Чи потрібні нашій державі українці-заробітчани?

Яким чином державні органи можуть долати проблему витоку трудових ресурсів з України за кордон, не знаючи навіть точної цифри українців-мігрантів, працевлаштованих там офіційно?  І тому не дивно, що наша держава повністю відсторонилася від своїх громадян, які в основному працюють за кордоном нелегально, а тому – є повністю безправними.

            Трудова міграція з України: статистика шокує

За різними даними, поза межами країни працює від чотирьох до восьми мільйонів українців. Остання цифра – це кількість населення Австрії або Ізраїлю. Недавно з’явилися підрахунки, що кожної хвилини нашу країну полишає двоє громадян.

Цифри щодо втрат Україною трудового ресурсу подекуди вагомо різняться: частина людей за кордоном працює постійно протягом багатьох років; дехто наймається на річний термін; значна частка українців працює винятково на сезонних роботах у сільському господарстві. За цьогорічними даними Центру економічної стратегії, близько 4 млн. українців або 16 % працездатного населення країни є трудовими мігрантами. Причому, одномоментно за межами України може перебувати приблизно 2,6-2,7 млн. осіб. Думаю, це – мінімальні цифри, від яких варто відштовхуватися.

Водночас, офіційних даних, які б наближалися до реальних, знайти практично неможливо. Міністр соцполітики України Віталій Рева говорить про 3,2 млн. українців, котрі працюють за кордоном на постійній основі. Але чи правдива ця цифра, зважаючи на дані, нещодавно оприлюднені міністром закордонних справ Польщі Яцеком Чапутовичем? За його словами, у Польщі працюють близько 2 мільйонів українців.  Але ж є іще Росія, Італія, Литва й інші країни, де працюють наші співвітчизники. Так, за даними агенції “Bloomberg”, більш як 1 млн. українців емігрували з 2015 по 2017 рр. на заробітки за кордон. Зокрема, — до Польщі (507 тис. осіб), Росії (343 тис.), Італії (147 тис.), Чехії (122 тис.), США (23 тис.) і Білорусі (22 тис.). Отже, статистика від Мінсоцполітики дуже слабо кореспондується з реаліями.

Чому втрата трудових ресурсів для влади — «нормальний процес»?

Державні органи зовсім не квапляться озвучувати реальні цифри міграції, оскільки останні свідчитимуть далеко не на користь влади. Застій в економіці, критично низькі заробітні плати, вкрай незадовільні соціальні гарантії – це все те, що керманичі держави з року в рік не збираються покращувати. Адже, з бідного й упослідженого населення можна максимально витягувати останні соки, отримуючи «космічні» гешефти. Відповідно, українці голосують за таку владу «ногами», мігруючи в країни з набагато вищими і гідними зарплатами та соціальними стандартами.

При цьому владі, скоріше за все, вигідний такий стан речей. Ще б пак: по-перше, мігранти щороку переказують в Україну близько 6,5 млрд. доларів (втричі більше, ніж довгоочікуваний урядом транш МВФ), тим самим рятуючи українську економіку від фінансового колапсу. По-друге ж, дуже вигідно маніпулювати цими «мертвими душами» на виборах.

На мій погляд, це – головні причини, чому держава не розробляє ефективну стратегію щодо повернення наших мігрантів додому — шляхом залучення іноземних інвестицій, радикального спрощення податкової системи й регуляторної політики, справжньої судової реформи для захисту прав власності, а відтак – кардинального підвищення зарплат для українців і створення для них надійних соціальних гарантій.

Натомість, чуємо «дієвий рецепт» міністра Реви – мовляв, українці не будуть виїжджати на працю за кордон, якщо їм підняти зарплати, як мінімум, до 15 тисяч гривень. Себто, майже до 500 доларів США. Але ж у Польщі водій вантажівки отримує вдвічі більше! Ще раніше Президент України Петро Порошенко заявляв, що трудова міграція з України нібито є «нормальним процесом» інтеграції країни в європейський ринок праці, який проходили країни-сусіди. І не біда, що український бізнес із-за цього «нормального процесу», щороку недоотримує близько 40 млрд. грн. (найкращі фахівці виїхали за кордон)! За даними Інституту економіки і прогнозування НАН України, такий економічний «тренд» триває з 2015 року.

Замість того, щоб приваблювати українців людськими умовами праці в Україні, той же таки міністр соцполітики винайшов своєрідне «фіскальне» ноу-хау. Він вважає, що заробітчан необхідно змусити декларувати ті кошти, які вони пересилають своїм близьким в Україну. Мовляв, це – прибуток, який отримують їхні родичі. Значна ж їх частина нібито не вказує ці «доходи» при оформленні комунальних субсидій. Логіка нібито є, проте чи існує довіра наших трудових мігрантів до рідної держави та її органів? А довіри якраз і немає. Тому що всі знають: варто лишень людині задекларувати прибуток, і податкова з неї не «злізе». Саме тому, сентенція Реви й була сприйнята багатьма українцями як спроба держави повторно залізти до кишень мільйонів заробітчан.

            Нелегальні трудові мігранти: що робити із «зайвими людьми»?

Практично ніхто з наших владців-державників не переймається ще однією некомпліментарною для них цифрою: 61 % або 5 мільйонів наших громадян працювали за кордоном нелегально за останні 5 років (дані соціологічної групи «Рейтинг» за 2017 рік). Це означає, що більше половини заробітчан цілковито позбавлені конституційних та інших прав, гарантованих державою, в якій вони працюють. Їх у будь-який момент можуть заарештувати, ув’язнити чи вислати з країни, вони не мають права на медичну допомогу та інші соціальні гарантії, а головне – їх не захищає місцеве трудове законодавство. Всі вони перебувають під загрозою потрапляння в трудове рабство, а деякі з них таки стають невільниками і працюють майже безкоштовно на «хазяїна» роками.

І якщо наша держава практично не опікується своїми офіційно працевлаштованими за кордоном громадянами, то про «нелегалів» наші держоргани не хочуть чути і поготів. Чи хтось пам’ятає, щоб яке-небудь українське посольство чи консульство звітувало про звільнення із трудового рабства нашого співвітчизника, чи принаймні — про вирішення важливої проблеми, яка виникла у трудового мігранта? Навряд чи такі речі взагалі вважаються де-факто компетенцією українських дипломатичних представництв.

Дуже хотілося б у цьому контексті помилятися. Втім, мені невідомі зусилля нашої держави щодо створення умов легальної праці за кордоном для тих українців, котрі все ж таки вирішили емігрувати. Адже для цього потрібна цілеспрямована програма співпраці наших дипмісій з міністерствами закордонних справ країн-реципієнтів, координація дій між українськими та іноземними прикордонними й міграційними відомствами. Врешті-решт, Мінсоцполітики й, за необхідності, органи правопорядку мусять ретельно перевіряти легальний характер діяльності на території України всіх агентств і компаній, що надають послуги із закордонного працевлаштування, — знову ж таки, координуючи цю діяльність із посольствами відповідних країн. В цьому сенсі, видається вкрай необхідним започаткування широких просвітницьких програм для українських громадян, включаючи соціальну рекламу на телебаченні. Все це б могло ефективно попереджувати ризики й небезпеки, пов’язані з нелегальним працевлаштуванням українців за кордоном – тим паче, що досвід подібних заходів у наших партнерів із Євросоюзу є.

Втім, найголовніше – створити сприятливі економічні й фінансові умови для роботи наших співвітчизників тут, в Україні. Все це повинно перейти від порожнього стрясання повітря в практичну державну площину. Врешті-решт, якщо можновладці й олігархічний бізнес здатні підвищувати українські споживчі ціни до рівня європейських, то чому б їм не замислитися, як підняти до такого ж рівня вітчизняні зарплати і соціальні гарантії? Звісна річ, це не відбудеться автоматично та за помахом «чарівної палички», які б адміністративні рішення уряд не приймав. Тут потрібні системні законодавчі й соціально-економічні зрушення, які б створили передумови до підвищення зарплатних індексів як у державному, так і в приватному секторах. Інструменти ж відомі – це зниження неприродньо високих податків на зарплатний фонд, що сприятиме його детінізації; звуження й оптимізація бази оподаткування для підприємств, спрощення адміністрування податків, пільгові режими й фіскальні стимули для будь-якого ефективного й соціально-відповідального бізнесу, врешті-решт, розвиток міцної та ефективної  банківської сфери, яка б забезпечувала підприємства та компанії дешевими кредитами. Лише тоді державний і приватний бізнеси зможуть виплачувати працівникам гідні, «європейські» зарплати, а українська економіка щорічно зростатиме не на 3 відсотки, а на 10-15 %.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook