Регіональні особливості Донбасу, що впливають на характер АТО

Донбас часто приймають за монолітне явище, приписуючи його районам однаковий ментальний базис. Така уява є абсолютно хибною, а для журналіста, політолога, аналітика чи держслужбовця — вбивчо помилковою. В регіоні є явна неоднорідність, котра вже вплинула на перебіг АТО і здатна вплинути на наступний перебіг подій.

Характер праці, що впливають на райони.

Донбас — регіон, в якому на особливості мислення та спосіб життя місцевого населення значно впливає характер праці. Це наслідки молодої заселеності регіону та експериментів комуністичного часу, коли з відірваних від коренів народів, приправляючи червоною ідеологію, хотіли створити радянську націю. Фундаментом образу Донбасу та базисом місцевої ідеології стали шахтарі, а особливо ідеалізування їхньої праці. Це значно вплинуло і на соціум регіону, і на його географію, що прикрасилась відомими териконами. Звісно, особливості шахтарської праці, котра змушує людину протягом багатьох років робити одну і ту ж тяжку механічну роботу, та ще й під впливом високих температур, на великій глибині і без доступу променів сонця, не мотивувало шахтаря до інтелектуального збагачення. Більш того, така робота виробляла хронічну втому у робітника, вихід з якого часто був один – пияцтво. Ці особливості шахтарської праці є фактами об’єктивними і не мають ні національностей, ні походження, ні кольору шкіри. Для прикладу можна зазначити історію про Тетчер і англійських шахтарів.

Так от, ідеалізація цієї тяжкої і демотивуючої для розвитку людини праці, разом з істотним в кількісному розмірі прошарком шахтарів, стало фундаментом світогляду багатьох районів Донбасу. І чим істотніше була шахтарська праця в окремому районі Донбасу, тим проблематичніше він був в соціальному плані. Тут і рівень загального критичного мислення падав до мінімуму.

Аби перейти безпосередньо до особливості регіонів, потрібно згадати ще дві форми праці, котрі впливають на ситуацію. Це:

А. Робітники машинобудівних заводів і металурги.

Досить критично мисляча категорія населення. Практично кожний робітник такого підприємства має мати, як мінімум, середню технічну освіту. До того ж, ця праця суттєво «розбавлена» технічною інтелігенцією. Є два цікавих міста, де їхній вплив завжди був більший, ніж шахтарський. Це Маріуполь і Краматорськ. Для розуміння подальшого аналізу ці міста потрібно запам’ятати.

Б. Робітники задіяні в сільському господарстві.

Найлояльніший прошарок до України. Росіяни не тільки в Україні, але і на чорноземній території РФ заселювалися, в основному, в містах. В селах жили українці. Відповідно, села Донбасу відносно україномовні (як мінімум суржик з більшістю українських слів). Тому, райони де більшість населення зайняті в сільськогосподарському виробництві, найменше піддалися масовому психозу, спричиненому російською пропагандою. Для цього населення Україна є Батьківщиною. І хоч більшість з них були проти Майдану, але у виборі Україна, або Росія, обрали перше.

Особливості районів Донбасу та проведення АТО до сьогоднішнього дня.

Отже, виходячи з вищесказаного, найлояльніші до України в Донбасі є ті регіони, в котрих переважає сільське господарство. Або ті, в котрих шахт взагалі немає. Через це, досить спокійними є ті, в котрих переважає машинобудівне та металургійне виробництво.

Тому, над Північчю Луганської і Південним-Заходом Донецької областей, українська влада встановила контроль відносно швидко, не зазначаючи великих втрат. В лояльні регіони відійшли і вугільні Красноармійський і Добропільський райони, в котрих хоч і є шахти, але с/г грає дуже серйозну роль.

Випала з даної логіки лише Північна Донеччина. Але це лише на перший погляд і на певний час. В містах Слов’янськ, Красний Лиман, Артемівськ, Краматорськ, Костянтинівка і Дружківка нема ні шахт, ні териконів. Цей регіон завжди був відмінний і соціально, і політично. Тут опозиційні партії грали більшу роль, ніж в іншому Донбасі, окрім машинобудівного Маріуполя і с/г-кого Мар’їнського району, де «помаранчеві» отримували досить великі відсотки. На Півночі Донбасу народилася плеяда діячів, котрі серйозно доповнили українську, а не російську культуру. Досить згадати прізвище Михайла Петренка, народженого в Слов’янську, який написав «Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю…». Сепаратисти обрали саме цю частину Донбасу, для продовження інтервенції на Харків. Але тут зробили помилку. Якщо проаналізувати інформаційне поле, то вимальовується картина важкості розкачки міст Півночі Донбасу. Самостійно розкачуватися не хотіли ні Краматорськ, ні Костянтинівка, ні Дружківка. А в Артемівську та Красному Лимані взагалі намагалося втриматися досить проукраїнське місцеве самоврядування. Красноармійськ ж, майже одразу перестав підтримувати сепаратистів. Факт неможливості розкачки цих міст обмежував ресурси терористів, що разом з нарощуванням потужностей українських силовиків, змусило відійти сепаратистів у більш лояльні території. Такий наслідок підтвердив достатню українськість цих районів Донеччини. Більш того, для підтримки порядку у них, українська влада витратить відносно малі сили. Адже самоорганізований сепаратистський рух там неможливий. Потрібні створити та підтримувати лише загони швидкого реагування для ліквідації чужорідних диверсійних груп.

Територія, контрольована сепаратистами та подальше АТО.

Територію, що знаходиться на сьогодні під контролем сепаратистів, можна твердо назвати серцем Донбасу. Це і є той шахтарський край, котрий багато років культивувався як за роки СРСР, так, інертно, за часи існування Партії Регіонів. Але і ця територія на сьогодні має істотні відмінності. На сьогодні в містах, в котрих машинобудування та промисловість з великою удільною часткою освічених робітників, грає роль більше, ніж вугільне виробництво, з’являється ефект «прозріння». Все більше людей усвідомлюють хибність сепаратистського шляху та бандитськість самопроголошених республік. На Донеччині це такі міста, як: Макіївка, Горлівка і Донецьк. Зустріч мешканців Донецька з П. Губарєвим явний цьому доказ, коли люди ставили під сумнів неможливість спілкування в Україні російською мовою та взагалі дії терористів. Ці міста будуть звільнені в першу чергу, і що найкраще, потребують досить мало сил для контролю. Тут мова буде йти про звільнення, а не про окупацію зі сторони української влади в ментальному розумінні мешканців.

Найгірша ситуація складається в районах з переважаючою вугільною галуззю. Де, навіть, збитковість вугільного видобування не змусила переходити на інші види виробництва, а створила феномен «копанок» — несанкціонованих та самовільних малих шахт.

В містах Красний Луч, Ровеньки, Краснодон, Сніжне, Торез, Шахтарськ і інш. негативні наслідки появи сепаратизму не тільки не спонукають критично думати місцеве населення, але і змушують ще більше ненавидіти Україну та її владу. На відміну від тієї ж Макіївки, в цих містах сепаратисти масово йдуть в ополчення та звинувачують у всіх бідах національну гвардію. Саме тут істинно вірять у тезу: «якщо збито АН-26, то це «ополчення» зробило, якщо ж пасажирський літак, так це хунта». Тобто, апріорі погані речі робить українська армія, гарні, виключно ДНР та ЛНР.

Складність цих районів у тому, що вони знаходять на кордоні з РФ і дають змогу терористам серйозно закріпитися. Якщо Росія після збитого пасажирського літака не зіллє сепаратистів, то ці регіони звільняти ми будемо досить довго. Для їх утримання потрібні будуть значні сили, а партизанська війна тут буде найактивнішою. Бо в цих районах ми дійсно окупанти, а не визволителі. Навіть після великої кількості лих, що принесли бойовики підтримані Росією. І ще. Більшість районів Донеччини стали дотаційними протягом правління ПР, коли регіонали власні активи заводили в тінь. Але це не про Східний Донбас. Вказані райони є не тільки ворожими для нас, але і дотаційні з процесом масового вимирання та старіння населення. Це додає великих проблем Україні.