Альтернативи революції або філософія протесту 2013-2014 років в Україні

Що таке взагалі революція? Радикальна, корінна, глибока, якісна зміна, стрибок у розвитку суспільства, природи або пізнання, що породжує відкритий розрив з попереднім станом.

Зміна теоретичних основ революції

Соціальна революція є наслідком неспроможності правлячого класу провести соціальні зміни існуючими соціальними засобами. Соціальна революція проводиться шляхом активізації більшої частини суспільства під цілі соціальних перетворень і примусу правлячого класу до цих змін.

Бунт роблять маси, революції роблять інтелектуали. Без попередньої інтелектуальної роботи революції неможливі. Можливий лише бунт – безглуздий і нещадний. Щоб бунт став революцією, бунту потрібні смисли – нові смисли, оскільки старі смисли обмезсмислюются і призводять до кризи.

Головним питання революції В.І.Ленін вважав питання про владу (перехід її від одного класу до іншого). В сучасному розумінні теорія революції має бути переглянута. Влада, яка за часів Леніна розумілась як політична державна влада, тепер стала дуже розгалуженою і глобальною: 1) політична влада (законодавча, виконавча та судова); 2) економічна влада (корпоративно-банківська); 3) інфраструктурно-нормативна (хто управляє інфраструктурами, встановлює норми права); 4) концептуальна влада (хто породжує нові ідеї та смисли і продукує символи та бренди в комунікації, продукує проекти рішень для політичної та економічної влади і розробляє нові норми для інфраструктурно-нормативної влади); 5) комунікаційна влада (хто контролює комунікацію та наскільки відкриті і рівноважні формати застосовуються).

Сьогодні політична влада це симулякр, бо здобуття її в процесі революції мало що вирішує. Політичного лідера, який прийшов до влади, дуже швидко вербують міжнародні структури інфраструктурно-нормативної влади та корумпують корпорації і фінансові структури, якщо у нього відсутня позиція і відповідна програма не тільки системної протидії, але і побудови такої соціальної моделі суспільства, яка унеможливлює його залежність. Справжня революція є революцією, перш за все, інфраструктурно-нормативної влади (інноваційна конституція, нові інфраструктури), концептуальної влади (нові смисли, символи та бренди, нові типи рішень) та комунікаційної влади (нові способи та формати комунікації).

Оскільки політична влада давно вже не є визначальною, основним питанням будь-якої революції є смисли, які творяться незалежними інтелектуалами поза креативним класом. Саме смисли створюють дієвість реальної концептуальної влади, яка тільки і може надати орієнтири для змін мережевому громадянському суспільству: відновити свободу думки в комунікації, обмежити вплив міжнародної інфраструктурно-нормативної влади, стати конкурентом політичній та корпоративно-банківській владам, створити цілі колективної позитивної перспективи для суспільства та людства в цілому.

Комунікація може просувати нові смисли лише тоді, коли в ній не панує цензура. Останнім часом цензура все більше є не блокуванням якогось змісту, а продукуванням і домінуючим просуванням (зусиллями того ж таки креативного класу) таких змістів, що не дозволяють аналізувати і навіть бачити дії інфраструктурно-нормативної та економічної влад. Комунікація в умовах Інтернет перестає належати політичній владі якось інакше, ніж через її обмеження та блокування.

Отже всі, хто ще досі пропонують захоплювати в революції політичну владу, можуть навіть не сподіватися на успіх революції, бо нові політики, які прийдуть після революції, не зможуть досягти жодної з поставлених смислових цілей. Саме тому єдиним способом сучасних революцій є опора на мережеві громади, поєднані смислами, які здійснюють комунікацію в нецензурований спосіб і можуть протистояти глобальній інфраструктурно-нормативній владі, державній та муніципальній політичній владі, а також корпоративно-фінансовій владі – як транснаціонального, та і національного рівня.

Водночас у питаннях інфраструктурно-нормативного характеру мережеві громади надзвичайно слабкі. Тут необхідні смислові інновації інтелектуального характеру, які ще тільки потрібно розробити. Тут потрібні нові ідеї і нові підходи, яких поки що дуже мало.

Смисли революції як альтернативи вибору

Давайте поглянемо на смислостворюючі тексти минулих революцій. Філософська робота, продукуюча нові перспективи людської цивілізації – як «Новий органон» Френсіса Бекона (1620), з чого по суті почалася Англійська революція (1640-1660); Конституція – як в Американській революції 1787; Декларація прав людини та громадянина – як в Великій Французької революції 1789-1794; Маніфест Компартії Маркса і Енгельса (1848), програма партії більшовиків (програма-мінімум і програма-максимум, 1903) – як в революції 1917 року в Росії. Новий напрямок філософії (постструктуралізм-постмодернізм) – як у революції 1968 у Франції. Тільки такі змістовні ознаки роблять революцію осмисленою.

Виміри, що надають смисл революції в Україні 2013-2014 років:

1) Провінційність / глобальність;

2) Нація / Цивілізація;

3) Європа / Росія;

4) Цілісність / фрагментація

5) Ганді (мир) / Че (війна);

6) Паліативи / інновації;

7) Олігархія / поліархія

8) Постмодернізм / конструктивізм;

Виміри, що поступово втрачають смисл – демократія, права людини, толерантність.

Найперший вибір, який робить революція, це вибір масштабу – провінціальність чи глобальність.

Найбільш відомі революції – Французька (1789) та Російська (1917) – були революціями, які проголошували зміни світу. Французька (1789) революція намагалася змінити світ, який був влаштований нерозумно, на світ, що влаштований розумно – на засадах свободи, рівності і братерства. Російська (1917) революція намагалася змінити світ, який був влаштований несправедливо, на світ, що влаштований справедливо – на засадах колективної справедливості та товаристськості. Обидві революції прагнули влаштувати світ без Бога, вони змінювали філософію, соціальні закони, соціальну структуру суспільства. І французька, і російська революції вважали себе початком світової революції, що значною мірою так і сталося. Обидві революції мали при цьому ідеальний образ майбутнього.

Сучасні провінційні революції прагнуть утилітарних змін світу – більше свободи, більше добробуту, входження суспільства до групи заможних суспільств. Сучасні революції не ставлять цивілізаційних завдань – космічні пілотовані польоти на інші планети чи творення нових віртуальних світів, які не є відображенням нашого Світу; протести проти державного фінансування наукових досліджень в рамках Стандартної моделі в фізиці чи протести взагалі проти стримування державами розвитку ненаукових знань та уявлень; знищення монополій держав на збір податків; повсюдне знищення банківської таємниці і запровадження системи публічних фінансів у всьому світі – все це поки що не може бути мріями сучасних провінційних революцій.

Справді, ну ми ж не можемо уявити, що люди вийшли на Майдан протестувати проти стримування досліджень в рамках теорії струн у фізиці чи за прискорений розвиток електромобілів і заборону двигунів внутрішнього згорання. Так само ми не можемо уявити протесту проти постмодернізму як світогляду, якого дотримуються більшість правителів світу, згідно з яким брехня і правда в медіа задля вигоди політиків називається множинністю істини, яку ми маємо толерувати та ставитися до неї політкоректно. Це все здається дуже непрактичним, тобто таким, за що люди більше не можуть жертвувати життям. А от вийти на Майдан за подорожі до Європи без віз – це ми можемо. Саме тому провінційні революції, які насправді є революціями проти недемократичних влад, мають лише кон’юнктурні оцінки, коли зовнішні геополітичні гравці, які розглядають їх як поширення свого впливу, підтримують їх залежно від їхнього геополітичного інтересу.

Глобальна революція, якої бояться правителі всього світу, може відбутися і в провінції, але коли мислення інтелектуалів цієї провінції є непровінційним. Глобальні революції можуть нести лише глобальні цілі. Якщо, наприклад, революція ставить проблему корупції, то потрібно викривати глобальну систему банківської таємниці, яка дозволяє такій корупції існувати. Люди, що звертаються до США з прохання заблокувати корупційні рахунки своїх владоможців, в принципі не ставлять питання – а як існує така ситуація, що США закривають очі на корупційні рахунки правителів різних країн.

Вибір нація чи цивілізація вже відбувся, нам залишилося лише його усвідомити. Сучасні революції перестали бути національними, хоча національні елементи все ще є їх учасниками. Сучасні революції керуються лише цивілізаційним вибором, навіть коли самотужки такий вибір зробити не можуть. Сила нації в минулих революціях трималася на таких умовах: 1) низька коннективність світу та відносна ізольованість націй, що дозволяло мати відносно незалежну державну культурну політику, яка сприяла розвитку націй; 2) зв’язок між державою, територією та нацією; 3) формування масової свідомості лише в рамках унітарної ідентичності, де вибір був невеликий – релігія, нація або пролетарський інтернаціоналізм (класова свідомість).

Сучасні обставини змінили ці умови. 1) висока коннективність світу в принципі не дозволяє мати окрему культурну політику по відношенню до якої-небудь нації, якщо вона не є водночас крупною цивілізацією (англо-американська, Китай, Індія), причому менш крупні, і відтак менш розвинуті (ЄС, Росія, Латинська Америка) мають дуже малі шанси на перспективи свого націоналізму. 2) зв’язок між державою, територією на нацією розпався, в мережевому мультикультурному світі місця для нації залишилися тільки на рівні певних ритуалів (наприклад, коли кричать «Слава України», то треба кричати «Героям слава»); 3) політарна (множинна) ідентичність розподіляє всередині своєї структури всю соціальну енергію кожного так, що на націю як на одну з невелеких структур ідентичності залишається дуже мало енергетики.

Сучасні крупні цивілізації перебувають в конфлікті. Лише на рівні конструювання цілісного людства цей конфлікт може бути залагоджений. Спроба розглядати цивілізації як нації-держави завжди веде до міждержавних і світових війн. Саме тому формування єдиного людства це той процес, який поволі здійснюють громади різних цивілізацій та транснаціональні корпорації, але якому опираються національні правителі всіх країн.

Вибір між Європою та Росією є ілюзорним. Цей вибір направду є вибором між двома цивілізаціями, які перебувають в стадії становлення – їх перспективи дуже непевні, на відміну від перспектив цивілізацій Китаю, Індії та англо-американської. Вступ України куди б то не було однаково пов’язаний з перевагами та втратами. Втрати є безсумнівні, а переваги непевні. Найкращий вибір – створення нової цивілізації в Україні, по відношенні до якої інтеграційні процеси мали б зворотній напрямок – Європа чи Росія вирішували б питання про поширення українських практик.

Пов’язаний з геополітичним вибір між цілісністю та фрагментацією країни це вибір між складною та спрощеною системами управління. Сьогодні Україна демонструє неспроможність мати складну систему управління – цьому заважає недоповнювана жодними інтелектуальними традиціями демократія, в якій інтелектофобія дуже швидко здатна створювати «сіру піраміду», що повсякчас має здатність перетворюватися на олігархічний корупційний бандитський режим. Фрагментація не обов’язково означає федералізацію. Фрагментація також може розглядатися як мережева країна, де в основі лежить влада місцевих громад та принцип супердіарності на заміну принципу субсидіарності.

Вибір між Ганді (мирними перетвореннями) і Че (перетвореннями шляхом збройної боротьби) це вибір, що виник в ХХ столітті у зв’язку з вченням Ганді, яке досі не оцінене належним чином в Україні, та героїчним образом Че, який створила зокрема західна пропаганда. Образ Че дуже вигідний західному способу життя, бо суть діяльності Че не становить для нього жодної загрози – він героїчний борець за ідеї, що показали свою соціальну неефективність. Героїка та неефективність суті героїчних звершень – це основна умова для популярності образу. Інакше цей образ не транслювався б західними медіа.

Вибір на користь Ганді є проблемним для України. Інтелектофобія українців не дозволяє нам покластися на інтелектуальну роботу. Майдан – явище, що пропагує інтелект, але в своїх організаційних діях інтелектом рідко послуговується. Інтелект це не виступи зі сцен Майдану. Інтелект це спосіб соціального проектування нової країни, на яке Майдан виявився дуже обмежено здатен. Це протиріччя Майдану – головна причина його безуспішних дій до січня 2014 року.

Війна чи мир є одним з головних питання способу революції. Революції можуть бути мирними, а можуть бути і кривавими. Найбільш успішні, як показує невеликий схематичний огляд революцій, це ті, в яких було досягнути найбільші результати за найменших жертв.

Водночас найбільші жертви, що спричинені в світі національними амбіціями Німеччини в ХХ столітті, призвели до виникнення глобального страху – страху перед тотальними ідеологіями (комуно-соціалізму та націонал-соціалізму), який фактично став причиною виникнення філософії постмодернізму, що і породила нинішню світову кризу.

Вибір між паліативами та інноваціями. Паліативи це напівзаходи, які традиційно використовуються в Україні… Консенсус еліт, що вважається вищим за політику, традиційно в Україні не припускав інновацій. Інновації як розумова установка не відповідають українському менталітету, націленому на миролюбність. Миролюбний характер українського народу глибинно заважає принциповим змінам.

Сама пропозиція будь-якої соціальної інновації приводить представника правлячого класу у ступор. Соціальні інновації в країні не просто неможливо впроваджувати, їх навіть неможливо обговорювати. Коли представник українського правлячого класу чує щось про соціальні інновації, він говорить наступне: 1) «Це дурня»; 2) «Це не на часі»; 3) «Спочатку треба взяти владу, а потім уже проводити інновації». Тільки от все це велика брехня. Розробляти і узгоджувати інновації потрібно до того, як брати владу, інакше нові представники влади ніколи і ні за яких обставин не будуть здійснювати те, про що вони не мріяли, що вони не обговорювали, що вони не обіцяли іншим під час революції. Ми змінювали конституцію в країні уже безліч разів. Скільки ще нам її потрібно змінювати, щоб дійти до простого висновку – нам потрібна інноваційна конституція.

Вибір між олігархією та поліархією це вибір між світом монополізованим та ієрархічним, з одного боку, і світом конкурентним та мережевим, з іншого боку. Олігархія це не тільки влада олігархів – це також всілякі монополізми, що досі зберігаються всередині демократії. Ці монополізми представлені державою як такою, яка і є головний олігарх. Монополія на збір та розподіл податків державою має бути ліквідована. Податки мають збиратися і розподілятися на місцевому рівні, а на центральний рівень має перечислятися лише та частина, яка фінансує інфраструктурні послуги (армію, науку, освіту, медицину тощо).

Монополія держави на встановлення унітарних ідентичностей має бути ліквідовано. Це означає розподілене громадянство і повну ліквідацію державних гарантій унітарних ідентичностей (громадянства, національності, релігії, раси). В розподіленому громадянстві ідентичність є винятково політарною (множинною, мережевою).

Це також означає відмову держави від захисту унітарного суверенітету, тобто це означає розподілений суверенітет, який походить з тієї обставини, що територія, нація і держава більше не поєднані одна з одною. Відтак місцеві громади організовуються за топологічним, а не територіальним принципом; нація є однією з форм культурного співробітництва громад, але вже не домінуючою ідентичністю;

Держава не першому етапі революції є формою управління інфраструктурами, мережеві послуги яких ще залишаються прив’язаними до території. На другому етапі вже глобальної революції держави переміщаються на рівень світових цивілізацій. При виникненні бюджету планети та складанні правових основ людської цивілізації держави зникають повністю. Отже мова зараз може іти лише про перший етап революції – це збереження держави з її відмовою від монополії щодо податків, фіксації унітарних ідентичностей та захисту унітарного суверенітету.

Найскладнішим є вибір між постмодернізмом та конструктивізмом, бо він найменш зрозумілий обивателям.

Інтелектуали провалилися в постмодернізм, борсаються там і самостійно вибратися не можуть. Постмодернізм знищує дійсність, підміняючи її дискурсами та мовними іграми, створюючи цим симулякри і пропагуючи масове захоплення цими симулякрами. Постмодернізм, у своїх мотиваціях спрямований на вічне становлення і подовження теперішнього, не дозволяє бачити перспективу і нові горизонти людства. Постмодернізм, підкреслюючи множинність істин, не дозволяє розуміти складну істину. Постмодернізм, обмежуючи тотальність на користь нескінченності і фундаментальність на користь деталізації, не дозволяє осягати тотальність глибини в якості сильної мотивації для пізнання. Молодь, занурюючись в деталізацію пізнання, не може мати сильних мотивацій в цьому пізнанні, тому що це не цікаво, не драйвово, не героїчно. Убивши героїку звершень, постмодернізм по суті призвів до кастрації духу. Постмодернізм вбив сильні мотивації молоді, і цим завдав величезної складно виправної шкоди всьому людству. Оскільки постмодернізм є першою глобальною філософією людства, то людство від нього сьогодні страждає не менше, ніж свого часу страждало від комуно-соціалізму чи націонал-соціалізму, які були явищами регіональними. Постмодернізм це глобальна контрреволюція проти модерну, що не породив власну революцію.

Конструктивізм протиставляється постмодернізму, хоча в змістовному плані виростає саме з нього. В конструктивізмі може бути сконструйовано доволі складний світ, де є не одна, а безліч реальностей, в тому числі, і перш за все, соціальних реальностей. Не множинність простих істин, трансльованих медіа всередині суспільної толерантності, а наявність єдиної, але складної істини, всередині процесу її відстоювання і впровадження її через прибічників – є основою цивілізаційної роботи людства. Якщо ми можемо уявити деяку бажану складну соціальну реальність, то ми можемо її реалізувати. Не методи, не управлінські дії лідерів, не мовні ігри медіа, а конструктивні дії мережевих громад є основою нового конструктивного світу. Не поняття породжують соціальні моделі, а соціальні моделі породжують поняття, відтак наявні традиції чи нові теорії завжди доволі умовні для соціальної практики. Не знання в процесі пізнання, а уявлення мрій і спроб їх здійснити є основою соціальних перетворень. Мотивацією конструктивної дії є не «знання – сила (влада) «, а «уява – ентузіазм цікавості та мрії». Конструктивізм це когнітивна революція.

Звичайно це доволі складні уявлення, зрозумілі здебільшого філософам. Але вони і є справжньою революцією сьогодні. Це уявлення світової революції, яку може здійснити будь-хто, навіть ми.

Філософія протесту 2013-2014 років в Україні», частина 1 та частина 2.