Ідея написання цього тексту виникла давно. Часто «великі» творчі справи довго обдумуються в голові, пробуються набиратися на комп’ютері і нерідко пропадають, з причини чи то інтелектуальної нездатності, чи то гострої енергетичної недостатності. Але бувають випадки, коли припиняєш займатися опонуванням самому собі, сідаєш і пишеш. Поштовхом до фіналізації часто виступають банальні побутові події. Цього разу каталізатором стала поїздка з дружиною в трамваї недільним ранком.
У моєму місті вранці у вихідний день в транспорті переважно рухаються пенсіонери на ринок «Привокзальний» за дешевим провіантом. Молодь, мабуть, відпочиває після нічних гулянь. На задньому сидінні сиділи дві дами похилого віку і обговорювали причини невдач якихось салатів з баклажанів та кулінарних страв. Ми сиділи тихо, оскільки мовчки переживали погані новини з фронту, які прочитали перед від’їздом в інтернеті. Говорили ці дами не те що б голосно (місцеві рогулі, куди голосніше «общаюця» по телефону), але достатньо аби ми були пасивними учасниками засідання клубу кулінарного гламуру. Побудова речень, стиль розмови вказували на те, що думками обмінюються люди-паразити, які проіснували за чужий рахунок і мають специфічну уяву про життя. У світобудові таких людей бджоли існують для того, щоб люди їли мед. Інформація про те, що бджоли продукують мед для власного споживання, щоб не вмерти з голоду взимку – провокація.
У якусь секунду дружині це все набридло і вона кількома реченнями висловила мені роздратування від обговорюваних проблем цих бойових подруг (розмовляли російською, у Вінниці дуже багато сімей відставників колишнього СРСР), запропонувавши пересісти на вільні місця. Однак її напівголоса було достатньо аби нас почула пані років 45, яка сиділа попереду. Вона розвернулася, зміряла нас поглядом, демонстративно підвелася і змінила свою локацію у вагоні, продемонструвавши у такий спосіб зневагу до нас і підтримку дамам, які спілкувалися про наболіле. Пані зробила це мовчки, передавши все своїми очима. В її очах був докір, як мені видалось, за марноване життя з-за таких як ми.
Без перебільшення у трамваї відбулася безслівна дуель двох непримиренних соціальних груп – місцевих «аборигенів» і колишніх «місіонерів». Зрозуміло, що до перших належимо такі як я із дружиною, а до других – такі як ці пасажирки та їхні дітки. Думаю, що корінний вінничанин Олександр Роджерс є сином однієї з таких дам (нічого особистого, просто людина дуже добре підходить для прикладу). Зараз, правда, Саша змушений переховуватись від правосєків десь на околицях Москви.
Усією своєю поведінкою і вчинками «місіонери», де б вони не були, намагаються повідомити, що володіють спеціальними знаннями, яких нам, «аборигенам», ніколи не дано осягнути. Провина «аборигенів» полягає у тому, що вони не живуть самі і не дають жити таким як вони нормальним людям.
Драма цієї ситуації полягає у тому, що ні своїми смисловими конструкціями в ідеологічних баталіях, ні власними результатами у державному будівництві українці не можуть переконати «місіонерів» у зворотному: ми щось можемо, а вони, «місіонери», насправді нічого не знають.
На війні можна перемогти, у тому числі й Росію, особливо, коли за плечима знаходиться така країна як США. Але після перемоги так і бачиться німе запитання в трамваї від «місіонерки»: для чого ви здобули право реалізовувати свою волю, якщо її немає, або якщо її нав’язування робить і нас, і вас гіршими?
Насправді важливо зрозуміти філософський аспект цієї війни. Ця війна ведеться не за територію і не за життєвий простір (хоча це також вагомий привід для дій). Цей шматок території взагалі є не критичним для України. Фінляндія у свій час також втратила свої землі у війні з СРСР. Тим більше ці териконові угіддя не потрібні Росії.
Якщо винести за дужки артефакти війни (мародерство, геополітичні розклади, фобії Росії і таке інше), то воїни з російського боку віддають своє життя за право (як мінімум) не виконувати чужу волю. І питання тут зовсім не у тому, що вони не бажають виконувати чужу волю на, як вони вважають, своїй «Домбаській» землі. Ці люди в принципі не готові підкоритися чужій для них українській волі будь-де. Виконання чужої волі, це не лише принизливо в системі чоловічих цінностей. Озброєний російський «місіонер» намагається довести, що його воля краща і величніша. Це воля справедливості і воля духовності. Українська воля, в його очах, це або ущербна впертість, яка живеться комплексами неповноцінності, бажанням помсти та реваншу за якісь дрібні образи («Правий Сектор», «Свобода»), або це хитрувата яловість (безволля), яка походить з дріб’язковості та інфантильності (Ющенко, Яценюк, Гриценко).
Отже драма однієї частини українців полягає у тому, що вони не можуть пояснити переваги української волі, над волею російських «місіонерів». Драма іншої частини полягає у тому, що вони так і не зрозуміли, що людина не просто не може жити без волі, а вона повинна постійно нав’язувати її іншим. Якщо людина (нація) не буде нав’язувати свою волю, то вона буде виконувати чужу. Життя – це безперервна боротьба ВОЛЬ, і лише нав’язуючи волю комусь, можна зберегти свою. Але для того аби нав’язати свою волю, необхідно показати, що вона є кращою. Людство лише займається підвищенням культури нав’язування волі, так би мовити гуманізує цей процес, намагаючись зробити його безкровним. Брак волі – це пряма ознака відсутності образу вічного (воно може бути хибним і уособлювати зло, наприклад, як у Росії, але воно мусить бути), це пряма ознака порожнього і безсенсового життя, що, власне, й пояснює яловість Європи. Це дуже прості речі, які необхідно розуміти. Вони передують економіці. І Каха Бендукідзе не замінить нам Мартіна Лютера.
Зрозуміло, що справа не в докорах «місіонерів», їх можна ігнорувати на правах переможців. Справа у викликах, які треба приймати і давати на них відповіді. Головний виклик буде сформований після цілком очікуваних потрясінь у Росії. Необхідно завжди пам’ятати, що немає нічого небезпечнішого як раб, який почав шукати «духовності» та «справедливості» після того, як у нього закінчилася їжа, особливо якщо цей раб російського походження. У 1920 таких зупинили біля Варшави. В час Ч українці повинні постати у новій духовній якості для того аби перейти в режим експансії, яка і буде нашим порятунком. Для цього Бог дав нам війну. Хотілося аби вона не виявилася для нас марною. Війна дається не лише для того аби вбивати і перемагати, а для того аби стати кращими. Поки це виходить у батальйону «Азов».
