової робочої сили ззовні, щоб зберегти темпи економічного розвитку.

Але насправді все далеко не так просто. Майже п’ятнадцять років тому німецький дослідник Гуннар Хайнзон надрукував книгу під назвою «Сини і світове панування: роль терору у народженні в занепаді націй» (Heinsohn G. Söhne und Weltmacht: Terror im Aufstieg und Fall der Nationen). За розрахунками професора, який сьогодні викладає в університеті Бремена, Федеральній Академії політики і безпеки в Берліні, Оборонному коледжі НАТО в Римі, демографічна ситуація в Європі вже тоді набула характеру демографічної війни. Адже в регіонах, з яких найбільш активно емігрують до ЄС на протилежність до Європи вкрай велика питома вага представників «бунтівного віку» (молодь 15-24 років). А саме в цьому віці, на думку автора, не дуже освічена і дуже релігійна людина не тільки максимально сприйнятлива до екстремістки форм ідеології (в даному випадку радикального ісламізму), а й, водночас, має найбільші фізичні можливості реалізації ідей всесвітнього релігійного панування. Цьому не може не сприяти демографічний вибух в ісламському світі, коли з 1900 по 2000 рік його населення виросло з 150 до 1200 млн чоловік , тобто на 800%!

Таким чином, проблема Європи далеко не вичерпується старінням власного населення. Йдеться про абсолютне викривлення моделі соціальної держави і чудернацьке трактування невід’ємних прав людини. Внаслідок цього, за розрахунками  Хайнзона, зі 100 громадян Франції та Німеччини приблизно 70 двадцятилітніх французів та німців сьогодні повинні утримувати 30 емігрантів того ж віку які живуть на соціальну допомогу. Таких тільки у Німеччині сьогодні 6 млн., і це за наявності в країні більше 2 млн. вільних робочих місць ( Здесь мы внесем уточнение. При этом только 1,5 млн получателей помощи являются иностранцами по происхождению, то есть большую часть помощи все-таки получаются этнические немцы, но при этом она непропорционально большая среди мусульман, которые составляют 4,3 млн населения Германии — прим. «Хвилі». При цьому 35% новонароджених в цій країні не є етнічними німцями, а 90% саме) представників цієї категорії здійснюють 90% тяжких злочинів. ще один вражаючий факт: шведське місто Мальме сьогодні перетворилось на розсадник злочинності: на 359 тис. населення тут уже проживає 150 тис. мусульман, а кількість сексуальних злочинів проти жінок і дітей за останні роки збільшилось на 1472%!!!¹

За Хайнзоном, не бажаючи годувати утриманців, які, до того ж, цього абсолютно не цінують, щороку з Німеччини в середньому від’їжджає на постійне місце проживання в англосаксонські країни, що знаходяться поза зоною емігрантської навали – Канаду, Нову Зеландію, Австралію близько приблизно 150000 найбільш працьовитих і талановитих людей (52% молодих німців за соцопитуваннями потенційно готові емігрувати). Щорічно згадані заокеанські держав приймають з Європи більше мільйона чоловік. Саме цим, а також наростаючим емігрантським потоком обумовлено те, що сьогодні принцип вільного пересування робочої сили фактично реалізується у формі викачування трудових ресурсів зі Східної Європи, яке, в свою чергу, в цих країнах «компенсується» за рахунок трудової міграції з України і Росії. Як відомо, в Польщі нещодавно навіть прийнято відповідний закон про максимальне сприяння і спрощення режиму працевлаштування саме українців. І це неминуче остаточно знекровлює нашу державу, яка перебуває в стані не тільки економічної, а й демографічної катастрофи, яскравим індикатором якої є не тільки зменшення народжуваності, а й збільшення смертності у працездатному віці. Зокрема з 2014 року українців стало менше майже на 3 млн. Осіб.² ( автор неправильно интерпретирует цифры, поскольку согласно его же ссылки эти потери связаны по большей части с миграцией из-за аннексии Крыма, войны на Донбассе, чем смертности. Например, за первую половину 2016 года рождаемость составила 190 754 человек, а смертность — 299 807 при нулевом приросте. Как отмечает Госстат Украины сегодня 100 умерших приходится всего 64 новорожденных. Таким образом ежегодно вследствие смертности Украина теряет на 200 тыс человек больше, чем рождается. Однако, это никак не 1 млн ежегодно, которые обозначил автор текста — прим. «Хвилі»). І це не кажучи про багатомільону армію втікачів і тих, хто ненародився через) війну і стрімко прогресуючі злидні, а також народиться за межами країни і буде назавжди втрачений як її громадянин.³

Водночас тільки за останні 25 років населення Африки подвоїлося і зараз складає більше 1 млрд. чоловік, а у 2050 році воно перевищить 2 млрд. Причому майже 70% африканського населення сьогодні голодує (это утверждение не соответствует действительности. Беглый анализ показывает, что речь идет о миллионах голодающих, но никак не 700 млн. голодающих. Например, можете посмотреть эти цифры — прим. «Хвилі»). На думку Г. Хайнзона, це неминуче призведе до жорстокого зіткнення ісламізованого афро-арабського світу в першу чергу з сучасною Європою, що проявлятиметься як в масовому тероризмі, так і тихій, користуючись новомодним терміном, гібридній окупації її території.

Спочатку, за прогнозами німецького дослідника, який уже ставиться до цих процесів як до закономірної історичної необхідності, держави Західної Європи дослівно «зжеруть» населення країн Східної Європи, включаючи Росію і, звичайно ж, Україну, жахлива демографічна катастрофа в якій і масова втеча молоді в Східну Європу і Росію остаточно доб’є нас буквально за роки. (Чого, власне, і прагнуть захвалювані речниками МВФ у якості «младореформаторів» нинішні творці новітнього українського геноциду, позаяк це дозволить їм уникнути кримінальної відповідальності за скоєне і набуте.

Загалом же, на думку Хайнзона, невдовзі зникнуть слов’янські і прибалтійські етноси, включаючи Україну і Росію (всього ж, як він вважає, припинять існування близько 40 країн). Що, втім, лише на недовгий час продовжить агонію вже етнічно і національно знеособлених економічних важковаговиків у Західній Європі. 40 держав. Щодо України, то, здається, відлік вже пішов не десятиліття, а на роки!⁴

Причому цікаво, що радикальна зміна стратегії відновлення робочої сили в країнах ЄС хронологічно співпадає із затвердженням в Європі неоліберальних цінностей. З кінця 80-х рр. минулого століття і до 2000 р. до Німеччини в’їхали 13 млн. іммігрантів, з яких більшість саме некваліфіковані «робітники». За збереження цієї тенденції у 2050 році в ЄС з великою ймовірністю радикально-релігійних прибульців в декількох поколіннях вже буде більше, ніж корінного населення! ( И вновь сделаем примечание: Согласно официальным данным, в 2013 году в Германии проживало 16,5 миллионов мигрантов и их потомков (в том числе 9,7 миллионов человек, обладающих немецким гражданством), что составляет 20,5 % населения ФРГ.

Из 8,1 миллионов семей с детьми (данные 2013 года) около 2,5 миллионов семей (31 %) имели мигрантские корни, то есть хотя бы один из родителей был либо иностранцем, либо принявшим немецкое гражданство мигрантом, либо является немецким переселенцем из стран СССР или восточной Европы.

Около 69,4 % мигрантов происходят из европейских стран, в том числе 36,6 % из стран Европейского союза. Из стран Азии происходят 17,8 % мигрантов, из стран Африки — 3,2 %. Крупнейшими странами происхождения мигрантов в Германии являются Турция (12,8 %), Польша (11,4 %), Россия (9,0 %), Казахстан (6,9 %), Румыния (4,4 %), Италия (4,0 %) и Греция (2,1 %)[1]. Большинство иностранцев (мигрантов без немецкого гражданства) происходит из Турции (24,4 %), Италии (7,9 %), Польши (6,2 %), Греции (4,1 %) и Хорватии (3,4 %). По состоянию 2011 года около 4,3 миллионов немецких граждан также обладали и паспортом другого государства, в том числе около 690 тысяч — Польши, 570 тысяч — России и 530 тысяч — Турции — прим «Хвилі», данные Википедии).

Аналогічні процеси прогнозують і в США у зв’язку з латиноамериканською імміграцією, про що б’ють на сполох відомі американські автори. Зокрема С. Хантінгтон в книзі «Хто ми? Виклики американській національній ідентичності» (2004) та П. Б’юкенен у праці «На краю загибелі» (2006) буквально волають про те, що імміграція вже реально загрожує існуванню країни. Ці ж тези сьогодні фактично повторює новообраний президент США Дональд Трамп. Крім латиноамериканських легальних та нелегальних іммігрантів в США вже проживає до 8 мільйонів мусульман, що складає більш 2,5% населення (а Західній Європі їх вже до 16 мільйонів. До якого ступеню трагічності досягла ситуація на кордоні США з Мексикою можна побачити, передивившись зняту у 2015 році стрічку американських кінематографістів «Земля картелів».

Також і в Японії, для якої міцна родина в конфуціанських традиціях була надважливим елементом модерної національної ідентичності, спостерігається не просто криза, а катастрофа не тільки родинних, а вже й статевих стосунків між нащадками тих, хто протягом двох століть «вписав» «країну сонця що сходить» в магістральний тренд всесвітньо-історичного розвитку.⁵ Причому не тільки співставними з Заходом економічними досягненнями, а й здобутками національної культури (синхронно з періодом «економічного дива» декілька видатних японських письменників було удостоєно Нобелевської премії, а творчість таких видатних літераторів як Акутагава Рюноске та Ісікава Такубоку, що творили на початку минулого століття, увійшла в золотий фонд світової літератури).

І знов-таки вкрай показово, що одночасний початок економічного та демографічного занепаду Японії, якій подібно до сьогоднішнього Китаю, ще декілька десятиліть тому передрікали статус світового економічного лідера, розпочався саме з переходом від стратегії національного корпоративного солідаризму, типологічно цілком співставного з деголівським дирижизмом та ерхартівським ордолібералізмом, на катастрофічну тотальну неоліберальну стезю. До речі, проти цього історичного кульбіту, відчайдушно боролись видатні японські духовні лідери. Згадаймо хоча б кіношедеври геніального режисера Акіро Куросави «Жити», «Погані сплять гарно», «Рай та Пекло» або спробу чергового кандидата на нобелівську премію з літератури Юкіо Місіми наприкінці 70-х підняти проти нового курсу національну гвардію, яка завершилась його демонстративним харакірі (показово, що у 2014 році режисером Полом Шредером був знятий фільм «Місіма: життя в чотирьох главах»).

А ми як мантру все продовжуємо товкти про те, що пройшло ще мало часу, щоб наша свідомість доросла до ринку і демократії, і, мовляв, потрібно почекати поки прийдуть нові «продвинуті» покоління українців, «які зовсім не знали совка». Але «поки сонце зійде – роса очі виїсть»: ще 10-15 років таких «успішних реформ» і від України залишиться хіба що назва, а звільнені території заповнять якими небудь китайцями або африканцями, які наполегливо і завзято за «пайку» працюватимуть на латифундіях неоплантаторів на колишній українській землі, яку з подачі МВФ найближчим часом за безцінь скуплять так звані нерезиденти.

Від фінансового імперіалізму до неоліберального тоталітаризму

Процеси, що привели нинішній світ до стану втрати розуміння, куди і як рухатися далі, розпочались ще тоді, коли Дж. Гобсон та Р. Гільфердінг сформулювали поняття «фінансовий імперіалізм».⁶ пізніше, в тому числі на постверсальській Німеччині, було відпрацьовано механізми пограбування країни через її кредитування начебто з метою подолання кризи, які успішно застосовуються МВФ і сьогодні.⁷ Саме з цього приводу мислитель-гуманіст Е. Муньє, в знаменитому «Маніфесті персоналізму» ще у 1936 році писав: «Капіталізм перетворив гроші із простого засобу обміну в благо, здатне до самовідтворення, внаслідок чого багатство може виростати із простого обміну. Таким є джерело капіталістичного прибутку, який, власне кажучи, і утворює лихварський процент… Позаяк цей прибуток отримується без застосування власної праці, без послуги, що реально надається, або матеріального перетворення, вона може бути віднесена тільки на рахунок власної гри грошей або ж (а це вторинна форма лихварства) на рахунок праці іншої людини”.

Отже, це справжній паразитизм, який… не знає жодних кордонів. Нині лихварство використовує різноманітні наукові досягнення, ігри, з метою рухати самі гроші, що є їх відособленою економічною функцією».

Вже після Другої світової війни у не менш знаменитій шведській промові класик екзистенціалізму лауреат нобелівської премії А. Камю дав блискучу економіко-філософську характеристику фінансово-лихварського ультралібералізму: «Вже, напевно, біля століття ми живемо у суспільстві, котре є навіть не суспільством грошей…, а радше суспільством абстрактних символів грошей. Торгашеське суспільство відрізняється тим, що речі тут зникають і замінюються знаками. Коли правлячий клас починає вираховувати свій статок вже не в арпанах землі і не у злитках золота, а у кількості цифр, яка відповідає кількості обмінних операцій, він вже не може обійтися без своєрідної містифікації в облаштуванні свого світу і свого життя… Недивно, що це суспільство зробило своєю релігією мораль формальних принципів і без розбору пише слова «свобода» і «рівність» на своїх тюрмах і фінансових храмах… Найбільш оббрехана на сьогодні цінність – це, звичайно ж, свобода… Протягом ста років торгашеське суспільство користувалося свободою як своєю виключним привілеєм, розглядало її радше як право, ніж як обов’язок, і не соромилося за найменшої можливості ставити формальну свободу на службу цілком реальному гнобленню».

Причому наслідки подібної стратегічної установки на нееквівалентний перерозподіл світових ресурсів (включаючи людські та інтелектуальні) не забарились. Це сталось попри маніловські прожекти лідерів «Золотого мільярду, витрачаючи від 1,5-3% ВПП країн світосистемного ядра, різко наростити обсяги безкорисної технічної і гуманітарної допомоги, підвищити рівень освіти і охорони здоров’я і гарантувати енергетичну і продовольчу безпеку, і за допомогою третьої «економічної хвилі» (Е. Тоффлер) і «хвиль демократії» (С. Хантінгтон) встановити кантівський «вічний мир» і створити рай на землі, що знаменуватиме «кінець історії» (Ф. Фукуяма). Але в реальності перепад у рівні життя між країнами бідними між найбільш та найбільш розвиненим країнами на початку 60-х ще вимірювався приблизним співвідношенням 1:60,» невдовзі уже сягнув 1:100 і сьогодні статки 1% найбагатших людей вже перевищили статики 50%. А за останніми даним зовнішній і внутрішній борг, країн, що розвиваються сягнув 62 трлн долл. (на початку 80-х рр. – трохи більше 1 трлн долл). А в 2015 р. борг країн, що розвиваються збільшився з 6,7% до неприпустимих 101,3% ВВП.

Фактично те, що називалось Третім світом, все більше перетворюється на світову резервацію, відстійник, який від «цивілізованого» і, водночас національно все більш безликого суспільства, «відстав назавжди». І за подібний стан світової периферії, за те, що замість хвилі демократії маємо демографічне цунамі, «велике переселення народів» доби постіндустралізму несе відповідальність той самий «цивілізований Захід», який оголосив, що бере на себе відповідальність впорядкування світу.

Не забуваймо і про те, що саме неоліберальні расово-біологізаторські сентенції про «цивілізуючий» «тягар білої людини» і «виживання найсильнішого» викликають зворотну екстремістську релігійно-фундаменталістську та етноцентристську реакцію, породжуючи ісламську загрозу світового джихаду. Не випадково Талібан та Ісламська Держава виникли і розповсюдились після оголошення Дж. Бушем ісламу ідеологією світового тероризму та військових операцій в Іраку, Афганістані та Лівії, наслідком яких стала гуманітарна катастрофа в цих країнах і нинішня сирійська громадянська війна (сьогодні ці дії засуджують навіть такі апологети імперської Америки як З. Бжезинський та Дж. Сорос).

Саме внаслідок цієї політики подвійних стандартів сьогодні зубожіння бумерангом повертається до Старого і Нового світів неконтрольованим заселенням його території агресивними прибульцями, жахливим афганським і латиноамериканським наркотрафіком, безробіттям і втратою високої професійної кваліфікації представниками англосаксонського світу. Адже внаслідок створення квітучого життя за рахунок інших, зокрема власної деіндустралізації задля отримання надприбутків у регіонах з дешевою робочою силою, постійного життя в борг та грабіжницької політики Уолл-стріту вже по відношенню до своїх клієнтів, рівень життя багатьох категорій американських громадян різко знизився, що підтвердив Д. Трамп у своєму недавньому зверненні до американського Конгресу. (Трохи менше півстоліття тому сукупні доходи 20% найбідніших в США були менше відповідного показника 20% найбагатших приблизно у 8 разів, а зараз ця різниця виросла щонайменше у 15 разів).

Фактично, ущербність пануючого способу не скільки виробництва, скільки перерозподілу вимушені визнати представники великого бізнесу, які навіть на своїх офіційних форумах в Давосі вже декілька років поспіль ставлять питання про подальшу життєздатність капіталізму і Заходу взагалі. На мій погляд саме об’єктивна потреба як мінімум радикального оновлення існуючого «американського способу життя» нещодавно дозволила обійняти президентську посаду і Д. Трампу.

Неухильне зростає і усвідомлення безперспективності курсу ЄС, який знаходиться у фарватері глобального неоліберального тренду, в контексті розв’язання економічних і соціальних проблем Великої Європи. Тому зовсім не дивно, що кандидати з усього політичного спектру на посаду Президента Франції на недавніх виборах, оголосили себе позасистемними. Отже, на противагу до ситуації попередніх століть, яку гарно передає назва фундаментальної книги видатного французького політолога та соціолога Раймона Арона «Мир і війна між націями», стан після Другої світової війни можна оцінити як «гібридну війну на знищення націй», яка не обіцяє нічого гарного ані Заходу ані Сходу, ані Півдню, ані Півночі.

Цивілізація – загибель культури

Як же це все могло статись?! Справа в тому, що приблизно наприкінці 50-х рр. минулого століття, капіталізм фінансових наприбутків вже остаточно набув глобальних форм. І це за часом співпало з остаточним становленням на Заході суспільства масового споживання. Сьогодні це споживацтво вже перетворилось на пандемію, що переконливо доводиться зокрема в книзі Дж. де Граафа, Д. Ванна та Т.Х. Нейлора «Affluenza. The all-consuming epidemic» (в російському перекладі «Потреблятство. Болезнь, угрожающая миру»). Воно нерозривно пов’язане зі стрімким зростанням масової психології конформізму, гедонізму, утилітаризму і, врешті-решт, аморалізму саме тих народів, завдяки «героїчному ентузіазму» (Дж. Бруно), «волі до життя» (Ф. Ніцше) «життєвому пориву» (А. Бергсон), «мужності жити» (П. Тілліх), яких протягом століть були здійснені досягнення науки технології, виникли сучасні економічні і політичні інститути, сягнуло небаченого розквіту мистецтво і, врешті решт, було створено суспільний лад спочатку капіталістичного, а потім і фактично посткапіталістичного типу. Е. Фромм назвав це явище феноменом втечі від свободи, за якої людина прагне підмінити буття, воління володінням, гранично комфортним за-до-воленням.

Споживацтво породжує утриманство та падіння трудової мотивації – знаменитої «протестантської етики»: вже у 1962 р. один з головних творців німецького «економічного дива» на основі моделі соціального ринкового господарства Л. Ерхарт, який своїм девізом обрав слова Бісмарка «віддай всього себе служінню своїй вітчизні!» у статті «Заощадливість і тверезість» з тривогою констатував, «що зростання з року в рік обсягу дотацій з держбюджету набуває загрозливих розмірів, що може підірвати ефективність всієї нашої кредитної політики».

У статті «Закликаю до ощадливості» він же писав про небезпечне прагнення уникати об’єктивного погляду на реальність, перебуваючи в наркотичному стані неперервного свята, «яке завжди з тобою»: «може, німецький народ мірою зростання свого добробуту стає все менш здатним сприймати, може, йому все менше хочеться дослухатися правди».

Нарешті у статті із красномовною назвою «Справжні вороги німецького народу» він звинувачував тих, хто культивує інфантильно-споживацькі настрої: «найгіршу послугу надають німецькому народові ті політичні діячі, які підтримують його в таких дешевих жаданнях і навіть збуджують жадібність так званими передвиборчими подарунками. …Вимоги до держави зростають мірою того, якою хиріє до повного відмирання почуття особистої відповідальності». Невдовзі саме ці «вороги німецького народу» під приводом зміни правлячої партійної коаліції і відправили у дострокову відставку з посади канцлера.

Важливо зазначити, що приблизно в цей же час Європа і, в першу чергу, саме сита Німеччина, вдалась до масового використання в якості людей другого сорту мігрантів. Тільки спочатку це були не турки і араби, а потім українці, а мільйони гастарбайтерів з числа переважно італійців, греків, югославів (дискримінаційний статус цих людей блискуче показано у фільмі видатного актора і режисера Н. Манфреді «Хліб і шоколад»).

Аналогічні процеси в попередні часи характерні для цивілізацій на етапі їх занепаду, саме тому О. Шпенгер. якому належить лаконічна формула «Цивілізація – занепад культури», у своїй знаменитій книзі «Занепад західного світу» ще до Другої світової війни пророкував загибель Європи.

В зв’язку з цим варто згадати розмову А. Мальро – легендарного учасника Опору, видатного філософа-екзистенціаліста і письменника, міністра культури в уряді де Голля і особистого друга і соратника Президента П’ятої республіки – з самим Шарлем де Голлем» восени 1969 року, вже після його вимушеного відходу від влади.

Тоді, незадовго до смерті обох видатних синів Франції, де Голль з невимовною гіркотою говорив про те, що проблеми Франції, полягає в тому, що французи відмовились від деголлівської «системи участі» (корпоративної єдності праці і капіталу, що складає суть так званого дирижизму). Але все це лише прояв, наслідок втрати французами свого високого призначення. Творець французького «економічного дива» робить страшний діагноз: «країна обрала рак», маючи на увазі те, що «французів зовсім не залишилось національних гордощів. Вони нічого не хочуть робити для Франції», а значить «з величчю покінчено». Саме з цієї причини, а не через політичну кризу, він, де Голль, хто довгі роки уособлював Францію і кого досі несла потужна хвиля народної підтримки, достроково подав у відставку з посади голови держави. В зв’язку з цим А. Мальро згадує слова де Голля, коли у 1958 р. він прийшов до влади за кризи Четвертої республіки, що загрожувала перерости у громадянську війну: «Необхідно чітко собі уявляти: або французи хочуть будувати нову Францію, або в них опускаються руки. Будувати її без них я не буду».

Великий політик також передбачає, що невдовзі прийде час, коли французи будуть потребувати таких як він і А. Мальро, щоб знову «ми врятували батьківщину». Це також є точним передбаченням в світлі нинішньої кризи західних еліт, а точніше, вже фактично панування антиеліт. Що ж до співвідношення етнічності і патріотизму, то за цілком громадянським визначенням де Голля «французи це ті, хто не хоче, щоб Франція помирала». З цього приводу А. Мальро також підкреслює, що де Голль ніколи не був шовіністом, а завжди був справжнім патріотом, хоча цього часто не розуміли його сучасники. Це обумовлено протистоянням радикального інтернаціоналізму, пацифізму по відношенню націоналізму, хоча насправді вони повинні протистояти сепаратитському екстремізму. Також де Голль, що ООН, в якій політики трактують майбутнє як збереження існуючої прогнилої системи лихварського капіталізму вже «перетворилась на чорну кішку, яку ніхто не наважується прогнати».

На французького Президента в США після смерті Дж. Кеннеді тактичні плани все більше починають переважати над стратегічними, а СРСР (як і сьогоднішня Росія) взагалі прагне за будь-яку ціну законсервувати існуючий стан речей. І взагалі «весь світ вже одяг домашні капці» (а сьогодні ще й здебільшого живе у віртуальному світі замість реального). А тому Генерал пророкує шпенглерівський занепад Заходу, підкреслюючи: його сподівання на те, що об’єднана Європа після свого створення «піде проти Заходу», тобто в черговий раз продемонструє потенціал докорінного оновлення, виявились марними (сьогоднішній ЄС – яскраве підтвердження цьому).

Де Голль передбачив нинішню системну кризу і саме тому категорично виступав проти посилення системи європейського парламентаризму, на його справедливу думку, в принципі не здатного через свої системні вади долати важкі кризові стани. «Ми безумовно присутні при кінці Європи. Але, чому парламентська демократія, ця розподільниця тютюнових кіосків, яка всюди агонізує, повинна відродити Європу? Це було б можливо лише за умови, що Франція знову стане Францією» – підкреслював Де Голль.

Отже, про яку оновлену пост’європейську Європу може йтися, якщо на наших очах в регіонах Заходу і Сходу, які за Нового і Новітнього часів стали центрами всесвітньо-історичного розвитку, відбувається регрес воістину стадіального масштабу. Про реальну небезпеку такого модерного здичавіння ще у 60-ті роки минулого століття писали у своїх антиутопіях про західне неототалітарне суспільство, що перетвориться на своєріду «Мегамашину», Л. Мемфорд, Дж. Оруелл, Г. Маркузе, О. Хакслі. Причому важливо зазначити, що цей деградаційний процес неминуче супроводжується денаціоналізаціїєю та деетнізацією народів, що декілька століть знаходились на передньому краї історії і жили за законами зараз вже напівзабутої протестантської етики, яку разом з моделлю нації-держави активно запозичувала решта світу.

Втеча від реальності

Але сьогодні доволі розповсюдженою є точка зору, згідно якої все, що відбувається в Європі і США, є закономірний з точки зору філософії історії і зовсім не катастрофічний процес. Мовляв, емігрантські хвилі справді цілком можна порівняти з нашестям варварів на вже вмираючий Рим, який у своєму імперському стані вступив у цивілізаційну стадію загнивання. Тому остаточне етнічне, релігійне і навіть расове переродження Заходу – лише питання часу. Але на зміну йому, врешті-решт, знову прийдуть нові цивілізаційні світи вже на латиноамериканській, арабській, китайській суперетнічній основі, які створять нову цивілізацію і культуру. При цьому відбудеться мирна асиміляція тепер уже зовсім не іммігрантів, а корінної загальноєвропейської меншини до афро-арабської мусульманської більшості. Чому якраз максимально сприятиме неоліберальна політика толерантності, мультикультуралізму, політкоректності, активізація ювенільної юстиції, пропаганда пацифізму і вже не просто терпимості, а максимальної поблажливості по відношенню до сексуальних меншин.

Насправді ж в особі емігрантів з Африки та Близького Сходу за А. Тойнбі, в даному випадку йдеться про «зовнішній пролетаріат» (точніше люмпен-пролетаріат). Більше того, навіть найбільш гуманізовані течії ісламу, не кажучи про його справді екстремістські відгалуження, уже в силу архаїчності кодексу поведінки, закладеного в «Корані», попри всі пізніші його реформаторські модернізації, принципово несумісні з базовими європейськими цінностями і принципами раціоналізму, індивідуалізму, світськості, секуляризму, приватності особистого життя та гарантованості невід’ємних прав і свобод представникам інших конфесій. Вже не кажучи про свободу атеїстичних переконань. Показово, що незважаючи на те, що США найбільш клерикалізована держава Заходу, наприкінці свого другого терміну Б. Обама підписав закон, що забороняє засуджувати нетеїстів, гуманістів, атеїстів за їх переконання (сьогодні у 13 країнах переважно ісламського світу за атеїзм загрожує смертна кара, а в Саудівській Аравії атеїзм прирівнюється до тероризму).⁸

Вже не кажучи про те, що для ісламу як не лише релігійної, а й пануючої політичної ідеології, в принципі неприйнятна європейська ідея відокремленості церкви від держави, про що зокрема красномовно свідчить сама назва найбільш розповсюдженої на сьогодні терористичної організації військового ґатунку – «Ісламська Держава». Представники інших конфесій – «невірні», так чи інакше, як мінімум, люди неповноцінні. Свого часу всі ці принципи найбільш послідовно втілювала революційна Франція і тому вельми символічно для долі ЄС, що сьогодні саме вона має всі шанси стати першою мусульманською країною, чому активно сприяли президенти останнього призову, і в першу чергу Жіскар д’Естен, Жак Ширак, Ніколя Саркозі, Франсуа Оланд і, очевидно, буде сприяти новообраний Еммануель Макрон.

Тому вихід ісламістських сил на політичну арену Європи і наростаюче жорстоке протистояння з ними всередині європейських країн на тлі все більш агресивного емігрантського тиску ззовні – лише питання часу (згадаймо ту ж партію «Альтернатива для Німеччини»). Як неминуче і вороже ставлення до тих вищих форм гуманізму, які і породжують ще небачену в світі західну культуру, що його ми спостерігаємо вже зараз. Остаточна ж втрата цих загальнолюдських здобутків, які в повному сенсі мають світове значення і запліднюють принципово новими ідеями, ідеалами, моральними і естетичними цінностями культури всіх народів світу, своєю чергою, буде означати неминучу і неухильну варваризацію не тільки Європи, США, Японії, а, знов таки, деградацію всіх народів планети, їх падіння навіть не у темне середньовіччя, а в особливий технологічно-інформаційний тоталітарний мурашник (за термінологією видатного російського мислителя О. Зиновьва, «Глобальний человейник) «одномірних людей» Г. Маркузе, світогляд яких складає дивовижну суміш міфологічного дикунства і «комп’ютерної грамотності». Цей світ блискуче показано у книзі Е. Берджеса та однойменному фільмі С. Кубріка «Механічний апельсин», а також в американській комедії з вельми влучною назвою «Ідіократія» (тобто дослівно: «устрій ідіотів» на протилежність «ідеократії» –« владі ідей»).

А найтрагічніше те, що в Європі сьогодні все більшою кількістю хворих на утриманство і споживацтво мешканців відторгають здобутки власної культури, створені величезними зусиллями попередніх поколінь білих людей, не тільки фундаменталісти й екстремісти з ісламського або африканського світів і суперетносів в особі переважної більшості емігрантів, а й ті самі безликі маси буцімто етнічно автентичних європейців, які за словами де Голля вже втратили національну гордість і великий проект власного буття, символом чого сьогодні є твори «літературного Маркса» популярного письменника М. Уельбека. Саме про цей контингент, за А. Тойнбі, «внутрішнього пролетаріату» писав Х. Ортега-і-Гассет в свої книзі «Повстання мас».

Безпосередній наслідок цих явищ – втрата здатності європейців у разі потреби чинити гідний, в тому числі і силовий, опір будь-яким проявам злочинності і терору. Саме тому, за великим рахунком, іншого виходу, як повернення європейських країн, США і Японії, до вже майже втраченої національної ідентичності, національної консолідації і мобілізації, не існує. Тільки це стане запорукою підвищення інноваційної, покращення демографічної ситуації (за часів національного відродження на чолі з де Голлем кількість французів виросла на 5,5 млн чол.) і, звичайно, забезпечення обороноздатності докорінно оновленого ЄС.

Але як бути з тим, про що постійно волають як західні, так і наші доморощені політологи, а саме з небезпекою зростання як в Європі, так в США правого радикалізму і навіть радикального націоналізму, який пов’язується з граничним популізмом, що буцімто запанував під тиском загрози емігрантських вторгнень? (Звідсіля, наприклад, обігравання прізвища лідерів французьких правих Ж-М. Ле Пена та Марін Ле Пен для характеристики зростання національних вподобань європейців як «лепенізації умів», що виразно асоціюється з «люмпенізацією»). Мовляв, саме цим націоналістичним популізмом обумовлена проросійська та антиукраїнська орієнтація лідерів європейських правих, їх корумпованість за допомогою відвертого хабарництва з боку Росії.

В подібному баченні є раціональне зерно. Адже можна погодитись з тим, що діяльність нинішніх європейських праворадикальних партій далеко не завжди носить конструктивний характер, що націоналістичні гасла того ж Д. Трампа інколи мають екстремістське і реваншистське забарвлення, про що не стомлюються повторювати ультраліберали. Але справа в тому, що здебільшого правий радикалізм – не що інше як нездорова реакція на агресивний космополітизм тих реакційних фінансових кіл, які привели США, а значить і весь світ до нинішньої кризи і яку саме космополітично налаштовані правлячі класи мародерів сьогодні намагаються перекласти на найбільш порядних і працьовитих членів суспільства.

Більше того, саме завдяки пануванню на Заході транснаціонального фінансового постімперіалізму за відсутності, після неолібералізації Франції, Німеччини, Японії, будь-якої серйозної альтернативи, «третього шляху» (Китай вже вписаний у нинішню вертикальну структуру світового лихварства в якості напівпериферійної гігантської фабрики ширпотребу), у путінської Росії з’явилась можливість вдати з себе не просто лідера всіх «скривджених і ображених», захисника національної самобутності держав, що потерпають від неоколоніального гніту, а й єдиної держави, що начебто пропонує альтернативний нинішньому шлях, заснований на консервативно-релігійних цінностях.

Саме завдяки цій стратегічній безвиході Путін, який насправді є плоттю від плоті системи, за якої з п’яти доларів, що отримуються переважно за рахунок нафти і газу, чотири негайно «утікає» на Захід, для певної частини світових ізгоїв виступає мало не лідер «антиімперіалістичної боротьби», такий собі як новий Че Гевара, що буцімто протистоїть й денаціоналізуючому глобалізму.⁹ .

До певної міри аналогічна ситуація склалась за часів, коли у сталінському СРСР розгорнулася величезна пропагандистська кампанія на доказ того, що перша країна соціалізму є світовим лідером національно-визвольної боротьби і реальною альтернативою фінансовому імперіалізму (який справді був і залишається капіталізмом у стадії цивілізаційного загнивання). З безвиході у цю псевдо альтернативу за грибоєдовським «ах обмануть меня не сложно, я сам обманываться рад» повірила велика частина не тільки західного робочого класу, а й інтелігенції, представники якої навіть безкорисливо працювали у радянських розвідувальних службах.

Насправді ж, з точки зору продажності та корумпованості західні ліві та неоліберальні політики, а тим більше бізнесмени, страждають цими вадами не менше, якщо не більше за праворадикальних націоналістів. Крім того, наскільки той же Віктор Орбан чи Марі Ле Пен або лідери колишніх республік Югославії не використовують Росію в своїх інтересах, як це свого часу робили лідери країни «соціалістичної орієнтації», покаже час. А от те, що Марі Ле Пен зі своїм «Національним фронтом» з програмними гаслами вільної Франції, економічного патріотизму та повернення національного суверенітету вийшла у друге коло президентських виборів і фактично віддзеркалює політичні вподобання значної кількості французів, є вельми символічним. Не будемо забувати і про те, що під керівництвом Орбана було націоналізовано Центральний банк країни, а ще у 2013 році Угорщина прийняла рішення повністю розрахуватись з МВФ і припинити стосунки з цією установою, а нещодавно видворила з країни Джорджа Сороса.

Якщо ж говорити про звинувачення правих у популізмі та екстремізмі, то що це як не махровий популізм коли ще недавній соціаліст так званий центрист Макрон, який буцімто не сповідує ані правих, ані лівих поглядів. Він же «інвестиційний банкір», після свого обрання на президентську посаду збирається створювати «креативний клас», який має виникнути на тлі заохочення всіх молодих французів стати мільярдерами. (В інтерв’ю часопису «Echos» він дослівно сказав наступне: «Нам потрібні молоді французи, які жадають стати мільярдерами»).

Принагідно нагадаю, що Макрон колишній міністр економіки і менеджер французького філіалу банку Ротшильдів. Тут переможець нинішніх президентських перегонів фактично наслідує «славні» традиції ще одного міністра економіки і, за сумісництвом ротшильдівського службовця – Жоржа Помпіду, який після багатолітньої співпраці і дружби з де Голлем під час травневих заворушень 1969 року, що вартували діючому президенту його посади, немов за командою згори розірвав стосунки з Генералом і, після його відходу від політики, став черговим главою французької держави. Не можна не згадати і ще одного представника спекулятивної традиції, проти якої відчайдушно боровся Наполеон Бонапарт, одного з архітекторів нинішнього ЄС, Жан Монне, який на певному відтинку своєї бурхливої трансатлантичної кар’єри також керував французьким філіалом банку Моргану. Не випадково в політичних кулуарах циркулюють чутки про те що кандидатуру Макрона знайшли нашвидкуруч після того, як провалилась ставка американських фінансових кіл на члена Більдерберського клубу Алена Жюппе. До цього ж світового координаційного центру ТНК свого часу входили і Прем’єр-міністр часів Четвертої республіки Анутан Піне),

А що до екстремізму, то чим краще за ультранаціоналізм «таточка Ле Пена» проголошений у книзі євроатлантиста Макрона з недвозначною назвою «Революція» ідея глобалізму, за якого національні кордони стають не просто прозорими, а фактично не потрібними. Також Макрон є переконаним прихильником політики відкритих дверей для іммігрантів. На мою думку, подібні політичні наміри «метора» і «креакла», як називають Макрона його противники, не мають нічого спільного з тією традицією справжньої креативності, яка дозволяла Франції не одне століття задавати світові взірці нових форм суспільного життя.¹⁰

Вкрай тривожно також і те, що політичне життя Євросоюзу, зокрема тієї ж Франції, як це не дивно, все більше починає нагадувати… нашу багатостраждальну Україну. І справа не тільки у розвалі на Заході партійної системи або подібності основного передвиборчого гасла Макрона «Франція вперед!» бренду «Україна вперед!», відверто делегованого США в українське президенство «націонал-демократа» і за сумісництвом такого ж інвестиційного банкіра, Віктора Ющенка. Проблема в тому, що ще на початку пострадянської історії виникла ситуація «виборів без вибору» (криза західної представницької демократії почала проявлятись вже в першій половині ХХ століття). Саме в ті часи видатний рок-музикант Юрій Шевчук в одній з своїх пісень виголошував: «вот пришла погодка – кого хочешь выбирай из десяти … холуев!». Справді, сьогодні про відсутність «на політичному полі» потенційних національних лідерів не пише тільки лінивий. Чого лишень вартий той факт, що на наших очах у другому турі французів закликають голосувати не «за», а «проти» – не за справжнього національного лідера, здатного відродити у Франції дух перетворення, а за принципом найменшого зла. Тут мимоволі пригадуються українські і російські піарівські схеми під гаслом «тільки не за комуністів», або підготовку чергового позачергового виборчого дербі в Україні, яка фактично вже почалась під девізом «тільки не націоналісти» (яких, за моїх глибоким переконанням у тому сенсі, в якому націоналістом завжди називав себе де Голль, за ці 25 років у нас так і не з’явилось).

Я вже не кажу про те, що французів, здається, вже зовсім не хвилює те, що Макрон, причому не людина, а саме президент, що його злі опозиційні язики називають євросексуалістом, який за французькою традицією має бути «символом нації», у країні з традиційними демографічними проблемами, у свої 39 одружений на 63 літній жінці і офіційно заявляє, що не матиме власних «біологічних» дітей. А ось «біологічна дитина», а саме син Шарля де Голля Філіп де Голль має чин адмірала флоту.

А ще гірше те, що, враховуючи нескінченну низку сексуальних скандалів останніх років у сучасному французькому політикумі, на майбутнього главу держави з подібними екзотичними родинними вподобаннями може існувати компромат, що поставить його під контроль тіньових сил, а це неприпустимо для жодного президента.

Що ж до антиросійської і проукраїнської налаштованості майбутнього президента Франції, то вона явно перебуватиме у фарватері тих європейських політичних лідерів, які останні роки схвалювали діяльність МВФ в Україні, зокрема, форсований розпродаж землі країни, що знаходиться у стані війни, і вимоги виконувати мінські угоди, нашвидкуруч зляпані під інтереси агресора, одночасним закриванням очей на антинаціональну політику діючої влади (чого варті лише останні похвали речників МВФ на адресу Гонтарєвої!).¹¹

І якщо ж це і є проукраїнська позиція, то що ж тоді означає позиція антиукраїнська?!

Націоналізм і майбутнє людства

Спираючись на проведений аналіз можна зробити наступний висновок: головна вада нинішньої європейської геополітичної та геоекономічної конструкції полягає в тому, що згідно з базовими установками неоліберального глобалізму нинішній економічній і політичній інституціональній будові ЄС притаманне не просто переважання наднаціональних регуляторів нового об’єднання над національними, а й, фактично, прагнення мінімізувати вплив останніх на політику об’єднаної Європи з одночасним контролем і навіть втручанням в діяльність національних держав. Що не може не послаблювати суверенітет останніх. Все це далеко не випадково, адже одержати перемогу у драматичній боротьбі з цією стадіально-формаційною альтернативою нинішній моделі ЄС так званим архітекторам нинішнього Євросоюзу врешті-решт дозволив сам характер нинішньої світобудови, що все ще продовжує спиратись на фінансово-паразитичний тренд екстенсивного розвитку неототалітарного штибу.

Нагадаю, що дострокова відставка Ш. де Голля була пов’язана саме з його відчайдушною спробою реалізувати самостійну національну позицію власної держави, а трохи пізніше і позицію майбутнього ЄС, за створення якого Генерал почав активно виступати усвідомивши нереальність завдання лавірування між двома «світовими таборами» – світами соціалізму і капіталізму. Саме цією стратегічною настановою врешті-решт, обумовлені вихід Франції із НАТО, засудження анексійної політики Ізраїля на Близькому Сході, орієнтація де Голля на більш тісну співпрацю з африканськими та латиноамериканськими країнами, підтримка франкомовного Квебеку як протест проти сателітної по відношенню до США позиції Канади, активна співучасть у Русі неприєднання і, нарешті, демонстративні акції проти системи фінансового імперіалізму і монополії долара у світовій економіці – скандальний обмін 1,5 млрд. паперових доларів за курсом 35 доларів за унцію на золоті авуари, який зменшив золотий запас США на 1650 т. Наступною в чергу по обміну паперу на золото стала ерхартівська Німеччина.

Цього, звичайно, не очікували США, що були впевнені у непорушності своєї світової фінансової гегемонії. Не випадково невдовзі після інспірування ззовні внутрішніх заворушень студентів і робітників, внаслідок яких де Голль прийняв рішення піти у дострокову відставку, США відмовились від золотого доларового стандарту і поступово перейшли на політику так званих плаваючих курсів, яка дозволила ще сильніше розкрутити лихварський маховик стрімкого зростання фіктивного акціонерного капіталу. Внаслідок цього і виникла ще не бачена глобальна фінансова піраміда і нинішня просто системна кризу, по суті аналогічна спекулятивній піраміді, що викликала Велику Депресію в самих США і першу світову економічну кризу (рівень політичної «свідомості» травневих демонстрантів показано у фільмі видатного неореаліста Бернардо Бертолуччі «Мрійники» (2003).

В світлі цього стає зрозумілим чому не переміг альтернативний проект ЄС, що його свого часу відстоював Ш. де Голль і низка інших вчених та політичних діячів, в тому числі з Великобританії. Йдеться про «Європу вітчизн», в якій досягався б максимальний кумулятивний ефект взаємного підсилення європейських націй-держав і позанаціональних управлінських державних утворень.

Принагідно зазначу, що аналогічну спробу захистити свій національний суверенітет від геополітичного диктату як СРСР, так і США свого часу зробила Югославія. Не випадково незаперечний лідер цієї країни Й. Броз Тіто разом видатним індійським керівником Д.Неру був одним із ініціаторів і головних організаторів Руху неприєднання, до якого входили 120 держав і який мав великий вплив на міжнародну політику, а сьогодні фактично втратив його (зокрема Кодекс поведінки ТНК, який ще в 60-і мав на меті створити бар’єр на шляху сучасного неоколоніалізму, завдяки зусиллями транснаціональних корпорацій так і залишився лише проектом). Причому трагедія Югославії полягає зовсім не в безперспективності самоврядного соціалізму «з національним обличчям», в якому було багато конструктивного і співзвучного французькій, німецькій і японській моделями так званого третього шляху, а в тому в тому, що за умов панування нинішнього загальносвітового, не менш тоталітарного ніж нацизм і комунізм, лібералізму, реалізувати послідовний альтернативний проект суспільного устрою в принципі неможливо (тим більше, що народи Балкан стравлювали між собою владарі декількох європейських імперій не одне століття, особливо за часів Першої і Другої світових війн, а керівництво Югославії, опинившись між молотом США і ковадлом СРСР, звичайно, не могло миттєво подолати свої «комуністичні», а фактично етатистські, державно-капіталістичні погляди). Навіть іспанцям, португальцям, французам, японцям, німцям після Другої світової війни здійснити прорив до майбутнього вдалось лише на короткий час, далеко не в повному обсязі, часто з вимушеними заходами диктаторського характеру.

До того ж, не вступаючи в дискусію на тему чи справді вибачався Д. Трамп перед Сербією за зло яке їй принесла Америка, зазначу: прояви екстремізму всіма сторонами етнічного конфлікту дійсно значною мірою були обумовлені черговим активним втручанням у внутрішні справи югославської федерації Заходу, в тому числі Німеччини, про що, зокрема, пише видатний дослідник тоталітаризму Р. Конквест у своїй підсумковій книзі «Роздуми про сплюндроване століття» ( Conquest R. Reflections on a Ravaged Century)

Отже, окрім вже існуючої офіційної версії причин військової операції НАТО проти Югославії – захист прав людини і версій неофіційних – дискредитація ЄС як потенційного геоекономічного конкурента США, блокування запровадження «євро», прагнення до традиційного збільшення на територію подрібненої Східної Європи німецького впливу, існував ще один важливий мотив для цієї акції страшання. Югославію, як і низку інших країн, було покарано за попередні спроби реалізації національної антиглобалістської моделі розвитку, зокрема для того, щоб в жодному разі не виник історичний прецедент реалізації альтернативної пануючій моделі суспільного устрою і аналогічних спроб не спробували зробити новоутворені держави на пострадянському просторі.

Адже з більшою чи меншою мірою успішності аналогічні спроби вийти з під зовнішньої залежності і від соціалізму і від капіталізму, втілити альтернативну існуючій національну націонал солідаристську модель розвитку після Другої світової війни робились в Японіїї, Франції, Німеччині, Іспанії за генерала Франко, Тайвані за Чай Канші, Аргентині за генерала Хуана Домінго Перона, в Чілі за Августо Піночета, в Перу за президента А.Фухіморі, Південній Кореї за голови уряду Пака Чонхі, Малазії за Махатхіра Мохамада , Сінгапурі за Лі Куан Ю і навіть Греції за чорних полковників на чолі з Георгіосом Попадопулосом та в Румунії за Ніколае Чеушеску (що часто супроводжувалось конфліктами і припиненням співробітництва з МВФ та активним придушенням компрадорськими силами всіх реформаторських починь). До певної міри проводити незалежну зовнішню і внутрішню політику ще за часів СРСР намагались Гамаль Абдель  Насер, Фідель Кастро, Муаммар Кадафі і лідери інших «країн соціалістичної орієнтації», що з точки зору неоліберального гегемонізму, звичайно, неприпустимо.

Сьогодні вже можна констатувати провал глобалістського геополітичного та геоекономічного проекту світового розвитку неоліберального штибу, який багато років подавався в західних ЗМІ як панацея від наростання глобальних проблем сучасності і засіб досягнення максимальної загальносвітової однорідності у розвитку інститутів політичної і економічної демократії. Реалізацію цього проекту були покликані забезпечити міжнародні світові інститути типу ВТО, МВФ, Світового банку, а гарантом геополітичної стабільності зголосилися виступати найбільш економічно і військово розвинені країни Сходу і Заходу.

Насправді вищезгадана стратегія ставила перед собою цілі, докорінно відмінні від декларованих, а саме: збереження status quo і укріплення економічного гегемонізму і надприбутків монополістів у нееквівалентному розподілі загальносвітових ресурсів. А саме така організація світового геоекономічного простору неминуче підриває інноваційний потенціал не тільки так званих периферійних держав, а й самого світосистемного ядра. Тому цілком закономірно, що наслідком реалізації неоліберальної ідеології «вільних міжнародних ринків» стала світова економічна криза, яка, попри всі декларації про припинення рецесії і початок економічного розвитку перш за все в сучасних локомотивах світової економіки – США, Китаї, Японії продовжується і поглиблюється.

Що ж до наведених вище статистичних демографічних показників, то вони є лише проявами більш глибинних деградаційних процесів, які сьогодні відбуваються як в західному, так і східному світах. Як показано вище, головною проблемою нинішніх європейських держав, які вперше в історії людства започаткували повноцінні політичні нації, сьогодні є навіть не економічна криза і загроза неконтрольованої еміграції і, тим більше, не розповсюдження правого націоналістичного екстремізму, які, значною мірою, мають більш глибинні кризові витоки. Йдеться про розмивання та неухильну втрату найбільш гуманістичних і навіть екзистенційно-мотиваційних вимірів національної ідентичності, внаслідок якої в європейських країнах сьогодні різко знижується не тільки рівень громадянсько-національної консолідації, а вже і титульної етнічної культури. Саме на неї так чи інакше спираються більш модерні форми націоналізму, до якої відноситься і той самий патріотизм, що передбачає готовність людини як мінімум ризикнути власною безпекою задля захисту своєї Батьківщини від зовнішніх і внутрішніх антинаціональних сил.

Тому не поділяючи сплеску маніловського технократично -утопічного оптимізму, черговий раз розкрученого у ЗМІ (про що збираюсь написати окремо), я вважаю, що насправді точку неповернення у відносній стабільності глобального геополітичного та економічного простору пройдено, і всі резерви, які протягом останніх десятиліть забезпечували загальносвітові темпи економічного зростання в межах існуючої глобальної моделі суспільного ладу, вичерпано. Більше того, навіть якщо б за ситуації неминучого шаленого спротиву сил космополітично-плутократичної реакції, які отримують зиск саме завдяки екстенсивно-руйнівним методам отримання надприбутку (завдяки чому і процвітають компрадорські правлячі класи в країнах-донорах), об’єднаним радикальним реформаторам світового масштабу все ж вдалось би започаткувати новий тренд інноваційного розвитку і відновлення екологічної, демографічної, енергетичної рівноваги, продовольчої стабільності та, хоча б відносної, контрольованості регіональних військових конфліктів, ці процеси через попередню надексплуатацію природних і людських ресурсів різним типами тоталітаризму, вимагатимуть величезних жертв і неминуче будуть вкрай болючими і драматичними. Але іншого шляху не має. Внаслідок відвертого просідання нинішнього глобалістського проекту під вагою власної неефективності, єдиною панацеєю, яка дає хоч якийсь шанс уникнути смертельною загрози, катастрофи, що сьогодні нависла над всім світом, є національне відродження не тільки в Україні, а й в будь-якій країни, і передусім у державах-лідерах. Тому необхідно докорінно переглянути традиційні оцінки тих етнонаціональних процесів, які сьогодні відбуваються в США, Європі, Японії.

Повертаючись до нашого «європейського вибору» і «шляху на Захід» слід визнати: на превеликий жаль, протягом всього періоду існування, попри нескінченні гасла щодо неподільності, соборності, самостійності та незалежності української держави, Україна насправді втрачала і продовжує втрачати останні залишки свого економічного і політичного суверенітету, демонструючи при цьому повну залежність він антинаціональних сил як Сходу так і Заходу. Не випадково основні пункти «антикризової програми» прем’єра Гройсмана – гідного продовжувача справи Яценюка, – реалізація якої планується найближчим часом, «дивовижним чином» збігаються з вимогами останнього меморандуму МВФ. А так звані експерти і аналітики безупинно волають в українських ЗМІ про неможливість оголошення воєнних дій з Росією замість химеричної АТО тому, що МВФ відмовить Україні у черговій жалюгідній траншевій подачці. Та ще й під продаж унікального стратегічного, перед обличчям уже найближчого катастрофічного майбутнього активу, – української землі.

І це за умови, що лідери західного демократичного світу неодноразово заявляли, що ми буцімто є форпостом Європи і Заходу у боротьбі з російською ядерною загрозою та не дивлячись на те, що Україна вже пожертвувала тисячами життів своїх молодих патріотів.

Це не може не викликати розчарування і навіть зневаги по відношенню до нас з боку наших східноєвропейських сусідів, які виходять з того, що ми все одно приречені на статус геополітично-криміналізованої зони. Що не може не відновлювати у найбільш етноцентрично орієнтованих сил здавалося б забуті територіальні претензії.

P.S.

Пригадую, як декілька років тому закінчив свою статтю, присвячену дослідженню проблеми співвідношення націоналізму і глоабаліму, гаслом «патріоти всіх країн єднайтесь!», протиставленому сформульованому у знаменитому «Маніфести комуністичної партії» «пролетарі всіх країн єднайтесь» (а сьогодні пролетаріату в класичному сенсі залишилось обмаль, а буржуазія, стосовно якої Маркс і Енгельс зазначали, що вона вже давно об’єдналась, проти робітників, з точки зору знаменитої веберівської протестанської етики, вона вже стала антибуржуазною паразитичною плутократією). Потім я дізнався, що це гасло трохи раніше вже сформулював Ж.-М. Ле Пен. І хоча категорично не поділяю деяких його дійсно неконструктивних праворадикальних ідей з расистським забарвленням і, тим більше, заснованих на путінських фінансових подачках, проросійських висловлювань його доньки, саме це гасло продовжую вважати доленосним.

Адже праві рухи зростатимуть Європі й світі з залізною історичною необхідністю не внаслідок зміни руху так званої політичної гойдалки від лібералізму до націоналізму, а через дуже складні системні процеси описані вище. І від того чи зможе ця тенденція набути конструктивних форм, не відкидаючи глобалізм, а синтезуючись з ним, залежить чи буде у людства майбутнє.