Перспективи Європейського Союзу як цивілізації

Бюрократичний проект Європейського Союзу

Потім в 1957 році була Римська Угода про Європейську економічну спільноту та Євроатом. В 1965 році була створена Європейська Рада, куди входили глави держав та урядів країн членів ЄС, та Єврокомісія, вищий орган виконавчої влади, що відповідає за виконання рішень ЄС та контролює їх виконання в країнах-членах. В 1978 році була створена Європейська Валютна Система. В 1979 році були проведені перші вибори в Європейський Парламент, який має три завдання — законодавство, бюджетування та контроль за Єврокомісією. В 1985 році була заключена Шенгенська Угода про відміну паспортного та митного контролю та запровадження вільного пересування територією ЄС. В 1992 році була укладена Маастрихтська угода,яка здійснила перетворення Європейської Економічної Спільноти на Європейський Союз. В 1999 році запроваджено єдину європейську валюту євро, яка увійшла в готівковий обіг з 2002 року. В 2004 році було підписано Європейську Конституцію, яка не вступила в силу через проблеми з її ратифікацією.

В ЄС станом на 2010 рік входять: Австрія, Бельгія, Болгарія, Великобританія, Греція, Данія, Ірландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембург, Мальта, Нідерланди, Німеччина, Польща, Португалія, Румунія, Словаччина, Словенія, Угорщина, Фінляндія, Франція, Чехія, Швеція та Естонія.

Таким чином, в історії поступового створення ЄС можна бачити поступове перетворення чисто економічного союзу на союз соціально-політичний. Європейський Союз сьогодні – це 7 основних інститутів:

1) Європейська Рада, куди входять глави держав та урядів країн членів ЄС;

2) Рада Європейського Союзу, яка разом з Європейським парламентом є одним з 2-х законодавчих органів ЄС;

3) Європейська Комісія (Єврокомісія), що є вищим органом виконавчої влади Євросоюзу та відповідає за виконання рішень Європейської Ради, Ради Європейського Союзу та Європейського парламенту, дотримання законів в країнах-членах ЄС, а якщо потрібно, подає позов проти країн-членів ЄС за ті чи інші порушення;

4) Суд Європейського Союзу;

5) Європейський парламент, що має три завдання — законодавство, бюджетування та контроль за Єврокомісією;

6) Європейська рахункова палата — орган, що здійснює аудиторську перевірку бюджету ЄС та його установ;

7) Європейський Центральний Банк — центральний банк ЄС та зони євро.

На заміну неприйнятій Конституції в 2007 році була укладена Лісабонська угода, яка власне і є сьогодні основним конституційним документом ЄС. Ця угода передбачає такі цілі ЄС:

• захист громадян ЄС по всьому світу;
• економічну, соціальну та територіальну єдність;
• культурну багатоманітність;
• створення «внутрішнього ринку» і досягнення цілого ряду економічних цілей: повна зайнятість, соціальний прогрес, високий рівень захисту оточуючого середовища;
• боротьба проти дискримінації;
• соціальна справедливість;

• захист прав дітей і т.д.

Якщо подивитися на цінності та цілі ЄС, то можна побачити їх явний утилітарний характер, що потрафляє бажанням простого пересічного громадянина європейських країн, але зовсім не містить нічого такого, про що можна було б сказати, що це якесь принципово нове об’єднання з новою історичною перспективою. Населення країн-членів ЄС позитивно сприймає об’єднання допоки воно надає їм нові зручності (як от можливість подорожувати без паспортного контролю чи користуватися єдиною валютою). І це ж населення перестає розуміти вищі інтереси, коли це якимось чином обмежує їхні національні зручності.

І саме такий демонстративно-утилітарний характер Європейського Союзу зумовлює бажання інших країн, що ще не вступили в це об’єднання, доєднатися до клубу країн з високими стандартами життя. Для деяких країн-аутсайдерів вступ до ЄС також означає передоручення законодавчих та виконавчих рішень неякісних національних політичних еліт більш якісним європейським політичним елітам. Тобто, наприклад, для України Європейський Союз означає нові зручності, головна з яких це підвищення якості національної бюрократії під тиском зверху.

Для країн-аутсайдерів наддержавний європейський проект привабливий тим, що створення такої структури відбулося не як безпосередній наслідок війни чи дії харизматичних осіб, а як планомірна неквапна робота бюрократів різних країн. Головними суб’єктами цього процесу були не приватні корпорації і не громадяни, і навіть не держави як такі, бо саме тоді, коли від держав вимагалося рішення (наприклад, у питанні прийняття Конституції), вони не діяли як суб’єкти творення ЄС. Головними суб’єктами цього процесу були європейські національні бюрократії.

Сьогодні Європейський Союз це економічне та політичне об’єднання 27 держав (не країн, а саме держав), що спрямоване на регіональну інтеграцію суспільств, тобто на створення єдиного наддержавного утворення як умовно нової цивілізації. І от саме відсутність такого завдання — створення нової цивілізації — робить цей проект надзвичайно проблемним. Об’єднання заради підвищення добробуту та безпеки — це те, що декларується. А от підвищення конкурентної спроможні європейської цивілізації супроти США, Китаю та Росії, створення резервної, на противагу доларовій, валютної системи, протидія мусульманській експансії в Європу зокрема шляхом вирішення демографічних проблем — ці цілі не декларуються, але теж маються на увазі.

Маастрихтська угода цікава, зокрема, своєю бюрократичною профанацією храму в понятті „храмова структура”, що найбільше віддаляє ЄС від нової цивілізації. Адже що таке Храм? Храм це не церква і не приміщення якогось культу. Храм – це спосіб організації соціальної енергії трансцендентним чином. «Храмова структура» згідно з Маастрихтською угодою є для ЄС системною, де розуміння храму неймовірно спрощене до метафоричного уявлення про опори храму як приміщення церкви. Таких опор за цією угодою є три.

Перша опора — Європейське об’єднання вугілля та сталі, Європейська економічна спільнота та Євроатом як історично перші форми об’єднання, котрі мають підґрунтя економічної співпраці державних корпорацій, економічні та зокрема фінансові зв’язки наддержавного рівня.

Друга опора — спільна зовнішня політика та політика безпеки, що означає: 1) захист спільних цінностей у відповідності до Статуту ООН; 2) посилення безпеки ЄС; 3) збереження миру та міжнародної безпеки; 4) підвищення одноосібної ролі ЄС у визначенні єдиної зовнішньої політики; 5) створення Підрозділу по плануванню нової політики та аналізу міжнародних подій з метою завчасного попередження загроз та напрацювання рішень; 6) введення посту Високого представника з питань загальної зовнішньої політики та політики безпеки.

Третя опора — спільна політика в сфері внутрішніх справ та правосуддя. В цьому напрямку існує певне розрізнення рішень: 1) рамкові рішення (спрямовані на гармонізацію права ЄС), які вміщають загальні цілі та завдання і надають державам право самостійно обирати способи досягнення та методи реалізації; 2) рішення, що є актами індивідуального застосування; 3) спільні позиції — документи, що формулюють думки ЄС з приводу конкретної ситуації в рамках боротьби зі злочинністю.

З допомогою цих опор, розмежовуються сфери політики, які відносяться до компетенції ЄС. В рамках першої опори інститути ЄС мають визначальну роль, причому рішення приймаються «методом спільноти». Перша опора є також системостворюючою, тобто всі держави, що вступають у ЄС, стають членами спільнот першої опори. В другій та третій опорах роль інститутів ЄС мінімальна, а рішення приймаються державами-членами ЄС, тобто метод прийняття рішень є міжурядовим. Розрізнення опор дозволяє також перерозподіляти ту чи іншу тематику рішень між ними. Наприклад, в результаті Ніццької угоди 2001 року деякі питання міграції та біженців були перенесені з другої опори в першу.

Водночас, „храмова структура” ЄС не робить це об’єднання храмом. Храм як основа будь-якої цивілізації створюється винятково завдяки трансцендентній структурі, яка існує в міфології, релігії, науковій ідеології або в харизматичному вченні. Таке поняття свідчить про явний вплив на Європейський Союз Ватикану. Проте Ватикан досі лишається непублічним в процесі організації єдиної Європи. І це об’єднанню явно не на користь. Жодна, якою б вона не була всеохоплюючою, складною і ефективною, бюрократична організація на може створити стійку в історичному плані спільноту. З точки зору теперішнього часу та найближчої перспективи, бюрократичне об’єднання може мати успіх, але без трансцендентної структури в історичній перспективі воно не є стійким та надійним.

Проблемні процеси Європейського Союзу – економіка, релігія та демографія

З моменту започаткування Європейського Союзу на території його країн був створений єдиний ринок. Після створення зони євро, цей ринок почав функціонувати повноцінно. Відтак і в СОТ ЄС представлений як одна організація. По номінальному рівню ВВП економіка ЄС займає перше місце, а по паритету купівельної спроможності – друге місце в світі, тобто економіка ЄС дає 21% світового об’єму виробництва. 161 компанія ЄС знаходиться серед Fortune Global 500.

Криза, що почалася в 2008 році, дуже сильно вдарила саме по країнах ЄС. Дві країни ЄС Греція та Ірландія виявилися банкрутами. На межі банкрутства знаходяться Ісландія, Латвія, Угорщина та Румунія. В решті держав можна спостерігати великий економічний спад. Центральна та Східна Європа постраждали від кризи найбільше. Криза показала відсутність єдності в ЄС — економічний прагматизм та національний егоїзм взяли гору над євроідеалізмом та альтруїзмом об’єднання. Інакше кажучи, сильні не хочуть платити за слабких. Утилітарна основа об’єднання Європейського Союзу показала слабкі позиції саме у важкі часи.

Однак це все ж показники так званої світової глобальної економічної системи. В даному разі нас більше цікавитимуть цивілізаційні перспективи ЄС. Отже, ми розглянемо структуру інтеграції країн в ЄС, релігійну та демографічну ситуації, наукові та освітні перспективи.

Ступінь інтеграції країн в ЄС визначають три показники: членство в ЄС, членство в зоні євро (участь у спільному ринку) та участь у Шенгенській угоді. Великобританія та Ірландія підписали Шенгенську угоду на умовах обмеженого членства. Великобританія також не вступила в зону євро. Данія та Швеція через рішення референдумів також зберегли свої національні валюти. Норвегія, Ісландія та Швейцарія не є членами ЄС, однак долучені до Шенгенської угоди. Крім того, Швейцарія входить до спільного ринку завдяки двохстороннім угодам з країнами ЄС. Чорногорія та Республіка Косово не є ні членами ЄС, ні учасниками Шенгенської угоди, однак євро в цих країнах є офіційним платіжним засобом. Ліхтенштейн та Норвегія входять в спільний ринок через Європейську економічну зону. Карликові держави Європи (Андорра, Ватикан, Монако та Сан-Маріно) використовують євро і підтримують відносини з ЄС через різні угоди про кооперацію. Гренландія отримала внутрішню (в складі Данії) автономію та після референдума вийшла з ЄС в 1985 році.

Як же так сталось, що нібито очевидна вигода повного вступу до ЄС виглядає привабливою не для всіх європейських країн? Очевидно, багаті країни не хочуть ділитися з безліччю бідних, яких уже достатньо в ЄС, а криза показала, що ділитися доводиться. Очевидно, що бідні країни (зокрема країни Східної Європи) не хочуть вступати в ЄС здебільшого з ідеологічних причин та неготовності віддати не так давно здобутий суверенітет до наддержавної структури. Отже, найчастіше головною причиною не вступу до ЄС є бажання зберегти свою економічну, політичну та культурну незалежність. Це, зокрема, зумовлено пануючою в тій чи іншій країні релігією, яка складає основу етичної системи, а відтак, за Хантінгтоном, і цивілізаційної ідентифікації.

Що таке Європейський Союз як цивілізація з релігійної точки зору? Це католицька цивілізація. 15 країн (Франція, Італія, Іспанія, Португалія, Австрія, Бельгія, Литва, Польща, Чехія, Угорщина, Словаччина, Словенія, Ірландія, Мальта, Люксембург) є католицькими, а в Німеччині та Нідерландах католики складають половину населення країн. Православні країни — Болгарія, Греція, Кіпр, Румунія; протестантські країни — Данія, Великобританія, Швеція, Фінляндія, Латвія, Естонія. Тобто в Південній Європі переважає католицизм, в Північній Європі переважає протестантизм, а в Середній Європі католиків та протестантів приблизно порівну.

А тепер поглянемо на ступінь інтеграції країн відносно їхніх релігій. У православних країн (Болгарії, Греції, Кіпру та Румунії) великих проблем з інтеграцією в католицьке середовище ЄС не виникає. Протестантські країни Європи є найбільшими противниками європейського єднання (Великобританія, Данія, Швеція). Також гальмують своє членство у ЄС протестантські країни Норвегія та Ісландія, а також Швейцарія (де протестантів та католиків майже порівну). Фінляндія, Латвія та Естонія як протестантські країни інтегровані в ЄС без особливих застережень, і цей виняток можна пояснити їхньою близькістю до Росії та бажанням мати сильний захист від неї. Членство Косово як країни недавніх конфліктів на релігійному ґрунті гальмує сам ЄС. А у черзі на отримання членства в ЄС знаходяться католицька Хорватія, мусульманська Албанія, мусульмансько-православна Боснія і Герцеговина та православні Сербія і Чорногорія. Щоправда тепер ця черговість за умов кризи стала явно віддаленою.

Тепер подивимось на демографічну ситуацію у ЄС. Населення Європейського Союзу в 2009 році перевищило 500 млн. чоловік. Водночас, спостерігається дуже низька народжуваність і низький природній приріст населення. Найбільш низька народжуваність в Греці, Іспанії, Італії та Німеччині, причому в Німеччині спостерігається втрата населення. Населення також скорочується в колишніх країнах радянського впливу: Польщі, Румунії, Болгарії, Латвії, Литві, Естонії. При цьому спостерігається старіння населення (зменшення кількості дітей та збільшення кількості людей похилого віку). Приблизно до 2050 року половина всіх жителів Європи буде старше 50-ти років, а кожен десятий досягне віку 80 років.

Ще 50 років тому, населення Європи складало 22% кількості всього населення землян. Сьогодні воно складає 12% від населення землян, і в найближчі 50 років доля європейського населення знизиться до 6,5% населення землян. Роль Європи як регіону у процесах світової міграції принципово змінилася. Якщо з часів географічних відкриттів Європа була донором еміграції, то тепер вона є реципієнтом міграції. Давайте поглянемо на структуру населення трьох країн через співвідношення «корінне населення – мігранти» (у млн.. чоловік): Великобританія «38 – 20»; Франція «35—25», Німеччина «73—10».

Іммігрантами в ЄС найбільше є жителі арабських та південно-азійських країн. Так звана біла раса у Європі згодом опиниться у меншості. Зокрема Лондон та Париж стануть містами з темношкірим населенням. А враховуючи іншу релігійність та ментально-культурні особливості іммігрантів, Європейський Союз згодом взагалі може перестати бути християнським.

В Європі скорочується перш за все кількість працездатного населення. За прогнозами з 2005 до 2030 року кількість працездатних в Європі знизиться на 20,8 млн. чоловік. Головний напрямок поповнення працездатного населення (15–64 роки) — міграція. Водночас, за прогнозами дослідників, міграція не вирішить проблему: населення за рахунок міграції буде збільшуватися до 2025 року, а потім знову стане зменшуватися. Інший напрямок – розширення періоду працездатності за встановлені в тій чи іншій країні межі (тобто досягнення межі в 64 роки і навіть підвищення її повсюдно в ЄС). Причому громадяни країн, де це пробують зробити вже сьогодні, страшенно цьому опираються (наприклад, у Франції це спричинило загальнонаціональні протести та демонстрації).

Освіта, наука та гуманітарні цінності як аспекти європейської цивілізації

Освіта в ЄС відбувається всередині так званого Болонського процесу. Болонський процес – це процес зближення і гармонізації системи освіти, який охоплює всю Європу, включаючи європейські країни, які не є членами ЄС.

Болонський процес має на меті досягнення наступних якостей європейської освіти: 1) уніфікація задля повсюдного працевлаштування; 2) збільшення інтелектуального, культурного, соціального та науково-технічного потенціалу Європи та престижності освіти; 3) конкурентоздатність з іншими системами освіти в боротьбі за студентів, гроші, вплив; 4) підвищення ролі університетів як носіїв європейської форми свідомості.

Способи досягнення – стандартизація, технологізація, мобільність студентів, співробітництво, нагромаджувальна система оцінок через рівень працезатрат, концепція «освіта протягом всього життя».

На мій погляд, майже всі перелічені цілі є помилковими або сумнівними.

Перша мета. Болонська система знищує класичну європейську освіту. Уніфікація освіти – це дуже погано, функціоналізація освіти всередині винятково працевлаштування – це ще гірше. При цьому знищується різноманітність освіти та гальмується поява інноваційних підходів в освіті.

Друга мета. Відсутність ясно артикульованих цивілізаційних цілей ЄС не дозволяє підвищити потенціал якось інакше, ніж всередині економічного потенціалу, де всі решта (інтелектуальний, культурний, соціальний та науково-технічний) йому підпорядковані.

Третя мета. Втягування в конкуренцію за студентів, гроші та вплив, це по суті визнання винятково утилітарного спрямування освіти.

Четверта мета. Університет як проекція Універсуму виконав свою історичну функцію. Коли світ перестає бути Універсумом, настає час принципово нового підходу до організації освіти. Болонська система гальмує процес пошуку цих нових підходів.

Болонська система – це реалізація бюрократичного уявлення про освіту, вона є продовженням бюрократичного проекту ЄС. Болонська система – це ракова пухлина Європи, яка, даючи позірні переваги, які доволі успішно можуть використовувати уряди різних країн Європи, консервує систему освіти, знищує її інноваційний потенціал. Оскільки впровадження Болонської системи трохи гальмується, ЄС тримає відносний паритет чи подекуди навіть пріоритет в науці щодо США, але саме Болонська система дуже швидко знищує цю перевагу в науці.

Наука ЄС втрачає світове лідерство. Свого часу наука виникала як інститут, де шукають істину, здобувають знання, систематизують та передають їх до інших поколінь. З другої половини ХХ століття стараннями США наука надзвичайно сильно прагматизувалася, стала обслуговувати технології, а не шукати істину та нові знання. Спрямування науки не на відкриття, а на інновації, стало головним лейтмотивом утилітарної науки. Успіхи науки США у підвищенні комфорту та рівня якості життя стали дуже привабливими для інших країн, зокрема для ЄС.

В ХХ столітті були такі лідери науки: до другої половини століття лідером була Європа, в 60–70 роки лідером був СРСР, в 80–90 роки лідером стали США. А отже саме їхні підходи стали копіюватися та наслідуватися іншими. В організації науки ЄС не знайшов нічого кращого, ніж наслідувати прагматизацію науки за прикладом США.

В розвитку науки як в ЄС, так і в світі, ми маємо замкнене коло: науковий прогноз будується всередині вже наявних цінностей прагматизації науки як створення інновацій та нових технологій, а наука опирається на науковий прогноз всередині наявних цінностей і впроваджує цей прогноз, тобто розробляє прогнозовані інновації та технології. Сьогодні список пріоритетних напрямків науки в ЄС такий: штучний інтелект, робототехніка, нанотехнології, віртуальна реальність, інформаційні технології, нейрофізіологія, штучне життя, генна інженерія, тобто ті ж самі, що і в США чи будь-інде. Причому ця підміна науки інноваціями та технологіями декларується в ЄС як позитивний процес. А це вже означає відсутність філософського осмислення такої ситуації.

Маргіналізація європейської філософії в рамках європейського постмодернізму та американського прагматизму видає нездатність опиратися ліберально-демократичним догмам і вести пошуки нових напрямків розвитку людської цивілізації. Те, чим завжди славилася європейська думка, — пошук шляхів розвитку для світу — сьогодні вже не є місією Європи. Так звані гуманітарні цінності означають домінування прав людини над правами суспільства (цивілізації), над правами живої природи, над правами минулих поколінь на пам’ять і над правами нащадків на життя в умовах, не гірших за ті, в яких живе нинішнє покоління. Саме концепція прав людини вивищує актуального індивіда над суспільством, природою, предками та нащадками.

Ліберальне розуміння свободи виявилося не обмеженим необхідністю продовжувати рід, а отже призводить повсякчас до вимирання. Причому Європа вимирає не як біла раса, про що іноді кажуть. Це принципова помилка – ніяких генетичних особливостей білої раси, що спричинює її вимирання, не існує. Європа вимирає як тип утилітарної цивілізації, як тип світовідчуття та світобачення. Вимирає не раса, вимирає тип суспільної свідомості. В такому розуміння Європа це тільки географічне місце, яке згодом буде зайняте людьми з іншим типом суспільної свідомості. Отже ЄС це тільки оболонка для іншої цивілізації, бо та, яка зараз знаходиться в цій оболонці, – нежиттєздатна.

Прибічники інтеграції України в Європу неспроможні відповісти на головне питання: навіщо інтегруватися у вимираючу цивілізацію? В Україні відбувається потужне знищення змістовного простору ідентифікації — історичної (війна за історію), правової (неспроможність вибудувати стале конституційне поле), економічної (катастрофічне збільшення зовнішнього боргу та знищення малого та середнього бізнесу), культурної (мовна неконкурентність, неспроможність контролювати власний інформаційний простір, небажання розвивати свій кінематограф). В такій ситуації, без потужної власної ідентифікації, інтеграція куди-небудь це просто розчинення серед більш потужних культур та втрата народом своєї самості. Відновити власну складну багаторівневу ідентифікацію — ось завдання найближчого часу.

Тому на найближчу перспективу Україні життєво необхідно відмовитися від інтеграції куди б то не було — чи в Європу, чи в Росію, яка знаходиться в ще більшій кризі та теж вимирає. Україні потрібно відмовитися від участі у Болонському процесі та започаткувати власний процес інноваційної освіти. І шлях розвитку науки теж потрібно шукати свій. Як би привабливо не виглядав гуманітарний європейський простір в минулому, позитивна гуманітарна перспектива сьогоднішньої Європи викликає великі сумніви.

Без серйозного перегляду фундаментальних основ проекту Європейського Союзу він не є привабливим для України навіть за умови відновлення її ідентифікаційних засад. Європейський Союз має постати як нова цивілізація, що відмінна від глобального економіко-прагматичного цивілізаційного проекту США і пропонує цивілізаційні інновації з новими трансцендентними засадами. Тільки в такому разі у Європейського Союзу є історичний шанс зберегтися, вистояти в нинішній економічній кризі та дати надію світові.

Сергей Дацюк, Диалоги