Досягнення національної єдності: французька модель

З’ясування актуальності механізмів національної консолідації Франції є важливим передусім тому, що у французькій історії є виразні паралелі з українською. Адже обом країнам, починаючи з Реформаційної доби, однаково довелося пройти через довгі історичні періоди граничної соціально-економічної і політичної нестабільності, на тлі яких, власне, і відбувався процес модерного націотворення.

Зокрема, внаслідок запізнілого розвитку Франція неодноразово втрачала значну частину національного суверенітету: двічі у ХІХ ст. (розгром Першої і Другої імперій), потім під час Другої світової війни; а вже в другій половині ХХ ст. ця країна опинилася на порозі загальнонаціональної кризи і громадянської війни. Історики часто оцінюють цей період як перманентну революцію (за підрахунками дослідників перевороти і повстання відбувалися в середньому кожні 18 років).

Більше того, цілком можна припустити, що саме внаслідок такої затримки у своєму суспільно-історичному розвиткові сама національна ідея формувалась у Франції у двох начебто взаємно несумісних радикальних формах, кожна з яких лежить в основі певної моделі державного і навіть суспільного ладу і, як свідчить історія Франції, обидві легко набували екстремістських проявів і навіть ознак соціального катастрофізму.

Йдеться про елітарну монархічно-консервативну концепцію національного суверенітету, сформульовану Ж. Боденом (який, власне, і запровадив це поняття), та протилежну їй зрівняльно-колективістську версію націоналізму Ж-Ж. Руссо, яка також вплинула не тільки на розвиток концептуальних засад французького націоналізму, а й на реальні історичні події [12, с. 51].

У подальшому на першій концепції базувалися консервативно-авторитарні моделі французького націоналізму (від де Местра з його програмним твором «Монархія» до «інтегрального націоналізму» Ш. Морраса), зокрема концептуальні засади бонапартизму (цезаризму); а на другій — ліворадикальні популістські моделі, починаючи від Л. Сен-Жюста і М. Робесп’єра і закінчуючи Ж. Мішле, Е. Ренаном, П. Прудоном, французькими соціалістами-утопістами й революційним синдикалізмом Ж. Сореля. Природно, що руссоїстський тип націоналізму надихав ідеологів Французької революції, а згодом і Паризької комуни (про що, зокрема, свідчить сама назва останньої). Не забуваймо і те, що і якобінська диктатура, і антидержавний виступ комунарів у 1871 р. так високо оцінювалися революціонерами всіх часів, включаючи К. Маркса та В. Леніна.

Голлізм vs націоналізм

Особливо ж гострі дискусії точаться навколо історичного досвіду П’ятої французької республіки. Адже її творець і перший президент Ш. де Голль, який ніколи не приховував своїх націоналістичних переконань, проводив, на перший погляд, відверто антидемократичний і навіть антизахідний курс. У стилі Людовика XIV з його «держава – це я» та бонопартистських традицій він дозволяв собі мало не диктаторські висловлювання на кшталт «коли я хочу знати, що думає Франція — я запитую сам себе» і вже зовсім абсолютистське «Франція — це я». Французький президент відверто називав себе «ностальгуючим монархістом», а відомий французький політолог і соціолог Р. Арон нагороджував генерала такими визначеннями, як «король конституційної монархії», «принц-президент бонапартистської республіки», що створив «парламентську імперію».

На формування поглядів де Голля справді значний вплив справили такі праворадикальні ідеологи націоналістичного штибу, як вищезгаданий Ш. Моррас, Е. Бутру, Ш. Пегі з ідеями оздоровлення нації через війну, засновник радикального націоналізму і міфу «органічного суспільства» М. Баррес та прибічник «філософії життя» ірраціоналіст А. Бергсон. (Ш. Моррас, до речі, був палким прихильником радикально-націоналістичних організацій на кшталт «Аксьон франсез», а згодом став головним ідеологом пронацистського уряду Віші, очолюваного маршалом Петеном — теж колишнім наставником і соратником де Голля).

Взагалі легітимність приходу де Голля до влади і його методів управління викликають як мінімум сумніви у багатьох дослідників, які, слідом за головним політичним конкурентом де Голля соціалістом Ж. Помпіду, називають його дії «заколотом». Діяльність на міжнародній арені уже як Президента Франції, спрямовану проти створення нинішнього ЄС і відвертий анти американізм, нерідко визначають як «втрату почуття реальності» і мало не політичний авантюризм [14, с. 498-595]. Отже, на перший погляд, цілком закономірно, що ціла низка сучасних політологів (Ф. Бенетон, Д. Кола, К. Флад, Ф. Фукуяма) оцінюють режим де Голля як популістський, що базувався на відвертих міфах архаїчного націоналізму і мало не расизму.

Французькі витоки українського націоналізму

Усе це дуже важливо врахувати, оскільки видатні представники українського державницького націоналізму В. Липинський, М. Сціборський, Д. Донцов, Ю. Липа, Л. Ребет, В. Старосольский з їх культом національної волі перебували під величезним впливом класиків французької консервативної політичної теорії і практики державотворення — де Местра, Гобіно, Лебона, Гюйо, Морраса, Сореля.

У протилежному політичному таборі — соціалісти-народники М. Костомаров, М. Драгоманов, М. Грушевський, І. Франко, Леся Українка, В. Винниченко, які, переживши захоплення Марксом, розвивали свої погляди на громадівство як форму національного єднання, спираючись на традиції руссоїзму, згодом розвинуті французькими соціалістами-утопістами, а ще пізніше – представниками так званої культурно-історичної школи та французького солідаризму.

Якщо ж говорити про історію української державності, то, як відомо, за часів національно-визвольної революції 1917-1922 рр. не спрацювала жодна з вищезгаданих концепцій національної консолідації. Навпаки саме непримиренний конфлікт між цими двома націоналістичними ідеологіями унеможливив порозуміння між Центральною Радою і Директорією та гетьманатом П. Скоропадського.

Деякі теоретичні підвалини французького націоналізму

Хоча у своїх знаменитих «Шести книгах» Ж. Боден справді апелює до законів «божеських і людських» і цим започатковує традицію пріоритетності природного права над правом кодифікованим, важливо зазначити, що французьким мислитель не заперечує доцільності запровадження конституційної монархії [6, с. 192.]. Але основоположник державницького монархізму справедливо зазначає, що існує велика ймовірність того, що тиран (а тиранія може бути і груповою, тобто олігархічною), вдаючись до популізму, зможе не просто узурпувати владу, а надати їй видимість формальної законності, привласнюючи суверенітет нації [6, с. 196].

Боден справедливо зазначає, що з суто управлінського погляду під час гострої кризи колегіальність керівництва в принципі неприпустима. Він підкреслює, спираючись на античну традицію уподібнення держави кораблю, що під час бурі не можуть одночасно керувати три капітани — уже в силу потреби в максимальній оперативності і злагодженості дій «команді» необхідно рівнятися на «провідника», який бере на себе всю повноту відповідальності [6, с. 243, 249].

Нарешті, виходячи саме з ідеї суверенітету як гаранта існування державності, Боден справедливо зазначає, що за надзвичайних станів реальною є влада, яка спирається не стільки на спущені згори постанови, ухвали, кодифіковані закони, скільки на ордонанси — накази, які мають для громадян статус, вищий за суто юридичний, і є буквально моральними законами «прямої дії», бо спираються на реальний авторитет того, хто наказує і водночас надихає [6, с.187]. І при цьому подібного типу монархія на протилежність від тиранії базується не на насильстві, а на справедливості [6, с.190-193].

Саме ця ідея безпосереднього волевиявлення громадян, що реалізується не в їх участі в голосуванні, а в добровільній підтримці ініціативи авторитарного національного лідера нового типу через референдум, червоною ниткою пройде через суспільну думку Франції, справивши величезний вплив на її політичні й економічні інститути і врешті-решт знайде своє віддзеркалення у соціально-романтичних поглядах Ш. де Голля, якими просякнуто його програмний маніфест «На вістрі шпаги» та знаменитий трьохтомник спогадів-пророцтв «Воєнні мемуари».

Але з іншого боку вже Боден замислювався над тим, що жодний з існуючих механізмів династичного наслідування престолу не гарантує того, що монарх за офіційним статусом буде гідним нації за своїми моральними й професійними якостями і не перетвориться на тирана. До того ж корупція існує за будь-яких форм правління [6, с. 176].

Саме тому видатний державець-провідник, що володіє суверенітетом, може і не бути формальним главою держави (історія знає багато таких прикладів, починаючи з кардинала Ришельє і закінчуючи канцлером О. Бісмарком, прем’єр-міністрами П. Столипіним, У. Черчілем або головою Військової ради ЦК КПК Ден Сяопіном) [6, с. 137].

Власне саме тому справжня легітимність все більше почала пов’язуватись з ідеєю національного суверенітету і уявленням про отримання главою держави народного мандату на правління. Тобто лідер нації виступає як особа, що завдяки своєму реальному авторитету, особистим чеснотам успадкувала від своїх видатних попередників повноту влади, яка й може бути реальною тільки за наявності масової підтримки переважної більшості громадян. Отже, йдеться про символічну владу, яка може відповідати, а може і не відповідати результатам голосування

Що ж до поняття монархізму, то грецьке поняття «αρχία», як і римське «imperium», означає могутність спільноти, яка передається народом полісному «стратегу-автократору» або римському консулу. Тобто фактично йдеться про прообрази ідеї суверенітету. У модерні часи подібне уявлення про свого роду «успадкування» влади від тих, хто творив цю державу за допомогою символічного акту прийняття лідером своєї високої місії — не просто виконання посадових обов’язків, а морального обов’язку самовідданості, — пов’язане з поняттями «народна монархія», або «король (імператор) французів», «король-громадянин» і передбачає описане вище своєрідне самоототожнення реального глави держави з усією державою-нацією. Звідсіля і «президенталістське» визначення де Местром монархії «як централізованої аристократії» в програмній роботі з вельми показовою назвою «Щодо народного суверенітету. Анти-контракт соціальний» (при цьому значення поняття «народ» «залишається в силі»); а також максимально наближена до моделі президенталізму ідея виборної монархії Р. Шатобріана, який в книзі «Монархія згідно Хартії» прагне на ґрунті націоналізму синтезувати консерватизм і лібералізм, виступаючи однаково проти тиранічних проявів бонапартизму і продажності й наживи Директорії і Липневої монархії Луї Філіпа. Причому в обох випадках проголошується культ воїна, служіння, а не служби, який разом з монархізмом, що трактується як культ честі, розвиватиме в книзі «Неволя і велич солдата» кумир де Голля А. де Віньї.

Отже, далеко не інерційністю мислення, можна пояснити той факт, що монархічні принципи організації суспільства сповідували не тільки консерватори типу де Местра або Морраса, які вплинули на українську і на російську авторитарну державницьку традицію, а й видатні основоположники концепції правової держави, демократії і лібералізму — Ш.-Л. Монтескє, А. де Токвіль, Б. Констан, Ф. Гізо, Е. Ренан. У даному випадку йдеться зовсім не про їх відсталість, а про усвідомлення проблеми принципової обмеженості формальної легалізації – особливо за надзвичайних станів [24, с. 57-60].

Подібне бачення і породжує потребу в особливих механізмах прямої демократії — зв’язку керманича держави з народом у формі прямого волевиявлення через голову інших представницьких інститутів. Як відомо, цю ідею, яку М. Вебер пізніше назве принципом плебісцитарності, справедливо вважаючи його основою послідовного президенталізму, розробив і успішно використовував Наполеон Бонапарт, який завжди вважав себе «захисником честі французької нації»; а потім конституційно закріпили Луї Наполеон і Ш. де Голль. Що ж до практики проведення референдумів за авторитарних режимів, то йдеться про плебісцит як форму мобілізації нації на максимально одностайну реалізацію реформаторського курсу [17].

Народ як суб’єкт і об’єкт націотворення

Важливо зазначити, що обидві французькі концепції націоналізму як вищої форми політичного представництва попри свою позірну протилежність насправді скоріше є двома боками однієї медалі, аніж протилежними моделями модерного державотворення. Зокрема, так звана зневага до представницької форми влади є, по суті, розвитком боденівського розуміння суверенітету як основи будь-якої республіки, що протистоїть тиранії. На початку VІІІ глави знаменитої праці «Шість книг про республіку» суверенітет трактується як «абсолютна і постійна республіканська влада, яку латиняни іменують «велич» [3]. У цьому визначенні основа деголівського розуміння націоналізму.

Але, спираючись на Бодена, і Ж.-Ж. Руссо критикує принцип представництва, відстоюючи уявлення про націю як «моральне тіло» «моральну єдність», «колективне моральне я», яким є «народ», що надихається «любов’ю до батьківщини»; тобто йдеться про «політичний організм», здатний керувати собою в режимі безпосереднього волевиявлення, та цілком слушно доводить, що будь-які державні установи функціонують завдяки формалізації і регламентації суспільних відносин, що так чи інакше обмежує індивідуальну і колективну ініціативу [9, с. 60-66].

Оскільки, за Ж.-Ж. Руссо, «воля кожного» і навіть «воля всіх» зовсім не одне і й те, що «загальна воля», яка є аналогом національного суверенітету, на відміну від Т. Гоббса і Дж. Локка, які трактують суспільну угоду як формальну угоду з метою уникнути «війни всіх проти всіх», французький мислитель розглядає її як внутрішню згоду народу підтримати владу, яку він вважає органічно «розчиненою» у всій спільноті і перейнятою інтересами цієїспільноти і, водночас, черпати в ній свою енергію. Тобто в даному випадку йдеться про пріоритет духу закону (згадаймо «Дух законів» Ш.-Л. Монтескє) над його буквою.

Саме ці ідеї пізніше успадкує відомий французький історик Ж. Мішле, автор знаменитого твору «Народ», для якого саме «народ» є вищою формою національної самоорганізації; а потім Е. Ренан, який в роботі «Що таке нація» напише, що влада повинна переживати свою місію як щоденний плебісцит, а народ — як єдність з усіма національними героями як запоруку величного майбутнього. А ще пізніше учитель і друг Ш. де Голля лауреат нобелівської премії А. Бергсон розробить знамените поняття «elan vital» («життєвий порив»), яке формується завдяки масовому переважанню «героїчної етики» над «етикою буденною». Потім видатний соціолог Е. Дюркгайм, протиставляючи «механічній солідарності» (аналог «волі всіх») «органічну солідарність» (аналог «загальної волі») напише про необхідність досягнення «духовної щільності», яка забезпечить створення «корпорації як моральної істоти». А Сент-Екзюпері писатиме про Батьківщину не як сукупність традицій, а вищу Сутність.

Таким чином, якщо держава не є повноцінною нацією — особливою спільністю найбільш креативних людей, об’єднаних в комуни (громади) ще до того, як склалась «владна вертикаль», то відсутній і механізм продукування і делегування до будь-якої сфери суспільного життя, включаючи владу, справді гідних — громадян не за паспортом, а за покликанням. А це означає, що найдемократичніші вибори втрачають сенс, бо дають лише змогу обрати «найкращих з найгірших». Ось чому, за Руссо, вся конструкція модерної держави має спиратись на комуни — позаполітичні осередки соціальності, що складаються добровільно на основі міжособистісних стосунків і справді функціонують за принципами прямої демократії. Звідсіля і величезна роль, яка надається комунам у Першій (1791) і Другій (1793) конституціях французької республіки.

У знаменитій преамбулі «Декларації прав людини і громадянина» саме з поняття національного суверенітету наповнюється реальним змістом гасло Французької революції — «свобода, рівність, братерство». Зокрема, в першому пункті цього видатного документу можна прочитати, що «закон є виразом загальної волі», а також, що «метою всякого політичного союзу є збереження природних і невід’ємних прав людини. Права ці суть: свобода, власність, безпека і опір гнобленню». Також дається визначення індивідуальної свободи: «свобода полягає в праві робити все, що не шкодить іншому; таким чином здійснення кожною людиною її природних прав не має інших меж, крім тих, які забезпечують іншим членам суспільства користування тими ж правами». Причому підкреслюється, що «ці межі можуть бути визначені тільки законом». Але згідно Статті 3. «Джерело всієї верховної влади завжди є в нації. Ніяка установа, ніяка особа не може здійснювати влади, яка не походить прямо від нації» (курсив наш — О.Ш.).

Слід підкреслити, що саме завдяки цим світоглядним установкам народ революційної Франції спромігся створити армію, здатну протистояти силам європейської коаліції, за спинами яких стояла Британія, і водночас успішно боровся з внутрішньою реакцією, знов-таки всебічно підтриманою Британією, а Франція стала еталоном політичної нації-держави, на основі якого в подальшому формувались європейські національні держави починаючи з Іспанії, Італії, Німеччини і закінчуючи Польщею та Україною, а переважна більшість дослідників все ж таки визнає всесвітньо-історичне значення Великої Французької революції саме в створенні у світі підвалин демократичного ладу.

Зі сказаного випливає важливий концептуальний висновок — націоналізм не зводиться лише до однієї, тим більше маргінальної, політичної ідеології або партійної програми т. зв. правого спектру. У державі, справді здатній на масштабні комплексні реформи, він має бути базовим принципом життя і формою світогляду як мінімум найбільш креативного «ядра» нації — народу. І саме історія Франції незаперечно свідчить про те, що на етапі своїх найбільших здобутків і військових перемог (включаючи XX століття) переконаним націоналістами були і революціонери Ж. Лафаєт, Л. Сен-Жюст, М.Робесп’єр і класичні ліберали антибонапартисти, такі як Е.-Ж. Сійес, Б. Констан, Ф. Гізо, Ж. де Сталь і помірковані консерватори, зокрема Ш. Монтеск’є, А де Токвіль і соціал-демократи початку століття, зокрема Ж. Жорес і навіть французькі комуністи за часів Другої світової війни.

Підкреслюю, що всі ці ідеї більш ніж актуальні сьогодні, коли через ігнорування проблеми співвідношення політики і моралі, що лежить в основі справжньої легітимності, легітимізація влади ототожнюється з її процедурною легалізацією, а реальна демократія як влада народу і задля народу (що власне і задекларовано в перших рядках Конституцій всіх правових держав) підміняється формальною демократією виборчих процедур [24].

Революція і Реставрація

Водночас, хоч би як це дивно, саме правителі бонапартистського типу завжди приділяли велику увагу не просто легалізації своїх режимів, а створенню особливого типу представництва, яке б забезпечувало одночасно і легітимність і легальність тим, хто вже отримав так званий мандат на використання народного суверенітету. Причини цього полягають в тому, що у справжніх реформаторів існує більш ніж нагальна потреба максимальної консолідації суспільства для колективного надзусилля, якого потребує справжня реформа. Адже докорінна модернізація неминуче породжує жорстку опозицію антинаціональних паразитично-лихварських сил, з якими непримиренну боротьбу вели Наполеон Бонапарт, Луї Наполеон і, нарешті, Шарль де Голль, який фактично поплатився президентською посадою за спробу примусити США обміняти доларові авуари на золото згідно проголошеного золотого стандарту.

Звідсіля намагання створити державні інститути, в межах яких можливо забезпечити індивідуальні і групові лідерські, моральні та інтелектуальні переваги для тих, кого називають елітою суспільства. Функції цих, заснованих на природному праві, політичних інститутів в дусі теорії еліт розвивали видатні мислителі Б. Констан, Ш. Монтеск’є, А. де Токвіль. Взагалі більшість положень сучасного президенталізму було сформульовано ще в Основному законі Другої французької республіки [17,  с. 317].

І навпаки, форми політичного правління, з самого початку, здавалося б, побудовані на засадах максимальної колегіальності і процедурної узгоджувальності, виявились глибоко реакційними за своєю суттю і типологічно споріднені з реставраційними антинаціональними режимами Бурбонів. Йдеться про корупційно-злочинну, хоча і конституційно запроваджену Директорію, яку силою і в той же час безкровно скасував Наполеон Бонапарт. Луї Наполеон також прийшов до влади на хвилі ностальгії за ідеалами бонапартизму, які відродились внаслідок антисоціальної орієнтації економіки за часів липневої монархії Луї Філіпа, який, попри благі наміри, не зміг (як пізніше і сам Наполеон ІІІ) до кінця подолати антинаціональний тренд спекулятивної наживи.

Крім того, не забуваймо, що всі три вищезгадані «узурпатори» провели справді ефективні масштабні реформи не просто економіки й політики, а й усього суспільного ладу, і тому об’єктивно потребували винайдення ефективних механізмів і інститутів діяльності влади авторитарно-націоналістичного типу [1; 2; 13, с. 267-315; 16, с. 206-216]. При цьому не тільки Велика французька революція висунула на авансцену історії блискучу інтелектуальну еліту, а й започатковану Наполеоном Бонапартом традицію створення свого уряду як «міністерства талантів» продовжили Луї Наполеон і де Голль.

І навпаки, так звані ліберальні парламентські форми правління, які завжди функціонували під приписуваним Ф. Гізо знаменитим гаслом «збагачуйтесь!», попри локальні успіхи на шляху буржуазного розвитку стратегічно були пов’язані з граничною поляризацією рівнів життя, а значить і національною деконсолідацією. Те ж стосується і Третьої та Четвертої французьких республік, в яких відрив фінансового капіталу від промислового суттєво гальмував прискорений розвиток Франції (показово, що в Деклараціях цих конституцій були скасовані положення про довічне природне право як основу закону, як і положення про право народу на повстання [8, с. 58-80]).

Націонал-екстремізм як реакція на паразитичний глобалізм

Але де ж у такому випадку в історії Франції знаходяться витоки революційного екстремізму? Щодо якобінського терору, то він, як і подальші катастрофи лівих і правих режимів, став нічим іншим як своєрідним зривом в анархічну люмпенізовану стихію, обумовлену перенапруженням соціуму в протистоянні переважаючим силам реакції. Причому слід наголосити, що під силами реакції ми розуміємо не тільки і не стільки феодально-монархічні режими, що гальмували суспільний розвиток. Насправді славнозвісний «Старий порядок» являв собою не просто форму середньовічного абсолютизму, а особливу реакційну плутократичну тиранію бюрократично-компрадорського типу, як варіант периферійного капіталізму, які в той час не без активного сприяння Британії затвердились практично по всій території Європи (включаючи і Російську імперію) [13, с. 125-207; 23, с. 214-221].

Виникає і інше закономірне питання: якщо вищеописані моделі французького націоналізму такі продуктивні, то чому і Наполеон Бонапарт, і Наполеон III і Ш. де Голль так погано закінчили? За усталеним поглядом, перші двоє довели французьку державу до національної катастрофи, а де Голль був змушений піти в добровільну відставку, обумовлену, за словами нинішніх квазілібералів, тим, що французький Президент втратив зв’язок з реальністю і почав у зовнішній і внутрішній політиці діяти просто неадекватно. Однак не забуваймо, що всі вищезгадані національні лідери прийшли до влади на тлі національної катастрофи, до якої довели Францію їх попередники — колективні олігархічно-паразитичні тиранії — і за вкрай несприятливої зовнішньої ситуації. Зокрема йдеться про справжній хрестовий похід проти молодої французької нації, очолюваний Британією і підтриманий ротшильдівськими капіталами її європейських сателітів, що спонукала Наполеона Бонапарта кинути безнадійний виклик наймогутнішій імперії [23, с. 222-230].

Падіння Липневої монархії Луї Філліпа, яка черговий раз довела державу до банкрутства, стало прологом приходу до влади Луї Наполеона, який очолив країну в епоху знаменитої «Весни народів». Подібно до свого видатного родича, черговий імператор з одного боку щиро вітав становлення нових національних держав, зокрема Італії в її боротьбі з архаїчною австрійською імперією, а з іншого — зіткнувся в особі Пруссії з молодою сусідньою державою, яка також претендувала на загальноєвропейське політичне і лідерство. Зрештою саме франко-прусська війна, на яку Наполеона III спровокував Бісмарк, і призвела до падіння його режиму).

Нарешті щодо де Голля, то відстоюючи інтереси Франції в боротьбі з компрадорськими проявами часів ІІІ Республіки («республіки двохсот сімей») і її спадкоємиці — IV французької республіки, він подолав важку політичну кризу і запровадив систему так званого дирижизму, завдяки якій було здійснено «економічне диво». При цьому Президент спирався саме на максимальну національну консолідацію як основу своїх реформ [7, с. 262].

Також де Голль кинув виклик нинішній системі спекулятивного неоколоніального грабунку світових ресурсів, що сьогодні досягла небачених масштабів [7, с. 332-335]. Не секрет, що саме вдала спроба примусити США підтвердити золотий стандарт своєї національної валюти і розплатитись за своїми боргами золотом призвела до інспірування заворушень у Франції і вимушеної дострокової відставки генерала.

Другий важливий момент, який необхідно враховувати, — це те, що всі три авторитарні лідери, здійснюючи за вкрай несприятливих зовнішніх і внутрішніх умов грандіозні соціально-економічні і політичні експерименти, торували людству нові шляхи в майбутнє. Звідсіля і неминучі помилки і необхідність коригування інституціональних змін «за ходом справи». Наприклад, модель французького президенталізму плебісцитарного типу вдосконалювалась протягом всієї Нової і Новітньої історії. Вона була закладена ще Першою французькою Конституцією, вдосконалювалася Наполеоном Бонапартом, була, хоча і не до кінця, системно кодифікована за Другої республіки, і ще більше — П’ятої французької республіки, але досі залишається незавершеною [17, с. 318].

Нерозривно з реформуванням влади відбувалося становлення національної економіки корпоративно-солідаристького типу, пізніше покладеної в основу деголлівської «системи участі». Що передбачало реалізацію моделі соціальної держави, активне банківсько-акціонерне стимулювання розвитку виробничої сфери, підтримку антипротекціоністського курсу вільної конкуренції з одночасним збереженням галузевої корпоративної олігополії, що уже за часів Наполеона ІІІ призвело до економічного ривка. Цей досвід пізніше був перейнятий Бісмарком, а згодом застосований при створенні німецького «економічного дива» і навіть так званого конфуціанського капіталізму в Японії [4; 19, с. 328-330]. Тому, коли генеральний секретар французької компартії Ж. Дюкло, один з тих, хто звинувачував де Голля в тому, що він прийшов до влади шляхом державного перевороту, у книзі «Наполеон ІІІ і де Голль» справедливо пише про спорідненість діяльності цих двох національних лідерів, або в праці «Голізм, технократизм, корпоративізм» вірно оцінює запропоновану де Голлем модернізаційну модель як національний корпоративізм, в цих оцінках лише потрібно поміняти мінус на плюс.

Але, знов таки, як і в попередні часи цим інноваціям активно протидіяли представники ротшильдівського банківського клану у Франції, які активно посприяли падінню режиму Бонапарта і породили небачено корупційну і фінансово-паризитичну Директорію, призвели до реставрації компрадорського режиму Бурбонів, падіння Липневої монархії і Другої імперії, а потім запанували за ІІІ і IV республік, коли Франція перебувала в статусі «країни рантьє». Адже Ротшильди «увійшли до великого бізнесу в останні роки наполеонівських воєн, коли протягом 1811-1816 рр. через них проходила майже половина англійських субсидій континентальним державам» [5, с. 61]. Більше того, «французьким Ротшильдам у 1848 р. навряд чи знадобилися 24 години, щоб перенести свої послуги від уряду Луї-Філіпа до нової недовговічної Французької Республіки, а потім до Наполеона III. Такий самий процес повторився в дещо повільнішому темпі після падіння Другої імперії і встановлення Третьої республіки» [5, с. 58].

Що ж до де Голля, який завжди виступав проти псевдопарламентаризму III і IV республік, то, прийшовши до влади, він справді намагався знову утвердити Францію в статусі однієї з наддержав і ремствував на те, що не керує країною, яка людським і промисловим потенціалом дорівнювала б США. Але видатний політик дуже швидко зрозумів нереальність своїх політичних амбіцій і фактично взяв курс на створення ЄС. Більше того, французький Президент підписав угоду про співробітництво з нещодавнім заклятим ворогом — Німеччиною. Але, на превеликий жаль, архітектори Євросоюзу в його нинішній, по суті антинаціональній формі, зокрема В-Ж. д’Естен та Д Ж. Моне, зробили все, щоб нівелювати ці ініціативи [18, с. 11-113].

Нарешті, надзвичайно важливим чинником, який спричинив відхилення французьких національних лідерів від обраної стратегії, а інколи й переростання режиму національної диктатури в елементи антинаціональної тиранії, була вкрай несприятлива міжнародна ситуація. Йдеться передусім про антикреативну спрямованість загальносвітового тренду, пов’язаного з стадіально-цивілізаційним занепадом класичного капіталізму, що призвів до виникнення тоталітаризму — не тільки етатистського типу (нацистського і радянського), а й антиутопічного «одномірно-ліберального» [20, с. 37-41, 42-50].

При цьому військовий і економічний потенціал, який могли акумулювати французькі національні лідери для вирішення цього надзавдання, завжди був принципово неспівмірний з тими зовнішніми і внутрішніми реакційними силами, які намагались нав’язати Франції і всій Європі модель напівпериферійного неоколоніального статусу військово і фінансово контрольованих ззовні за допомогою компрадорських колоніальних адміністрацій. Адже за Наполеона Франція вступила в конфлікт не тільки з Британією — тогочасним лідером експорту капіталу з метою отримання лихварського надприбутку, — а й з коаліцією фінансового залежних від неї тиранічно-плутократичних хронічно економічно відсталих напівперифейних європейських імперій, першу скрипку серед яких аж до свого розпаду грала Росія — «жандарм Європи» [20, с. 49-50; 23, с. 222-227].

Отже проблема війни на два фронти в боротьбі за національну незалежність спочатку виникла не у Німеччини, а саме у Франції. Як відомо, усі спроби Наполеона Бонапарта, який потрапив між молотом фінансової могутності Британії і ковадлом безмежних людських ресурсів напівазійської Росії, заключити союз з останньою проти Британії закінчились невдало. Зазнали поразки і його намагання замирення з австрійськими Габсбургами шляхом перетворення республіки на імперську спадкову монархію.

Усвідомленням Луї Наполеоном тієї ж проблеми невідповідності ресурсів країни потенційним загрозам коаліції європейських периферійних перманентно стагнуючих імперських утворів можна пояснити і його намагання активно економічно співпрацювати з Британією, а також загравання з Росією, союз з якою було зруйновано підтримкою імператором національної незалежності Італії і Польщі. Але племінник великого Бонапарта також не зміг утримати баланс між мобілізаційною президентською і реакційно тиранічною моделлю влади.

До речі, на наш погляд, ініціативи Наполеона ІІІ з експансії в Латинській Америці не можна звести лише до його авантюризму і прагнення вибити з Мексики французькі борги. Йдеться про невдалу спробу реалізації своєї місії поширення модерного націоналізму (пізніше на Латинську Америку і Рух неприєднання, як противагу «двом гегемоніям», зробить ставку де Голль).

Нарешті, тими ж мотивами обумовлені дипломатичні маневри де Голля у його пошуках «третього шляху», адже йому довелось мати справу вже з антинаціональною фінансово-паразитичною формою глобалізму — «фінансовим імперіалізмом» або ж «ринковим фундаменталізмом» з одного боку та радянською Росією — з іншого, граючи на непримиренному конфлікті між фінансизмом та космополітичними комунізмом, що однаково прагнули світового панування [19,с.331].

Досвід французького державотворення для України

Існує нагальна потреба, враховуючи паралелі з французькою історією, переосмислити стадіально-цивілізаційні виміри історії української. Зокрема, подібно до французького католицизму (який пізніше Наполеон Бонапарт оголосив релігією «переважної більшості французького народу»), українське православ’я пройшло період потужної ренесансної і реформаційної модернізації, в тому числі і контрреформаційного типу. Причому ці процеси були нерозривно пов’язані з активним модерним націотворенням. Українське православ’я та греко-католицтво, що перебували під потужним контрреформаційним неокатолицьким впливом, на відміну від російської православної традиції, фактично відіграло роль каталізатора процесу становлення української політичної нації.

Наша державницька традиція, подібно до Франції, формувалася під впливом єзуїтської моделі національного авторитаризму, найбільш яскравим і послівним ідеологом якої виступили Ф. Прокопович, масштаб фігури якого і погляди цілком зіставні з Ж. Боденом. Тому, зокрема, всі розмови, про те, що, мовляв, українці за своїми характером — демократи-конституціоналісти, і посилання на конституцію П. Орлика (яка насправді має виразні аристократично-корпоративні характеристики) просто не відповідають реаліям. Тим більше глибоко хибними є твердження про принципову антидержавність українського етносу і його нездатність до національної консолідації модерного типу [22, с. 389-393].

В оцінці доби модерного націотворення в Україні це повинно втілитись у припиненні ідеалізації як державницької моделі Центральної Ради та Директорії, так і гетьманату П. Скоропадського. Насправді, подібно до французької інтелектуальної історії, найбільш видатні соціально-національні мислителі України як державницького, так і громадівського спрямування тяжіли до діалектичного синтезу патріотично забарвлених авторитаризму і спільнотності на ґрунті оптимального для швидкої модернізації і в наш час корпоративно-солідаристського суспільного ладу [22, с. 394-396].

Також важливо врахувати, що, попри всю концептуальну відмінність, монархістом Ш. Моррасом, консерватором Г. Лебоном, соціалістом-утопістом А. Сен-Сімоном (ідеї якого лежали в основі реформ Наполеону ІІІ), основоположником соціології О. Контом, соціальним католиком і традиціоналістом Е. Дюркгаймом, відомими теоретиками французького солідаризму Л. Буржуа, А. Жідом і Ш. Рістом були розроблені типологічно споріднені концепції реформування суспільного ладу, які дали великий позитивний ефект, і сьогодні, на тлі безуспішних спроб подолати світову економічну кризу, залишаються актуальними як ніколи.

Відповідно, попри традицію протиставлення української народницької і державницької думки, між «націократією» М. Сціборського, «класократією» В. Липинскього, «національним солідаризмом» Й. Бойдуника, «громадівством» і «етичним, народницьким, християнським соціалізмом» М. Драгоманова, М. Грушевського, І. Франка, «комунітаризмом» М. Бердяєва «колектократією» В. Винниченка також існує базовий системний зв’язок, обумовлений спільним розумінням національної консолідації як основного каталізатора соціально-економічного, політичного і духовного розвитку.

Більше того, необхідно врахувати, що «інтегральний націоналіст» Ш. Моррас в останній, написаній вже у в’язниці, книзі «Майбутнє французького націоналізму» (1950) справедливо вбачає головне гальмо соціально-економічного розвитку людства у світовому колоніально-лихварському паразитизмі, а близький до національного солідаризму Е. Муньє ще в 1935 році писав: «нині лихварство використовує різноманітні наукові досягнення…, щоб рухати гроші, що стали відокремленою економічною функцією. …Це справжній паразитизм, який не знає жодних кордонів» [10, с. 142]. Подібно до цього послідовник Морраса В. Липинський зазначає вкрай небезпечну для національного розвитку роль «золотих мішків», «міжнародного анонімного капіталу», а типологічно споріднений саме з французьким солідаризмом основоположник «конкордизму» (дослівно з французької — «узгодження») В. Винниченко у знаменитому «Маніфесті борцям за визволення» (1952) пише про небезпеку для української незалежності не тільки радянського, а й американського імперіалізму. Пізніше цю тезу майже дослівно повторюватиме де Голль [7, с. 152-153], який, на протилежність до України, яка відмовилась від ядерної зброї заради фіктивних гарантій безпеки, зробив свою державу ядерною.

Дуже важливою є теорія і практика французького націоналізму в усвідомленні принципової залежності реалізації будь-яких антикризових моделей влади і економіки від рівня національної консолідації і свідомості громадян, яка є необхідною передумовою в повному сенсі самовідданої праці. Виходячи з цього, нескінченні теревені в українських ЗМІ щодо необхідності форсування якихось реформ нічого не варті за ситуації стрімкої втрати не тільки національної, а й етнічної ідентичності і менталітету як титульного українського етносу, так і російської та інших національних меншин. Це ж саме, на жаль, стосується і сучасних європейських країн, включаючи і Францію.

Якщо ж серйозно говорити про наші євроінтеграційні прагнення і перспективи, то потрібно давати собі звіт, що на тлі стрімко наростаючої кризи ЄС, безумовно, необхідною є модернізація Євросоюзу на основі принципів Європи Вітчизн, яку відстоював де Голль, котрий справедливо ув’язував процес інтеграції Європи з принциповою зміною нинішнього загальносвітового стадіально-формаційного тренду. І в цьому плані стрімке зростання національних рухів в ЄС, і насамперед у Франції, не можна оцінювати лише як «праворадикальний екстремізм» [18, с. 115-118]). Украй актуальним залишається запровадження базових концептуальних засад саме деголлівського типу президенталізму авторитарно-націоналістичного типу як справді мобілізаційного антикризового типу влади, яка не має нічого спільного з нашою п’ятнадцятирічною «політичною реформою» [17, с. 19].

Нарешті, не можна ігнорувати і потенційні загрози, обумовлені все більш масштабною імміграцією до ЄС, а в перспективі — й до України, фундаменталістськи налаштованих потоків мігрантів з агресивно-споживацькими настроями. Сьогодні в постдеголлівський Франції ведуться активні дискусії щодо оптимальних шляхів вирішення цієї вже загальноєвропейської проблеми. Суперечки точаться між прихильниками так званого асиміляційного і інтеграційного підходів, обидва з яких фактично є нічим іншим як капітуляцією перед етноцентризмом, що руйнує національну єдність у країні, яка створила класичну модель держави-нації (14, с. 15-89). Адже вирішення проблеми полягає не в створенні механізму дозування несумісної з європейською світською і секуляризованою ідентичністю навали (до чого закликав у відомій книзі «Французи: роздуми про долю народу» В.-Ж. д’Естен), а у відновленні в державі суспільного ладу національно-мобілізаційного і водночас інноваційного типу на основі фактичного відродження гранично занепалої французької нації. Тільки це дозволить і радикально підвищити продуктивність праці, і докорінно змінити демографічну ситуацію, забезпечивши зростання титульного французького етносу (хочу нагадати, що за часів деголлівських реформ населення країни після довгого періоду депопуляції, яка почалась ще в ХІХ столітті, зросло на 5,5 млн. осіб).

Важливо зазначити, що проблема національної консолідації як необхідної передумови успішних реформ не тільки не розв’язана, а, на превеликий жаль, все ще навіть адекватно не поставлена, незважаючи на катастрофічний стан, в якому знаходиться сьогодні Україна.

Источник: Контраст

Використана література та джерела:

1. Dansette A. Le Second Empire. Naissance de la France moderne. P.: Hachette, 1976. — 399 p.

2. Desternes S., Chandey H. Napoléon III, homme du XX siecle. P.: Hachette, 1961. — 274p.

3. Bodin J. Les six livres de la République. — Р., 1583.http://classiques.uqac.ca/classiques/bodin_jean/six_livres_republique/bodin_six_livres_republique.pdf[вільний режим доступу].

4. Choisel F. Bonapartisme et gaullisme. — Paris: Albatros, 1987. — 301p.

5. Арендт Х. Джерела тоталітаризму. — К.: Дух і літера, 2002. — 539 с.

6. Боден Ж. Метод лёгкого познания истории. — М.: Наука, 2000. — 412 с.

7. Голль Ш., де. Мемуары надежд. 1958-1962. — М.: Прогресс, 2000. — 340 с.

8. Классический французский либерализм: Сборник. — М.: РОССПЭН, 2000. — 592 с.

9. Мере Ж. Принцип суверенітету. Історія та основи новітньої влади. — Львів: Кальварія, 2003. — 216 с.

10. Мунье Э. Манифест персонализма — М.: Республика, 1999. — 559с.

11. Смирнов А. Империя Наполеона III. — М.: Эксмо, 2003. — 288 с.

12. Суверенитет. Трансформация понятий и практик: монография // Под ред. М.В. Ильина, И.В. Кудряшовой. — М.: МГИМО-Университет, 2008. — 208 с.

13. Травин Д. Европейская модернизация. В 2 кн. Кн. 1. — М.: АСТ; СПБ: Terra Fantastica, 2004. — 665 с.

14. Уильямс Ч. Последний великий француз. Жизнь генерала де Голля. — М.: АСТ; ЗАО НПП «Ермак», 2003. — 606 с.

15. Франция. В поисках новых путей. — М.: Издательство «Весь Мир», 2007 — 624 с.

16. Черкасов П.П. Наполеон III — император французов // Новая и новейшая история. — 2012. — № 3. — С. 197-216.

17. Шморгун О. Євроатлантичні моделі президенталізму і демократизація української влади: політологічний вимір // США і світ ХХ століття. — К.: Центр вільної преси, 2013. — С. 315-331.

18. Шморгун О. Європейська національна політика як елемент геополітики //Філософія фінансової цивілізації:людина в світі грошей. К.: ДВНЗ «Універсітет банківської справи», 2016. — С. 109-119.

19. Шморгун А. Национально-корпоративный авторитаризм: Шарль де Голль // Цивилизационные модели современности и их исторические корни. — К.: Наук. думка, 2002. — С. 321-332.

20. Шморгун О. Перша світова війна: причини і наслідки у геостратегічному вимірі // Перша світова Війна: історичні долі держав і народів (До l00 річчя від початку Першої світової війни) — К.: ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України». — 2015. — С. 36-53.

21. Шморгун О. Проблеми геополітичного структурування Європейського Союзу: підсумки та перспективи. // Сучасна українська політика: політики і політологи про неї. — Спецвипуск: Європейська перспектива. — К.: Український центр політичного менеджменту, 2009. — С. 199-204.

22. Шморгун О. Солідаристсько-корпоративна парадигма антикризового розвитку України // Культурно-цивілізаційний простір Європи і Україна: особливості становлення та сучасні тенденції розвитку. К.: Інститут європейських досліджень НАНУ, 2010. — С. 389-403.

23. Шморгун О. Цивілізаційна сутність епохи бонапартизму та історичний шанс альтернативного розвитку Російської імперії // Вітчізняна війна 1812 року в контексті поступу всесвітньої історії. — К.: Фенікс, 2013. — С. 207-235.

24. Шморгун О. Співвідношення легальності та легітимності в сучасних трансформаційних процесах. «Третя хвиля» демократизації на теренах Євразії: досвід новітньої історії та виклики сучасності. Збірник наукових праць / Заг. ред. П.М. Рудякова — К.: Вид-во«Фенікс», 2015. — С. 52-63.