Епоха плинного тоталітаризму

Гучні овації стрімкому технологічному прогресу та Інтернету у нашу епоху дуже перегукуються із беззаперечною вірою у безмежні можливості людського розуму в епоху Рене Декарта.

Більшість громадян і гадки не мають піддавати критиці Інтернет та мобільний зв’язок, які так спростили наше життя. Ми вже навіть не мислимо себе без цих технологічних винаходів і, майже завжди, оцінюємо їх у виключно позитивних параметрах. Однак не варто забувати, що епоха Рене Декарта завершилася епохою Фрідріха Ніцше і Артура Шопенгауера, а стрімкий технічний прогрес – двома світовими війнами та винайденням промислових методів масового знищення населення (свого роду конвеєру смерті). Ці події сьогодні здаються нам такими далекими, ніби вони ніколи й не мали місця насправді. Але потрібно пам’ятати про те, що історія іноді має тенденцію повторюватися (хоча й в інших формах). У цьому контексті, видається, пророчими були слова Гегеля про те, що історія нічому не вчить.

Нашу беззаперечну позитивістську віру у сучасні технологічні досягнення та домінування консюмеристського імперативу у бажанні ними користуватися варто сприймати із певною пересторогою. Із таким застереженням до нас звертаються автори нещодавно виданої книги „Моральна сліпота…” англійський соціолог Зигмунд Бауман та литовський філософ Леонідас Донскіс. Ще донедавна нам здавалося, що епоха тоталітарних держав і витвореної ними системи насильства над особистості назавжди канула в лету. Але, захоплюючись торжеством лібералізму із його цінностями свободи та вільного ринку, насолоджуючись комфортом від досягнень технологічного прогресу ми поступово наблизилися до іншої форми тоталітаризму – плинної, важко вловимої. За визначенням З. Баумана – це малопомітний і невловимий контроль над особистим життям громадян з боку спецслужб та інших органів державної влади із використанням Інтернету й сучасних досягнень у сфері інформаційних технологій.

Кілька років назад Хіларі Клінтон аплодувала соціальним мережам як головному інструменту, що уможливив арабські революції (як свого часу друкарський верстат Гуттенберга уможливив Реформацію). Але вона, як і інші політичні еліти Заходу, на фоні гучних овацій електронній демократії, забула повідомити про те, що ті ж соціальні мережі створили ідеальні умови для російських, іранських та китайських спецслужб, сприяючи виявленню усіх невдоволених та їх ізоляції. Йосип Сталін і мріяти не міг про такий чудовий засіб ідентифікації „ворогів народу”. Епоха стрімкого розвитку інформаційних технологій, яку З. Бауман називає плинною сучасністю (на противагу все ще твердій сучасності ХХ ст., коли життя було вловимим і реальним), породила неорізновид плинного тоталітаризму.

Для того аби скласти психологічний портрет людини, силовим структурам сьогодні вже не потрібно безпосередньо із нею контактувати: соціальні мережі можуть розповісти про нас значно більше, ніж ми гадаємо. Ми можемо й гадки не мати про те, що за нами вже давно стежать і служба безпеки завела на нас окрему папку, куди збирає необхідну інформацію. Найцікавішим є те, що ми самі допомагаємо спецслужбам, постійно декларуючи он-лайн власні наміри, думки, політичні позиції, виставляючи напоказ у формі фото та відео всі події зі свого приватного життя. Страх бути залишеним на маргінесі, не встигати у ногу з часом, виглядати старомодним постійно спонукає нас до цього. „Зроби це сам” – ось ще одне обличчя плинного тоталітаризму. Ми власноруч знищуємо приватну сферу, яку колись із такими надзусиллями намагалася контролювати тоталітарна держава ХХ ст. Плинний тоталітаризм спонукає нас самих підключатися до системи (наче головний герой наприкінці фільму „Лоція Едему”) та виконувати всі її забаганки без жодного державного примусу.

Своєї квінтесенції плинний тоталітаризм вже сьогодні досяг у державах Заходу. Зберігаючи формально демократичне обличчя, вони, під приводом боротьби із тероризмом чи якимось іншими загрозами, встановили контроль над особистим життям людини через Інтернет, а, за потреби, і з застосуванням інших інформаційних технологій. Слухи про спеціальні комп’ютерні програми, що відстежують особисте листування на предмет „загроз безпеці” можуть бути цілком правдивими. Останній скандал із WikiLeaks цілком переконливо це довів.

Але не тільки Інтернет дає чудові можливості непомітно втручатися у приватне життя людей. В одній із серій модернізованої американської версії Шерлока Холмса новітня корпорація стежила за перебігом розслідування з допомогою жучка, що мав вигляд і розміри комара. Ця футуристична фантастика для реалій високорозвинутих держав Заходу вже сьогодні може бути не такою вже й фантастикою. Розвиток новітніх мікросистем стеження дає можливість вивчати нас значно краще за дані супутників. Від них, принаймні, можна заховатися, однак неможливо заховатися від невідомого. У цьому контексті мобільний зв’язок, як ніщо інше, принісши радощі комунікативного комфорту, зробив нас особливо вразливими. Він подарував державам можливість контролю за пересуванням громадян, прослуховування як телефонних, так і реальних розмов тощо.

Однак найбільшим винаходом підступного плинного тоталітаризму стали маніпулятивні технології. Політичний процес сучасності вже зовсім не нагадує минуле століття. Епоху харизматичного політичного лідерства заступила медіократія (mediocrity з англійської – влада посередності). Посередницькі медійні структури та їхній дискурс встановлюють своє домінування над першопочатковою сутністю політики. За словами французького філософа Рене Дебре, модератор популярної програми відіграє більшу роль ніж суб’єкт політики, інтереси якого він репрезентує. У таких умовах реальне політичне лідерство підмінюється його медійним образом. У зв’язку з цим, постмодерна епоха призвела до панування посередніх політичних еліт, яким вже не потрібно демонструвати реальні риси харизматичного лідерства. Достатньо лише, вдало використовуючи маніпулятивну технологію ефекту ореолу, сформувати у ЗМІ харизматичний образ та переконати більшість електорату у його справжній сутності. За словами З. Баумана, відсутність харизматичних політичних еліт обумовлена не стільки браком вольових особистостей, скільки відсутністю доцільності залучати їх до політичного процесу. Вчений вважає, що зі смертю Вацлава Гавела на Заході остаточно завершилася епоха вольових харизматичних політиків. Один із найвизначніших економістів ХХ ст. Йозеф Алоїз Шумпетер із цього приводу витворив саркастичну алюзію на знамениті слова Авраама Лінкольна, зазначивши, що у політичних реаліях сьогодення демократія перетворилася на „владу дурнів, шляхом дурнів та в інтересах дурнів”.

Новітні методики політичного маніпулювання перетворюють більшість електорату на дурнів, яких, при вдало обраній стратегії, можна переконати у чому завгодно. Відомий фільм 1990-х „Хвіст виляє собакою” чудово демонструє такі реалії перебігу політичного процесу. Саме медійний хвіст виляє справжньою сутністю політики, а новітні маркетингові методики остаточно знівелювали значення справжніх політичних програм. Власне самі програми перетворилися у різновид маніпулятивної технології, адже виконувати їх ніхто не збирається. Вони підкорені одній меті – справити гарне враження і забезпечити перемогу на виборах. Як зазначається у культовій для 1980-х рр. книзі „Маркетингові війни”, перемогу у боротьбі за споживача здобуває не той, хто пропонує якісніший продукт, а той, хто зможе виграти війну у конкурентів. І політична сфера тут не виняток.

Політичний продукт теж призначений для споживання. От тільки на відмінну від реального товару, його неякісна сутність важко піддається перевірці. І навіть більше – ми не намагаємося цього робити. Віддавши свій голос за певну політичну силу, ми швидко забуваємо про її програму. Навіщо тоді виконувати передвиборчі обіцянки, якщо про них все одно ніхто не пам’ятає. Саме тому нинішня політика звелася до консюмеристської сутності у найгірших значеннях цього слова. Психологічні методи маніпулювання дають можливість політикам у союзі з мас-медіа формувати у нас певні ситуативні споживчі запити під власні політичні лозунги. Інструменталістська домінанта та тотальна вага моменту – ось чим відзначається сучасні політика та життя.

Парадоксально, але противники Заходу у сучасній Росії, використовуючи чимало із вищеозначеного для критики „загниваючого капіталізму”, самі витворили у цій державі, мабуть, найодіознішу форму плинного тоталітаризму сучасності. Багато хто заперечує той факт, що путінська Росія рухається у напрямку тоталітарної держави (або вже її створила), аргументуючи це відсутністю явних ознак цьому процесу. Мовляв, нинішня Росія жодним чином не нагадує сталінську епоху тотального страху і контролю. Але варто зазначити, що жодна новітня форма тоталітаризму (не будемо брати до уваги „середньовічну” Північну Корею) за формою і не повинна нагадувати нам сталінізм чи гітлеризм. Часи змінилися. Сьогодні жорсткі методи тотального контролю над суспільством (практиковані у ХХ ст.) поступилися маніпулятивним технологіям, опертим на новітніх досягненнях психології. Навіщо тримати суспільство у стані тотального страху, якщо можна ним маніпулювати, перетворюючи людей у недоумкуватих епсилонів із відомої антиутопії Олдоса Гакслі та не даючи їм жодного шансу здогадатися про це.

Тому за зовнішніми ознаками неототалітарні системи можуть і не нагадувати своїх попередниць. Але за сутністю – тотальний контроль над особистістю, абсолютна влада, мобілізація населення на виконання визначених політичних завдань, ізоляція та „знищення” „ворогів народу” – вони залишаються тоталітарними. І нехай зміна методів досягнення цих завдань не вводить нас в оману, адже мета і сутність залишаються тими ж.

Ще десять років назад більшість авторитетних Західних експертів були впевнені у тому, що глобалізація та перехід до постіндустріальної стадії розвитку суспільства, ери Інтернету, знищать усі недемократичні системи на Землі. Сьогодні ж з певністю можемо констатувати: сталося дещо інше. Великі недемократичні державні потуги використали усі плоди науково-технічного прогресу для встановлення неототалітарних систем, що поєднують традиційне державне насильство над особою з новітньою формою плинного тоталітаризму. І путінська Росія, видається, досягла квінтесенції у цьому процесі антидемократичного відпливу. Глобалізація, як і стрімкий прогрес інформаційних технологій не витворили світової демократії, а навіть навпаки – подарували новітні інструменти для неототалітарної модернізації. Чого ж глобалізація таки дійсно досягла, то це знищила мрію Томаса Мора про острів „Утопія”. Як влучно висловився знаменитий літератор Мілан Кундера „глобалізація – це остання втрачена надія, що деінде існує країна, куди можна втекти та знайти щастя” (Л. Донскіс).

У зв’язку з цим важко не погодитися із З. Бауман, який стверджує, що Інтернет та інші плоди стрімкого технологічного розвитку є всього лиш засобом, який можна використати із діаметрально протилежною метою. Колись Фрідріх Ліст написав, що залізниці об’єднають німців у єдину націю. Підхопивши цю ідею, його російський пошановувач Сергій Вітте побудував Трансибірську магістраль. Однак, дещо згодом, Гітлер та Сталін використали ці новітні засоби комунікації для витворення небаченого доти промислового конвеєру масових репресій і вбивств. Тому, зустрічаючи гучними оваціями електронну демократію, пам’ятаймо про плинний тоталітаризм Зигмунта Баумана і можливість острову Мішеля Уельбека.

Автор- доцент кафедри політичних наук Рівненського державного гуманітарного університету