Україна, геополітика та енергоефективність

Сінченко Дмитро, для "Хвилі"

электроэнергия

Україна демонструє стабільне зменшення споживання енергії і поліпшення власної енергоефективності. Проте світова тенденція, на жаль, зворотна. Так, Китай, Індія, Росія та деякі інші держави з року в рік збільшують споживання енергії, погіршують свій індекс енергоефективності, і нівелюють зусилля розвинених держав зі зменшення негативного впливу людини на оточуюче середовище.

Розвинені держави, які здійснюють найбільший вплив на оточуюче середовище (США, Німеччина, Франція, Сполучене Королівство тощо), хоч і демонструють тенденцію до поступового підвищення енергоефективності та зменшення енергоспоживання, проте не готові до радикального зменшення викидів.

Це призводить до стабільного зростання середньої температури – тобто, до глобального потепління.

У той же час, світ знаходиться на порозі нового глобального конфлікту, що вже вилилось в існування кількох гарячих точок на карті світу.

Основна частина

З огляду на статистичні дані, Україна демонструє стабільне зменшення споживання енергії (кг рідкого палива в еквіваленті на душу населення) з 2,95 у 2007 році до 2,55 у 2013-му. Споживання нафти в тис. барелях за день у 2009 році склало 348, а у 2014 зменшилось до 255.

Всі ці фактори впливають на поліпшення індексу енергоефективності. Наша країна за два роки спромоглась піднятись у світовому рейтингу енергоефективності з 95-ї на 44-у позицію. Цей факт став наслідком багатьох факторів. По-перше, через військово-політичний конфлікт з Росією, по-друге, через складну економічну ситуацію, нам довелось зробити акцент на зменшенні споживання енергії.

Україна з населенням більше ніж 45 млн. займала у 2013р. 22 місце серед найбільших світових виробників вуглецю. У 2013 р. Україна виробила 74 метри кубічних тон вуглецю. З моменту отримання незалежності об’єм діоксиду вуглецю, що виробляється в Україні різко скоротився, об’єм викидів на душу населення впав з 3,39 метричних тон (показник 1992р.) до 1,98 (або 88 228 тис.куб.тон вуглецю, показник 2008р.) а потім до 1,64 метричних тон (73 930 тис.куб.тон вуглецю, показник 2013 р).

В той же час, показник Китаю зріс майже вдвічі – із 1917621 тис.куб.тон вуглецю (показник 2008р.), до 2795054 тис.куб.тон вуглецю (показник 2013р.).

Найцікавішим є те, що далеко не всі країни прикладають зусиль до зростання власної енергоефективності. Передусім це стосується Китаю. Ця країна постійно нарощує темпи виробництва, проте не вельми турбується про його безпечність для навколишнього середовища. Це відбувається попри обіцянки приєднатись до боротьби з глобальним потеплінням та зменшувати викиди.

Загалом у світі існує тенденція до зростання енергоспоживання з 1,80 у 2007-му році до 1,87 у 2013-му.

Ситуація, коли частина країн зменшує свої шкідливі викиди, збільшує власну енергоефективність і сприяє тому, щоб сповільнити і, зрештою, зупинити процеси глобального потепління, а інша частина зводитиме ці зусилля нанівець, призведе до того, що негативні наслідки від зміни клімату триватимуть.

В той же час, країни, що намагатимуться їм запобігти, сповільнюватимуть свій економічний розвиток, а країни, що йому сприятимуть – прискорюватимуть. Зрештою, ми зможемо отримати новий розподіл світу на два полюси – не за економічними та ідеологічними моделями, як це було під час існування «холодної війни» між країнами Варшавського договору та НАТО, а за відповідальністю перед людством та планетою.

Будь-які прогнози на довгострокову перспективу можливі у разі збереження стабільного розвитку світової економіки. Проте наростання військово-політичної нестабільності одразу в кількох регіонах світу зводить правдивість прогнозів до мінімуму. Отже, проблема глобального потепління – це проблема розуміння чи нерозуміння глибини загрози з боку політичних лідерів.

Світ не зможе бути заручником безвідповідальності керівництва котроїсь із країн, нехай навіть з великими площами, ресурсами та населенням, як Китай, Індія чи Росія. Їх діяльність – це виклик усьому цивілізованому людству. Задача таких країн – досягнути більшого економічного і політичного впливу у світі, ніж країни Великої сімки. Це неминуче призведе до конфлікту.

Сторони конфлікту вже сьогодні починають виділятись. З одного боку – це країни «демократичного табору», що входять до Великої сімки, НАТО та ЄС, з іншого – країни «тоталітарних режимів», що входять до БРІКС, Шанхайського договору та Митного союзу.

Розвиток подій може мати кілька шляхів:

  1. Глобальний військовий конфлікт
  2. Досягнення дипломатичного компромісу
  3. Економічна і політична ізоляція з боку розвинених країн
  4. Зміна політичних режимів у країнах-сторонах конфлікту

Глобальний військовий конфлікт – це найгірше, що може статись. У підсумку він може призвести до використання ядерної зброї і знищення всього живого на землі. Звісно, він призведе і до зупинки шкідливих виробництв, проте екології буде завдано непоправної шкоди.

Однак, цей сценарій є одним із найменш імовірних.

Досягнення дипломатичного компромісу між ворогуючими таборами є ще менш вірогідним варіантом виходу з кризи. Дипломатія не здатна вирішити причин, які змушують лідерів недемократичних режимів боротись за світове панування. Будь-які компроміси ними сприймаються як слабкість з боку супротивника та сигнал для подальшого наступу. Чим довше триватимуть спроби досягнути домовленостей, тим глибшим ставатиме проблема.

До економічної і політичної ізоляції деяких країн вже сьогодні прийшли лідери Великої сімки та ЄС. Звісно, сталось це через порушення Росією недоторканності кордонів сусідньої держави. Але ці санкції сприяють також і вповільненню розвитку російської економіки, а отже – зменшенню парникових викидів. У перспективі це може стосуватись більшої кількості держав.

Проте, цей крок не тільки завдасть збитків економікам ізольованих держав, а й тим, хто їх ізолюватиме. А оскільки питання зміни політичного керівництва держав у західних країнах вирішується значно швидше і простіше, демократичні системи будуть використовуватись недемократичними країнами для підриву своїх ворогів із середини, підтримуючи популістичні та радикальні політичні сили.

Тож тут питання буде лише в тому, кому швидше вдасться змінити режим – демократам у тоталітарних державах, шляхом мирних революцій або громадянських чи національно-визвольних воєн, чи навпаки, шляхом демократичних виборів у демократичних країнах…

Висновки

Найбільш доцільний шлях для подолання глобального потепління – це зміна політичних режимів у провідних економіках світу на більш відповідальні і створення нового формату світової безпеки, в якому б світові лідери більш відповідально ставились до проблем екології.




Комментирование закрыто.