Юрій Романенко відкриває свій моноефір особистою трагедією, яка стала відправною точкою для глибокого аналізу соціального розпаду українського суспільства. Два дні тому сусід, що живе на тій самій вулиці понад двадцять років, в упор розстріляв із рушниці сімейного собаку — дев'ятирічного вельш-коргі на прізвисько Коржик.

Це не була випадковість чи самооборона. Людина побачила спокійно йдучого вулицею собаку, якого знали всі сусіди, побігла додому, дістала рушницю і застрелила його. Абсурдність вчинку вражає: у стрільця вдома ховається син-ухильник, будь-які юридичні наслідки загрожують розкриттям і серйозними проблемами, жодного конфлікту з господарями собаки не існувало — Романенко за понад двадцять років спільного життя по сусідству жодного разу навіть не бачив цієї людини в обличчя.

Цей випадок стає дзеркалом, у якому проявляється природа української кризи. Дружина Романенка висловлює думку, яку багато хто бояться проказати: дивлячись на дії влади й людей, іноді починаєш вірити в конспірологічні теорії про план депопуляції або перетворення України на колонію — настільки все виглядає саморуйнівним і абсурдним. Але аналітик пропонує ще моторошніше пояснення: жодної змови немає. Проблема в самих людях, у їхній внутрішній природі, у втраті базової людяності.

Романенко цитує розмову з другом, який зізнався, що йому «стало легше», коли він перестав проєктувати на оточуючих власну систему цінностей і прийняв просту істину: люди навколо «думають не так», вони «ненормальні», у них немає доброти й людяності, вони здатні на незрозумілі деструктивні дії. Це звільнення від ілюзій, позбавлення від наївної віри в те, що всі люди в глибині душі розумні й добрі. Аналітик згадує китайського філософа Хань Фейцзи, який понад 2000 років тому сформулював основу легізму: людська природа зла. Саме ця філософська передумова пояснює українську реальність краще за будь-які конспірологічні побудови.

Центральний тезис ефіру — відсутність якісної дистанції між елітами та народом в Україні. Романенко розвиває ідею, яку сформулював ще 15 років тому: трагедія країни в тому, що «народ і еліти практично невіддільні», жодної прірви між ними не існує. На відміну від західних суспільств, де класові відмінності закріплені культурно, лінгвістично, поведінково (у Британії за акцентом можна визначити не лише клас, а й район походження), українське суспільство становить собою однорідне середовище. «Бидло внизу нічим не відрізняється від бидла нагорі» — формула, що пояснює системність кризи.

Романенко детально описує поведінкові патерни цього «бидла» на локальному рівні. Той самий сусід систематично займається деструктивними діями: розстрілює з малокаліберної гвинтівки чужих корів, що пасуться на сусідньому березі річки; підпалює луг, вважаючи його своїм без будь-яких підстав; несеться на машині вулицею, де граються діти, піднімаючи хмари пилу, ігноруючи всі прохання зупинитися. Це не окремі спалахи агресії, а постійний патерн поведінки людини, яка живе в стані перманентної війни з навколишнім світом. І таких безліч на всіх рівнях соціальної ієрархії.

Аналітик простежує історичні корені катастрофи. Революція 1917 року знищила традиційні еліти, зруйнувала механізми відтворення культурних і соціальних ієрархій. Але коріння сягають ще глибше — в епоху європейської Реформації, релігійних воєн, формування «дисциплінарної держави» за Мішелем Фуко. Пострадянський простір, включаючи Росію, живе в цій спадщині розриву цивілізаційної спадкоємності, коли нове суспільство будувалося через тотальне знищення старого, без збереження хоча б частини культурного й інституційного фундаменту.

Найстрашніше в аналізі Романенка — це визнання того, що ми маємо справу не з тимчасовою політичною чи економічною кризою, а з антропологічною катастрофою. Коли людина може побачити мирно йдучого собаку, побігти додому за рушницею і застрелити його, прекрасно розуміючи наслідки, але роблячи це все одно — це свідчить про повне руйнування раціональності, емпатії, елементарних людських якостей. Коли така поведінка тиражується на всіх рівнях суспільства — від сусідських стосунків до державного управління — йдеться вже не про корекцію політики чи реформи інститутів, а про фундаментальне питання: чи можливе відновлення суспільства після такого морального колапсу?

Романенко не пропонує втішних відповідей. Його ефір — це жорстокий, але чесний діагноз. Україна переживає не кризу еліт чи системи — вона переживає кризу самого людського матеріалу, з якого складається суспільство. І поки це не буде визнано, будь-які розмови про реформи й зміни залишаться ілюзією.