Притягнення вищого політичного і військового керівництва країни-агресора до міжнародної кримінальної відповідальності

4 квітня 2022 року Верховною Радою України було прийнято Постанову «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні», якою дії російських військ та російського керівництва в Україні визнаються геноцидом українського народу.

В преамбулі цієї Постанові зазначається, що акти геноциду в діях Російської Федерації проявляються, зокрема, у:

вчиненні Збройними силами Російської Федерації на тимчасово окупованих територіях України масових звірств (зокрема, в містах Буча, Ірпінь, Маріуполь, селищах міського типу Бородянка, Гостомель та багатьох інших населених пунктах на території України), що виявлялися у численних випадках вбивств, викрадення, жорстокого позбавлення свободи людей, їх катування, зґвалтування, глумління над тілами вбитих і замучених;

систематичних випадках умисного вбивства цивільного населення та умисному створенні Збройними силами Російської Федерації таких умов життя, які завдають виняткових страждань Українському народу, спрямовані на його повне або часткове знищення та, у підсумку, призводять до фізичного знищення українського населення в багатьох населених пунктах на території України, зокрема через блокаду населених пунктів, недопущення гуманітарної допомоги та перешкоджання евакуації цивільного населення, захоплення та цілеспрямоване знищення об’єктів інфраструктури, що забезпечує базові потреби людей;

примусовому переміщенні українських дітей на територію Російської Федерації та передачі їх на виховання до чужого середовища з метою знищення їхньої самоідентифікації як українців, а також у вигнанні з власних домівок та депортації тисяч цивільних осіб з числа цивільного населення України на територію Російської Федерації;

поширених випадках фізичного та психологічного насильства щодо населення України, представників українських органів державної влади та органів місцевого самоврядування, представників громадських організацій та інших місцевих активістів, журналістів, священнослужителів та інших авторитетних в українському суспільстві осіб;

системних діях Російської Федерації, спрямованих на створення умов, що розраховані на поступове знищення Українського народу через підрив економічного потенціалу та безпеки, які проявляються у знищенні об’єктів господарської інфраструктури (пошкодження зерносховищ, перешкоджання посівній кампанії, блокада морських торговельних шляхів, руйнування електро- та газотранспортної інфраструктури тощо).

Український парламент не один надав таку оцінку цим подіям. 23 березня 2022 року Сейм Польщі ухвалив резолюцію про вчинення Росією військових злочинів, злочинів проти людства та порушення прав людини на території України.

В резолюції говориться: "Сейм Республіки Польща рішуче засуджує акти тривалого насильства, воєнні злочини, злочини проти людства, акти геноциду, системні порушення прав людини та інші злочинні порушення міжнародного права, вчинені на території суверенної України збройними силами Російської Федерації разом із союзниками за наказом військових головнокомандувачів під прямим суверенітетом президента Володимира Путіна".

Далі в резолюції зазначається "Сейм Республіки Польща закликає всі держави, які визнають суверенітет, територіальну цілісність та право на самовизначення України, всіма засобами підтримати ініціювання та проведення судових розглядів у Міжнародному Суді та Міжнародному кримінальному суді, а також використовувати свої повноваження в усіх міжнародних організаціях, членами яких вони є, з метою притягнення до відповідальності Володимира Путіна, членів Ради безпеки Росії та командувачів збройними силами Російської Федерації за вчинення військових злочинів, злочинів проти людства, актів геноциду, а також системних порушень прав людини, вчинених на території суверенної України".

В резолюції про геноцид українського народу, одноголосно схваленої парламентом Естонії 21 квітня 2022 р., зазначається: «Російська Федерація здійснила у тому числі масові звірства щодо мирного населення на тимчасово окупованих територіях, особливо у містах Буча, Бородянка, Гостомель, Ірпінь та Маріуполь, та у багатьох інших населених пунктах України. Вони полягають у вбивстві, викраденні людей, депортації, позбавленні волі, тортурах, згвалтуванні, а також глумлінні над трупами»

Сойм Латвії в заяві від 21 квітня 2022 року, одноголосно визнаючи дії Російської Федерації геноцидом українського народу, проголосив: «Відзначаючи, що тактика Російської Федерації в Україні, за якої військовослужбовці збройних сил РФ бомбардують міські території, громадські центри, пасажирські вокзали та цивільну інфраструктуру, а також вбивають мирних жителів, має ознаки військових злочинів і навіть злочинів проти людства».

У заяві Палати громад парламенту Канади від 28 квітня 2022 року зазначається, "Враховуючи значну кількість явних свідчень систематичних і численних військових злочинів..., скоєних проти українців збройними силами РФ за вказівкою президента Володимира Путіна та членів російського парламенту... Палата громад Канади визнає, що Росія здійснює геноцид проти народу України".

Здавалося б, створені всі умови для притягнення винних в актах геноциду до відповідальності. Україна може здійснювати кримінальне переслідування за геноцид як за злочин, передбачений ст. 442 Кримінального кодексу України. Країни, які вже визнали, або визнають в майбутньому дії Російської Федерації геноцидом українського народу, можуть здійснювати кримінальне переслідування за його вчинення на підставі універсальної юрисдикції. Проте відкритим залишається питання про притягнення вищого політичного і військового керівництва країни-агресора до міжнародної кримінальної відповідальності. Саме в цьому питанні хотілося б розібратись.

Насамперед, слід визначитися з тим, що є геноцидом за міжнародним правом. Визначення геноциду міститься в ст. 2 Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, відповідно до якої під геноцидом розуміються наступні дії, вчинені з наміром знищити, цілком чи частково, яку-небудь національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку:

a) убивство членів такої групи;

b) заподіяння серйозних тілесних ушкоджень чи розумового розладу членам такої групи;

c) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, що розраховані на повне чи часткове фізичне її знищення;

d) міри, розраховані на запобігання дітородіння в середовищі такої групи;

e) насильницька передача дітей з однієї людської групи в іншу.

Стаття 6 Римського статуту Міжнародного кримінального суду, як, до речі, і ст. 442 Кримінального кодексу України, містить аналогічне визначення геноциду, тому окремо на ній я зупинятись не буду.

Стаття 3 Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього встановлює, що караними є наступні діяння:

a) геноцид;

b) змова з метою здійснення геноциду;

c) пряме і публічне підбурювання до здійснення геноциду;

d) замах на здійснення геноциду;

e) співучасть у геноциді.

Стаття 4 Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього передбачає, що особи, які чинять геноцид чи які-небудь інші з перерахованих у статті 3 діянь, підлягають покаранню, незалежно від того, чи є вони відповідальними по конституції правителями, посадовими чи приватними особами. Отже, навіть вищі посадові особи держави не мають імунітету від переслідування за геноцид, і з цієї точки зору вище політичне і військове керівництво країни-агресора може бути притягнуто до міжнародної кримінальної відповідальності.

Далі слід відповісти на питання – чи є український народ охоронюваною групою в розумінні Конвенції про запобігання злочину геноциду та покарання за нього та Римського статуту Міжнародного кримінального суду.

Трибунал щодо колишньої Югославії в ряді справ вказував, що окрім фізичного знищення, винищення групи як такої, також може бути здійснено за допомогою знищення ідентичності групи, оскільки, як і у разі фізичного знищення, воно веде до припинення існування групи та втрати її людством.

Як зазначає з цього приводу професор Герхард Верле з Берлінського університету ім. Гумбольдта: «Знищення соціального існування групи можливе, наприклад, за допомогою вигнання та розсіювання членів групи, за допомогою систематичного знищення усвідомлення ними існуючої між ними спільності або через знищення інтелектуального або політичного керівництва групи».

Приймаючи рішення у справі Кайішеми та Рузіндани, Друга судова палата Трибуналу по Руанді заяв6ила: “Етнічною групою є група, члени якої мають спільну мову і культуру; або група, яка відрізняє себе (самоідентифікація); або група, що ідентифікується таким чином іншими, включаючи суб'єктів злочинів (ідентифікація іншими)".

Трибунал по колишній Югославії зайняв схожу позицію: “Група” – це соціальна конструкція, і, отже, її характеристики мають визначатися з урахуванням відповідного соціоісторичного контексту. Сприйняття спільності людей як певної групи має вирішальне значення, тому що така група не піддається об'єктивному науковому визначенню. Тому для цілей класифікації групи як національної, етнічної, расової чи релігійної найбільше значення мають характеристики, на яких суб'єкти злочинів або треті особи засновують свої уявлення".

Отже, для детермінування українського народу як охоронюваної групи вирішальне значення має не його самоідентифікація, а ідентифікація його суб’єктом злочину. Давайте спробуємо встановити уявлення політичного керівництва країни-агресора про українську ідентичність та наміри щодо такої ідентичності.

Ось що пише про це Тімоті Снайдер, професор історії з Єльського університету, в своїй статті «Путін давно фантазує про світ без українців. Тепер ми бачимо, що це означає», яка вийшла 23 березня 2022 року у «The Washington Post»: «У довгому есе в липні Путін стверджував, що української нації не існує. Доповнюючи свої попередні твердження деякими новими, які він наводив як історичні, Путін написав про «єдність» росіян та українців. Захід ввів українців в оману змусивши повірити, що вони мають власну окрему ідентичність, але це можна виправити.

Путін продовжив 21 лютого, оголосивши, що російські війська увійдуть в Україну, тому що українська держава є штучною. Оскільки Україна була «повністю створена Росією», Росія мала право виправити свою помилку.

Стверджувати, що немає нації і держави, означає претендувати на право їх знищити. «Денацифікація» і «демілітаризація», ці дві цілі війни, про які Путін оголосив 24 лютого, у день початку його вторгнення, означали саме це».

Висновок, зроблений Тімоті Снайдером, ґрунтується на аналізі публікацій та публічних виступів президента країни-агресора і свідчить про те, що агресор ідентифікує український народ як росіян, які помилково претендують на власну ідентичність та державність, що необхідно припинити шляхом знищення українського народу як такого.

Отже, через таку ідентифікацію суб'єктом злочину можна зробити висновок, що в даному випадку український народ є охоронюваною групою.

Далі я хотів би зупинитися на суб'єктивній стороні геноциду. 30 стаття Римського статуту Міжнародного кримінального суду, з приводу суб’єктивної сторони зазначає наступне: якщо не передбачено інше, особа підлягає кримінальній відповідальності та покаранню за злочин, що підпадає під юрисдикцію Суду, лише у разі, якщо за ознаками, що характеризують об'єктивну сторону, він скоєний навмисно і свідомо.

Для цілей цієї статті, особа має намір у тих випадках, коли:

a) щодо діяння, ця особа збирається вчинити таке діяння;

b) щодо наслідків, ця особа збирається заподіяти це наслідок або усвідомлює, що воно настане при звичайному ході подій.

Що ж, давайте проаналізуємо, чи мало вище політичне і військове керівництво країни-агресора умисел та чи діяло воно свідомо.

В своєму зверненні 22 лютого 2022 року президент країни-агресора заявив «Ми прагнутимемо демілітаризації та денацифікації України. А також передачу суду тих, хто вчинив численні криваві злочини проти мирних жителів, у тому числі і громадян Російської Федерації».

Очевидно, що такі категорії як «демілітаризація» та «денацифікація» в даному контексті не мають жодного сенсу і є лише димовою завісою, яка прикриває справжні цілі російської військової агресії.

Отже, потрібно реконструювати справжній намір агресора, аналізуючи його конкретні дії.

Виходячи з заяв політичного та військового керівництва агресора, початкова мета була окупувати всю територію України. Вочевидь цей план не вдався, але мету окупації можна встановити через дії агресора на тих територіях, які були ним тимчасово окуповані.

Так, Збройними силами Російської Федерації на тимчасово окупованих територіях України масові звірства були вчинені в Бучі, Ірпіні, Маріуполі, Бородянці, Гостомелі та інших населених пунктах. Вчинення цих звірств саме окупантом не викликає жодного сумніву. Однак може постати питання, чи є ці злочини актом держави-агресора, чи це так би мовити приватна ініціатива тих російських військових, які безпосередньо окупували українські міста та села.

Спробуємо відповісти на це питання, аналізуючи те, що сталося в Бучі. Ми будемо аналізувати саме цей випадок, оскільки він перший сколихнув міжнародну спільноту і увійшов в історію під назвою Бучанська різанина. Я не буду зупинятися на шокуючих подробицях вчинених звірств, які є загальновідомими, однак зверну увагу на те, що відбулося після звільнення Бучі і виявлення того, що сталося.

4 квітня 2022 року українська розвідка заявила, що військовослужбовці 64-ї окремої мотострілецької бригади 35-та загальновійськової армії Сухопутних військ Російської Федерації брали участь у масових вбивствах цивільного населення у місті Буча.

Як повинно вчинити політичне та військове керівництво будь-якої країни на такі звинувачення? Очевидно, що єдиною правильною відповіддю на це є проведення неупередженого розслідування для встановлення фактів та покарання винуватців з тим, щоб відмежуватись від цих жахливих злодіянь.

Натомість російський президент 19 квітня 2022 року надав почесне звання гвардійської 64 мотострілецькій бригаді та надіслав її військовим вітальну телеграму. Як зазначено у відповідному указі "За масовий героїзм і відвагу, стійкість та мужність, виявлені особовим складом у бойових діях із захисту вітчизни та державних інтересів".

Це недвозначно вказує, що військові 64 мотострілецької бригади виконували поставлене завдання та здійснювали в Бучі те, що, на думку президента країни-агресора, є захистом вітчизни та державних інтересів. Висновок з цього можна зробити лише один - геноцид, вчинений у Бучі, не був приватною ініціативою 64 мотострілецької бригади а був актом вчиненим від імені Російської Федерації за завданням її політичного та військового керівництва.

Таким чином, політичне та військове керівництво країни-агресора діяло навмисно і свідомо, що утворює об’єктивну сторону геноциду за 30 статтею Римського статуту Міжнародного кримінального суду.

Я зупинився на тому, що сталося в Бучі, але викладене є релевантним і до інших звірств армії РФ, вчинених на інших окупованих територіях України.

Вважаю, що у будь-якої неупередженої людини немає жодного сумніву в тому, що якби агресору вдалося окупувати більше українських територій, акти геноциду поширились би і на них.

Філіп Сендс, професор права, директор Центру міжнародних судів та трибуналів Університетського коледжу Лондона та один із ініціаторів петиції щодо створення Спеціального трибуналу з покарання винних в агресії проти України, в інтерв’ю BBC 6 квітня 2022 року, коментуючи події в Україні сказав: «Ми бачили жахливі фотографії явно значної кількості вбитих мирних жителів, і за певних обставин це можна було б вважати геноцидом. Президент України Володимир Зеленський охарактеризував це як акт геноциду.

Я думаю, що він використовує цей термін у політичному, а не в строго юридичному розумінні. І я думаю, є різниця між юридичним та широким суспільним розумінням, що геноцид означає масові вбивства.

З юридичної точки зору потрібно довести намір знищити групу повністю або частково, а докази цього конкретного наміру російських військових у цьому конкретному випадку не очевидні.

Те, що зображено на знімках, безумовно, є свідченням військових злочинів і, можливо, злочинів проти людяності. Але мені здається, що це не відповідає визначенню геноциду».

За авторським задумом, ця публікація покликана зменшити розрив між політичним та юридичним розумінням того, що відбувається в Україні, і продемонструвати, що є всі підстави вести мову про геноцид в міжнародно-правовому сенсі.

Продовжуючи свої думки, професор каже: « Я брав участь у багатьох справах, пов'язаних з геноцидом, і це дуже складно довести, тому що зазвичай люди, які вбивають, не залишають після себе шматки паперу, на яких написано: "Я вчиняю цей акт вбивства, щоб знищити цю групу людей повністю або частково».

Залишається покладатися на висновки, засновані на поведінці обвинувачених, з яких випливає намір знищити групу. Однак це дуже складно.

Що ж, це дійсно складно, але не неможливо. Тим більш, що російські політики та військові на чолі зі своїм президентом заявляли та заявляють про свої наміри та дії відкрито.

В цьому ж інтерв’ю Філіп Сендс говорить, що в ієрархії міжнародного права геноцид не важчий за злочини проти людяності. Це дійсно так, але я вважаю, що незалежно від ієрархії тяжкості міжнародних злочинів, потрібно називати речі своїми іменами.

Автор- адвокат, доктор наук в галузі права.