Текст, який ви зараз читаєте, має три джерела, що одночасно є і його трьома складовими частинами: книгу Тараса Березовця, презентовану на Львівському форумі 11 вересня, її публічне обговорення мною, автором і нашим другом Юрієм Романенком наступного дня та мої власні спогади про окупацію та анексію Криму.
Цю рецензію вказаної вище книжки я почну не з традиційної актуальності чи наукової новизни (це зрозуміло само собою), а зі щирого зізнання – Тарас Березовець розбив на друзки мою мрію самому стати першим автором такої праці. Тож до критики його роботи я маю підходити вдвічі ґрунтовніше – «за себе і за того хлопця». Втім, варто завжди нагадувати собі, що свою книжку я хоч і збирався, але так і не написав.
Почнемо з речі, яка мені здається самоочевидною, але не є такою для більшості читачів. «Анексія: Острів Крим» – це не монографічне дослідження, а радше пам’ятка археографії, відтак розглядати книгу як завершене наукове дослідження і вимагати від автора остаточних висновків – помилка. На жаль, з підходом «не читав, але засуджую, бо що там автор може написати хорошого та ще й за такий короткий час?» довелося кілька разів зустрітися під час презентації.
У відповідь я неодноразово стверджував, що ми маємо клопіт із осмисленням нашої сучасності, тому що процеси довкола нас змінюють один одного надто швидко. Не встигли ми належно відрефлексувати Революцію гідності, як почалась окупація та анексія Криму, а не встигли ми дати собі раду із цим, як запалала війна на Донбасі. Історики повинні оперувати процесами, що вже завершилися, тож розставляння крапок над «і» відкладається на певний час.
Тому абсолютно логічно, що спочатку з’являються праці джерелознавчого характеру, а пізніше – підсумкові монографії. Якщо було б інакше – варто було б замислитися над якістю такої роботи. Таким чином, «Анексія: Острів Крим» – це аж ніяк не завершення, а лише початок довгого шляху дослідження процесу російського вторгнення на Кримський півострів, і це правильно з методологічної точки зору.
То про що ж йдеться в книзі? Основна частина праці Тараса Березовця представляє собою впорядкований у хронологічній послідовності новинний матеріал, взятий з відкритих джерел, що перемежовується із коментарями та інтерв’ю ключових осіб. Саме ці інтерв’ю, отримані безпосередньо автором і спеціально для цієї книги, становлять її «родзинку», є її найбільшою цінністю. Будемо відверті, далеко не кожен журналіст, не кажучи вже про академічного історика, зміг би домогтися відповідей прем’єр-міністра чи в.о. президента. Чи були ті відповіді правдивими, чи ні – справа друга, ми ще повернемося до неї нижче, але поза всяким сумнівом, без таких вставок книга не спричинила ефекту розривної бомби.
Втім, не варто недооцінювати і решту матеріалу. Життя новин є швидкоплинним, і той факт, що чимало повідомлень ЗМІ про анексію Криму зібрані під однією обкладинкою, вже гарантує наступним поколінням істориків (зокрема і мені) «стартовий капітал» для роботи. Варто підкреслити, що мова йде не про звичайне переписування новинних «лідів» – їх би вистачило сторінок максимум на 50, не більше, а про повноцінні розповіді про кожен насичений подіями день. Ще одним плюсом книги Березовця є увага не лише до «столичних» подій, але й до життя кримських регіонів.
Але немає такої хорошої праці, в якій би не знайшлися «погані» помилки. На загал, можна виокремити три типи зауважень до книги: дрібні «блохи», «дивні» акценти та одна «проблема проблем». Щодо «бліх», то вони лише псують враження, але жодним чином не спростовують змісту роботи. Наприклад, на початку книги автор з посиланням на неназваних істориків визначив кількість кримських татар на півострові перед першою анексією 1783 року у мільйон осіб, хоча насправді їхня кількість була вдвічі меншою, а Свідки Ієгови чомусь потрапили до переліку протестантів тощо. Але відшуковувати такі помилки – справа невдячна і беззмістовна, тому йдемо далі.
«Дивними» акцентами є, по-перше, хронологічні рамки, а по-друге, підбір дійових осіб. Оповідь починається 18-20 лютого 2014 року і завершується 18 березня. Чому Тарас Березовець обрав саме ці дати, цілком зрозуміло (про це йдеться в книзі), але не можна не зауважити, що при такій вибірці поза увагою залишається чимало важливих подій. Наприклад, відсутня історія із відверто сепаратистськими заявами, що звучали в кримському парламенті на початку лютого 2014 року. Це для Криму, звісно, не новина, але того разу СБУ відкрило за цим фактом кримінальне провадження, що трапилося вперше. На моє переконання, якщо в України і був шанс коли не запобігти, то хоча б ускладнити анексію, то це був саме він. Арешт і вивезення на «материк» головних сепаратистів міг на певний час сплутати карти Кремлю. І хоч цього не відбулося, сама спроба надати правову оцінку пропаганді українськими державними службовцями «руського миру» варта окремої згадки.
З іншого боку, «раннє» завершення книги не дозволило включити в неї опис вже легендарного засідання Генеральної Асамблеї ООН 27 березня і прийняття «міжнародною сотнею» історичної резолюції із засудженням дій Росії. У зв’язку із війною на Донбасі часто забувають, що саме резолюція 68/262 стала підставою для підтримки України з боку світової спільноти та обґрунтуванням необхідності санкцій проти Росії.
Щодо героїв книги, то зауваження наступне. Серед тих, хто був опитаний в процесі підготовки матеріалу, є і політики, і журналісти, і очевидці, жоден з яких не є зайвим. Але чимало інших дійових осіб, чий голос мав би прозвучати зі сторінок «Анексії», до книги чомусь не потрапили. І вже зовсім незрозумілим виглядає відсутність спогадів Рефата Чубарова – Голови Меджлісу чи Мустафи Джемілєва, зважаючи на надважливу роль, яку відігравав кримськотатарський національний рух під час анексії. Сподіваюся, що їхні свідчення будуть враховані при доопрацюванні книги.
Головною ж «проблемою проблем», розв’язання якої, втім, аж ніяк не залежить від автора, є неверифікованість джерел. Якщо мова йде про новини, то максимально доступний рівень перевірки – це співставлення повідомлень різних агенцій між собою (гадаю, це так і робилося). В умовах, коли більшість документів СБУ та МВС залишилися в кримських територіальних управліннях, а трохи краще збережена звітність Міноборони і Служби зовнішньої розвідки надійно засекречена, сподіватися на документальне підтвердження новин не приходиться. Лише дослідники майбутнього, вірю, матимуть змогу відокремити зерна від плевели завдяки роботі з архівами. То само стосується і відповідей офіційних осіб, про що вже йшлося. Навіть якщо вони помилялися або свідомо перекручували факти, впіймати їх за руку, скоріш за все, не вдасться. Хочемо ми чи ні, але найважливіші свічення наразі ми змушені приймати на віру.
Але все це, навіть разом взяте, не заперечує видатного результату роботи автора. Наявність під одною обкладинкою такого без перебільшення унікального зібрання первинних джерел – новин та свідчень учасників – з лихвою перекриває недоліки видання. Думаю, що жодна книга про історію Східної Європи на початку ХХІ століття не зможе обійтися без посилань на «Анексію» Тараса Березовця.
В Україні посилили правила броні від мобілізації: зарплата 20000 гривень і не тільки
Росія вдарила по Кривому Розі: є постраждалі та руйнування
В Україні почали діяти нові правила купівлі валюти: як тепер обміняти долари
Українцям оприлюднили тариф на газ з 1 грудня: скільки коштуватиме один кубометр
Автор працює в Українському інституті національної пам’яті
