Революція та війна неодмінно мають міняти уявлення революційної громади про світ та організацію суспільства. Якщо в революційно-воюючій країні ці уявлення міняються надто повільно, то країна приречена на загибель.
В нинішній ситуації війни контрреволюційної Росії проти революційної України українці стали заручниками демократії та звичок мирного часу.
Обмеження української революції гідності 2013-2014 років в тому, що контреліта була абсолютно не готова в теоретичному і практичному плані до революції. Україна мала революцію знизу, а не революцію зверху.
Коли революція 2013-2014 років переросла в контрреволюційну війну Росії з Україною, еліта з контрелітою в Україні опинилися перед загрозою повного знищення і фактично об’єдналася.
Зараз ми маємо ситуацію необхідності вирішення чотирьох основних завдань:
1. Радикальні економічні та політичні реформи.
2. Люстрація.
3. Деолігархізація.
4. Перемога у контрреволюційній війні з Росією.
Всі ці завдання взаємопов’язані. Невиконання хоча б одного з них перекреслює решту.
Водночас ці завдання не можуть бути реалізовані через помилкові і фактично неадекватні уявлення еліти, які вона демонструє зараз.
Еліті здається, що на час війни реформи можна відкласти. Еліті здається, що люстрацію можна проводити після закінчення війни. Еліті здається, що олігархи можуть допомогти нам виграти війну. Еліті здається, що перемогу з Росією можна отримати, не проводячи реформ, люстрацію і деолігархізацію.
Тут криється дуже велика проблема української революції 2013-2014 – Президент був обраний не як представник контреліти, а як компромісна фігура. Відтак контреліта дуже швидко виявила, що Президент не на її боці.
Саме через катастрофічні помилки Президента і неадекватні його уявлень про світ та організацію суспільства Україна зараз не бачить перспективи довершення революції і перемоги у війні. Що це за помилки і неадекватні уявлення?
Давайте подивимося на голосування за скандальний закон про «Спецзону Донбас». Його голосування в Парламенті відбувалося в закритому режимі. За свідченням деяких депутатів там була озвучена реальна ситуація на російсько-українському фронті.
Давайте проаналізуємо ситуацію. В Парламенті більшість депутатів голосували за закони 16 січня 2014 року, що призвели до кривавого протистояння. В Парламенті сидять такі депутати, що брали безпосередню участь у організації та фінансуванні збройного конфлікту на Донбасі. У Парламенті сидять такі депутати, що прямо і безпосередньо працюють на Путіна і доповідають йому всю таємну інформацію.
Виникає питання – від кого Президент утаємничує інформацію про стан справ на російсько-українському фронті? Від Путіна? Та ні, якраз Путін чудово знає цей стан. А якщо раптом в нього не було якихось цифр статистики, то зрадники-депутати українського Парламенту йому люб’язно про це повідомлять.
Може це таємниця від лідерів США чи Європи? Навряд чи. Це саме ті люди, яким Президент щонайперше повідомляє стан справ в Україні.
Тоді від кого ж ця таємниця? Та від нас з вами, від народу України. Якому, бачте, не потрібно знати цей стан справ.
Який найбільший ресурс Президента? Мобілізований український народ, який йому довіряє. При цьому Президент думає, що його найбільший ресурс це світова підтримка, європейська дипломатія і тіньова змова з Путіним. Це є найбільша помилка і катастрофічно неадекватне уявлення Президента.
Давайте подивимось на ухвалений Закон про «Спецзону Донбас». Про нього багато говорили, і аналізували його по всякому. Але війна це завжди набір компромісів, відступів і програних боїв перед вирішальною битвою і перемогою.
Не має значення, в якому режимі Україна буде існувати – неоголошеної війни чи демонстративного миру. Має значення, що Україна під час цього буде робити.
І тут знову ми бачимо другу помилку Президента і катастрофічно неадекватне уявлення Президента. Перемогти у війні з Росією можливо лише за розгортання трьох процесів: 1) загальна мобілізація країни «Все для фронту, все для Перемоги»; 2) тотальна мілітаризація життя в країні «Ми всі або воюємо, або підвищуємо обороноздатність, ніхто не відпочиває і не розважається»; 3) перетворення ВПК на основу промисловості і започаткування домінуючого розвитку саме там – «ВПК – флагман економічних реформ».
Отже – Україна у війні, але досі не мобілізована. Безліч прошарків суспільства досі живуть мирним життям, а не мілітаризованим. Ми досі намагаємося планувати які завгодно реформи, окрім реформ ВПК.
В стратегічному плані Україна повністю програє Росії. Подивіться на дії Росії – усі комбінації багатопланові, продумані і інноваційні. Навіть за умови російського бардака частина цих комбінацій спрацьовує.
Україна ж постійно програє саме стратегічно – через відсутність стратегування. Думаєте, Президенту не доповідали, що потрібно евакуювати завод по виробництву «Кольчуг» чи луганський завод по виробництву патронів? Звичайно доповідали. А чому ми це все, вибачте, просрали? Через відсутність стратегічного планування і стратегічних дій.
У публічному просторі можливість попадання наших військ в «котли» була розписана за два місяці до того, як це сталося. Чому це відбулося? Через відсутність стратегічного планування і стратегічних дій.
Останні події в Парламенті показують, що перший раунд контрреволюції в Україні залишився за Путіним, тому що йому вдалося досягти розколу у владних елітах України.
Зараз у нас розкол у владних елітах – Президент воює і нікого не підпускає до війни, Уряд розробляє реформи. При цьому Президент воює так, що розробляє плани миру, а не війни. При цьому реформи Уряду не мають публічної підтримки ні Президента, ні Парламенту.
Президент досі грає на боці консервативних світових еліт та на боці українських еліт, які підлягають люстрації, а не на боці революційної контреліти, не на боці широкої революційної громади. В ситуації революції та війни це означає для нього не тільки ризик повалення в процесі громадянського бунту, але і фізичне знищення.
При цьому Прем’єр-міністр в свої реформаторських діях хоча б намагається бути на боці контреліти і отримує за це саботаж своїх ініціатив від залишків старої еліти. Голова Парламенту займає досить непослідовну позицію – то на боці еліти, то на боці контреліти.
Так воювати і реформувати країну безперспективно.
Президент жодного разу не заявив про системне бачення реформ в ситуації війни, відтак ідеологія революційних реформ в Україні досі відсутня. Саме це зумовлює таку низьку підтримку Парламенту реформаторських ініціатив Уряду. Саме це зумовлює такий високий рівень чиновницького саботажу цих реформ. Саме це зумовлює пряму і навіть публічну обструкцію урядових реформ з боку олігархів.
Тільки тиск громади на вулицях міста змусив Парламент проголосувати Закон про люстрацію. Тиск громади на вулицях, а не заклик Президента.
Ми досі не знаємо позиції Президента щодо деолігархізації. Можна зрозуміти, що для нього це неабияке світоглядне рішення (він сам з олігархів). Але це світоглядне рішення потрібно приймати не колись, а вже і негайно.
Ми досі не знаємо позиції Президента щодо того, чи сам він вірить у довгостроковість запропонованого ним миру, чи буде він здійснювати масштабне і стрімке підвищення обороноздатності України на фоні радикальних реформ ВПК.
Але от найголовніше запитання. З ким же наш Президент? Якщо він з українським народом, то він повинен прямо заявити, що наш ворог – це режим Путіна, а не російський народ. І що з Путіним він більше ні про що домовлятися не буде.
Це важке рішення, бо назад дороги не буде. Це оголошення війни персонально Путіну, яке робить неможливим більше укладання з ним яких-небудь угод надалі.
Але для українського народу це важливо.
Якщо з якихось високих політико-економічних причин ми не можемо вести публічно оголошеної війни з Росією, то принаймні ми можемо її публічно вести з режимом Путіна.
Так само український народ очікує від свого Президента чесної розповіді про реальний стан справ у війні на сьогодні. Тимчасова поразка, значить поразка. Тільки потрібно про це чесно сказати.
Так само український народ очікує від Президента вироблення політики з орієнтацією на мілітаризацію, мобілізацію і підвищення обороноздатності.
Президент має стати на бік революції, на бік контреліти, виступити проти українських олігархів. Інакше логіка революції його знищить.
Якщо Президент буде з народом, то народ буде з Президентом. Якщо ні – то народ буде проти обраного ним Президента.
Источник: блог Сергея Дацюка
