Громадський консенсус має породити громадську альтернативу

Роговик Олексій, координатор Free Voice Information Analysis Center, для "Хвилі"

sur120

У своїй публікації «Війна та мир в Україні» Сергій Дацюк позначив небезпечну, але наявну реальність в існуванні української держави та народу. Варто абсолютно погодитися з думкою, що на цей момент на стадії фінального становлення два типи бачення майбутнього України. Ядром олігархічного бачення/консенсусу є політичний режим Порошенка та Ко (тут і Яценюк, і партнерські олігархічні групи). На противагу ньому існує розрізнений в площині структур/організацій, але єдиний у своєму баченні/прагненнях «кулак» громадянського консенсусу. І що далі ми рухаємося за часовою стрілкою, то більше стає зрозумілим, що два типи консенсусу все більше віддаляються одне від одного, а відносини між ними все більше починають набувати конфліктних форм. На жаль, це породжує загрозу значних масових заворушень, що можуть набути форми, на думку пана Сергія, «громадянської війни» в Україні.

Сьогодні більше 75% громадян України вважають, що наша держава розвивається не в тому напрямку. Очевидно, що ці 75% є інтегральною цифрою, що відображає як незгоду з внутрішньою політикою, так і з зовнішньою політикою. Саме ця незгода і є основою для потенційного конфлікту двох консенсусів.

Предметом незгоди у зовнішній політиці України безумовно є 3 ключових стовпи:

1) політика України щодо окупованого Криму;

2) політика України щодо конфлікту на сході України, Мінських домовленостей №2 та сучасних дипломатичних процесів з «врегулювання» конфлікту»;

3) загальна політика України щодо відносин з її зовнішньополітичними «партнерами», перш за все – із ключовими партнерами на Заході, а саме США, Францією та Німеччиною. Окремим пунктом тут є міжнародні організації, зокрема ЄС та МВФ.

Предметом незгоди у внутрішній політиці України безумовно є 3 ключових стовпи:

1) комплексна протидія впровадженню реформ в Україні, зокрема дерегуляції, дебюрократизації, декорупції, деконцентрації, демонополізації, деолігархізації і децентралізації;

2) множення на “0” ідеалів, вимог та уроків Революції Гідності шляхом узурпації влади та олігархічних змов/переворотів як основи політичного режиму Порошенка;

3) економічно-енергетична політика влади, зокрема, щодо загальної економічної політики, податків, тарифів та умов для ведення бізнесу.

Варто сказати, що в Україні є достатньо багато інституцій та груп, що розроблять стратегічні документи та бачення розвитку України. Серед останніх документів можна згадати колективний матеріал «Порядок денний для нового уряду», стратегічні матеріали для своїх читачів часто пропонують українські аналітичні центри/структури/організації: Реанімаційний пакет реформ, Нова країна, Хвиля, Майдан закордонних справ, Ініціатива 21 листопада, Несторівська група, Борисфен Інтел, Центр досліджень армії, конверсії та роззброєння, VoxUkraine, Дзеркало тижня, Інститут світової політики, Інститут економічних досліджень та політичних консультацій, Free Voice Information Analysis Center та інші. «Українські» стратегічні матеріали можемо спостерігати і від іноземних аналітичних структур, зокрема Atlantic Council, Stratfor, Foreign Policy, Foreign Affairs, Brookings та інші. Звичайно, що стратегічні документи намагається продукувати і держава. Як приклад тут варто згадати ту ж стратегію розвитку «Україна 2020». Коли в Україні є настільки багато аналітичного ресурсу, можна було б здивуватися тому, що Україна рухається у своїй внутрішній та зовнішній політиці настільки нестратегічно. Можна було б, якби ми не знали, як в Україні приймаються ключові рішення і наскільки невагомими для державної влади є стратегічні поради та стратегічні напрацювання аналітичних груп та кіл.

В умовах, коли представники владно-олігархічного консенсусу стають абсолютно глухими до раціональних пропозицій та конструктивних проектів рішень, необхідна зміна стратегії для громадського консенсусу. Для громадського консенсусу вже мало просто пропонувати і чекати, доки держава візьме те, що лежить у неї перед носом. З цією державною «стіною» вже давно настав час діяти іншими методами, зокрема «ламати стіну», або цю «стіну» обходити. Для такого «ламання» чи «обходу» в експертного громадянського суспільства є все, що необхідно. Соціологічні опитування різних служб із приводу різних питань внутрішньої і зовнішньої політики чітко демонструють, що більшість українців знаходяться на стороні громадського консенсусу та в опозиції до олігархічного.

Громадський консенсус не потребує жодного особливого оформлення, бо більшість народу не потребує жодного оформлення задля дотримання своїх вимог. Він, згідно з Конституцією, є носієм суверенітету і джерелом влади в Україні. Громадський консенсус потребує стратегічності свого бачення і переліку законних інструментів реалізації цього бачення, зокрема, через громадсько-політичний тиск, президентські та парламентські вибори, всенародні референдуми і т.д. І предмет незгоди з внутрішньою та зовнішньою політикою є основою для такої реалізації.

Щодо окупованого Криму, то дійсно варто визнати:

1) держава реалізує політику мовчазної згоди та здачі Криму окупантові-агресорові;

2) при цьому держава відверто імітує свою волю та діяльність щодо деокупації півострова, бо, на жаль, у питанні Криму Порошенко діє лише методом довгострокових обіцянок та гучних заяв (щодо формату Женева+);

3) при цьому держава відверто протидіє та переслідує ініціативи/представників цих ініціатив, що намагаються просувати/реалізувати реальні механізми з деокупації півострова (зокрема, стратегії з економічної, енергетичної та інших блокад Криму);

4) усе це реалізується під «дудку» західних партнерів, що зв’язували нам руки під час шансу на «відбиття» Криму, зв’язували нам руки під час спроб створити механізми з деокупації Криму, заставляють нас відправити Крим «у забуття».

Ідей, що робити з такою державно-міжнародною змовою проти інтересів України та українського народу, бракує. Саме виробленням своєї стратегічної реакції на це має зайнятися громадський консенсус. Він має виробити стратегію повернення Криму в умовах, коли держава відмовилася цю деокупацію здійснювати. Тобто потрібен альтернативний механізм повернення або «заміщення» тих, хто це повернення не бажає реалізовувати. Тут можна використати і «Стратегію повернення Криму», і інші аналітичні матеріали/напрацювання. Однак уже стійка модель повернення Криму через комплекс інструментів (успіх української держави, міжнародний дипломатичний та економічний тиск, інформаційний та військовий фактори, блокадні стратегії усіх мастей) має бути переглянута в умовах політики мовчазної згоди та здачі Криму.

Щодо окупованого Донбасу, то тут усе чітко розклав у матеріалі «Мінські домовленості – спроба аналізу підходів та намірів учасників процесу» Богдан Яременко. Ґрунтуючись на соціологічних дослідженнях, пан Богдан зазначає: «Фактично, на сьогодні склалася загрозлива ситуація, коли прийнятному для Заходу, Росії та політичного керівництва України варіанту виконання Мінських домовленостей протистоїть частина українського політичного класу за підтримки переважної більшості громадян України, які, одначе, теж не мають консолідованої програми дій». Ми можемо бачити, що Захід хоче зґвалтувати Україну, щоб змусити її на реінтеграцію Донбасу на основі виборів зараженої елементами російської агресії території з «особливим конституційним статусом». У цій ситуації візія громадського консенсусу вкладається у 3 позиції:

1) жодного «особливого статусу» Донбасу з внесенням відповідних змін до Конституції України;

2) вибори на Донбасі лише в умовах повної безпеки (тобто в умовах виведення російської зброї та найманців) і дії українських законів та суверенітету на Донбасі;

3) в іншому випадку Мінські домовленості викинути до смітника чи альтернативізувати. Тут можна скористатися «Відозвою щодо так званих Мінських домовленостей».

Оформленням цієї позиції є абсолютно справедлива і, по суті, безальтернативна ідея проведення референдуму щодо Донбасу. Цю ідею чітко концептуалізує в матеріалі «Зачем Украине нужен референдум по ЛДНР» Юрій Романенко, зокрема такими словами: «Нам потрібно легально і законно вийти з Мінського процесу таким чином, щоб Захід пискнути не зміг. А тут є тільки один шлях – народне волевиявлення. На результати референдуму Заходу нічого буде сказати. Референдум потрібен, щоб вся Україна визнала ОРДЛО окупованими територіями, щодо яких Україна не несе жодних зобов’язань. Це буде правильний результат». А далі вже можна вести нові переговори на основі власної ініціативи/переваги.

Щодо відносин із «міжнародними партнерами», то основні моменти наших претензій позначив у матеріалі «Лицемірна та подвійностандартна міжнародна підтримка України». З огляду на те, що для обох сторін (України та Заходу) співпраця є екзистенційною необхідністю, то Заходу треба припинити риторику, ніби «міжнародна підтримка» України — то якась жертва Заходу, якийсь надзвичайний крок, якесь надзусилля. Захід несе історичну відповідальність за ситуацію в Україні, і від цієї ситуації напряму залежать інтереси Заходу. Тому для Заходу підтримка України – це обов’язок, а не право. Захід зобов’язаний, згідно з Будапештським меморандумом, гарантувати нам безпеку (економічну — також). А ще нашим «партнерам» треба поставити 9 влучних питань з приводу Криму та Донбасу, що позначив у своєму матеріалі «Хто наступна? Прибиральниця з Білого дому?» Євген Рибчинський. Мені найцікавіші відповіді на ці: «Пані Нуланд, чому США, які гарантували Україні безпеку і територіальну цілісність в обмін на ядерну зброю і без’ядерній статус, палець об палець не вдарили, аби забезпечити нашій державі недоторканість кордонів і територіальну цілісність? Де офіційна заява президента Обами з приводу невиконання США своїх зобов’язань у рамках Будапештського меморандуму 1994 року? Чому питання Криму навіть не стоїть на порядку денному переговорів президента Обами з європейськими колегами?».

Щодо незгоди у внутрішній політиці України, то скрутну ситуацію з множенням на “0” ідеалів, вимог та уроків Революції Гідності описав у матеріалі «Клінічна смерть» Революції Гідності». Після виходу цього матеріалу ситуація погіршилася ще більше. Відбулося повалення конституційного ладу та державно-олігархічний переворот. При цьому всьому Президент України продовжує вважати, що в державі все нормально, усе законно, що ми реформуємося за планом. Усе це – при тривалій узурпації влади, провалі всіх ключових реформ, погіршенні соціально-економічних умов життя українців (після підвищення тарифів на газ у тому числі). Захід же продовжує розігрувати «циркове шоу» зі збереження чинного режиму Порошенка, тобто «центральної проблеми» в Україні. Як здійснити всупереч волі влади дерегуляцію, дебюрократизацію, декорупцію, деконцентрацію, демонополізацію, деолігархізацію і децентралізацію? Як протидіяти режиму олігархічного перевороту? Відповіддю на питання можна здобути Нобелівську премію миру. У сучасних умовах інструменти впливу громадського консенсусу на курс держави обмежені чи майже заблоковані.

Що ми можемо зробити задля перемоги громадського консенсусу над олігархічним? Ми можемо:

1) усвідомити, що на сьогодні лінія конфлікту в Україні проходить між громадським та олігархічним консенсусом;

2) задля уникнення війни з Росією чи кровопролитної революції кожному необхідно докласти зусиль задля перемоги громадського консенсусу;

3) задля перемоги громадського консенсусу необхідна єдність цього консенсусу та його наповненість розумінням своїх цілей та інструментів дії;

4) серед основних цілей громадського консенсусу є вирішення питань внутрішньої та зовнішньої політики, що є предметом незгоди;

5) питання внутрішньої політики можна вирішити шляхом: а) посилення всезагального громадського тиску на державну владу, б) сприяння проведенню в Україні дострокових виборів з метою перезавантаження влади (те, що це не загрожує Україні реваншем «регіоналів», підтверджує аналіз соціології), в) створення політичних проектів/партій з метою заміщення дійсного прогнилого політичного класу (ці процеси вже можемо спостерігати в контексті останніх заяв Сакварелідзе та «Нової країни»);

6) питання зовнішньої політики можна вирішити шляхом: а) вибудовування нових рівноправних міжнародних відносин із західними партнерами, б) вироблення оновленої стратегії деокупації Криму в умовах «імпотенції держави», в) ініціювання підготовчої кампанії та всеукраїнського референдуму з приводу Донбасу, г) чітко визначитися з міжнародно-правовою кваліфікацією реальності в Криму та на Донбасі, д) активізувати національну та міжнародну діяльність із метою реалізації «Стратегії ефективного «путіноусунення», тобто сприяння усунення від влади джерела агресії, а саме Володимира Путіна.




Комментирование закрыто.