Економічна картина світу
Економічна картина світу протягом останніх двох сторіч стрімко змінювалася. Під час Французької революції суспільство бачило 3 стани: духовенство, шляхта, 3-й (податний) стан (селяни, ремісники, торгівці). Але вже через півстоліття суспільне бачення набуває «економічного» характеру розподілу на «фактори виробництва»: земля, капітал, труд.
А завдяки Марксу — і чіткої еволюціоністської спрямованості. Спочатку влада належала фактору виробництва «земля» — феодалам (власникам феоду), поміщикам (власникам помість), латифундистам (власникам латифундій), джентльменам (власникам джентів). Потім влада перейшла від фактору виробництва «земля» до фактору виробництва «капітал». До власників «заводів, газет, пароплавів». Образно кажучи «від джентльменів до бізнесменів». Але на цьому економічна еволюція, звісно, не зупиниться і логічно вважати, що влада врешті-решт перейде до фактору виробництва «труд».
В цьому сто років ніхто не сумнівався. Як писав Пітер Дракер: «Але наприкінці ХІХ сторіччя практично кожна мисляча людина поділяла переконання Маркса в тому, що капіталізм – це суспільство неминучих класових конфліктів і, по суті, до 1910 року більшість «мислячих людей», в усякому разі в Європі (а також в Японії), схилялися на користь соціалізму. …для більшої частини населення планети він (марксизм) залишався єдиним послідовним ідеологічним вченням, і більшість людей в усьому світі вважало це вчення непереможним. В неосяжній кількості були і «антимарксисти», але ще дуже мало було «немарксистів»… Навіть переконані супротивники соціалізму продовжували вважати, що цей суспільний лад знаходиться на підйомі».
Інституціональна еволюція економіки виглядала прозорою: спочатку влада була у фактору виробництва «земля», потім вона перейшла до фактору виробництва «капітал». Те, що буде далі виглядало очевидним: влада має перейти до фактору виробництва «труд». Так що прихід «диктатури пролетаріату» виглядав неминучим, як схід сонця. Але все пішло не так.
Головним, що подарувало нам ХХ сторіччя в царині економіки, стало народження нового типу економічних організацій – промислових корпорацій. Цей феномен мав у своїй основі і об’єктивні і суб’єктивні причини. Головною об’єктивною причиною стала зростаюча концентрація капіталу, головною суб’єктивною – роботи американського економіста Фредеріка Уінслоу Тейлора.
Тейлор вивчав процеси труда і відкрив принципи того, що сьогодні називають науковою організацією праці. Він виробив сучасне бачення продуктивності праці. На базі цих принципів було створено конвеєр, систему профтехосвіти та багато іншого, що і дозволило перейти до масового виробництва і створити корпоративну економіку.
Але серед зроблених ним висновків було декілька несподіваних. По-перше, зростання дохідності підприємств від зростаючої продуктивності за Тейлором має бути спрямовано не на зростання прибутків капіталістів, а на підвищення прожиткового рівня трудівників (що врешті-решт і сталося).
Але найбільш шокуючим його висновком був той, що робота бізнесмена не є «богом даний талант для вибраних» Макса Вебера, а такий самий труд, як і копання землі. І керувати підприємством можна так само ефективно або неефективно, як і копати землю. Робота бізнесмена розкладається на прості дії, які можна вивчити і навчити їм кого завгодно. І тому капіталісти не повинні керувати підприємствами «за правом отриманого спадку». Керувати підприємствами повинні спеціально навчені для цієї роботи люди – менеджери. І якому капіталісту це б сподобалося?
От і сталося так, що владу у капіталістів почали потроху відбирати не трудівники, а менеджери, які швидко усвідомили себе, як окремий фактор виробництва з власною місією. Вже в 1916 році в Бюлетені товариства гірничої промисловості було опубліковано працю Анрі Файоля «Основні риси промислової адміністрації — передбачення, організація, розпорядність, координування, контроль». Так розпочалася «революція менеджерів».
"Укренерго" попередило про відключення світла 24 листопада: деталі та причини
Чекаємо на Трампа: Зеленський сказав, коли Україна може закінчити війну
Водіям нагадали важливе правило руху на авто: їхати без цього не можна
Путін скоригував умови припинення війни з Україною
Після Другої Світової нові прориви у баченні економічної картини світу були зроблені завдяки роботам Джона Кеннета Гелбрейта. Він акцентував увагу на тому, що менеджери працюють не поодинці, а у величезних командах (які він назвав «техноструктурами»): «На дрібному підприємстві з нескладним виробництвом влада виходить від власності на капітал, на засоби виробництва. У великій і високоорганізованій фірмі влада переходить до самої організації – до техноструктури корпорації. На самому високому рівні розвитку, прикладом якого є компанії “Дженерал Моторс”, “Дженерал електрик”, “Шелл”, “Юнілевер”, ІБМ, доти, поки фірма робить гроші, влада техноструктури абсолютна. Влада власників капіталу, тобто утримувачів акцій, дорівнює нулю... …Якщо зібрати керівників фірм, на яких припадає половина усіх комерційних операцій у Сполучених Штатах, виявилося б, що, за виключенням зовнішнього вигляду, вони майже губляться в університетській аудиторії і абсолютно непомітні на стадіоні… Інша частина економіки складається з 12 млн. дрібних фірм, куди входять 3 млн. фермерів, чиї загальні продажі нижчі продаж чотирьох найбільших промислових корпорацій…»
Гелбрейт показав, що основною функцією техноструктур є планування роботи корпорацій. Він надавав цьому таке велике значення, що запропонував називати систему корпоративного капіталізму – плануючою економікою. Більше того, він стверджував, що з економічної точки зору в епоху корпорацій принципової різниці між капіталізмом і соціалізмом не існує: «Велика американська корпорація встановлює мінімальні ціни, організовує попит на свою продукцію, встановлює або узгоджує ціни на сировину і напівфабрикати та робить кроки для здійснення забезпечення. Вона також встановлює або погоджує ставки оплати для фахівців різного стажу та кваліфікації, для робітників, так само як вживає заходи для забезпечення робочою силою. В СРСР усі ці функції виконуються більш чи менш успішно державним плановим апаратом… В західній економіці основним плануючим органом є фірма. В радянській системі таким органом … є держава… В цілому, видається, що проблема керівництва промисловим підприємством у радянських умовах вирішується так само, як і на Заході…»
Ці висновки виглядали епатажними і викликали роздратування по обидва боки «залізної завіси». Ну яка там «конвергенція капіталізму і соціалізму»? Не заважайте, пане, вести непримиренну війну двох соціальних систем! І хоча такі висновки робив вчений, що був радником президента Кенеді, очолював Асоціацію американських економістів, його цькували так, як свого часу цькували Тейлора. Але вплив на «економічну картину світу» він, тим не менш, зробив такий, що ігнорувати його висновки було неможливо.
У 80-х роках новий внесок в «економічну картину світу» внесла група американських інституціоналістів ЧіВірЛА – економістів Чікагського, Вірджинського та Лос-Анжелеського університетів. Найвідомішим серед них став Мілтен Фрідмен, який з групою своїх «чікагських хлопчиків» консультував диктатора Чилі Піночета.
Їх внесок у бачення інституціональної картини світу можна звести до двох позицій. По-перше, в світі існує дві традиції ставлення до власності: континентальна і англосаксонська. Континентальна розглядає власність як такий собі сакральний моноліт, священне і непорушне право і тому нічого не пояснює. Англосаксонська традиція бачить власність, як набір повноважень. Англійський економіст Оноре називає 11 таких повноважень, серед яких 5 головних (управління, розпорядження, користування, право на дохід, володіння) і 6 додаткових, серед яких є такі екзотичні, як «імунітет від експропріації» чи «заборона шкідливого використання».
Причому можна мати всі повноваження одночасно і бути повним власником. А можна мати лише декілька повноважень, або взагалі одне. Скажемо, якщо ви взяли у друга велосипед покататися, то ви маєте лише одне повноваження – «користування».
По-друге, вони показали, що фактори виробництва збираються у формі «парасолькового контракту» довкола якогось одного, центрального. Цей «центральний фактор виробництва» здійснює всю повноту економічної влади: організує роботу всіх інших, виплачує їм частину спільного доходу, а залишок залишає собі. Ось це повноваження – «право на остаточний дохід» і є головним, тим, що робить «королем на горі».
Так людство дізналося найбільшу і найприхованішу таємницю економіки: головним в економіці («центральним фактором виробництва», «королем гори») тебе робить не компетенція «володіння» (тобто не формально-юридичне право власника) за яке донині всі билися, а «право на остаточний дохід».
Як менеджери у капіталістів владу відбирали.
Як же менеджери відбирали економічну владу у власників-капіталістів? Поступово. Одну компетенцію за одною. Як колись савойська династія «з’їла Італію один листочок за одним».
На дрібному підприємстві все просто – сам власник виконує управлінські функції і в нього нема потреби ділитися повноваженнями. Але коли декілька власників збирають свої капітали докупи і створюється корпорація, вони вже фізично не можуть керувати нею усі разом. Тому реалізовувати повноваження управління починає хтось один. Це може бути, наприклад, власник найбільшого пакету акцій. Усі інші співвласники повноваження управління втрачають. А може бути ситуація, коли ніхто із співвласників не береться керувати корпорацією і ними наймається стороння людина – професійний менеджер.
Повноваження «управління» втрачається навіть коли у фірми є один єдиний власник, але чисельність працюючих перевищує декілька десятків. Одна людина просто не здатна керувати усіма працюючими. Власнику доводиться делегувати частину своїх управлінських повноважень іншим – бригадирам, технологам, начальникам дільниць, цехів, філій, тобто менеджерам.
Чому капіталісти дозволяють комусь відбирати їхню владу? Тому що це вигідно. Вигідно власникам капіталу. Так, вони втрачають частку влади над своїм капіталом, але при цьому починають отримувати від нього більше прибутку. І справа не тільки і не стільки в тому, що великі, зконцентровані капітали зосереджуються в нових, більш технологічних і більш прибуткових галузях, а невеличкі капітали – в традиційних і менш дохідних. Значно більшою мірою прибутковість корпорацій зростає завдяки професіоналізації управління.
Але повернімося до нашої корпорації. В невеликій корпорації достатньо делегувати виконавчій дирекції лише повноваження управління. Компетенцію розпорядження (в сенсі розробки перспективного плану розвитку корпорації, формування програми інвестування чи перепрофілювання) здійснюють самі власники.
Але коли корпорація починає розростатися і акціонерів стає не троє-п`ятеро, а десятки, сотні і тисячі, компетенцію розпорядження власники капіталу (акціонери) ефективно здійснювати вже не можуть. І не через технічні складності (важко зібратися, важко домовитися). Просто корпорація такого рівня не може собі дозволити прийняття стихійних, непідготовлених рішень. Рішення має бути прийняте професійно — з урахуванням усіх можливих факторів (динаміка кон`юктури ринку, технологічний прогрес, політичні фактори і т.інш.). Тобто професіоналами. Тобто менеджерами.
І відбувається в корпорації тиха революція, і делегують власники менеджерам наступне, тепер уже друге своє повноваження – розпорядження. Власне саме цей якісний перехід і був названий свого часу “революцією менеджерів”. А відбулася вона знову ж таки тому, що це було вигідно власникам капіталу.
Незважаючи на те, що таке делегування було економічно вигідно, власники не дуже хотіли ділитися владою. Показова історія легендарного «автомобільного короля» і засновника першої промислової корпорації Генрі Форда. Протягом 20-х – 40-х років він прибирав з адміністрації своєї корпорації будь-якого талановитого менеджера, що становив би загрозу його владі власника. Серед звільнених ним були, наприклад, Кнудсен (один із засновників “Дженерал моторз”) та брати Ліланди (що створили “кадиллак” та “лінкольн”). Але при усіх своїх талантах Форд не міг самостійно забезпечити прийняття ефективних і своєчасних рішень з питань, що постають перед великою корпорацією. Як наслідок, в 30-х роках кампанія несла страшенні збитки, а під час війни взагалі розглядалося питання передачі її під опіку іншій корпорації, чи навіть націоналізації. Але після смерті Форда і створення повноцінної техноструктури, в якій менеджерам були делеговані необхідні повноваження, кампанія швидко відновила свої позиції .
А далі — тихо і непомітно менеджери перебрали третє повноваження – користування. Якщо не вірите, купіть собі акцію і спробуйте скористатися автомобілем, чи приміщенням, співвласником якого ви є. Усім тим, чим менеджери корпорації користуються щоденно. Або згадайте миле слово «корпоратив». Вечірки, виїзне навчання, спільний відпочинок в санаторіях куди менеджер за власні кошти ніколи б не поїхав і де не зустрінеш ні акціонерів ні трудівників. Усе це виникло лише півстоліття тому.
Як і передбачав Гелбрейт, не було ніякої принципової різниці між еволюціями корпоративного капіталізму на Заході і в СРСР. Ані в повноваженнях, ані в послідовності їх передачі. Адже вони мали спільну генезу – індустріалізацію яка породила концентрацію капіталу та корпорації. Мілован Джилас писав: «Революційний марксизм, який виник на розвинутому Заході в часи так званого ліберального капіталізму, «переселився» в епоху монополістичного (тепер кажуть «корпоративного» Ю.Б.) на слаборозвинутий Схід – в Росію, Китай і т.д… Найбільш показова тут Росія, де партія, яка здійснила революцію, навіть не була до тієї пори єдиною революційною організацією. Однак лише комуністичні партії не просто по-революційному ставилися до існуючих порядків, але і були непохитними, послідовними носіями ідей індустріального перетворення. Практично це означало радикальне руйнування відносин власності, що склалися, — перепони на шляху до вказаної мети. В несприйнятті відносин власності, що склалися, жодна інша партія не йшла так далеко, жодна не була до такої міри індустріальною, якщо можна так висловитися.»
Після революції 1917 Ленін чесно намагався передати усю промислову власність фактору виробництва «труд». Заводи були передані робітникам, дирекція ними обиралася, розподіл доходу здійснювали їх об’єднання – профспілки. В програмі партії від 1919 року він продекларував: «…професійні спілки повинні прийти до фактичного зосередження в своїх руках усього управління усього народного господарства, як єдиного господарського цілого…». Але при всьому бажанні, яке не викликає сумніву, створити стабільну систему влади фактору виробництва «труд», за допомогою якої можна було б провести індустріалізацію країни, йому не вдалося.
Тому у 1921 році була запроваджена Нова Економічна Політика в межах якої в СРСР була створена (не виникла сама по собі еволюційно, як на Заході, а саме створена) корпоративна економіка. Першим елементом НЕПу стала ліквідація підзвітності дирекцій профкомам та їх виборності трудовим колективом. Ленін в цей момент писав: «Швидший і якомога більш міцний успіх у відновленні великої промисловості вимагає безумовно… зосередження усієї повноти влади в руках заводоуправлінь. Ці заводоуправління, складені на засадах єдиноначалія, повинні самостійно відати управлінням… Будь-яке безпосереднє втручання профспілок в управління підприємством повинно бути визнано шкідливим і неприпустимим.» Тобто він свідомо був змушений відмовилися від власного гасла «Робітникам заводи!».
Навзамін дирекції підпорядковувалися бюрократії і створювалася корпоративна ієрархія: Рада Народних Комісарів – ВРНГ[1] – трести – заводоуправління. Тобто відбулася зміна власника. Формальним власником так і залишилася «диктатура пролетаріату». Тільки до 1921 року під диктатурою пролетаріату малася на увазі влада (і власність) усього робітничого класу в особі профспілок (звідси передача їм компетенцій розподілу і «право на остаточний дохід»). Але оскільки він не зміг таку систему власності зробити ефективною, від неї довелося відмовитися. Відтепер в якості суб’єкта диктатури пролетаріату почала розумітися партія. На Х з`їзді партії у 1921 році Ленін заявив: «Ми після двох з половиною років Радянської влади перед усім світом виступили і сказали в Комуністичному Інтернаціоналі, що диктатура пролетаріату неможлива інакше, як через комуністичну партію.»
В перекладі на мову сучасної економічної науки це означало створення класичної системи корпоративного капіталізму, де функції власника були відібрані у фактору виробництва «труд» і покладені на партійну бюрократію (у звичній для нас редакції – на партійну номенклатуру). А функції виробничого управління – власне функції техноструктури – були передані вертикалі виробничої бюрократії (господарської номенклатури).
Чи мали такий власник і такий управляючий якісь особливості з точки зору економіки? А ніяких. Корпоративний власник – річ відома з давніх давен і прикладів таких в історії було багато — церква, сільська громада, акціонерне товариство тощо. Були і економічні корпорації, що перебували у виключній державній власності. Маркс, наприклад, описуючи економіку комуністичної формації в якості приклада завжди наводив німецькі залізниці, економічний суб’єкт, що перебував у власності держави. А корпоративний управляючий, тобто розгалужена бюрократія (техноструктура) корпорації була на той момент передовим напрямком еволюції економіки.
Таким чином хоча передати владу фактору виробництва «труд» Ленін так і не зміг, він запровадив в Росії найсучаснішу економічну модель корпоративного капіталізму,. Це дало підстави Джиласу узагальнити: «Насправді неточними виявилися конкретні передбачення Маркса, але ще більшим ступенем це стосується ленінських задумів побудови вільного, безкласового суспільства за допомогою диктатури. Між тим, те, що зробило революцію неминучою – промисловий переустрій на базі сучасної технології, втілено в життя.»
Ну і як же розподілялися повноваження в радянській системі корпоративного капіталізму? Спочатку в руках менеджерів (господарської номенклатури) була лише одна компетенція — управління. Відтак, радянські менеджери тієї епохи мали право тільки на безпосереднє управління підприємством. Усі інші повноваження були зосереджені в руках власника – диктатури пролетаріату (партійної номенклатури). І саме партноменклатура здійснювала повноваження розпорядження (від ГОЕЛРО до п’ятирічних планів), користування (розподільники підпорядковувалися партапарату) та, звісно, право на дохід.
Це була система на рівні кращих світових стандартів того часу і проіснувала вона довго – 44 роки. Вона пережила і Леніна, і Сталіна, і навіть Хрущова. Вона була змінена лише після відставки Хрущова під час Косигінської реформи 1965-67 років. З нарощуванням радянською економікою маси капіталу і з ускладненням рівня завдань в процесі науково-технічної революції, система стала давати все більше збоїв. Першою спробою кардинального характеру адаптувати радянську економіку до нових умов була реформа, задумана групою Берії-Булганіна, спрямована на обмеження влади партійного апарату. Оборонцем прерогатив апарату виступив Хрущов, який врешті-решт і переміг. Але після перемоги перед ним постали ті самі проблеми і те саме завдання адаптації системи управління економікою до нових умов.
Хрущов, слід віддати йому належне, активно продовжував шукати нову модель управління економікою і зробив ще цілу низку невдалих експериментів. Найвідомішим серед яких, стало створення двох райкомів партії в одному районі (сільськогосподарського та промислового), що з точки зору інституціоналізму було усього лише черговою спробою децентралізації прийняття рішення партійною номенклатурою (тільки не за територіальним, як при експерименті із раднаргоспами, а за галузевим принципом).
Ці пошуки говорили про одне – власник, навіть такий всюдисущий, яким була партійна номенклатура, не справлявся з повноваженням розпоряджатися своїм майном. Вичерпавши усі можливі варіанти збереження за собою усіх повноважень власника, крім безпосереднього управління, партійна номенклатура (власник) була змушена передати менеджерам (техноструктурі) друге повноваження — розпорядження. Це відбулося під час Косигінської реформи 1965-67 років. А років через 20 радянські менеджери тихо здобули і повноваження «користування».
Як бачимо напрямок інституційної еволюції впродовж ХХ сторіччя на Заході та в СРСР був однаковим і йшов у напрямку поступової передачі повноважень управління, розпорядження і користування від власника до менеджера. Повноваження право на дохід і володіння поки залишалися у власників. Ця еволюція супроводжувалася зростанням продуктивності економіки і прибутковості на вкладений капітал. Тому спротиву з боку власників втраті повноважень майже не спостерігалося. Що дало підстави батьку концепції постіндустріалізму Деніелу Белу назвати революцію менеджерів «тихою революцією». Але інституціональна еволюція тривала далі і менеджери здобули четверте повноваження з п’яти – право на дохід.
Що з цього вийшло
Як певна пікантність виглядає те, що коли капіталізм (влада власників капіталу) доживав останні дні з’явився опус Фукуями про «Кінець історії» у зв’язку із «остаточною перемогою капіталізму». Але менеджери вже здобули повноваження «право на дохід» і стали центральним фактором коаліції факторів виробництва, «королями гори». Відтепер не капіталісти, а менеджери збирали довкола себе інші фактори виробництва, організовували їх і вирішували хто і скільки має отримати за свій внесок у спільну справу.
В якій же формі менеджери почали отримувати дохід? В різних. Нелегальних, напівлегальних і повністю легальних. Але усе розмаїття форм доходу менеджерів можна звести до двох: непропорційно висока (до внеску у спільну працю) зарплата та непристойно високий прибуток, створених менеджерами фірм, які живуть за рахунок промислових корпорацій.
Почнемо з зарплат менеджерів. Ще до Кризи 2008 року надзвичайно великі зарплати топ-менеджерів викликали невдоволення. Єврокомісія навіть намагалася щось там прийняти з цього приводу. Американський журнал «Економіст» писав, що лише кожен п’ятнадцятий (менше 7%) з тих, хто складає 1% найбільш багатих американців, отримують свої доходи у якості прибутку на вкладений капітал, тоді як більше половини найбагатших американців працюють на адміністративних посадах у великих кампаніях, тобто є менеджерами. Після Кризи ці процеси набрали просто непристойних розмірів. Наприклад, коли корпорація Дженерал Моторс через загрозу банкрутства отримала державну допомогу у 60 мільярдів доларів, то на наступний день 20 мільярдів були роздані топ-менеджерам у якості бонусів.
Те саме відбувається і в пострадянських країнах. Вже через 5 років після здобуття Україною незалежності, а місцевими менеджерами статусу центрального фактору виробництва, розподіл зарплат набув наступного вигляду:
Нормальний розподіл носить експоненційний характер (без горбочка у частині великих зарплат). А «горбочок», який спотворює природний характер кривої розподілу, — це непропорційно висока зарплата топ-менеджерів. До речі, незважаючи на свою незначну площу, оскільки він знаходиться в частині високих зарплат, то його частка досить значна – біля 20% всіх зарплат. Тобто кожна п’ята гривня, виплачена в якості зарплати, насправді зарплатою не є. А є формою реалізації менеджерами свого «права на остаточний дохід. Рентою менеджерів.
Друга форма отримання ренти менеджерів – прибуток сторонніх фірм, оплачений з доходу промислових корпорацій. На Заході виникли корпорації менеджерів, що самі виробництвом не займаються, а надають послуги управлінського характеру — консалтингові корпорації. Вони надають промисловим корпораціям послуги фактору виробництва «підприємницький талант»: розробку оптимальної структури фірми та юридичної і бухгалтерської взаємодії між її підрозділами, проведення маркетингових кампаній, пропонують підготовку та супровід інвестиційних проектів, комплекс уніфікованих комп’ютерних пакетів програм управління цією оптимізованою структурою та уніфіковані комп’ютерні мережі управління бізнесом промислової корпорації, тощо. В широкому сенсі такі послуги сторонніх кампаній менеджерів називають аутсорсінг.
При цьому, консалтингові корпорації не просто живуть за рахунок доходу, створеного промисловими корпораціями. Частка доходів, яку промислові корпорації направляють консалтинговим корпораціям росте в десятки разів швидше, ніж середні темпи зростання самих промислових корпорацій. Перед Кризою, коли зростання світової економіки знизилось до нуля, темпи зростання консалтингових корпорацій склали біля 70% на рік!
В Україні і Росії все було відвертіше і нахабніше. Основний експортний продукт України – сталь. До Кризи ми продавали 40 мільйонів тон сталі (з них 34 – за кордон і 6 – в Україні). При світовій ціні у 750 $ з комбінатів вона йшла по 2500 грн (500 $), а внутрішнім споживачам – по 5000 грн (1000 $). Див. Мал.:
Тобто, формально сторонні підприємства 10-12 мільярдів доларів на рік (це більше 10% ВВП України), вилучали з доходу головної «дійної корови» України. І можливо це стало тільки тому, що ці «сторонні» фірми належали топ-менеджерам металургійних комбінатів.
Занижені ціни на готову продукцію, на здачу в оренду та продаж майна, завищена ціна на ресурси, завищена зарплата дирекції — усе це були механізми реалізації менеджерами повноваження — «право на дохід» від чужого (спочатку державного, потім акціонерного) майна. Усе те саме відбувалося і на Заході. «WorldCom», «Енрон», «Пармалат», «Артур Андерсен» стали символом нашої епохи.
Ну і що? – скажете ви. Спочатку «королями гори» були власники землі і вони отримували левову частку суспільного доходу. Потім це місце посіли власники капіталу і теж не соромилися. Тепер надприбутки отримують менеджери. Мають право. Здобули його в війні з капіталістами. Так і мало бути.
Проблема в тому, що ефективність економіки, де владу взяли менеджери різко падає. Продуктивність української впала з 20 тис. $ до 6 тис. $, обвалилася справедливість розподілу (рівень експлуатації зріс в 4,2 рази) та посипалися інші показники. Більше того, в країні почалася деіндустріалізація економіки. Сходження галузевою пірамідою (сільське господарство – добувна промисловість – переробка – важке – точне машинобудування – високі технології) припинилося і почалося невпинне сповзання. Якщо в 1991 основою економіки України було машинобудування (40%), а головна переробна галузь (металургія) давала 12%, то перед Кризою 2008 машинобудування складало лише 12%, а металургія «піднялася» до 40%. І це при тому, що реальні обсяги металургії впали в 2,5 рази (зі 100 млн. тон до 40). Після початку Кризи, в 2009 металурги продали лише 25 млн. тон, але продали 18 млн. тон руди. Тобто економіка України з рівня «машинобудування» деградувала до «переробки», а тепер зповзає до «добувної промисловості). Дуже скоро (протягом ближчих 5-7 років) ми дізнаємося, чи вдалося Заходу подолати Кризу, чи вона як і у нас з Росією переросте в деіндустріалізацію.
Не цього ми чекали від зміни «короля гори». Коли капіталісти скинули феодалів ефективність економіки зросла. Коли менеджери відбирали в капіталістів чергове повноваження ефективність економіки зростала. Чому ж після того, як менеджери отримали повноваження «право на дохід» і стали «королями гори» економіка обвалилася?
Справа в тому, що «рента менеджерів» почала формуватися не за рахунок зростання продуктивності, а за рахунок доходів факторів виробництва «капітал» (зменшення прибутку власників) та «труд» (зменшення зарплат і пенсій). Більше того. Продуктивність економіки, а значить і всієї економічної коаліції, всіх факторів виробництва загалом, почала падати. Але менеджери, користуючись своїм домінуючим становищем «короля гори» почали нарощувати свої доходи навіть в цих умовах. Тобто доходи «труда» і «капіталу» почали падати швидше, ніж падала економіка. Факторіальний розподіл доходу набув наступного вигляду:
Наслідки не забарилися. Скорочення прибутку юридичних власників (наприклад, в Харківській області кількість збиткових виробничих підприємств часом сягала 82%) призвело до згортання будь-яких інвестицій. Бо треба бути ідіотом, щоб вкладати гроші в підприємство, прибуток якого отримає хтось інший. Склалася парадоксальна ситуація. Україна перенасичена формальним прибутком. Його частка у ВВП складає 46-47% (в УРСР було 21%, в США – менше 20%), а інвестицій нема. І не буде. Бо майже весь прибуток в Україні – прибуток не виробників, а посередницьких фірм, заснованих менеджерами. Виробничі підприємства почали ліквідовуватися. Не просто банкрутувати, коли їх купує більш ефективний власник, а помирати.
З власниками землі справа гірша, ніж з акціонерами. Після розпаювання мільйони селян залишилися з маленьким клаптиком землі, але без можливостей його ефективно обробити. На село прийшли менеджери, які залучили сторонні капітали (на техніку, добрива, гербіциди, насіння…). І тепер селяни працюють на власній землі як наймити за зарплату, а за пай мають «відро пшениці наполовину з половою».
Із зарплатою ситуація ще гірша. Якщо від скорочення прибутків власників перестали будуватися нові заводи, то від скорочення зарплат почали зупинятися існуючі. Щоб відбувався нормальний кругообіг національного капіталу мають бути дотримані основні макроекономічні баланси: загальний, кредитно-фінансовий, міжгалузевий, споживання. Основою балансу споживання є та ідея, що аби продати вироблену продукцію у населення має бути достатньо грошей, що її купити. Для цього частка зарплат (і пенсій) в структурі ВВП має складати 60-80%. В УРСР вона була 59%, в США – 74%. В Україні (офіційно) при уряді Януковича – 31,8%, а при уряді Тимошенко – 32,6%. Тепер у населення стало вдвічі менше грошей, щоб купити випущену продукцію.
Правда менеджери споживають за трьох. Загальний рівень споживання в Україні близький до норми і складає 74%, але структура його жахлива. Воно складається з зарплат 20 мільйонів зайнятих і пенсій 14 мільйонів пенсіонерів, які разом (всі 34 мільйони) споживають усього 26% ВВП (33% офіційних зарплат мінус «горбочок» надзарплат менеджерів). Споживають вони переважно національну продукцію. 7% ВВП споживають декілька тисяч топ-менеджерів через завищені зарплати. 41% ВВП, які залишилися, споживаються за рахунок прибутку.
Тобто майже весь прибуток в Україні споживається, на інвестування залишаються крихти. Говорячи просто, 34 мільйони трудівників і пенсіонерів споживають 26% ВВП. А декілька тисяч топ-менеджерів споживають 48% ВВП, а інвестують 5-6%.
Незважаючи на те, що споживання менеджерів вдвічі більше, ніж споживання трудівників і пенсіонерів, на нього ніхто і ніколи не посягав. Хоча менеджери не тільки не інвестують в національну економіку, вони і не споживають національних товарів. Вони споживають вироблене за її межами. Для національної економіки споживання менеджерів безплідне. Але з надспоживанням в Україні борються лише одним способом – скорочуючи зарплати і пенсії. Дскорочувалися так, що дефіцит Пенсійного фонду досяг 34 мільярдів гривень.
Таким чином, недоплачені зарплати (біля 50 мільярдів доларів на рік) стали головним чинником спіралі згортання рівня виробництва. Деякий час рівень виробництва затримався на рівні 1/3 від радянського за рахунок збуту за кордон. Але в 2008 році на Заході менеджери теж перемогли власників. Індекс Доу-Джонса впав з 14000 до 7000 і нашу сталь перестали купувати. В 2009 році ми продали вже не 40, а 25 млн. тон і падіння продовжилося. Тільки тепер ми падаємо не самі, а разом з усім світом.
Так менеджери стали найбільшим розчаруванням людства і породили найнеефективнішу економіку за всю історію.
Що ж буде далі?
Фактор виробництва «земля» панував десять тисяч років, відтоді, як відбулася неолітична революція і людство перейшло від збиральництва і полювання до обробки землі. Фактор виробництва «капітал» панував 250 років від винаходу парової машини до наших днів. Комуністи вважали, що «труд» переможе «капітал» і настане ера «диктатури пролетаріату». А перемогли менеджери, навіть в країнах соцтабору і настала «диктатура менеджерів». І від приходу на місце «короля гори» менеджерів економіка почала сипатися. Ми знаємо як це відбувається, але не розуміємо як цьому протистояти? І що буде далі? Знову зміниться економіка і з’явиться якийсь новий фактор виробництва, як виникли самі менеджери? Чи все-таки «королем гори» стане фактор виробництва «труд»? Спробуємо усвідомити яку роль відіграє в економічній команді кожен з факторів виробництва.
Досі більшість переконана, що боротьба іде між трудівниками і капіталістами, але виробництво відбувається в результаті кооперації не двох, а чотирьох факторів виробництва: землі, капіталу, праці та «підприємницького таланту». І кожен з них відіграє свою унікальну роль в процесі виробництва-розподілу.
Власники фактору виробництва «земля» — охоронці. Їхня функція — оберігати. У вузькому сенсі — землю, а в широкому сенсі — охороняти традиції. Власники землі тисячоліттями зберігали «досвід предків». На них 10 тисяч років трималася «традиційна економіка» Але коли людство стало на шлях прогресу, саме власники землі, усі ці феодали і поміщики, стали головною перепоною економічного і соціального розвитку.
Власники капіталу — капіталісти — прагнуть примножувати капітал. Вони бажають збільшувати і збільшувати до нескінченності свої фабрики і заводи. Як правило, збільшення капіталів — в інтересах людства. Але якщо це прагнення починає суперечити суспільним інтересам, капіталісти ними нехтують не вагаючись. Тому суспільство, навчене їх груповим егоїзмом, пройшовши через викликані необмеженими прагненнями капіталу світові війни та глобальні кризи, змушене вже понад сто років застосовувати до капіталу і його власників все нові і нові інструменти контролю та стримування.
Менеджери, управителі чужого майна існували давно. Але як фактор виробництва «підприємницький талант», так само значимий, як і труд, земля і капітал, постали лише сто років тому, з появою промислових корпорацій. Основною функцією менеджерів є так організувати труд та капітал, щоб отримати максимальну додану вартість (отримати за випущену продукцію максимум грошей). Як і з капіталістами, інтереси менеджерів, як правило, співпадають з інтересами людства. І так само, як і капіталісти, менеджери готові нехтувати суспільними інтересами. Силу цього хижака людство вже відчуло на собі, але протистояти йому ще не навчилося.
Проте найважливішим серед факторів виробництва є труд. Найважливішим тому, що виробництво можливе без машин, без менеджерів і навіть без землі, але неможливе без праці. Тому, що саме трудівник створює цінності, матеріальні і нематеріальні. Робітник створює матеріальні цінності. Та лікар, що створює нематеріальну цінність — здоров’я — теж трудівник. І вчитель, який створює нематеріальну цінність — освіту, і міліціонер, який створює безпеку, і митець, який створює цінності духовні, — всі вони трудівники. Саме труд створив весь світ навколо нас, все те, що ми називаємо «цивілізація».
Таким чином, розподіл функцій в економічній коаліції наступний: фактор виробництва «труд» створює нові цінності, «земля» — їх оберігає, «капітал» примножує засоби виробництва, а менеджери допомагають усе це робити з максимальною вигодою.
Могутність двох факторів виробництва – землі і капіталу – відійшла в минуле. Не через те, що вони стали слабші – змінився спосіб виробництва. Гелбрейт писав: «В другій половині минулого (ХІХ – Ю.Б.) сторіччя найбільшим героєм економічної системи в очах народу був Рокфеллер-старший. Це була ера підприємницької корпорації; згідно з критеріями того часу, він досяг найбільшого успіху, оскільки він зробив більше грошей, ніж будь-хто інший. В наш час жодна багата людина не користується такою репутацією. Нині пошана не віддається одній особі; природа техноструктури така, що особа поглинається групою. Повагою користуються нині корпорації.»
Сучасний спосіб виробництва підніс менеджерів. Масове виробництво, концентрація капіталу призвели до нечуваної донині концентрації менеджерів. Їх мільйони і мільйони, робота збирає їх щоденно докупи і вони мають усвідомлені спільні інтереси та цінності. І тепер, коли ці навали менеджерів здобули владу, і ця влада виявилася неефективною, розорною і згубною, «капітал» не може їм протистояти. І не тільки тому, що менеджери згуртовані, а акціонери розпорошені. Менеджери стали «королями гори» і мають необмежену, неконтрольовану, нічим і ніким не стримувану владу.
Донині еволюція відносин власності ішла в межах феодальної гри в «короля на горі». Фактори виробництва по черзі перебуваючи на чолі економічної піраміди, на повну силу користувалися своїм панівним становищем та економічною владою, утверджуючи їх та пригноблюючи інші фактори виробництва. Спочатку власники землі (усі ці барони, латифундисти, джентльмени і поміщики) пригноблювали трудівників та власників капіталу. Будь-який феодал мав повну владу не тільки над життям і доходами трудівників, але і над життям і доходами торгівців та банкірів. Цього вимагав спосіб виробництва традиційної економіки.
Потім власники капіталу постійно демонстрували свою владу трудівникам і власникам землі. І в страшних снах трудівники здригаються при слові «звільнення», а фермери при натяку на «невиплачену закладну на землю». Усе це теж вимагав тогочасний, капіталістичний спосіб виробництва.
А сьогодні менеджери демонструють м’язи трудівникам, власникам землі і капіталу. І роблять це незважаючи на свою очевидну нездатність відповідально виконувати функцію центрального фактора економічної коаліції. Саме нічим і ніяк не обмежений, феодальний характер економічної влади дозволяє менеджерам відбирати у труда і капіталу, їх доходи, не даючи навзамін нічого – ні зростання ефективності, ні стабільності, ні прогресу.
Невже людство, розірвавши пута феодалізму політичного і соціального, виявиться безсилим перед феодалізмом економічним? Невже еволюція відносин власності завжди буде повторювати один і той же сценарій: поваливши старого «короля гори», економічну владу здобуває новий фактор виробництва, який зразу перетворюється з пригнобленого в пригноблювача? Невже в економіці можуть бути тільки «раби» і «рабовласники» і не може бути «вільних»? Невже це правильно, щоб за диктатурою феодалів прийшла диктатура капіталістів, за нею диктатура менеджерів, за якою прийде диктатура трудівника чи когось іншого? І так нескінченно…
Сьогодні ніхто не думає про інституційну еволюцію економіки. Ті, хто знає про неї, знаходяться в полоні ілюзій Фукуями про кінець історії. Комуністи єдині хто має усвідомлену альтернативу. Але вони продовжують грати в економічний феодалізм, збираються «зтерти на порох» власників всіх факторів виробництва, крім труда. Неприємна альтернатива між сліпотою ортодоксального фанатизму і сліпотою самозаспокоєння, де обидві позиції насправді є відтворенням віджилих парадигм.
Настав час емансипувати найзакритішу і найконсервативнішу частину людських відносин — економічні відносини. Політика, сімейні стосунки, міжрасові відносини і ставлення до сексуальних меншин давно зазнали демократичних перетворень. І тільки економічні відносини залишаються неемансипованими, зберігаючи феодальну структуру, феодальні мислення і феодальні цінності.
Проте людство підійшло до межі, коли збереження феодалізму в економічних відносинах загрожує його існуванню. Втрата власниками капіталу частини економічної влади (повноважень «управління», «розпорядження» і навіть «користування») супроводжувалося збільшенням продуктивності економіки. Але після здобуття менеджерами повноваження «право на дохід» економіка почала котитися в прірву. Власники капіталу не бачать сенсу вкладати його в справу, яка приносить прибутки не їм, а трудівники не бачать сенсу працювати, бо результати їх праці понад голодним мінімумом, будуть у них вкрадені. Якщо менеджери збережуть за собою всю повноту економічної влади, то падіння людства буде страшніше, ніж після краху Римської імперії.
Людство не вперше стикається з проблемою такого рівня. Ми мали схожі проблеми коли капіталісти посунули феодалів. Найкраще проблему того часу узагальнив молодий Карл Маркс. У двадцять шість років він пише «Економічно-філософські рукописи 1844 року», де називає першоджерело глобальної нестабільності капіталізму, яке викликає кризи перевиробництва і світові війни, а, головне, розділеність людства. Він порівняв капіталіста із учнем чарівника, який викликає джина, а потім не може з ним впоратися. Маркс назвав цю безпорадність «відчуженням праці від капіталу». Тому основне завдання епохи влади капіталу – «подолати відчуження праці від капіталу».
Було запропоновано два шляхи. Перший, комуністичний (ліквідація приватної власності на засоби виробництва, не просто передача влади «труду», а ліквідація всіх інших факторів виробництва і побудова безкласового суспільства) не спрацював ніде. Навіть там, де комуністи взяли владу і надовго її втримали.
Другий шлях – шлях економічної демократії, участь трудівників в прийнятті рішень на рівні корпорації, галузі та інші засоби соціалізації дозволили подолати відчуження труда від капіталу. Ідеї «економічної демократії» найкраще виражені в Стокгольмській декларації Соцінтерну: «61. Не існує єдиної або завершеної моделі економічної демократії, і в різноманітних країнах є можливості для сміливих експериментів. Але головний принцип очевидний — не просто офіційний юридичний контроль з боку держави. А істотна участь самих трудівників і їхніх об’єднань в прийнятті економічних рішень. Цей принцип повинен дотримуватися і на національному, і на міжнародному рівнях…
63. Концентрація економічної влади в руках декількох людей повинна поступитися іншому порядку, при якому кожний — як громадянин, споживач або працюючий по найму — має право виявляти вплив на спрямування і розподіл продукції, формування засобів виробництва і умови праці. Цього можна буде добитися за рахунок притягнення громадян до участі в економічній політиці; створення гарантій, що забезпечують працюючим по найму вплив на їхніх робочих місцях; розвитку відкритої і підзвітної конкуренції як на національному, так і на міжнародному рівнях; зміцнення положення споживачів відносно виробників.»
Японія запропонувала свої засоби соціалізації, зосередившись на співучасті трудівників в управлінні і доходах корпорацій. В Євросоюзі основою соціалізованої економіки стала система трипартизму з наголосом на співучасть в управлінні на галузевому рівні. В США основою соціалізації економіки стала передача громадським організаціям здійснення державних функцій (наприклад контроль за діяльністю юристів, видачу і позбавлення ліцензій здійснює не Міністерство юстиції, а об’єднання самих юристів). А коли розпочалася глобальна Криза президент США Обама, допомагаючи корпораціям, що потрапили в скрутне становище, залишав акціонерам лише 25% акцій, 25% забираючи державі і 50% віддаючи трудовому колективу в особі профспілок.
Перехід економічної влади від власників капіталу до менеджерів викликав такі ж тектонічні зсуви, як і ті, що були, коли капіталісти відібрали економічну владу у феодалів. Корпорація (не має значення яка — радянська, американська, німецька чи українська), полишена стихійному розвитку, неминуче опиняється в тенетах безконтрольної влади менеджерів. І менеджери починають обкрадати власника, хто б він не був, акціонери чи держава. Але і без менеджерів корпорація існувати не може.
Власники показали, що протистояти менеджерам нездатні. Вони розпорошені новим способом виробництва. А, головне, в сучасному світі капітал перестав бути рідкісним ресурсом. Це раніше машин було мало і вона працювала поки остаточно не зноситься, а сьогодні обладнання застаріває швидше, ніж випрацює ресурс. Більше того, найсучасніше обладнання переважно простоює без роботи, бо існуючі можливості збуту значно нижчі за здатність виробляти вже існуючих виробничих потужностей. Тому власник цих потужностей (капіталіст) давно вже не може говорити з іншими факторами виробництва з позиції сили, як тоді, коли машин було мало.
Крім того у нас нема попереду сотні років, за які природний розвиток речей вирішить наші проблеми. Царювання менеджерів знищить економіку набагато раніше. У людства є надія тільки на свідоме і цілеспрямоване вирішення посталої проблеми. І ця надія пов’язана із фактором виробництва «труд».
Сучасний спосіб виробництва призвів до концентрації труда, ще більшої, ніж менеджерів. Якщо менеджерів мільйони, трудівників – мільярди. Вони ще більш консолідовані, ніж менеджери. Бо історично так склалося, що домінуючий фактор виробництва (хто б він не був – феодал, капіталіст, менеджер) завжди виниклі проблеми намагався вирішити за рахунок трудівників. А у трудівників була лише одна зброя – солідарність, спільні дії на захист своїх групових інтересів. Трудівникам довелося швидко навчитися усвідомлювати себе, як одне ціле, швидко набувати досвід «колективного свідомого» і добре засвоювати позитивний і негативний досвід. І з позиції цього досвіду ми можемо сказати наступне.
Труд – рятівник цивілізації
Кожен з факторів виробництва є унікальним. Людству потрібна і історична пам’ять, досвід предків, які зберігає нам фактор виробництва «земля». І засоби виробництва, які створює «капітал». І вміння менеджерів максимально ефективно усе це використовувати. І, безумовно, людству потрібен фактор виробництва «труд» — єдине джерело матеріальних і нематеріальних цінностей.
Кожний фактор виробництва здобував владу в той момент, коли його функція була найбільш потрібна людству. На зорі цивілізації, коли жорстко стояло питання виживання людства, гарантією виживання було збереження досвіду поколінь і економічна влада була у фактора виробництва «земля». Коли людство змогло поставити питання інтенсивного розвитку і перейшло до прогресивного накопичення засобів виробництва, владу здобув «капітал». А коли ми накопичили закритичну масу капіталів і постало питання переходу від екстенсивного накопичення капіталів до ефективного їх використання, владу здобули менеджери.
І кожного разу, при переході влади «колишній король» хоча і чинив спротив, але був приречений. Бо актуальність його місії відходила в минуле і він ставав «вічно вчорашнім». «Досвід предків» ставав гальмом при переході до економічного прогресу. Прагнення створювати все нові машини в умовах, коли продукція існуючих не може знайти збуту ставала розтринькуванням обмежених ресурсів. І тепер прагнення менеджерів максимізувати дохід за будь-яку ціну перетворилося на «роздування мильних бульбашок», що неминуче лускають.
Але що є найпершою метою цивілізації? «Досвід предків», все нові і нові машини чи отримання за їх допомогою максимального доходу? Власне сама цивілізація є масив створених і освоєних матеріальних і нематеріальних цінностей. А «досвід предків», машини та уміння їх ефективно використовувати – лише засоби. Тобто, серед усього економічного ансамблю факторів виробництва, ні «земля», ні менеджери, ні «капітал», а саме «труд» слугує головній меті цивілізації (створює цінності) і створює власне саму Цивілізацію.
А прагнення до неголовних цілей не тільки марно розтринькує ресурси, але і само по собі небезпечно. Коли менеджери почали перемагати капіталістів в макроекономіці, базовим показником замість ВНП (валового національного продукту) став ВВП (валовий внутрішній продукт), який за своєю суттю є сумарною доданою вартістю, створеною в країні. Введення цього показника не тільки підносило роль менеджерів відносно капіталістів та трудівників. Але і повело людство по хибному шляху.
Метою цивілізації не може бути примноження доданої вартості. Адже, якщо я продам вам олівець за мільйон доларів, а потім ви його продасте за два, то ВВП країни зросте на 2 мільйони доларів і ми персонально станемо багатшими, але чи стане багатшим наша країна і світ? Чи стане багатше цивілізація?
Нам потрібна економіка, метою якої буде створення цінностей. І цінностей не «мертвих», замурованих у сховищах, а цінностей для людей. Для всіх людей. Для цього нам потрібен і «досвід предків» і нові машини і вміння використати їх ефективно, але жодна з названих функцій не може бути самодостатньою метою.
Корпоративна економіка достатньо ефективна, щоб вирішити найнагальніші матеріальні проблеми людства. Корпоративний капіталізм збудував світ ситих, матеріально забезпечених, але самотніх і нещасних людей, яким менеджери нав’язують прагнення споживати і споживати товари, часто їм не потрібні. Корпоративний капіталізм відтворює «масову людину» Ортега-і-Гассета, людину-споживача з величезною порожнечею всередині, яку вона намагається заповнити все більшою кількістю товарів і розваг. Корпоративний капіталізм примушує людей мріяти не про цінності матеріальні (мости, що з’єднують різні береги, іграшки, яким радітимуть діти, їжу, яка наситить голодних), чи цінності нематеріальні (любов, щастя, братерство). Людину змушують заповнювати порожнечу товарами. Замість щастя – задоволення. Замість любові – секс. Замість братерства – окремішність, елітарність. І не за здібностями і талантами, а за тими ж товарами (в кого дорожчий автомобіль, в кого крутіший мобільник).
Людству потрібна така форма організації економіки, при якій всі фактори виробництва будуть мати свій «сектор компетенції», необхідний перелік повноважень для ефективного їх здійснення і відповідальність перед іншими факторами за свій сектор. Нам потрібна економічна демократія. Але нам потрібна економічна демократія, метою якої буде не споживання товарів, а створення цінностей.
Проте забезпечити це ні феодали, ні капіталісти, ні менеджери не здатні. Цінності створюють трудівники. Не пролетарі Карла Маркса, яким «нема чого втрачати, крім своїх ланцюгів», а трудівники. Творці. Творці цінностей матеріальних і нематеріальних.
Традиція економічного феодалізму себе вичерпала. Трудівники – не тільки найважливіший, але і найбільш зрілий фактор виробництва. Вони відмовляться від влади «економічного гегемона», «короля на горі» для себе, але і не довірять тепер її нікому, ні власникам землі, ні власникам капіталу, ні менеджерам. Настав час демократизувати економічні відносини, зруйнувати кайдани економічного пригноблення, незалежно від того, від кого воно виходить.
Людство збудує економіку не на феодальних, а на демократичних засадах. Соціалізація стане інструментом емансипації всіх факторів виробництва. Тільки економічна демократія, солідарний розподіл економічної влади між усіма факторами виробництва (власниками землі, капіталу, труда і менеджерами) і їх солідарна відповідальність за результати спільної діяльності не тільки подолають Кризу «диктатури менеджерів», але і збудують економіку справжньої справедливості і нечуваної донині ефективності, максимально орієнтованої на глобальні цілі людства. Тому наше гасло: «справедливому розподілу доходу має передувати перерозподіл економічної влади між всіма факторами виробництва». Коротко нашу мету можна сформулювати так: «Соціалізовані корпорації замість феодальних!»
З цією метою суспільство має ухвалити «соціальний пакт», в якому мають бути проголошені спільні цілі, сфери компетенції, інструменти контролю та відповідальність всіх факторів виробництва. А трудівники, як носії головних цілей людства, візьмуть на себе місію емансипації та захисту прав всіх факторів виробництва.
Для здійснення цієї місії, для подолання згубної «диктатури менеджерів», реалізації принципів «економічної демократії» та побудови соціалізованої економіки трудівникам та їх об’єднанням — профспілкам будуть потрібні наступні повноваження:
- Здійснення суспільного контролю за національною економікою, управлінням та розподілом доходу ключових підприємств національної економіки
- Профспілкам надається право законодавчої ініціативи
- Створюються тристоронні галузеві комісії з повноваженням планувати розвиток галузей
- Під управління профспілок передаються фонди соціального страхування
- Профспілкам передаються державні, муніципальні та корпоративні програми будівництва соціального житла
- На підприємствах і установах за рахунок прибутку (бюджетного фінансування) створюються корпоративні фонди споживання під управлінням профкомів
- В наглядові ради підприємств вводяться представники трудового колективу
З цією метою ми, ліві інтелектуали та лідери профспілок, засновуємо об’єднання «За справедливу зарплату!», наш сайт: za—zarplatu.in.ua, пошта zazarplatu1@gmail.com
Ніякої альтернативи «економічній демократії», здатної зупинити деградацію економіки після встановлення «диктатури менеджерів» запропоновано не було ні в Україні, ні в Світі.
Ніякої іншої сили, здатної протистояти «диктатурі менеджерів», організованої і консолідованої сучасним способом виробництва, крім трудівників не існує.
Трудівники є творцями цивілізації і носіями її головних цілей.
Тільки традиції солідарності трудівників можуть врятувати цивілізацію від регресу та здійснити цивілізаційний прорив в інституційній еволюції. Хай живе 1 Травня – свято міжнародної солідарності трудівників!
Юрій Буздуган, для «Хвилі»
Київ
28 квітня 2010
[1] Вища Рада Народного Господарства, орган що поєднував функції майбутнього Держплану та майбутніх галузевих наркоматів (міністерств)