Війна по-путінськи: бий Україну, щоб Захід боявся

Тарас Шотік, для "Хвилі"

Путин 2

За останні пів року у мережі зявилися десятки версій щодо причин та перспектив україно-російської війни. Деякі із них претендують на достовірність, деякі – містифікація чи видавання бажаного за дійсне. Проблема багатьох версій у тому, що згідно з ними, у діях Росії не простежується логіка, а Путін часто суперечить елементарному здоровому глузду. У цій статті ми лише спробуємо холоднокровно проаналізувати факти і дати їм пояснення.

І. Чому?

Це гірше, ніж злочин – це помилка (Талейран, французький політик 18-19 ст. ).

Путін, судячи із багатьох його висловлювань (шукайте у мережі промови Путіна на міжнародних форумах за останні роки), абсолютно переконаний у всесильності США і причетності ЦРУ до чи не усіх процесів у світі. Так, він вже неодноразово заявляв про інспірування «арабської весни» США – і це при тому, що Мубарак був безапеляційним союзником США, а Каддафі ніколи не був настільки лояльним до Заходу, як на момент повстання у Лівії. Так, інтереси багатьох розвідок світу зав’язані на Сирії, але вважати, що без соціальної бази і ряду критичних внутрішніх протиріч, повстання мало шанси стати таким масштабним, просто абсурдно.

Виходячи із цих фактів, саме крізь призму «всесильності ЦРУ» Путін сприймав і події в Україні. Зверніть увагу на його промови періоду Євромайдану щодо неприпустимості втручання з боку США та ЄС у внутрішню політику України – вони звучали цілком щиро, яке б здивування у нас тоді не викликали. Вінцем усього стало недотримання (на думку Кремля) урядами західних країн умов договору між Януковичем та опозицією (того самого, який не став підписувати представник Росії).

Найбільш імовірно, це стало наслідком політики «будь що буде, аби не рвануло», яку провадив Захід щодо революційної України, згідно якої треба сприймати реальну повістку дня, не граючись в ідеології. При цьому слід пам’ятати, що правління Януковича, в цілому, влаштовувало Захід – компанії із США підписали вигідні контракти на розробку родовищ сланцевого газу, ЄС влаштовувала стабільність України при її економічній безперспективності (бо ж кому потрібен конкурент?), тим більше, в Євросоюз нас відверто ніколи й не кликали, тож однією проблемою для ЄС було б менше.

Проте в картині світу Путіна це постало як агресія Заходу (читай: США), який намагається вторгнутися в сферу «природних» інтересів Росії (саме сферою власних інтересів Україну вважають у Кремлі, про що не соромляться говорити).

Все, що відбулося після цього, не втрачає зв’язності та внутрішньої логіки лише в рамках тої парадигми, яку ми пропонуємо. Отож:

1) окупація Криму. Пріоритет №1 для Росії – убезпечити базу флоту, Севастополь. Не думаю, що Путін надто перебільшує, коли говорить, що очікував побачити найближчим часом у Криму кораблі НАТО. Схоже, він вірить у те, що це було реальним.

2) відмова вести будь які переговори із Україною, визнавати уряд (тоді й з’являється термін «хунта»). Логіка наступна – з точки зору Путіна, США мають віддати Україну, контроль за якою вони у нього відібрали, отож, домовлятися треба не з «маріонетками Заходу» типу Яценюка чи Турчинова, а із самими Сполученими Штатами. Подібною логікою керуються наші очільники, відмовляючись від діалогу із представниками самопроголошених «республік». З точки зору Путіна, ми – навіть не пішка, а клітинка на шахівниці.

3) Обама відверто не розуміє, чого від нього хочуть і як він взагалі може віддати те, чого не брав. З іншого боку, адміністрація нинішніх США, якою б лівою за політичними поглядами не була, не може не розуміти, що конфлікт між Росією та Україною (як і будь яке протистояння в Європі) лише на користь інтересам Америки – центральноєвропейські держави ще тісніше консолідуються навколо США, політики із Західної Європи, які є противниками зближення із Росією, отримують додаткові козирі на виборах, НАТО (де США безапеляційний лідер) знову набуває актуальності. Як результат – перші санкції носять характер відверто декларативний, без серйозних наслідків. Жертву (путінський режим) потрохи заманюють на бойню – ілюзією незначності покарання, відсутністю жорстких реакцій, слабкістю приманки (Україні допомагають лише про людське око, ніякої зброї не надходить).

4) Тиск з боку Росії зростає – нарощуючи ескалацію на Сході країни, Путін насправді шантажує ЄС війною на його кордонах, змушуючи піти врозріз із інтересами США. Тут вже здогадка з нашого боку, але виглядає на те, що Путін очікував посіяти розкол між ЄС та США, сподіваючись, що Європа займе позицію, як у 38-му щодо Гітлера – замирити агресора за всяку ціну.

5) Збитий «Boeing» не просто так змусив Путіна посеред ночі виступати по ТБ із страшенно схвильованим обличчям – він повністю сплутав йому карти. Стало очевидно, що суспільна думка, яка до цього на Заході коливалась між «та ну її, цю Україну! Це взагалі де?» і бажанням допомогти, неминуче схилиться до другого варіанту. Політики-яструби на Заході отримають жирний козир (найсвіжіший приклад – прем’єр Австралії). Риторика на підтримку Росії стане просто непристойною. Так, власне, і сталося.

6) Порошенко наполягає на своєму рішенні силовим методом вирішувати конфлікт – як наслідок, Росія загрузає ще більше, будучи змушена масово вводити регулярні війська. Внаслідок іловайської трагедії бойовий потенціал української армії підірвано, проте цілому світу вже все очевидно. Санкції досягають майже апогею – російськи компаніям ніде перекредитовуватись, нафта стрімко дешевшає, рубль знецінюється.

Путін ображений на Захід, який, як він вважає, його багаторазово «кидав». Саме параноїдальну картину світу російського лідера, у якій сенсом існування Заходу є знищення Росії, можна вважати головною причиною трагедії останнього року.

Колись Бісмарк сказав, що «війну виграв німецький учитель». Рано чи пізно росіяни усвідомлять, що братовбивча війна між сусідніми народами розгорілась через те, що Путін всього лиш доволі посередньо знав історію: сприймав США безапеляційно як ворога (при тому, що роль США у індустріалізації СРСР і, особливо, економічній та військовій допомозі під час Другої світової неможливо переоцінити), а також хибно трактував усі суспільні процеси крізь призму конспірології. Інакше кажучи, Путін шукає відповідей на питання «Навіщо» (трапилось те чи інше), тоді як часто-густо правильним питанням було б «Чому». Не «навіщо» Захід скинув Януковича, а ЧОМУ український народ не зміг більше терпіти пограбувань та демонстративного знущання. Путін не сприймає народ як значущий фактор історії та політики. І на цьому ризикує погоріти ще раз, цього разу всередині власної держави.

ІІ. Цілі путінської Росії:

1) не пустити НАТО до своїх кордонів.

Просування НАТО і ЄС на Захід, звісно ж, потрібне США, але, в першу чергу, для створення противаги західноєвропейцям, які час від часу норовлять проводити самостійну політику врозріз інтересам світового гегемона. Колишні країни Варшавського блоку, такі як Польща, Чехія та Румунія, маючи неподалік такого сусіда, як Росія, надають перевагу тіснішій співпраці із США, за якими реальна сила та готовність її застосовувати, аніж пацифістській «старій» Європі.

Розчленування і знищення Росії не просто не потрібне США, воно іде врозріз їх інтересам. Досить тільки згадати, як Буш-старший полум’яно агітував за збереження Союзу, — і по-своєму мав рацію, адже краще одна Імперія Зла, але керована, аніж купа республік із своїми ЗС і ядерною зброєю. Якщо б США хотіли завдати Росії воєнної поразки – зробили б це у 90-их, коли вона лежала в організаційній та фінансовій руїні. США ж надає перевагу завоюванню світу за допомогою долара, а не зброї.

2) не допустити розширення ЄС, оскільки картинка благополучної України, яка живе згідно законів, вкрай ризикована для клептокартичного режиму Путіна, оскільки викличе у рядових росіян безліч запитань до влади, а отже, й до нього особисто.

3) за можливості – раз і назавжди розвязати «український вузол», просто розділивши країну на частини. План Путіна неодноразово озвучувався придворними політологами чи кремлівськими «балакаючими головами» на кшталт Жириновського – Захід України має відійти Польщі, решта – у сферу інтересів Кремля. При цьому навряд чи Лівобереж’я планується безпосередньо приєднувати до Росії – в мріях Путіна воно має лишатися буферною зоною. Просто із української міни буде викручено проєвропейський детонатор – Західну Україну.

ІІІ. Перспективи

Цілком зрозуміло, що час грає проти Росії. Санкційна петля все щільніше затягується навколо шиї російського войовничого півня. Він все ще грізно кукурікає та подзьобує сусіда, але навряд чи ризикне і розв’яже повномасштабний наступ – зрештою, якби такі плани були, логічніше було б їх реалізовувати на початку весни, коли наша армія була небоєздатною, а країна не такою консолідованою. Якщо цього прикладу мало, ось Вам свіжіший: після Іловайська боєздатність ЗСУ була підірваною, деякі частини самовільно відходили, фронту як такого вже не було. Якщо б Путін мав на меті іти далі – особливих перешкод для цього перед ним не стояло.

Всередині Росії заморозок – серйозний навіть за мірками цієї, звиклої до тоталітаризму, держави. І він лише наростатиме – що гірше житиметься просто ватніку, тим більше у цьому звинувачуватимуть «проклятий Запад» і «5-ую колону». Приклад – історія із імовірною зміною редакції «Еха Москви». Словом, історія рухається по колу: Росія вкотре напружено готується до війни із зовнішнім ворогом, а зазнає поразки через внутрішню неефективність та корупцію.

Скидається на те, що Захід вирішив приректи путінський режим – звісно, мова не про знищення Росії, але очолювати її повинен більш прагматичний та передбачуваний політик. Можна було сміятися із західних санкцій ще пару місяців тому, але зараз вже очевидно, що якщо авіаносець Америка розвернувся і пре на тебе – то це дуже серйозно.

Україна ж отримує небачену в своїй історії зовнішню підтримку – фінансову, іміджеву, політичну. Так, можна скаржитися, що цього недостатньо, але не варто забувати, що нам, взагалі-то, ніхто і нічого не зобов’язаний. Крім того, відверто лівий Обама скоро піде. І хто б його не змінив – залізна Хілларі чи будь хто із республіканців, вони будуть куди рішучішими щодо Росії. Серед величезних переваг України – скидання цивілізаційного баласту у вигляді кримчан та найбільш упоротих прихильників руськомір’я із Південно-східного Донбасу. Якби вони голосували – екс-регіонали набрали б куди більше нинішніх 10%, а КПУ 100% пролізло б до ВР. Ви все ще вважаєте ілюзорну єдність «кентавра» на ім’я Україна аж такою важливою?

Не хотілося б повторювати банальностей, проте збудувати правову, економічно та соціально ефективну українську державу за нас ніхто не в силах – ані США, ані ЄС. І тільки благополучна і цвітуча Україна здатна буде не тільки опиратися агресії «братньої» Росії, а й стати якщо не самостійним гравцем за Великою Шахівницею, то хоча б дорости до ролі фігури, співвідносної із сучасною Польщею. Бо поки що не МИ вирішуємо долю держави, а ЗА НАС вирішують. І для того, щоб наш дім на імя Україна встояв, він не повинен бути розділений всередині себе.

Швидше за все, у нас попереду чимало потрясінь і проблем – і зміна політичної еліти (і ще не факт, що мирна), і люстрація (масова і «по-дорослому», а не декларативна, як зараз). Цілком зрозуміло (за величезних боргів і неефективної державної та економічної систем), що найближчі 5-10 років будуть вкрай важкими. Проте, ми маємо реальний шанс. І прийдешні покоління не пробачать, якщо ми його змарнуємо.




Комментирование закрыто.