Свобода і конкуренція – головне гасло часу

У статті доводиться, що зміст економічної політики нинішнього уряду України зводиться до збереження і зміцнення влади – влади олігархів. У той же час основне завдання реформ в Україні полягає в обмеженні політичної та економічної влади і вивільнення простору для економічної свободи та конкуренції. При цьому конкуренції належить ключова роль. Адже саме конкуренція є необхідною умовою свободи, ефективної ринкової економіки та правової держави.

Для характеристики економічної системи, що склалася в Україні, найбільш відповідними є такі поняття як «корпоративний ринок», «групова анархія», «груповий егоїзм», «система обмеженого доступу». Так в економічній теорії характеризується нестійке проміжне становище між конкурентною ринковою економікою та централізованою системою, коли регулювання економічними процесами здійснюється владними економічними угрупуваннями. Підставами для такого висновку є високий рівень монополізації української економіки та концентрації економічної влади в окремих територіальних, галузевих та кланових угрупувань, зрощення бізнесу і влади, спроможність організованих економічних угрупувань впливати на діяльність органів державної влади.

Якщо виходити саме із такого розуміння природи нинішньої політико-економічної системи, то суть реформ в Україні зводиться до обмеження політичної й економічної влади і вивільнення простору для економічної свободи та конкуренції. При цьому конкуренції належить ключова роль. Адже саме конкуренція є необхідною умовою свободи, ефективної ринкової економіки та правової держави. Конкуренція також є найефективнішим засобом позбавлення влади. Саме цим можна пояснити те, чому справжні реформи в Україні так і не розпочалися, – сприяння конкуренції прямо суперечить інтересам нинішньої політичної та економічної верхівки. Від неї вимагається неможливе, – вона повинна звільнити суспільство від самої себе.

На мій погляд, економічна політика діючого уряду спрямована на відтворення системи корпоративного ринку і таким чином заводить Україну в глухий кут. В його діяльності зовні простежується лише логіка наповнення державного бюджету та посилення системи державної влади. Проте, це немає нічого спільного із необхідністю мобілізації ресурсів та підвищення ефективності роботи державного апарату у боротьбі із зовнішньою агресією. За цим криється інша мета – збереження та зміцнення влади.

Під гаслами наповнення бюджету та збалансування зовнішньо­торго­вельного платіжного балансу нинішній уряд зберіг та розширив практику встановлення зовнішньо­торгових тарифних обмежень конкуренції. Зокрема, на догоду українським олігархам на рік було перенесено набуття чинності економічної частини Угоди про асоціацію України та ЄС, введений додатковий імпортний збір у розмірі 5-10 відсотків, збільшені акцизи та впроваджене спеціальне мито на автомобілі.

Кому, як не інтересам крупного бізнесу та корупціонерам вищого рангу, відповідає збереження старих схем неринкового перерозподілу ресурсів на основі прямих бюджетних субсидій, спеціального режиму оподаткування ПДВ для аграрного бізнесу, нульової ставки ПДВ на експортовану продукцію і т.д.? Це обґрунтовується необхідністю захисту пресловутого національного виробника, хоч насправді більшість із них мають конкретні імена.

Нинішня влада зробила глибокий і правильний для себе висновок із останнього Майдану, – найбільшою загрозою збереженню влади є середній клас. На фінансове послаблення та посилення контролю над середнім класом спрямовані наступні урядові заходи: впровадження податків на транспортні засоби та нерухомість, введення системи ПДВ – рахунків, розширення умов обов’язкового застосування касових апаратів, зменшення лімітів на готівкові розрахунки, збільшення в рази штрафних санкцій за порушення трудового законодавства, впровадження єдиного реєстру на нерухомість, біометричних паспортів тощо. Сюди ж можна додати й повернення до ганебної практики часів Януковича та проведення чисельних обшуків і вилучень техніки в ІТ – компаній, оголошену главою уряду боротьбу із тінізацією зернового ринку тощо.

Розкручена інфляція та спекулятивна девальвація гривні, крім цілі наповнення державного бюджету, значно посилила внутрішні позиції олігархів, оскільки більшість із них контролює експортні галузі. По-друге, — це суттєво підірвало економічне підґрунтя суспільства вільних людей, яке почало активно розвиватися після Майдану. І, по-третє, — це призвело до ситуації, коли більшість населення опинилася на межі виживання. У цьому плані влада діє цинічно і холоднокровно, усвідомлюючи, що, у поєднанні із залежністю від урядових субсидій на житло і комунальні послуги, – це найефективніший інструмент формування стабільного електорату із числа найбіднішого населення. Про це промовисто висловився Людвіг Ерхард: «Якщо громадянин більше не впевнений в тому, що він може своїми силами вибудувати власну долю – а ця віра неминуче втрачається під впливом інфляційного процесу, — то хиріє і мужність вільно відстоювати свої погляди. Коли превалює почуття залежності від держави, від її милості чи від колективів, то нема чого очікувати громадянської мужності. Так вільні громадяни перетворюються у підданих».ⁱ Водночас, встановлення завідомо не підйомних для більшості населення тарифів на газ, у поєднанні із механізмом державних субсидій, – це пряме повторення ситуації 90-х років – часу формування газових олігархів.

За необхідності, вищенаведені, як і будь-які інші, критичні зауваження у бік влади можна легко заперечувати, наводячи різні аргументи щодо доцільності чи неминучості саме такої політики. Це можливо, адже цілісної теорії реформ, яка, опираючись на методологічно сумісні економічні доктрини, задавала б систему науково обґрунтованих принципів розробки та/чи критеріїв оцінки окремих політико-економічних заходів, — не існує. В результаті, — ми маємо практично необмежене поле для лобізму та популізму. В умовах монополізації контролю над ЗМІ та низьких моральних якостей української еліти, це неминуче веде до подальшої концентрації економічної та політичної влади.

У цьому контексті напрошується висновок, що самі реформи теж можуть використовуватися як засіб зміцнення влади. При цьому абсолютно неважливий рівень їх обґрунтованості чи наявність позитивних результатів. Реформи можуть стати самоціллю самі по собі, якщо при цьому реалізується принцип: «Чим частіше змінюються закони і чим важче їх виконувати – тим краще». Саме тоді створюються легальні можливості вибіркового застосування законодавства та використання державних інститутів примусу в інтересах правлячої верхівки. Гіпотетичним підтвердженням цьому може служити податкова реформа, яку нинішній уряд конче прагне провести уже вдруге за неповних два роки.

Як не дивно, але головною перешкодою для досягнення таких гіпотетичних цілей є корупція, якою, «на щастя», просякнуті усі органи державної влади. Саме корупція дозволяє частково згладжувати недоліки законодавства. Також, завдяки тотальній корупції відбувається своєрідна «конкуренція серед корупціонерів», що унеможливлює абсолютну концентрацію влади.

У цьому плані потрібно підкреслити небезпечність спроб викорінення корупції, якщо це не супроводжується усуненням системних причин її існування. Це пов’язано не тільки з тим, що це суттєво підвищить суспільні витрати. Найнебезпечнішим є те, що викорінення корупції на середніх і нижчих рівнях державного апарату надасть політичній верхівці ефективний інструмент контролю як над суспільством в цілому, так і над кожним громадянином зокрема.

Практика показує, а економічна наука доводить нестабільність системи ринку «групової анархії» та стабільність економічних систем, які базуються або на конкуренції, або на централізованому регулюванні. Тому, суть вибору, який нині повинно зробити українське суспільство, зводиться до того: або ми рухаємося до конкурентного порядку, або – до централізованої економіки. Третього – не дано!

Задля свободи, ефективної ринкової економіки, недопущення погіршення ситуації, коли окремі владні угрупування контролюватимуть не лише значну частину економіки, але й контролюватимуть і визначатимуть всі інші сторони суспільного буття, щоб суспільство і кожна окрема людина не відчували безпорадність перед їх впливом та невпевненість у майбутньому, необхідно зробити все для того, щоб загнуздати вакханалію цих груп, і поставити їх під контроль конкуренції. Не можна допустити щоб декілька олігархічних кланів продовжували нав’язувати суспільству свою систему цінностей і правил поведінки, єдиною метою яких є збереження свого панівного становища та повний контроль над економічними і політичними процесами в Україні.

У свій час корінні ліберальні перетворення у післявоєнній Німеччині були зумовлені тим, що, як говорив духовний батько німецького «економічного дива» Вальтер Ойкен, «бідність Німеччини вимагала свободи».ⁱⁱ Сьогоднішня ситуація в Україні вимагає ще більш радикальної політики свободи, адже тут монополізація помножується на незрівнянно вищий рівень корупції та неефективності державної влади. Тому, формування конкурентного середовища в Україні належить до невідкладних завдань.

Першим кроком на цьому шляху є об’єднання суспільства навколо індивідуалістичної системи цінностей свободи і конкуренції та проголошення політичного курсу на формування конкурентного порядку на основі розширення умов для конкуренції, створення ефективного механізму запобігання утворенню монополій та недопущення будь-яких проявів нечесної конкуренції як в економічному, так і в політичному житті. Конкуренція при цьому розглядається як найефективніший спосіб позбавлення влади.

Вальтер Ойкен наводить два основні принципи державної економічної політики, спрямо­ваної на формування конкурентного порядку. Перший принцип – «політика держави повинна бути націлена на те, щоб розпустити економічні владні угрупування чи обмежити їх функції. Будь-яке укріплення владних угрупувань посилює падіння неофеодального авторитету держави».ⁱⁱⁱ Другий принцип – «політико-економічна діяльність держави повинна бути спрямована на створення форм економічного порядку, а не на регулювання економічного процесу».^iv Послідовна реалізація першого принципу повинна призвести до руйнації нинішньої системи корпоративного ринку та забезпечення необхідних передумов для ефективного виконання конкуренцією свого призначення. Реалізація другого – до позбавлення держави значної частини регулюючих функцій та скорочення державного апарату, розширення на цій основі рамок економічної свободи та розкриття потенціалу ринку в цілому.

При цьому потрібно особливо наголосити – якщо ми прагнемо вільного суспільства вільних людей, ми повинні усвідомити важливість загального підпорядкування цінностям та принципу свободи. Як зазначає Фрідріх фон Гаєк: «Свобода візьме гору лише за умови, якщо її буде визнано за загальний принцип, застосування якого в окремих випадках не потребує обґрунтування».^v

Цей принцип випливає із усвідомлення свободи не тільки як головної моральної, але й економічної мети. Адже лише в умовах свободи кожен може віднайти найкращі можливості застосування своїх знань, навиків та вмінь. Це є необхідною умовою максимального розкриття наявного економічного потенціалу суспільства та піднесення України!