Про яку Україну мріяли есесівські генерали і як ми виконуємо план Гімлера. Частина I

Спогади Казимежа Мочарського «Бесіди з катом» я прочитав майже півроку тому. Книга активіста антигітлерівського підпілля та бійця Армії Крайової є надзвичайно цікавою та повчальною. Це чудовий зріз минулої епохи, дихання якої ми досі відчуваємо у нашій з вами повсякденності. Унікальність книги Мочарського полягає в тому, що її основний масив присвячений спогадам....есесівського генерала Юргена Штроопа, з яким у 1949 році опинився в одній камері польський підпільник (там же опинився кадровий офіцер поліції Густав Шильке). Поки над ув'язненими йшов судовий процес, вони протягом 255 днів були надані самі собі і могли обмінюватися спогадами про війну....

Штрооп був головним учасником і обвинуваченим процесу у справі Варшавського гетто, знищенням якого він безпосередньо командував у квітні 1943 року. Есесівський генерал також «залишив слід» в Україні, на Кавказі, у Греції і відверто ділився з Мочарським планами гітлерівського керівництва щодо цих країн. Можливо, саме тому книга Казимежа Мочарського включена до шкільної програми Польщі, оскільки не залишає жодних ілюзій щодо планів нацистського керівництва щодо завойованих народів. На жаль, вона практично невідома в Україні. У 2009 році переклад українською мовою був виданий у Чернівцях накладом 1500 примірників.

Тому в даній статті будуть відтворені найбільш цікаві уривки книги, що стосуються України і є актуальними до сьогоднішнього моменту.

Штрооп дуже часто у своїх спогадах повертався до України, яку він дуже полюбив у зв'язку з тим, що пов'язував з нею особисті та сімейні плани після переможної війни з СРСР. Вперше Юрген Штрооп потрапив в Україну наприкінці грудня 1941 року.

Тоді я приїхав до Генріха Гіммлера, — розповідав Штрооп. — У певній місцевості між Дністром і Бугом стояв штабний потяг рейхсфюрера СС. Кілька броньованих вагонів, відмінно обладнаних для нормального службового функціонування та оборони. Крім конференц-залу та спальних вагонів, до складу потяга входили канцелярія з машинним відділенням та інші вагони: ресторан, радіо і телефонного зв'язку, а також для бойових загонів охорони. Місце стоянки було замасковане сітками та макетами кущів. У радіусі кількох кілометрів розміщувалися кільця великих і маленьких есесівських відділень. Автомобільний та кінний рух – за спеціальними перепустками. Той факт, що там стояв потяг Генріха Гіммлера, був суворо засекречений.

— Довго перебував Гіммлер у таких місцевостях? – зацікавлено запитав Шильке.

— День, два, часом і більше. Але рейхсфюрер, один з найважливіших людей Рейху, мав постійно їздити по Німеччині та Європі.

— Він постійно їздив лише спеціальним потягом? - знову запитує Шильке.

— Перш за все не потягом, а кількома потягами, тому що Гіммлер мав у своєму розпорядженні їх кілька. Крім того, він подорожував автомобілями, а у випадку гострої необхідності – літаками. Але Генріх Гіммлер не любив літаки.

— ... кажуть, що в літаку його часто нудило, — втрутився Шильке. — Здоров'я у нього було не найкраще, і він завжди тримав при собі свого лікаря – казали, що знахаря, спеціаліста з нирково-шлункових хвороб.

— Отже, як це було з вашим візитом до потяга Гіммлера? – запитую я.

— Генріх Гіммлер збирався прийняти рішення щодо формування полку СС з місцевих фольксдойче. Я мав висловити свою думку з цього приводу і, можливо, потім здійснювати контроль над подібними частинами на півдні Росії. До цієї ідеї я ставився скептично, тому що до фольксдойче з південних територій Росії як до есесівців не було довіри. Я висловив свій погляд, а пізніше Гіммлер ввів мене у таємні плани з будівництва спеціальної магістралі Південь-Схід, яка отримала назву D-4 і з'єднувала Львів та Сталіно (Донецьк – прим. Юрія Романенка). Стратегічне та економічне значення траси було очевидним. Отримавши в ад'ютантурі рейхсфюрера точні інструкції, у січні 1942 року я разом з кількома генералами СС взяв участь у нараді в південно-східному штабі Вермахту.

-Автострада мала закінчитися в Сталіно?

— Проекти передбачали її продовження зі Сталіно у двох напрямках. Одним з них, на південний схід, був Ростов-на-Дону і звідти, вже пізніше, на південний Кавказ (зокрема, Кубань), Великий Кавказ і Закавказзя.

— Ви збиралися виводити трасою D-4 руди, вугілля та промислові товари з Кривого Рогу, Донецького басейну та Ростова?

Штрооп з відкритістю, яка роззброює:

— Звичайно! А разом з цим і сільськогосподарську продукцію з України та Казакії (назва задекларованої, але так і не створеної козацької держави на півдні Росії (Дон, Кубань, Терек) – прим. Юрія Романенка), в якій дуже потребував Рейх. Ми б цю продукцію потроїли на таких феноменальних чорноземах і в такому кліматі.

— Траса D-4 проходила через порожні території – у дорожньому сенсі?

— Ні. Ми використовували радянські траси, розширюючи їх, покращуючи поверхню та випрямляючи гострі віражі. Деякі відрізки довелося будувати заново.

Далі Штрооп розповів, що на будівництво траси пригнали масу людей: українців і білорусів, а також ув'язнених, які будували особливо складні ділянки. На запитання, як організували систему робіт, Штрооп відповів:

— Робітників ділили на дві групи, які складалися з чоловіків і жінок – радгоспників і колгоспників, вихідців з навколишньої місцевості. Вони мали акордні норми. Оскільки потрібно було прискорити роботи, то ми платили дорожникам більше, ніж іншим працівникам, краще забезпечували їх тютюном, цукром, текстилем і галантереєю. Трасу розділили на відрізки. Шеф кожного відрізка та його заступник, який відповідав за порядок, мали радіозв'язок з усіма робочими групами. У такій групі завжди був довірений українець або німець з короткохвильовою радіостанцією, налаштованою лише на одну хвилю.

— Ви боялися радіо-шпигунів?

— Потрібно було убезпечитися й від такої можливості. Тому що навіть до тих українців, з якими ми співпрацювали, ми не мали довіри. Система управління за допомогою радіостанцій склала іспит.

Далі ми опустимо особливості будівництва траси D-4, скажемо лише, що перш ніж взяти на себе «дорожні функції», оберфюрер СС Штрооп був призначений полковником поліції (Oberst der Polizei). Незабаром за заслуги на ільменському фронті та будівництві траси D-4 йому було надано звання бригаденфюрера СС і одночасно генерал-майора поліції.

Штрооп не розповідав про свою діяльність в інших місцях, але стало відомо, що він був начальником поліції та СС у Миколаєві, Кіровограді та Херсоні.

Однак перейдемо до безпосередньої характеристики Штроопом перспектив України у складі Рейху:

«Одного разу ми почули із сусідньої камери українську пісню. Ми не розібрали слів, лише мелодію, виконану тихим баритоном. У кожного з нас із цією піснею були пов'язані різні спогади. Штрооп уважно слухав. Коли мелодія стихла, ми кілька хвилин мовчали. Потім Штрооп почав говорити:

— Господи, як там чудово, в Україні. Гумус у глибину один метр 80 сантиметрів, родить без проблем. Багатий край. Уявіть собі, як би це все виглядало після закінчення переможної для нас війни.... Прекрасний вечір теплим літом у моєму дворі…

— Напевно, у палаці, — вставляю я.

— Так. У палаці, де моя Gemahlin (дружина — німецький) диригувала б по-європейськи видресируваною прислугою. Лакей приготував би стіл до вечері. Фарфор, срібло, кришталь, свічки. Зер елегант! Я у дворі разом із синочком Олафом, якого вчив би верховій їзді. Навколо спокій, який переривається лише дзижчанням комарів. Далекий гуркіт радянських моторів, які перекачують воду на баштан.

— Як? Ви б залишили радянські двигуни на своїх полях?

— Так, тому що їхні машини дуже практичні й витривалі. - Штрооп далі мріє. - Чутно іржання моїх породистих коней на ближніх пасовищах і українські пісні.

— Українські? – запитую я. - так у вас не було б німецьких робітників, німецьких селян?

— Та ні, що ви! Робітниками в моєму маєтку були б протягом кількох років тільки українці. Це сильні й слухняні працівники. Може трохи брудні. Але їхні баби такі цицькасті. Знаєте чому цицькасті? Тому що постійно їдять соняшникове насіння.

— Ви згадали про дружину і сина. А де ж у цей час була ваша донька Рената?

• Рената? – він хвилину розмірковує – Вона б у той час подорожувала з чоловіком по Європі. Дегенерати-французи, однак, мають чудові шовки, одяг, моди, парфуми, вина та коньяки. Ну, і чудову Рив'єру. Тому Рената часто б їздила туди на курорти і робила б покупки у французьких магазинах.

— За чий рахунок?

— За рахунок чоловіка і частково мій. З такою землею мене вистачило б на багато що. Україна, герр Мочарський, це скарб. Ми б зробили з України землю, яка стікала б молоком і медом.

— А також кров'ю слов'ян, — крикнув я зі злістю, але швидко опанував себе і згладив ситуацію нейтральними пропозиціями, пізніше спитавши:

— Наскільки великими були б ваші лицарські володіння в Україні – після вашої перемоги у війні?

— Не найбільші – відповідає він - Від двох до чотирьох тисяч гектарів залежно від бойових заслуг тих, кого нагородить Рейх і NSDAP.

— Тобто Гіммлер?

— Так. Практично земельними угіддями, фабриками та шахтами на сході Європи мало було розпоряджатися відомство Гіммлера.

Одного разу ми дискутували на популярні теми. Коли Штрооп зауважив, що слов'яни та східні народи родючіші за німців, я запитав, чи не замислювався Гіммлер, що народжуваність росіян, білорусів та українців могла б загрожувати (після виграної Гітлером війни) німецькому домінуванню.

— У розмовах і планах на цю тему в штабі рейхсфюрера СС ми дискутували про загрозу швидкого зростання автохтонного населення. На початковій фазі господарського освоєння України ця популяція нам була б потрібна, особливо у зв'язку з інтенсифікацією сільського господарства та обробної промисловості. Пізніше, в міру механізації с/г та промисловості, ми, напевно, мали б надлишок українців. Існували різні концепції вирішення цієї проблеми. Я мав свій план, але розповідати його не буду.

Через деякий час у бесідах на інші теми я відкрив проектований Штроопом метод «поетапного» геноциду. Ми якраз говорили про алкоголізм і наркотики. Штрооп був прихильником обмеженого вживання алкогольних напоїв. Він також мав міркування щодо ступеня алкоголізації інших народів. Про французів він говорив, що це країна винних алкоголіків, які від надмірного вживання вина страждають на цироз печінки. Англосакси, згідно з ним, постійно заливаються віскі. «Поляки, росіяни, українці та скандинави – все це поглиначі спиртних напоїв».

— Чому не дати українцям багато горілки, якщо вони її так хочуть, — сказав він одного разу, — Також їм потрібно дозволити співати, тому що співають вони дійсно красиво. Якщо горілка, міцна горілка буде дешевою і її можна буде всюди купити, то українці були б вдячні нам за полегшення доступу до цієї насолоди.

Іншим разом, розповідаючи про мільйонні тиражі радянських книжок і газет, Штрооп сказав Шильке:

— Звичайно, друковану продукцію російською та українською мовою ми обмежили б до нечисленних газет, пісенників, молитовників і розважальної літератури.

— Але в кожному українському чи російському домі, — сказав Шильке, — здавна зберігаються радянські видання, дешево і великими тиражами надруковані в СРСР. Домашні бібліотеки – інструмент самоосвіти окупованого нами населення – підтримували б їхню ізольованість і патріотичні позиції.

— На це є вихід, — зауважив Штрооп. - Потрібно було б створити спеціальні монопольні магазини, де в будь-яку пору і за низькою ціною продавали б міцні алкогольні напої, але тільки в обмін на принесену книжкову та газетну макулатуру.

Душогуб Штрооп готував би на одному вогні (якби вдалося) дві страви. Доводив би український народ до тотального алкоголізму, психологічного та біологічного виродження населення. Одночасно за горілку Штрооп відбирав би суть національного багатства – друковане слово. Диявольський задум! Вони хотіли знищити «унтерменшів» (Untermensch-недолюдина) кулею, таборами смерті, а в майбутньому – також алкоголем».

Тут ми перервемо міркування Штроопа і Мочарського і повернемося в наш час. Легко помітити, що насправді есесівські плани в Україні сьогодні виконуються ударними, воістину стахановськими темпами.

Просто статистика:

• 63% українських дітей у свої 15 років уже мають досвід куріння, 91% — вже вживали алкоголь, а 14% — курили марихуану. Про це свідчать результати опитування Українського інституту соціальних досліджень ім. О.Яременка, проведеного за підтримки Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ). На думку Геннадія Зільберблата, головного нарколога Київської області, останнім часом в Україні стався вибух пивного алкоголізму: якщо 10-15 років тому хворих з такою залежністю було один-два на сто алкоголіків, то зараз — більше десяти.
• Заручниками малих градусів можна назвати від 15% до 25% жителів мегаполісів. Причому це далеко не завжди представники «соціального дна»: у рядах пивозалежних чимало освічених і цілком благополучних людей.
• 4,5% працездатного населення в Україні є алкогольно-залежними! Статистика померлих і хворих на пияцтво жахає: 10 тисяч жителів активного віку помирають від гострих алкогольних отруєнь, алкогольного цирозу, алкогольного психозу. · Міністерство охорони здоров'я України повідомило, що наприкінці 2009 року в медичній допомозі лікаря-психіатра потребували 1 171 133 українця, що становить 2,5% жителів усієї країни. Порівняно з 2000 роком, контингент інвалідів внаслідок психічних розладів збільшився на 18,7% і становить 594 особи на 100 тисяч населення.

Візьмемо інший аспект, піднятий у промовах Штроопа – контроль над друкованим словом. Сьогодні більшість громадян України не мають доступу до якісної інформації. Лише 20-25% населення регулярно читає газети, літературу читає тільки кожен десятий. Так, що там далеко ходити, українське видання мемуарів Мочарського видане в кількості 1500 штук на гроші посольства Польщі в Україні.

І ще, дивлячись на божевільну кількість різних пісенних і не тільки шоу в Україні бачиш – так так, Штрооп був правий, керувати рабами таким чином набагато простіше й ефективніше. Раб, який перестав усвідомлювати, що він раб, який не розуміє причинно-наслідкові зв'язки, приречений вічно бути в загоні й обслуговувати своїх господарів. Поки не здохне.

Нинішні українські владники успішно досягли того, про що в польській камері мріяв Штрооп. Вони вже давно насолоджуються у своїх тисячогектарних маєтках вишуканими французькими винами, які подає добре «по-європейськи» вишколена обслуга. На закритих корпоративних вечірках для них співають не лише цицькаста «Віагра», а й співаки світового рівня. Одне не вдалося. Якщо Штрооп мріяв перетворити Україну на землю, що стікає «молоком і медом», то наша олігархічна еліта переймається цим менше за все. Але це нюанси. Адже в будь-якому випадку, хоча Гіммлер і Штрооп уже давно мертві, але справа їхня живе.

Продовження тут