Боюся роздратувати націонал-патріотичну публіку, але мушу два слова сказати про двомовну Україну.
Найбільш активний, найбільш впливовий і найбільш принциповий сегмент суспільства – російськомовні. Вони розуміють Україну як природньо двомовну, тому через свою рідну мову наполегливо хочуть легалізувати себе у чужих і некомфортних українських реаліях. Російськомовні – сильніші, багатші і впливовіші. Відповідно, їхня мова — сильніша, грошовитіша, статусніша. Як на мене, російська мова перемогла. Вона не друга. Вона вже фактично перша. Це — мова влади, грошей, моди, престижу, відпочинку, гумору і молоді.
Ідем далі. Майже 40% населення ніколи (!!!) не бувала в іншому регіоні своєї країни. Це означає, що в Україні апріорі не існує дифузії цінностей, комунікації ідентичностей, експорту субрегіональних ментальностей. Кожен сидить у своєму болоті і через три стінки заочно повчає, як хто має жити. Нація не творить СПІЛЬНОСТЕЙ, всередині себе не спілкується, не контактує, не взаємозбагачується. Отак і живемо в єдиній соборній Україні, яка замість того, аби бути спільним домом різних людей із різними цінностями, перетворилася на ізолятор тимчасового утримання. Де україномовні демонструють ознаки слабкості та пластилінності. Щоб заробляти на 2 тисячі більше, ніж у Львові, безліч львівян мчать до столиці і залишають свою рідну мову в купе на Київському вокзалі. Титульна нація, йопересете!
А тепер гляньмо на мовну проблему очима російськомовного громадянина. Живе собі в Крыму или под Одессой людина, яка півжиття прожила в великій країні, де освоювали космос, безкоштовно давали квартири, за електроенергію брали 4 копійки, забезпечували санаторними путівками. Тепер вона живе в синьо-жовтій країні, де тризуб прибив людину до соціального дна. Людина отримала українську зарплату в сукупності з українськими цінами без судочинства і захищеності. Рідна мова такої людини — російська. Це мова дедушек и бабушек. Ця людина – задрочена Україною і виживанням в Україні. А тут ще підходить дитина і каже: «Слыш, пап! Нам стишок в школе задали наизусть. Гей, ведмедику, нумо гайда на велосипедику!». Сидить російськомовна людина, задрочена Україною по саме горло, і перед рідною дитиною виглядає дебілом, тому що не знає значення слів «нумо» і «гайда».
Аби остаточно зненавидіти Україну, українську і українське, такій людині потрібна одна лишень крапля. А саме – щоб зі Львова до Криму полинув ультиматум: ти мусиш розмовляти українською, і твоя дитина також, бо живеш ти в Україні. Да пошли вы на три буквы со своей Украиной, потому что разве это жизнь? — вигукне ця людина.
Мораль така: україномовні українці мало що робили за 20 років, аби українська мова стала мовою влади, грошей, моди, престижу, успіху, відпочинку, гумору і молоді. А якщо так – то весь пафос на кшталт «титульна нація», «мусять знати, інакше чемодан і вокзал» — це сексуальні погрози 90-річного імпотента. Навіщо Колєсніченком виправдовувати свою власну безпорадність? Навіщо грати варята, якщо на дві тисячі більша зарплата перекриває рідну мову?
