Дух руїни. Феномен української нації

«Хвиля» традиционно уделяет большое внимание украинской истории. Там лежат корни наших многих проблем, а также уроки, которые мы упорно игнорируем. Поэтому, когда на нашу редакционную почту пришло письмо Виктора Зосимова с историческим эссе мы с удовольствием его прочитали. Не смотря большой размер, мы решили все же поставить его материал. Прежде всего потому, что при чтении возникают устойчивые ассоциации с нашим временем.

Чтение данного эссе рекомендуется под эту песню

Руїна — одна з найтяжчих сторінок в історії України.

Після смерті гетьмана Богдана Хмельницького Україна стала ареною міжусобних воєн за гетьманську булаву. Цей період і називається добою Руїни.

В цей час за спиною українців Росія і Польща поділили між собою Україну на Правобережну, яку віддано під владу Речі Посполитої, і Лівобережну, що входила до складу Росії.

Це   так зване Андрусівське перемир’я.  Гетьманом Правобережної України був Петро Дорошенко, що мріяв про об’єднання всієї держави, а на Лівобережжі гетьманував Іван Самойлович — ставленик російського уряду.

Цей період руїни тривав в Україні з 1658 року до середини 80 -х XVII ст..

Дух Руїни простежується на протязі всієї історії України, і до сьогоднішнього дня.

 

Як і в далекому,  і недалекому минулому, в наш час владу в Україні захопила лихварсько — гендлярська політична еліта, яка дивиться, де б урвати.

Депутатство, як форма бізнесу, так і загалом влада, як форма бізнесу.

Парламент, аналогічний нашому, уже був у Франції. У нього плювали французи, а депутатів називали злодіями.

І тоді один із них, який не втратив порядності, сказав, що в основу нашої діяльності покладені гроші. І ми ніколи не виберемося з того становища, в якому перебуває Франція, доки ми не почнемо говорити правду, не почнемо працювати на розбудову країни.

І справді після цього змінилася позиція цієї держави і її законодавчого органу. Багато депутатів утратили своє депутатство, і почався справжній розвиток Франції. Де нам взяти таких патріотів своєї держави, нації, народу. Чи є у нас майбутнє ?

Про це цей історичний нарис

 

І. Теорія пасіонарності

 

Лев Гумільов — великий російський географ, етнолог, історик -поділяв людей на пасіонаріїв , гармонійних особистостей та субпасіонаріїв.

Вищий тип людини, з точки зору Л. Гумільова,це пасіонарії. Вольові й відважні, вони готові до самопожертви в ім’я ідеалів і цілей, в які вірять безтямно.

Пасіонарій першим бере у руки зброю, коли на країну насувається ворог, здатен йти у весь свій зріст на ворожі кулемети.

З таким же напруженням пасіонарії пишуть книжки, зберігають та розповсюджують віру. Матеріально земні блага для нього не мета, а лише засіб служіння справі, якій він відданий.

Із пасіонаріїв народжуються пророки й ватажки визвольних війн, полководці, великі вчені.

Це — сіль землі, будівельники й захисники держав. Це ті, хто здатен віддати в імя мети своє майно, й саме життя.

Пасіонарій завжди готовий до бою, навіть якщо його супротивник в десять разів сильніший.Принцип таких людей: «Якщо не я, то хто?» Тільки пасіонарії повинні стояти на чолі держави.Повна їм протилежність — субпасіонарії. Їх філософія — «шукай, де краще і ставай у бік сильнішого», або «після нас — хоч потоп».Головне для суба — його егоїстичні бажання, жадоба до багатства, грошей, гарно поїсти. Вони стають для нього не засобом, а метою життя. Заради них він здатен зрадити і зраджує всіх -товаришів, батьківщину, рідну матір.

Субпасіорії народжують зрадників, велику кількість гангстерів і мафіозі , дезертирів з поля бою. Вони боягузливі й покірні перед сильною владою. Але тільки влада послабне — вони перетворюються в жорстоких злодіїв.

Вони — людські відходи.

Незалежно від освіти, віросповідання, походження.

Суб, згідно партійного квитку, може бути демократом або комуністом, лібералом або консерватором, дуже легко змінює свій колір.

В кожному народові живуть гармонійні особистості, гармоніки, які мають гуманні нахили, але це врівноважується в них бажанням благополуччя й спокійного життя. Якщо їх очолюють пасіонарії, гармоники становляться чесними трудівниками, заможними хазяями й відважними вояками, гарними батьками родин.

Доля країни напряму залежить від того, який тип людей в ній переважає, а саме головне — керує. Якщо кермо влади у субпасіонаріїв, то наслідки завжди відомі: зруйнована держава, капітуляція перед сусідами.

Насправді не існує ніяких правих чи лівих, а є інший поділ людей — на дійсно пасіонарних і гармонійних особистостей і субів. І горе народу, яким керують ті, що повинні бути лакеями.

Слова й партійні програми, якими жонглюють всі, кому не ліньки — ніщо. Справи людей визначають їх дійсне обличчя.

Немає ніякої проблеми корупції, є проблема людей та нелюдів при владі.

Можна приймати які завгодно закони, створювати які завгодно умови, але якщо не позбутися субпасіонаріїв, нічого з цього не відбудеться. Хоча б десятки разів поділяйте владу між її гілками або віддайте її диктатору, призначайте губернаторів або поділяйте владу з регіонами — а все піде шкереберть, якщо в державі не буде чіткого відбору людей і виховних закладів для дійсної аристократії. Людей із серцем воїна й обличчям аскета.

Керувати суспільством завжди будуть 4 % його членів. І питання полягає в тому, як зробити ці 4% пасіонарними.

 

II. Руїна. Георгій Кониський  — Архієпископ Білоруський.«Історія Русів»

 

Частина Слов’янської землі, яка лежала від ріки Дунаю до ріки Двини і від Чорного моря до річок Стиру, Случі, Березини, Дінця, Сіви, дістала назву Русь, а народ, що на ній проживає, названо Русами і Русняками взагалі.

Згодом ця земля була поділена на Чермну, або Червону, Русь -за землею , що родить барвні трави та чернець у краю полуденному, і на Білу Русь — за великими снігами, що випадають в північній стороні.

У 1548 році Московський князь Іван III перейменував себе з князя на царя і Самодержця Московського, і з того часу і держава отримала назву Царство Московське, в подальшому стала зватися Царство Російське, яке на відміну від Чермної і Білої Русі, звалося Великою Росією, а обидві Русі — Червона і Біла — в купі були названі Малою Росією.

У 1240 році князівства Малої Росії під час нашестя татар на чолі з Батиєм зазнали тяжкої поразки. Найвизначніші родини відійшли в сусіднє князівство Литовське і , перебуваючи там дуже довгий час, породнилися з панівними та вельможними родинами литовськими і з цією допомогою подвигнули Литовського володаря князя Гедиміна визволити їхню землю від татар і обєднати її зі своєю державою.

У 1320 році князь Гедимін із своїм військом прийшов в межі Малоросійські і разом з руським військом вигнали з Малоросії татар. Відбулося три переможні битви. Остання відбулася над річкою Ірпінь.

Після цього відбулося об’єднання руського народу з Литвою і Польщею. У 1386 році Литовське князівство з’єдналося в одну державу з Польським королівством через одруження Литовського князя Ягайла з Гедвигою , королевою польською, Малоросія, під давньою назвою Русь, також об’єдналась разом з Литвою в королівство Польське. На українських землях було створено чотири воєводства: Київське, Брацлавське, Волинське і Чернігівське. Галичина не входила до складу злуки Малоросії з Польщею. Вона спочатку переходила з рук в руки то до Угорщини, то до Польських королівств, нарешті зовсім перейшла до Польщі.

Картина «Люблінська унія». Я.Матейко.

У 1595-му році була підписана так звана Берестейська Унія. Ця унія була вигадана в Римі Папою Климентом VIII. Руські єпископи та їхній Київський Митрополит Михайло Рогоза з багатьма архімандритами та протопопами були запрошені до міста Бреста Литовського на раду Братерську — на Собор. Було запропоновано єдиновірство на основі католицької релігії. Руське духовенство спокусилося закріпаченням для себе великої кількості своїх співвітчизників та чад духовних і, не турбуючись анітрохи про свої обов’язки перед Богом, перед спільною церквою і перед народом, що їх обрав, підписали угоду про Унію і затвердили це присягою. Цих зрадників було вісім єпископів і Митрополит Рогоза.

Гетьман Косинський , довідавшись про це, направив подання, одне до Короля та до Сейму, а друге — до самих Брестських зборів. Після цього він був покликаний на нараду до Бреста, зробивши йому вдавану поступку. Але коли він туди прибув, то негайно був арештований і відданий під суд Соборища Римського і Руського. Його посадили в кам’яну клітку і заморили голодом. Так гетьман Косинський за свою відданість до благочестя і спокою народного став першою жертвою Унії.

Після замордування в такий варварський спосіб Гетьмана Косинського Польський уряд дав наказ зайняти Малоросію польськими військами, ввести у всі її міста гарнізони і заборонити

вибирати гетьмана, а Руському духовенству, яке повернулося з Брестського Собору, сприяти у поверненні церков та народу до Унії. Військам польським було надано наказ допомагати духовенству при запровадженні ним унії. Вони змушували народ виконувати церковні ритуали по римському.

1597 — го року депутати від Малоросії на Сеймі великому, або головному, першої ж ночі були заарештовані на квартирах і посаджені у підземну в’язницю, потім посадили живцем в мідного бика і палили бика малим вогнем декілька годин. Тіла замучених в тому бикові спалено на попіл.

Таке жорстоке і нелюдське варварство вигадано Римським духовенством. Наслідком цього Неронівського вироку було відлучення назавжди депутатів Руських від Сейму національного, а всього лицарства — від виборів та урядових посад. Лицарство руське названо Хлопами, а народ, який відкидав Унію, схизматиками.

До всіх урядових і судових Малоросійських установ було направлено поляків. Міста були зайняті польськими гарнізонами, а інші поселення — теж були зайняті військами. їм було дано владу чинити руському народові все, чого самі бажають і вигадають. І вони виконували той наказ із надлишком.

Руські церкви силою навертали на Унію. Чинне шляхетство малоросійське, що перебувало на військових та земських посадах, не змігши перенести позбавлення своїх місць, тим більше втрати маєтків, відвернулися від народу і різними підступами, обіцянками, дарунками закупило визначніших урядовців польських і римських духовних, заприязнилось з ними і погодилось спершу на унію, а потім навернулися зовсім в католицтво римське.

                             

   III. Богдан Хмельницький і доля України.

(по роману П.Загребельного «Я, Богдан»)

Сповідь Гетьмана.

Землю над Тясмином подарував батькові Богдана чигиринський староста Данилович. Гетьман коронний Конецпольський дозволив її заселити. Чи відав батько, що зродиться з сеї землі?

Ми оселилися на березі великого степу, звідки віяли вітри, летіли гуси, дихало минуле й могуття.

І розбудували свій Суботів.

«Гетьман Богдан Хмельницький». Автор Леонід Денисенко.

… Лише один день — і вже на місці раю твого тільки витолочені трави, витоптане й попалене збіжжя, потрощені дерева, поруйновані хати й комори, розвалені греблі, і твій маленький син вмирає після канських канчуків, і дружина Ганна при смерті, і квіт очей твоїх — Мотрону, вкрадено, завезено кудись, заховано, погвалтовано. Що се? І як се? І чому? Дієписці зобразили се так, буцимто Хмельницький, розгнівавшись за те, що в нього відняли вітцівський хутір, зібрав козацьке військо і виступив проти панства. Отож: Хмельницького образили — і він кинувся у биятику.

Початків моїх ніхто не вмів ні збагнути, ні витлумачити. Всі вели мову про Суботів, про наїзд на мій хутір нікчемного Чаплинського, пса коронного Хорунжого Конецпольського, про образу, од якої в мені збурилася кров.

На той час я вже був старий чоловік. Старість — визволення від усього непевного і нерозумного.

… Верхи на коні переміряв я всю Україну, щоб добратися до короля і скласти йому репротест про те, як наступає шляхта на сумління людське, як отягощає козаків і гоніння насилає на віру нашу. Чинилося тоді шляхетним українцям і посполитим, що жили обіруч Дніпра, і козакам Запорозького Війська велике гноблення й озлоблення від панів. Велику наругу й утиски пани почали творити Русі, либонь, від року 1333-го, коли король Казимир Великий підкорив короні польській нашу землю. ,315 років гніту над Руссю і козаками!

Я вболівав на плач і стогнання народу мого братським, а скоріше батьківським серцем.

Але все приписано тільки моїй власній кривді. Вважали, що грім ударив тільки над чигиринським сотником Хмелем, а луна того грому розкотилася по всій землі.

Навіть великий канцлер литовський Станіслав Альбрихт Радзівілл вимушений був визнати: «Причина тої бурі є сила наших злих учинків і утиск бідних».

… У червні 1632 року посольство наше стало перед сеймом і домагалося участі в елекції нового короля, повернення прав для схизматиків, збільшення лічби козацького війська. Бо ж нас облудно звано члонками Речі Посполитої і розкригувано по світах, буцімто Україну заливають хвилі Золотої свободи!

Члонки Речі Посполитої!

Сенат взяв на глузи наші домагання, вважаючи їх нахабством, що ж до «члонків Речі Посполитої», то високе панство заявило: так, ви справді мовби частини тіла держави нашої, але такі, як волосся і нігті в людини: насправді потрібні, та коли занадто виростуть, одні обтяжують голову, другі прикро ранять, тому їх треба частіше обтинати. Ох і обтинали ж та стинали!

Коли вже при новому королі Владиславі гетьман Остряниця силою змусив шляхту підписати трактат вічного миру і заприсягнутися на Євангелії про вічне дотримання написаних артикулів і всіх прав і привілеїв козацьких і всенародних, то панство підступно й зловороже зламало дане слово, потоптало власну присягу, товаришів і побратимів Острянициних було пов’язано і повезено до Варшави на кару, нечувану по своїй лютості і варварству. Обозний генеральний Сурмило, полковники Недригайло, Боюн і Риндич колесовані: переламавши руки й ноги, з них тягли по колесу жили, поки вони й сконали. Полковники Гайдаревський, Бутрин, Запалій, обозні Кизим і Сугевський пробиті залізними спицями наскрізь і живими підняті на палі. Осавули полкові Постилич, Гарун, Сутіга, Подобай, Харкевич, Чудак і Чурай, сотники Чуприна, Околович, Сокальський, Мирович і Ворожбит прибиті гвіздками до облитих смолою дощок і спалені на малому вогні.

Хорунжі Могилянський, Загреба, Скребало, Ахперка, Потурай, Бурлій і Загнибіда розтерзані залізними кігтями, схожими на ведмежі лапи. Старшин Ментяя, Дунаєвського, Скубрія, Глянського, Завезуна, Косиря, Гуртового, Тумару і Бугая четвертовано.

Шукайте своїх предків між цими мучениками!

Та тільки чи ж лишилися нащадки? Бо не милувано ні жінок, ні дітей. В жінок повідрізувано груди, самих посічено, а грудьми бито по обличчях ще живих їхніх чоловіків. Дітей попалено на залізних решітках, під які шляхта підгортала вугілля і роздмухувала вогонь своїми дорогими шапками.

Пам’ять про ці звірства протриває сотні років.

Од тих незліченних кривд, що їх завдано народові українському, шляхта видавалася геть безголовим звіром з утробою ненажерливою, насправді ж була гідрою многоголосою, многоречивою, часом і многомудрою, в пишанні й величанні возносила свою Річ Посполиту аж до римських діянь.

Вогонь і меч панували в моїй землі ще десять років нестримно і зловороже.

Настав час, коли сказав я всьому народові своєму так: «Всі народи завжди боронили й вічно боронитимуть своє існування, свободу та власність на землі, як звірі, як худоба та птиця, боронять свої становища, свої гнізда та свої діти до останку сил. Поки в нас відбирали хліб і майно, ми мовчали. Поки нам завдавали болю тілесного, ми терпіли. Поки хилили шиї наші під ярмо панське, ми сподівалися виприснути. Та коли накладено кайдани на волю нашу, коли спробувано уярмити душу нашу, ми запалали гнівом і взялися за меч. Людина просто так не бунтує. Людина противиться насильству, неправді й гніту. Не могли ми волочити тяжкі кайдани неволі в соромі й невільництві, та ще й на власній землі. Єдину тепер журу маємо, щоб не були раби неколючими і скотом несмисленним. Не злякають нас ні рани, ні кров, ні смерть. Найбільше — бо з усіх лих не біль, а ганьба. Біль минає, а ганьба довічна».

Віки цілі минали, а народові моєму відмовляли в праві на розум і мудрість, бо мав годувати світ не розумом, а хлібом. Кого лиш не годував народ мій! І греків, і персів, і римлян, і орду, і литовських панів, і шляхту ненажерливу. Цілі цивілізації вигодовані хлібом з наших степів.

Вельми дивуватися мали панове при дворі королівському з каламутних чуток, що прилітали до них про чигиринського сотника, який нібито сидів на своєму хуторі, орав поле, корчував ліс, плекав бджіл, гнав горілку, варив мед і пиво, молов мливо і водночас опинявся на морі аж коло турецьких берегів, налітав вогнем і бурею, палив, нищив, щезав, як вихор у степу, і знов опинявся на тихому хуторі, повному жіноцтва та малих дітей.

Лякатися чи пишатися таким характерником?

Над іменами славними й грізними моє ім’я сходило поволі й непомітно, як місяць-молодик. Але, зійшовши, вже не покидало небосхилу і сяяло дужче й дужче, і це викликало попервах подив, а тоді прийшов страх. Великий тривожний страх у панстві жив з давніх-давен. Він був у нього в крові, в найтемніших закутках душ, в їхньому гонорі, в жорстокості й виродженні. Вони відчували, що перемогти й понищити їхню владу може тільки той, хто розпізнає той страх, але ще не вірили в появу такого чоловіка і ніколи не гадали, ніби з’явиться такий чоловік серед мого народу.

Кажуть, Бог благословить того, хто візьме вдову в час війни. А що земля моя ніколи з війни й не виходила, то й судилося мені брати тільки вдів. І починати мав з Ганни.

… Вже народила Ганна мені сина Тимоша й дочку Катрю, вже й другого сина Юраська подарувала, а я все не міг пристати надовго до своєї домівки, гнало мене далі й далі, кидало туди та сюди, і не було рятунку. Бо й увесь світ став бездомним і безпритульним. Люди зірвалися з місць і покотилися по землі, мов перекотиполе, вічний похід, вічна втеча, блуканина й тулянина, часом здавалося їм, що тримаються якихось шляхів, знаходять дороги в безвість, а насправді йшли долинами побіля річок, поза тернами, далі від байраків, за вітром, по бездоріжжю, під сонцем і зірками, поміж могилами і пагорбами, рятували своє тіло чи свою душу — хто ж то знав? -гинули, як птахи в перельотах, і ніхто не помічав їхньої смерті, не плакав над ними, бо ж мандрували непомічені, не по дорогах, а по одвічних шляхах нужди й горя, і кожен на правім плечі мав янгола, а на лівім — диявола, і вже тим двом силам належало битися за душу грішну й нещасну.

… Я спитав себе: як же так, що на Україні таке лихо повсюдне? Ніде ж нема такої землі шкодючої, такого злака пахучого, такої трави квітучої, такої бджоли гудучої.

Та налетіло панство, перетворило всю землю нашу на дику займанщину разом з людьми, доливалося, щоб не було права, опріч панського, нахиляло під свою віру всяку вихрувату голову, римську віру стало впроваджувати, ніби якусь вищу моду.

Як прийде війна, тоді козаків висилають на найбільші небезпеки.

Так сталося 1638 року, коли скасовано козацьку самоуправу, дорогу на Низ загороджено Кодаком і під’їздами в степу на Інгулі й Інгульці.

… Я кинувся тоді на Січ.

Підказав мені мій розум річ зухвалу й нечувану: без прочайки і вагань створити свою власну Січ, потаємну, невидиму…

Я… став ждати… самих таких безпритульних, як і сам, втікачів, переслідуваних, гнаних. Це було місце, де люди не мали нічого, окрім самих себе. Ми збиралися один до одного, кожен приносив не що мав (бо не мали ніякої субстанції), а що вмів.

Я приніс їм свій розум.

Я вибрав собі острів посеред Дніпра, за милю від Січі, і став збирати ще більших відчайдухів, ніж збиралися вони на самій Січі, замисливши вирватися в море, піти в море й самому бодай один раз, щоб прогриміло воно нашою славою і нашою силою, од якої здригнулося усе близьке й далеке. За мною була першість, був розум, і це поєднало довкола мене людей, кожен з яких по-своєму був або міг стати великим. Як вони помогли мені тоді? Тепер їхні імена знані повсюдно. Коли розпочалася велика війна моя, всі вони стали полковниками, зродилися мовби з нічого. … Мене повідомили, що на хуторі моєму в Суботові вчинено погром. Підстароста чигиринський пан Чаплинський зі своїми людьми налетів на хутір наїздом, розметав чотириста кіл збіжжя, зібраного на гумні за декілька літ, повитоптував усе засіяне на нивах, позабирав худобу, коней і овець, ще й грозився домашнім, що вижене їх геть силоміць і не чинить того без господаря, бо хоче виганяти всіх з самим паном дому Хмельницьким. Так блукала лиха доля по моїй землі і приблукала й до мене самого. Що є доля? Промисел Божий, гра сил дияволічних? Люди бувають страшніші за дияволів. Вони і є твоєю долею одночасно і, може, й не самі, люди, а лиш їхня захланність і ненажерливість. На схилі віку пущено мене старцювати. Мій хутір лежить у грузах, як лежала мало не вся моя земля.

Коли прийшло таке лихо на неї, чи справді, шукаючи порятунку від монгольсько-татарської сили, прихилялася добровільно то до литовських великих князів, то до королів Речі Посполитої?

Що шукала, і що знайшла, і що ми знаємо про початки? Відаємо про греків, відомо, що принагідно казав той чи той римський імператор, а історія землі рідної лежить занедбана, заростає будяками та чортополохом, тільки вітри свистять над віками, мов татарські шаблі.

І вже не простежиш тепер тої грані, де зіткнулася голуба кров шляхетська і наша кров, чорна, як земля, на якій живемо справіку; не назвеш того дня чи року, коли потягли вельможні зайди в препишну трав’яну чорноземлю, яка була, мовляв, нічия — неміряна й дика, і як стали здобувати собі багатства й гідність після слів короля: «Бив нам чолом імость і просив, щоб його обдаровано, а ми, пам’ятаючи його послуги, даємо…»

І краялися споконвічні козацькі займища, називалися пустинями краї, залюднені ще при скіфах, обставлені городами при великих князях київських, на сеймах наше гукали: «Як то, що лузитани й нідерляндяни посягали антиподів і Новий світ, а ми  й досі не здолаємо залюднити такого близького і плодючого краю і знаємо сей край менше, ніж знають нідерляндяни Індію».

Вважалося, що огромні обшири степів належали тільки Богові і Речі Посполитій. І Зигмунд Старий, і Зигмунд Август, і Стефан Баторій, і Зигмунд Третій, батько нинішнього короля Владислава, роздавали мою землю тільки на тій підставі, що в них, мовляв, «просили», і хто тільки не поосідав на цих землях, користуючись розбишацьким правом — хто перший захопить.

Князю Олександру Вишневецькому в році 1590-му надано «пустиню ріки Сули за Черкасами».

Року 1591-го князю Миколаєві Рожинському надано «пустиню над ріками Сквирою, Роставицею, Унавою, Ольшанкою і Каменицею».

Року 1609-го Валентієві Олександру Калиновському надано «пустиню Умань і во всіх її урочищах».

Надано, надано, надано.

Так моя земля стала займанщиною для наїздів, а народ на ній — лиш гречкосіями, броварниками, погоничами, пастухами, кашоварами, лугарями, комишниками, збігами, безіменний і безправний, а над ним гриміли імена вельможних родів Острозьких, Збаразьких, Заславських, Вишневецьких, Потоцьких, Конецьпольських, Калиновських, Рожинських, Замойських, Любомирських, Данилевичів, і кожен намагався випхатися поперед іншого, перевершити всіх інших своїми багатствами, не вдовольнялися старими панськими своїми кублами, хапали один в одного, терлись коло королівського боку, щоб виканючити собі в державу ще шмат коронних земель.

На землях князів Замайських жила половина українського козацтва. Вишневецькі захопили мало не все Лівобережжя і безжально витісняли звідти всіх своїх суперників.

Після одруження з молодою Замайською Олександр Конецьпольський приїхав до Чигирина, щоб показати жоні свої маєтності й дістати шлюбні подарунки від козаків. Він вельми здивувався, довідавшись, що мій хутір у Суботові не належить до його земель, бо дарований був ще моєму батькові в спокійне володіння.

… Мій Суботів погромлений, а з ним понищена і моя душа. Я почувався на краю отхлані. Мовби вже й не жив. Я вмираю. На ніщо здавалися всі мої труди, пропали всі намагання, пішли в пісок високі наміри, підрубано мені корінь, відібрано всі надії. Як сказано: вся трудна, вся должна, нічтоже полезно. Але я мав жити! Не миритися з жорстокою долею ні лицем, ні поведінкою. Я готов був покликати всі сили небесні й пекельні, всіх відьом, вовкулаків, упирів, нечистих. Боротись, змагатись! Слинявий Чаплинський, служкар Конецпольського, старостка, байстрюк, опіяк, здирця і злодій, брехун, шевлюга — знов зробив наїзд на Суботів.

Попалили й поруйнували.

Мотрона стала його шлюбною жоною, маленький мій Юрась сказав щось лихе товстому панові, тоді Комаровський кинув дитя на землю і звелів дати йому канчуків, і недужа Ганна, голубка моя, може й умираючи, ще здобулася на сили, щоб відняти синочка, вирвати з рук тих катюг, але сама вже не могла далі жити Й за тиждень покінчила свої земні дні і похована моїми козаками в Чигирині.

Скам’янілий, стояв я, дивлячись на чорні згарища свого дому, родового гнізда, мов той осиротілий птах, в якого гроза відібрала пташенят і пташину.

У Києві помер митрополит Петро Могила, і шляхта зітхнула з полегкістю, дякуючи Богові, що він вчасно забрав до себе таку заражену істоту, щоб вона далі не шкодила церків і католицькій.

Я став готуватися до від’їзду на Запоріжжя.

Я відчував, що готуюсь здійснити найбільшу справу життя.

Кривд і образ довкола зібралося тоді вже стільки, що здавалося мені — не знайдеться жодного козака або посполитого, який, хоч і довідавшись про мої таємні готування, зрадив би мене й моїх товаришів і кинувся з доносом до панства. Вчинити таке означало б піти проти народу свого.

Хто на таке спроможен?

Я виїздив з Чигирина простим сотником козацьким, а вже вилітали з моїх очей орли і линули в дні минулі і в дні прийдешні, у дні великих битв і великої крові, в їхньому клекоті чув я свободу, велич і вічність.

Діялося те року від створення всього живого з 156-го, від утілення слова Божого — 1648-го. Рік тоді був переступний, літера ж великодня була к — красне. Я й народився в році високосному, і всі високосні мали бути для мене щасливими (народжені в роках високосних завжди мають життя незмірно тяжке, але й щасливе), отож сміливо розпочав велику справу без побоювань, з великими надіями, хоч і починалося все з горя та біди, з великого гноблення й неправди.

Мені потрібен був повний крах, щоб стати Богданом.

Виїхавши тої ночі з Чигирина, я зробив перший крок на шляху вічності.

Хто підняв мене над народом? Бог? Король? Випадок? Горе? І чому мене?

Може, мої давні товариші перевищували мене здібностями й палом душевним, але всі вони були мертві, а мені долю вижити серед пекельних мук, в самотності, яка або ж знищує людину, або підносить дух її на вершини. Треба, щоб у тобі бачили порятунок, шукали його. Тоді за тобою йтимуть і за тебе боятимуться більше, ніж за самих себе. Це вище, ніж любов. Тебе оберігатимуть, як власні надії.

—          На Україну! — загукало козацтво.

—          Додому!

—          Тільки свисни, батьку, з панського війська зваримо кашу!

—          Порубаємо на капусту!

Що таке Річ Посполита? По-латині означає «республіка».

Республікою ж, як вважали колись, може бути тільки одне місто, як то були Афіни, Рим або нині Венеція, а довкола самі раби, які тяжко працюють на те місто.

Коли ж ціла держава називає себе республікою, то намагається вона за своїми межами підкорити якомога більше земель і погнобити більше люду.

*            *         *

Були ж князі колись, гриміла слава, квітла земля, іноземні володарі сватів своїх до Києва засилали, купці з усього світу везли свої товари.

Тоді насунули чорні орди, підступили під вали Києва, а великий князь Данило товкся десь коло свого Галича, тузявся з боярами, а Київ оддав і все відав.

Тоді Годимін прийшов — і кинулися під того руку, аби тільки виприснути з-під орди. Вийшло, ніби добровільно приєдналися до Литви, хоч ніщо нас не єднало, крім меча Гедимінового.

Тоді Ягайло поженився з Ядвігою і нас стали передавати в корону польську, вже й не питаючи, а виходило, що знов ніби добровільно притулилися до чужого боку.

Чого ж шукали і що знайшли?

Чужої слави чи затишку під чужим крилом? Знайшли сотню літ рабства

панського — ось що!

*          *            *

Державотворення. Бачив, скільки люду сколотилося?

Треба його до пуття довести, на полки розписати, полковників настановити, розтесати по Україні.

Про все тепер дбати належить.

Щоб військо не вмирало з голоду, щоб була зброя, армата, припас, щоб не бракувало грошей. А ще ж державне хазяйство, судочинство, поштова комунікація, добрі шпиги і зручні агенти, послання до сусідніх держав — все лежить на моїй голові.

Про мене співають, що почав землю копитами кінськими брати, кров’ю поливати, а я ж житом-пшеницею хочу її засіяти та й щоб уродив не кукіль, а яре ,зерно, і щоб діти виросли на тій землі.

Я визначив полки і полковників і розіслав їх на воєнний чин.

Розписав на полки всю Україну.

Так і сталося, що земля наша, може, вперше в своїй історії мала уряди свої власні з надією на волю і правду, дотримувати ж тих надій мали мої полковники обіруч Дніпра аж до волохів на один бік, та до Литви, Білої Русі і Російської держави — на другий.

А сам вже думав: що то за влада постане тепер — гетьманська чи полковницька? Поки під рукою усі, то слухають, як бджоли матку, а розлетяться — шукай вітра в полі!

Україна велика, гетьман далеке, світ- широкий — воля!

Кожен сам собі пан, сам собі свиня, такі дива стане витворяти, що й свій здригнеться, а спробуй спини — одкаже, що я йому не присяглий гетьман, так само й він може на моїм місці стати, то чом же має слухатися?

На козацькій раді після Корсуня приговорено мені проситися під руку великого государя Олексія Михайловича, всієї Русі самодержця, поєднавшись з братами нашими єдинокровними і єдиновірними, а з-під королівської руки вимкнутися. Народові потрібні не виграні битви, не втішання славою і волею, не ситість і спокій на якийсь час, — йому потрібне майбуття. І очолити народ може тільки той, хто спроможне забезпечити його майбуття на віки цілі. Забезпечити майбуття.

Народові потрібен спокій.

Я намірився об’єднати і воз’єднати роз’єднане, в цьому бачив розумну волю і вільний розум найбільший — так написав цього власноручного листа до московського царя Олексія Михайловича.

… Я писав до царя, бо ж за ним стояв великий народ, брат найрідніший мого народу.

Доля не була милостивою до наших народів. Жорстокі завойовники шарпали їхнє тіло. Вогні нещасть нищили найвищі здобутки. Безглузді кордони роздирали єдину землю. Та народи наші ніколи не полишали думки про свою духовну спільноту, ніколи не ділили своїх високих надбань на «моє» і «твоє», і ліпші сини їхні з давніх-давен труди їхні свої посвячували невтомній боротьбі за єдність земель, за утвердження високої єдності.

Терзали землю нашу княжі чвари, витоптували дикі орди, гнобили чужинці, та й у найчорніші дні могутньо билося й гриміло над згорьованими народами незламне слово, лунали незборимі заклики до боротьби за визволення, за незалежність, за єднання.

Чи був то перший руський митрополит Іларіон, який у «Слові про закон і благодать» промовляв: «Не здіймаємо рук наших до Бога чужинного… допоки стоїть світ цей, не наводь на нас напасті та спокуси і не передавай нас в руки чужоплемінникам… Продовж милість твою на людях твоїх, ворогів прожени, мир утверди, народи впокори, винагороди голод достатком», чи ж то Клим Смолятич, який першим на Русі здобув звання Філософа.

Чи то був перший бунтар нашої культури Данило Заточник, чи невідомий автор «Слова про загибель Руської землі», синівська любов якого до рідної землі ще й нині лунає для нас у дивовижних силах: «О светло светлая и украсно украшенная земля Русская! Многими красотами ты обогащена, озерами многими, реками и колодезями досточестными, горами крутыми, холмами высокими, дубравами чистыми, полями дивными, зверьми различными, птицами бесчисленными, городами великими…»

Із яких місць вийшли всі ці великі сини своєї землі? З Києва чи Смоленська, із Галицько-Волинської землі чи з Новгорода і Суздаля, з Москви чи з Рязані — не ділимо їх по городах і землях, бо всі вони сприймаються як сини обох народів наших, а їхні голоси — як перегук древнього Києва і Новгорода, Чернігова і Рязані, Переяслава і Москви, як перегук віків, бунтівливих умів і невпокорених сердець.

Доля і недоля, нелюдські утиски уніатів над православними змусили битися над думкою про врятування народу вже й отців церкви. Ісая Копинський гукав з Києва: «Волимо під православного царя!». Згодом Іов Борецький за намовою брата свого Андрія в купі з козаками благав царя московського прийняти нашу ієрархію і козацьке військо до себе, бо їм, опріч царської землі, ніде дітись.

Один з синів Ольгерда, Володимир, хотів відновити митрополичу кафедру в Києві, коли ж Вітовт захопив Київ і передав княжіння Скиргайлу Ольгердовичу, Володимир вдався за допомогою до московського князя Василія Дмитровича.

Шістдесят років згодом його онуки Симеон і Михайло Олельковичі звернулися до великого князя Казимира Ягайловича з вимогою розділити між ними київську землю на правах вотчини, але Казимир відмовив їм, сказавши, шо дід їхній Володимир бігав на Москву і тим пробігав вітчину свою Київ.

Михайло Олелькович разом з князем Федором Бельським пробували відгорнути руські землі від Литви й приєднати їх до Московського князівства, але їх видали слуги, Бельський встиг утекти за московський рубіж, а Михайлу Олельковичу кат відрубав голову перед Драбською брамою київського замку.

Останню спробу вдатися під руку московського князя зробив князь Михайло Глинський, якому помагали вже й козаки Остафія Шашкевича, але не мав достатньої сили, щоб стати проти короля Зигмунда, і так само вимушений був ховатися в московську землю.

Багато віків билася думка, були в мене великі попередники, та ніхто не зміг переступити меж своїх можливостей, я ж відчував, що дано мені буде се.

Дайте цій землі міцну і справедливу владу, якої вона не мала з часів всесвітнього потопу, і вона нагодує весь світ.

Та ж буває влада справедливою?

Може досить лиш міцною?

А може, в міцності влади — її найвища справедливість? Бо в сваволі справедливості шукати годі.

Тоді запановує право сильного і кривди множаться, як сарана летюча.

* * *

Чому Хмельницький не пішов походом за кордон у Польщу?

Панство вважало чудом, що я не йшов у їхню землю після розгрому шляхетського війська, полонення гетьманів і смерті короля. Мовляв, зупинився, стриманий рукою Всевишнього.

Згодом знайдуться ще й такі дієписці, які докорятимуть мені за те, що війни вів тільки в своїй землі, викликавши в ній страшну руїну. Але як же можна визволятися, ведучи війни в землі чужій?

Справді, міг би я з-під Корсуня йти хоч і до самої Варшави, та не хотів ставати вульгарним загарбником. Можемо йти далі хоч і до Вісли, до Варшави, можемо загнати панів сеймових до Гданська, або й до Нідерландів, чи до французького короля, але чи стане нашої сили і чи є потреба виходити з рідної землі, яка помагає нам кожною билиною, а ворогові — зла мачуха щокроку?

Народ — жертва зради.

Побачив би я тоді, як над могилою моєю пан Виговський видере булаву з рук мого сина нещасного, а тоді, розмахуючи булавою, понищить усе найсвятіше, зроблене мною, оббреше мене і мій народ, примилившись до старшини продажної обіцянками нобілітації всіх у шляхетство, спробує відірвати Україну від Росії, а його вчений радця пан Немирич, пускаючи в хід своє красномовство аріанське, вимальовуватиме перед зодягненими в свитки посполитими райські видива свобод у мислових, університетів, гімназій, друкарень, нічого не пошкодує аби тільки вернутися з лісних поліських земель на жирну полтавську чорноземлю.

Чи вже воно так ведеться споконвіку, що народ завжди жертва зради?

Споконвіку пишуться закони, які передбачають найжорстокіші кари зрадникам, але карають не тих, що треба. Головні зрадники сидять у палацах і спихають гнів усезагальний на малих, часто нещасних людей, що опинилися в безвиході.

Не було для мене таємницею, що старшина гризлася між собою, готові мене в ложці води втопити, і кожному лиш булава сяяла, а що за булавою — ніхто не вміє бачити.

Півроку не дожив Петро Могила до Жовтих Вод. Не знати, як би привітав мої вікторії — адже був родич Вишневецького, походив з магнойського роду, ніколи не жалував ні козацтва, ні бідноти.

Ми розминулися з ним за життя, але зустрітися мали в спільній справі великій визволення народу свого з темряви, невігластва, й неписьменності.

Півроку вже, як написав листа до православного царя московського, просячись під його руку. За мною підуть козаки, посполиті, весь народ піде.

Вирвемося з-під королівської руки, відчахнемося на віки, бо чому маємо бути там, де ми чужі, де ні віри, ні мови для нас, ні шаноби, ні гідності людської? Самі не вистоїмо на скажених вітрах супротивних. Тут королівство з шляхтою захланкою, а там султан обклав нас з трьох боків — Крим, Волощина, Семиграддя, всі в них васали, всі його служки, всіх, як псів голодних, тримає супроти нашої землі, та вже хай би хоч бусурманів кримських, а то ж і християн з Волощини й Семиграддя! Чому ж двом православним землям великим не поєднатися в силу нездолану? Могли б одірвати в султана ще й Волощину, там теж православний народ. Ми розпочали діло страшне й велике, і вже зупинитися не можна. На віки не хоче люд наш мати в себе панів, шляхту і не матиме!

Замирення, що його маємо нині, крихке й непевне.

Назавтра ждав я прибуття посла московського, піддячого Василя Михайлова. Та він був і не посол, а тільки гонець, який мав придивитися до нас, пересвідчитися в нашій силі, мені ж передати, що невдовзі прибуде до мене справжній посол від самого царя з листами і настановами належними.

Я прийняв Михайлова, зготував до царя ще один лист, у якому знов писав про бажання всього народу нашого бути в підданстві царськім і просив помочі проти шляхти.

Вість з Москви! Вість благая і добрая а чи зла?

Посол московський береться до Чигирина! Унковський передав мені царську грамоту з червоною печаттю.

Цар вимовлявся у військовій помочі Війську Запорозькому, посилаючись на те, що має вічне докончанне з Польщею, себто вічний мир, але сподівався, що його з часом оберуть польським королем, і тоді обіцяв всіляке покровительство.

Король польський послав універсала і до полковників, осавулів, сотників, отаманів і всіх молодців Війська Запорозького. Його величність король ясновельможний скидав мене з гетьманства, проголошував зрадником, визначив ціну за мою голову, а на моє місце подавав Семка Забудьського.

Півстоліття після мене…

Найпохмуріші і найганебніші роки в літописах України.

Дні холопства без відданості і запевнень та захватів без любові, дні мізерних здібностей і гігантських пороків, рай холодних сердець і обмежених умів, золотий вік зрадників, боягузів, ханжів і рабів.

Гетьмани вискакували як дощові бульбашки, лизали ноги будь-кому, аби лиш пригнічувати власний народ, все вміння їхнє йшло лише на те, щоб обдурювати сильних і переслідувати безсилих, з свободи насміхалися, єдність землі предали анафімі, топтали все звершене мною, не дбаючи об тім, що топчуть душу і серце народу свого.

Хіба ж не сам породив тих яросних, підлих, огидних фурій користолюбства, жадоби, захланності й ненажерливості? Кричали: «Дай!» — і я давав.

Домагалися: «Ще!» — і я безрадно розводив руки.

Виривали один в одного з рота — я не вмів їх стримати.

Народ,прокликай мене за те, що брав у нього, відбирав много.

Старшини прокликали, що мало давав.

Роїлися довкола мене, мав мушва настирлива, не лякалася мого гніву і гніву Господнього, не боялися проклять, не чули сліз сирітських і плачу вдів, респектом знатних услуг тягнули собі на корогов або й на довічне володіння млини, хутори, села, грунти, а тоді ще й верстали козаків у посполиті, щедро даючи в борг у шинках і

відбираючи в них згодом землю й пожитки.

*         *          *

Скупчення влади й власності в тих самих руках завжди чревато.

*         *        *

Ще вчора все довкола вирувало від людей, які різали, кололи, вбивали одне одного за вищі цілі, сьогодні ті самі люди перегризали один одному горлянки за добра, укорочували віку і безсилим та беззахисним, і самому гетьману. Щодалі в старшину пропихалося чимало людей, які відзначалися не так здібностями, як широкою горлянкою або міцними ліктями.

Рвалися в полковники, в посли, в гетьмани. Похмуро, вперто, камінно.

Ще вчора здавалося мені, що всі вони шукають тільки битв, крові, вогню, просять їх, як милостині, готові полягти в бою за волю і віру, та виходило, що гинули мужні, а лишалися часто не так відважні, як підступні.

Хто виплоджує підступних людей?

Легко боротися з чужою несправедливістю — тяжко самому бути справедливим. За багатство треба платити тільки людським життям — іншої плати не існує. Знав я це твердо, але був безсилий супроти темних пристрастей, які насувалися на мене так само загрозливо, як насувалася ще вчора зажерлива шляхта, яка ще й досі темною хмарою стояла на узграниччях моєї розтерзаної землі.

Хотів творити добро. Добротворець! І Бога нашого розіп’яли, коли він хотів зробити якесь добро в цім жорстокім світі.

Мене вбив мій син. Така вже моя доля. Один убив ще живого, другий, менший, убиватиме вже й мертвого, розпродуючи рідну землю навіть бусурманам.

Гірко про те мовити, та що вдієш!

Переяславська рада.

У липні 1654 року стольник московський Лодижинський привіз мені в Чигирин царську грамоту, якої ждали ми вже стільки літ: «И мы, великий Государь, изволили вас принять под нашу царского величества руку, яко де не будете врагом креста Христова в притчу и поношение».

Король мірився мечем перекреслити долю народу мого, а й не відав того, що великий народ, брат наш споконвічний, уже розкривав нам свої обійми -пошарпаним, скривавленим, знедоленим, осамітненим.

Кінчилося наше сирітство!

В найтяжчу, може, годину для долі народу мого знесиленого першого жовтня в Москві земський собор прийняв ухвалу «гетьмана Богдана Хмельницького и все Військо Запорожское с городами и с землями принять», королеві ж оголосити війну, «не щадя голов своих».

Воля двох народів промовила нарешті своє велике слово!

Народ завжди шукає, де ліпше, і треба слухати голос його чи то мовлений, чи й мовчазний.

Вороги не простять нам нашого возз’єднання, всіляко пробоватимуть розірвати його, коли ж пересвідчаться, що судилося цьому возз’єднанню вічність, то спробують споганити і зганьбити мою пам’ять, сплюгавити найвище діло мого життя.

Виграв битву, а треба виграти майбуття. Я питав про майбуття народу свого вже по перших перемогах своїх під Жовтими Водами і Корсунем, питав своїх побратимів, старшин і простих козаків, священиків і високих ієреїв київських, пастухів і орачів, броварників і будників, питав удовицю і сироту бездомного, питав у гетьманських покоях, і в простій хаті, на шляхах безкінечних і в церквах, у книгах і в посланнях.

Єдине, чого мені нестачало, чого я не зміг породити, — це великих імен, які ствердили б створене мною.

В мій час геніальністю дихав увесь народ український. Він скріпив і збільшив російське царство своєю добровільною злукою і такі часи, коли в нім самім ще все було молоде й виходило з сумних часів, коли дух його був у многоликості, яку мав призбирувати дбайливо і чесно хтось один, уповноважений тим народом, і був то гетьман Богдан Хмельницький.

Заключения:

Від позиції Богдана Хмельницького залежала доля українського народу, української мови, українського православ’я, якби він вчинив інакше, і його сучасні «викривачі» критикували б його польською, латинню чи турецькою, але точно не українською.

Держави з назвою «Україна» уже не з’явилося б ніколи, а до зниклих «скіфів» і «сарматів», що раніш населяли ці землі, додалися б і «українці».

3,5 століття братерських відносин наших народів. І процвітання, і голод, і воєнні, і мирні роки наші народи пережили разом. А результатом стало те, що до початку 1990-х pp. українські землі підійшли єдиними, цілком територіально возз’єднаними, зберегли свою віру, свою мову, свої традиції, свою національну самосвідомість і освіту — що дало можливість безкровно і міцно, через майже вісім сторіч, — відродити незалежну українську державу.

Богдан Хмельницький подарував майбутнє нашому народу.

 

 IV. Після смерті Б. Хмельницького (Г. Кониський).

Гетьман Б.Хмельницький, відчуваючи свою близьку кончину, скликав у Чигирин урядників від війська і урядів і товариство, оголосив стан справ нації.

Він радить їм не занепадати в разі потреби , тримаючись одностайної згоди і братерської дружби, без чого ніяке царство і ніяке суспільство стояти не може.

Гетьман вручив клейноди військові своєму сину Юрію. Це було 7 серпня 1657 року.

Помер Б.Хмельницький 15 серпня пополудні.

Після смерті Хмельницького Польський уряд спільно з державами, які допомагали полякам, вимагали від молодого Гетьмана згоди на злуку з Польщею.

Писар гетьманський Виговський, який був обраний радником і опікуном до молодого Гетьмана , бувши природним поляком, завше хотів собі гетьманської влади за всяку ціну.

Поляки, задобривши його великими подарунками, а найбільше значущими обіцянками, схилили його на зраду свого вихованця. Юрій Хмельницький прихилився до умовлянь Виговського.

В квітні 1658 року, взявши з Малоросійського скарбу мільйон талярів , Ю.Хмельницький поїхав до міста Заславля, де засідав Конгрес  з   польських   вельмож,присланих  королем Речі Посполитої, а також: міністрів Цесарського і Турецького. Ю. Хмельницькому було запропоновано договірні статті з Польщею, нібито укладені його батьком через уповноважених старшин Генеральних, і які були названі Гадяцькими статтями. Писар Виговський, як тільки випровадив Юрія Хмельницького на потаємний Заславський Конгрес, негайно вислав від себе гінця до Москви з повідомленням цареві про зловмисні наміри Гетьмана. Цар у відповідь на це повідомлення вирядив до Малоросії боярина Хитрова. Обдарований Виговським, Хитров доручив йому Царським ім’ям титул Гетьмана і оголосив визнавати його за Гетьмана, наставленого з волі і ласки Царської. Цим було покладено перший камінь до міжусобиць.

Новий гетьман Виговський, щоб ще більше отримати прихильність Московського царя, доповідав цареві, що поляки, по знищенню Ю. Хмельницького, їм вельми противного, погоджуються признати царя Електором корони Польської, а по смерті їхнього нинішнього короля, посадити на польський престол і обєднати Королівство з Московським царством.

Цар, упевнившись в обманах та підступах поляків і Виговського, направив війська в числі ЗО тисяч у квітні 1659 року в Малоросію. Було надано таємний наказ заарештувати Виговського з усіма прихильними до нього урядниками.

Виговський напав на ці війська з двох боків і вщент розбив цю армію.

Крім того, Виговський оголосив у Малоросії про злуку свою з Польщею.

Але військо і народ малоросійський, ненавидячи поляків, пішли проти Виговського. Виговський зрозумів, що він силоміць не втримається, утік з недобитками військ до Польщі.

Московський цар призначив в Малоросії вибори Гетьмана згідно з їхніми правилами і стародавніми статутами. Було обумовлено, щоб новообраний гетьман, на підтвердження договорів Гетьмана Богдана Хмельницького, з царем укладеним, вчинив перед ним присягу.

Юрій Хмельницький, який перебував на Запорізькій Січі, вирішив прийняти участь у цих виборах. Збори , діставши звістку від Ю.Хмельницького, одноголосно присудили бути йому, як і раніше,  Гетьманом.  Він вчинив присягу на своє гетьманство 27 квітня 1660 року. Зборам він виклав свою думку, що має намір триматися союзу і злуки з урядом Московським. Згодом він вигнав з Малоросії всіх поляків, яких привів до себе Виговський.

Але сталося так, що Хмельницький тяжко посварився з боярином Шереметєвим , який представляв царя в Малоросії, і зганьблений і понижений , обернув всю злість на цього боярина Шереметева і вирушив на Запорізьку Січ, проголосив себе союзником поляків і Кримських татар.

Реєстрові полки, довідавшись про такі дії гетьмана, оголосили його правління скасованим, і ухвалили провести вибори нового гетьмана. Ю. Хмельницький, об’єднавшись з польськими військами, розбив армію Шереметева і з усім військом перейшов на сторону поляків. Але в подальшому російські війська розгромили Хмельницького. Сам він на човні врятувався і перейшов таємно в Лубенський монастир до свого друга, Архімандрита Амвросія Тукальського, якому колись зробив багато добра.

Доля Юрія Хмельницького химерна, дивовижна і перевершує всі несподіванки: двічі був обраний Гетьманом цілою нацією і призначений нею, і два рази його позбавлено з інтересів тієї ж нації.

Його життя виявилося іграшкою фортуни. У жовтні 1663 року він посвятився у ченці в тому ж Лубенському монастирі, де і знайшов своє останнє пристанище.

В подальшому він опинився у Кримського хана, який заслав його до м. Білгорода , потім ув’язнено в семибаштовому замку, де був утримуваний 14 років , після чого був засланий на один грецький острів, де і помер.

                                 

           V. Руїна (1663 — 1687)

Таким чином, після Б.Хмельницького Україна розділилась на два гетьманства: Правобережне і гетьманство Лівобережне, яке прислухалося до Запорожжя і сподівалося через свою прихильність до Москви, здобути собі демократичне рівноправство від неї.

Називаючи цей період «руїною», історики показують, що Україна «доборолася до краю». Старшина хилилася до Москви і за це отримала від неї всякі панські права на простих людей. Старшина хотіла панувати. Народ потрапив в підданство та в кріпацтво старшині, а Москва допомагала новим панам у закріпаченні людей.

Великою помилкою Б.Хмельницького і його наступників було те, що вони ніколи не згадували про селянство, залишали його жити так, як і раніше, в панських руках.

Влада гетьмана стала поступово скорочуватися. Митрополит і все українське духовенство стають підлеглими московського патріарху. Старшина розбилася на дрібні партії, кожна партія для своєї користі, підтримувала свого ватажка. Ватажки сварилися між собою. Навколо панувало безладдя.

Березневі статті угоди 1654 — го року з Москвою були доповнені й перероблені. В них було проведено принцип повного підкорення України Москві. Це було грубою підробкою статей 1654 р. Трагедія подальшої історії України була в тому, що цей зфальшований документ 1659 р. став єдиним офіційним текстом так званих «Статей Б.Хмельницького» і на ньому підписувалися згодом всі гетьмани.

Після тривалих війн Росії й Польщі у 1667 р. вони підписали Андрусівський договір на 13 років без участі українських представників.

Згідно цього договору Правобережна Україна переходила до Польщі, а Лівобережна до Москви.   Київ на два роки залишився під владою Москви, а потім також переходив до Польщі. Січ була поставлена під протекторат обох держав.

Згідно «Вічного миру» між Москвою і Польщею 1687 року вся земля між Дніпром і Бугом мала залишитися пусткою. Ця пустиня була немов надгробним пам’ятником на могилі визвольних змагань українського народу.

Польща, Туреччина і Москва шматують , руйнують , нищать Україну нанівець.

 

          V1.Руїна. Іван Мазепа (1687 — 1709).Георгій Коннськнй.

                               «Історія Русів або Малої Росії».

Гетьман І. Мазепа був природним поляком з фамілій Литовських.

Вольтер в своїй історії про Карла XII, Короля шведського, пише про Мазепу, що «він був породи польської і вихований у тій країні єзуїтами , через те він володів декількома науками. Та коли він служив при дворі Короля Польського Каземира, то за любовні інтриги з жінками був переслідуваний одним знатним вельможею, що хотів його погубити. Тим — то втік він з Польщі на дикому козацькому коні світ за очі. Але кінь заніс його на свою батьківщину, у селище козаків, які прийнявши його до свого товариства за видатні військові заслуги, зробили згодом своїм найвищим урядником.

На початку 1689 — го року Російська армія почала другій похід на Крим. Похід був підготовлено за планами й порадами Гетьмана Мазепи і відбувся щасливо.

На початку 1701-го року почалася війна Росії зі Швецією.

Король шведський після визволення Нарви пішов з армією на Курляндію і там, розбивши польські та саксонські війська, вступив через Литву до Польщі. Мазепа 1705 року дістав наказ от Московського государя вступити на польську територію з боку Галичини.

Ті походи на Польщу були для Мазепи великим каменем спотикання і спокуси. Саме в них влаштував він свою загибель і багатьох безневинних людей, ним обдурених. Невелика відстань між шведськими і малоросійськими військами дала нагоду Мазепі таємно побачитися з Королем Шеведським і розміркувати з ним замір відстати від Государя і піддатися його ворогові. Це відбулося так таємно, що аж до дня події ніхто взнати про це не зміг.

Мерзенний задум той породила в ньому пекельна злоба за свою особисту образу.

В недавньому від того часу Мазепа був на банкеті у князя Меншикова, де був і Государ. І за те, що Мазепа суперечив у розмовах Государю, той його ударив по щоці, і хоч скоро після того вони й замирилися, але Мазепа, затаївши назовні злобу, закарбував її в своєму серці.

Пан Вольтер, розповідаючи про той випадок у своїй шведській історії, свідчить так: «Государ мавши Мазепу за своїм столом, запропонував йому завести у себе в Малоросії регулярне військо і всі ті податки народні та митні, які заведено у Великоросії. І коли на те відповів Мазепа, що в такому військовому й пограничному народі, яким є малоросійський, того раптово зробити не можна, а хіба спровкола і час од часу, то Государ розгнівався за теє на Мазепу, вилаяв його, вхопив за вуса і нахвалявся позбавити його Гетьманства».

Висновок можна зробити такий, що Мазепа мав шкідливий задум, спонуканий власною його злобою і помстою, а ніяк не національними інтересами.

1 липня 1707 року цар Петро Олексійович прибув до Чернігова. І йому було надано донос від Генерального Судді Кочубея і полковника Полтавського Іскри, про задуману зраду Гетьмана, про його прихильність шведському королю. Государ звелів перевірити той донос і судити з висновків особливій комісії.

Слідство тривало декілька місяців. Докази і довідки розглянуто з усією строгістю, але нічого підозрілого на Гетьмана не знайдено. Комісія засудила на смерть доносителів, що безпідставно зганьбили Гетьмана таким великим злочином. Государ затвердив вирок і вислав засуджених на страту до Гетьмана. Але той, із звичайного свого лицемірства, відмовився задовольнити власну свою претензію, а передав винних на волю Государя як злочинців державних. Під Білою Церквою їм відтято голови на очах у війська.

У жовтні 1708 р. Мазепа виступив зі своїми полками назустріч Карлу XII. Своїм же козакам пояснював, що попереду їх чекає об’єднання з російськими військами для спільних дій проти шведських інтервентів. І лише наблизившись до шведського табору, під тиском козаків він вимушений був розкрити свої наміри. Це призвело до того, що майже всі козацькі підрозділи залишили Мазепу. Підтримали його лише близько 2 тис козаків.

Звістка про зраду Мазепи рознеслась по всій країні, вона викликала гнів народу.

Відома історична Полтавська битва завершилася повною поразкою шведських загарбників.

З Білорусії вислано було Меншикова на Малоросію, щоб він знищив Гетьманську резиденцію м. Батурин, як сховище великих запасів і арсеналів національних. Це було в жовтні 1708 року.

Меньшиков вибив усіх міщан, не милуючи ні статі , ні віку, ні самих молочних немовлят. Після того пішло грабування міста. Все місто було обернене на попелище.

Така само доля спіткала більшу частину Малоросії. Царські війська палили й грабували геть усі оселі без винятку.

Малоросія довго ще курила після полум’я,  що її пожирало.

На Мазепу було кинуте вічне прокляття, або анафему.

Карл XII та І.  Мазепа втекли у Туреччину.

22 серпня 1709 р. Мазепа помер.Війська і народ малоросійський, од часів Виговського до Мазепи побачили стільки дурисвітів, що фактично було знищено всі завоювання народу під проводом Б.Хмельницького.

 

              VII. Руїна. Україна гетьманська після І.Мазепи.

               «Історія Русів або Малої Росії»Георгій Кониський.

 

Смерть гетьмана І.Мазепи була новою катастрофою для України.

Після закінчення Півнячної війни Московське царство перетворилося на Російську імперію із столицею С — Петербургом.

Ця імперія з самого початку виявила імперіалістичні нахили, і жертвою їх стала Україна.

Після переходу Мазепи до Карла XII, Петро І наказав обрати нового гетьмана.

Це був один із найвидатніших полковників часів Мазепи, його щирий однодумець — Іван Скоропадський.

Гетьманування Скоропадського припало на період швидкого зростання могутності Московської держави і приниження Української держави.

1722 року Гетьман Скоропадський дістав новий від Імператора іменний указ, в якому він звелів бути в Малоросії Колегії на чолі з Бригадиром С. Вельяміновим і десяти при ньому офіцерам залоговим, що змінялися б кожного року. За обов’язок їм приписано , встановити й стягати податки грошові та хлібні з усіх жителів Малоросійських із усього їхнього прибутку, засівів, худоби, пасік і промислу, не зважаючи при цьому на жодні стани та привілеї.

Гетьманську столицю перенесено до Глухова, на самий кордон з Московією.

Петро І сам призначав полкову та сотенну старшину. Призначав він на різні посади сербів, німців, волохів; роздавав маєтки, конфісковані у «мазепинців», росіянам та іншим чужинцям. Вони переселяли з Московії кріпаків і тим самим вносили кріпацтво, якого в Україні не було.

Значення та влада гетьмана сходила нанівець. Петро І вживав усіх заходів, щоб ослабити Україну. Десятки тисяч людей відряджалося на спорудження фортець, копання каналів біля Ладожського озера , будування нової столиці С — Петербургу на фінських болотах. Вони ж будували укріплення над Каспійським морем, над Тереком , на Кавказі, копали канал між Волгою і Доном, коло Царицина.

Тяжко підрахувати, скільки втратила Україна своїх людей.

Господарство руйнувалося: йшла реквізиція коней, волів, збіжжя.

По селах стояли російські полки на повному утриманні населенням.

Україна за двадцять років після упадку Мазепи збідніла.

Деморалізація дедалі більше охоплювала вищі верстви суспільства, почав падати військовий дух козацтва. Гетьман втратив свій авторитет. В Україні все затихло, пригнічено терором.

В цьому виявилася політика Петербургу і після Петра І -перетворити Україну на колонію.

Руйнація   господарства   України   була   спричинена   війною   з

Туреччиною, що почалася 1735 р. (під час правління царівни Анни Іванівни). На Україну впав найбільший тягар цієї війни. Крім участі козаків у війську, вона мусила постачати харчі, вози, коней,   волів для обозу, погоничів.

Війна закінчилася 1739 року, внаслідок якої Росія дістала частину Південної України. Ці походи коштували Україні колосальних жертв. За цей час було притягнуто до війська 157 300 козаків та 205 тис. селян , з яких загинуло 34 200 людей та 47 тис. коней.

Наприкінці 1763 року Імператриця Катерина II викликала Гетьмана Кирила Розумовського до Петербургу і поставила йому вимогу «добровільно» зректися гетьманства.

Що він і зробив. 1764 року було проголошено маніфест: в Україні поновлювалося в третій раз Малоросійську Колегію з президентом в посаді генерал -губернатора.

Таким чином, 1764 року Катерина II здійснила план «щоб сама назва гетьманів зникла».

1775 року Запорізьку Січ знищено, а належні їй землі включено в межі нових губерній.

Знищення Запоріжжя було для України страшною катастрофою,
спричинила глибоку травму в психології народу: Запоріжжя було
останньою     твердинею українських традицій,української державності. З його загибеллю Україну зрівняно з іншими частинами Російської імперії.

1781 року Гетьманщину поділено на три губернії, або намісництва: Київське, Чернігівське, Новгород — Сіверське, що разом становили Малоросійське генерал — губернаторство.

В кожній губернії введено загальноросійські адміністративні та судові установи.

1783 року селянам заборонено переходити з того місця, до якого вони були приписані під час останньої ревізії. Цим було санкціоновано на Україні кріпацтво.

Кошовий Атаман Калнишевський був арештований і ув’язнений на Соловках.

Такі трагічні наслідки діяльності гетьмана І. Мазепи та його послідовників.

 

              VIII. Ідея протекційності в Україні.

Ідея протекційності — це шукання найзручнішої й найдогіднішої протекції якоїсь із сусідніх держав для скріплення власного автономного існування при збереженні прав та вольностей.

Ідея незалежницька виникла хіба спорадично і встоятися в українському суспільстві, хоч як не прикро, не могла.

Ідея протекційності була цілком вимушена. Частина гетьманів та старшини вважала, що в Україні взагалі іншого шляху нема,отже вірили, що українські права може забезпечити чесна, віддана служба протекторові дотриманні постановлених домовленостей.

Ця ідея була головним перепинним каменем для розбудови незалежної української держави, але з другого боку вона давала змогу українській автономії певний час утримання, що й зумовило її живучість.

Але прихильність до ідеї протекційності неодмінно зумовлювала фатальні наслідки для української держави, що й стало причиною її падіння, хоч і дало змогу проіснувати  116 років (1648 —  1764), притому саме у формі протекційної автономії з більшим чи меншим,ступенем підданства.

Складність позиції України була ще в тому, що вона жила, оточена державами — хижаками (Польща, Росія, Туреччина з Кримом).

Україна випробувала всі можливості та варіанти союзів та протекцій (з Польщею, Туреччиною, Кримом, Швецією, Молдавією,Росією, навіть Калмиками та донськими козаками), але не змогла втриматися при жодній із них; найдовше протрималась під Польщею та Росією і ними — таки й була задавлена. Отже, під польською протекцією Україна проіснувала фактично до1704 року тобто 56 років, під Росією 337 років (1654 — 1991).

            IX. Руїна. Революція 1917 — 1918 pp.

У XX ст. Україна вступила поділеною на дві частини.

Східні землі являли собою складову частину Російської імперії, а Галичина, Буковина та Закарпаття (тобто Західна Україна) продовжували належати Австро — Угорській імперії.

М.С. Грушевський Як сложилася Українська Центральна Рада

Після Лютневої (1917р.) революції в Росії велика хвиля визволення поставила перед українським народом великі завдання: треба було забезпечити волю України, політичні права українського народу.

Як упав старий режим, українці всіх партій і напрямків постановили об’єднатись у спільній, одностайній політичній організації на весь час, поки не буде досягнена спільна мета: широка національно — територіальна автономія України в федеративній демократичній Російській республіці.

7 березня 1917 р. організувалась спільна Рада всіх київських організацій під назвою Українська Центральна Рада.

З’їзд представників організованої української людності цілої „України засідав 6, 7, 8 квітня.

З’їзд постановив: добиватись спільними силами всього українського народу широкої української автономізації, ввійти в порозуміння з іншими народами Росії, що того ж добиваються, і спільно з ними доходити федеративного устрою для Російської республіки.

(Ідея протекційності зберігалася і на цьому етапі історії України -З.В.).

З’їзд установив нову Центральну Раду, вибрав голову і його двох заступників. Українська Центральна Рада закликала Тимчасовий уряд Росії негайно піти назустріч домаганням українського народу заснувати при Тимчасовім урядові посаду особливого комісара по справам України.

21 — го і 22 травня 1917 р. Російський уряд відмовив в домаганні української делегації.

2-3 червня 1917 р. Українська Центральна Рада винесла резолюцію: звернутися до всього українського народу з закликом організуватися і приступити до негайного закладання підвалин автономного ладу на Україні.

Таким чином, у перші місяці після революції прагнення українських діячів усіх партій обмежувалися автономією України у федеративній російській державі. Про самостійність, про створення незалежної держави мріяли тільки одиниці. Проти самостійності рішуче виступав сам М. Грушевський.

Становище в Україні створилось дуже тяжке. Фактично влада Центральної Ради й Генерального Секретаріату не виходила поза межі Києва, провінція їх не знала, а це було великою помилкою.

Україну охопила анархія.

7 листопада 1917 р. більшовики під проводом Леніна захопили владу в Петрограді. Українська Центральна Рада зайняла нейтралітет між: більшовиками і Тимчасовим урядом. Це дало можливість перемогти більшовикам.

В Україні ширилася анархія. Центральна Рада перебувала в ізоляції, народ її не підтримував.

У квітні 1918 р. було проголошено маніфест про тимчасовий устрій України на чолі з гетьманом Скоропадським.

Соціалістичні партії відмовились взяти участь у будуванні гетьманської держави. Цей момент глибоко трагічний: представники українського народу не знайшли в собі в такій мірі патріотизму, національної свідомості й зрозуміння, щоб стати вище від партійних інтересів і об’єднатися в імя Української Держави. Проти Гетьмана відбулося повстання. Для керівництва повстанським рухом обрано Директорію з п’ятьох осіб.

14 грудня 1918 р. Гетьман Скоропадський зрікся влади, а сам з допомогою німців, виїхав за кордон.

Становище нової влади було дуже тяжке. Армія розтанула.

Україна була оточена ворогами з усіх боків. Український уряд не мав спільників, підтримки.

1 січня 1919 р. більшовики без бою зайняли Харків. Війська Антанти окупували Південну Україну.

2 лютого 1919 р. Київ зайняли більшовики. Директорія розпалася. 15 листопада 1919 р. вона передала всі свої права С.Петлюрі.

В січні 1920 р. Ленін звернувся з листом до робітників і селян України, в якому він оповіщав, що незалежність України визнана радянським урядом.

Справа з визвольною боротьбою була закінчена.

X. Доба українського відродження часів революції 1917р. — 18р.

В.ВинниченкоВідродження нації. Два період

-руська дрібна буржуазія в особі руських есерів, кадетів, меншовиків і їхній спільний тимчасовий уряд;

—         українська демократія — фактично таж дрібна буржуазія. Висновок:

Національне визволення неподільно зв’язане з визволенням соціальним (соціалістична революція).

Сила нації — в силі працюючих класів. Державність може бути тільки державністю працюючих.Українці не зрозуміли уроків історії: вони розщепили свою єдину зброю на дві половини: на соціальну і національну. Вибрали останню й почали боротися проти соціальної (тобто революція виявилася з боку демократ.сил — на користь буржуазії).

Через це вони зразу ж одірвалися від своїх працюючих мас і були дощенту розбиті.

Кінець Української Ради — 28.04.18 р. — день переходу влади з рук національно-української дрібнобуржуазної демократії,в руки неукраїнської великої буржуазії.

Переможці — більшовики зробили таку саму помилку: вони також розщепили єдину зброю на дві половини й вибрали тільки іншу — соціальну.

Це на якийсь час дало їм перемогу, але зараз же й поразку.

Вони знехтували національну половину революції.

Як наслідок: з’явилась нова сила, ворожа обом половинам.

І ця сила на деякий час задушила як соціальну, так і національну визвольну справу в Україні.

Причина падіння Української Ради — вона розірвана з своїми масами.

Українська демократія 1917р.

Основою, вихідним пунктом відношення української демократії до всіх явищ і проблем було національне визволення України.

Українська демократія непохитно стояла на тому, що ні політичне, ні соціальне визволення не може бути дійсним визволенням без визволення національного.

Селянство, змучене війною, знервоване революцією, убоге в духовному житті, бідне на розвагу, на засоби одхилення психіки від тяжких явищ життя, кинулось у алкоголізм, шукаючи в йому забуття й розваги.

По всіх селах розплодились у колосальній кількості саморобні ґуральні, які курили горілку — «самогонку». Сотні тисяч пудів дорогого хлібу без жалю винищувалось на вироб цієї п’яної отрути.

Село напивалось, дуріло, труїлось, мучилось і рятувалось тою самою «самогонкою».

Міліцію ніхто не поважав, не боявся, не слухався. Траплялися випадки хабарництва міліції.

Суд не функціонував.

Народ не вірив цій закостенілій, продажній і пристосованій до захисту привілегій і законів пануючих класів інституції

Населення шукало якихось засобів рятунку.

Відношення ЦР до більшовиків:

ЦР опинилася перед вибором: або визнати петроградський Уряд Народних Комісарів і йти з ним разом, поділяючи всю його соціальну й політичну програму, або вести цілком самостійну, ні з ким уже не пов’язану акцію.

ЦР вибрала другий шлях.

З самого початку ЦР поставилася негативно до більшовицької влади.

Україна фактично відірвалась від Росії. Все населення, вся демократія України дивились на український Уряд з надією й вірою. Навіть більшовики не мали гострої й виразної ворожості до нашого Уряду.

Більшовизм під цей час в Україні не мав сили. Ми це тоді пояснювали тим, що гаряче, свідоме національне почуття широких мас не допустило їх до «анархії».

Це не вірно.

Дальші події виразно показали, що головною силою було не національне почуття мас, не їхня національна любов до української влади, яку вони підтримували проти замахів на неї, а соціальне довір’я до неї, надії на те, що тепер, коли вона увільнилася від пут, вона розрішить швидко, справедливо, й в інтересах їх, отих широких мас голоти всі насущні, наболілі питання.

Ця віра, а не тільки національна, не допустила під той час більшовизму на Україні.

Жага сильної, твердої влади була не тільки у широких мас населення, не тільки у зневіреного й стомленого обивателя, але й у більш організованих, свідомих елементів, навіть серед кругів самої Центральної Ради.

Питання:

Чого так сталось, що маси повірили більшовицькій «демагогії»?

Через що вони не злякались, що більшовики — німецькі шпіони, зрадники й запроданці?

Чому маси на фронтах і в тилу так люто трощили ту коаліцію? (ЦР)

Та дуже просто: самі маси були з природи своєї, з свого класового становища більшовиками, тобто вони всією своєю істотою хотіли повного політичного й соціального визволення.

І, розуміється, вони охотніше вірили тим, хто кликав їх до такого визволення, хто їм обіцяв його, ніж тим, хто спиняв, хто кликав далі віддавати своє життя в ім’я чужим і гідних інтересів.

Хто зміг спинити війну?

Тимчасовий уряд не хоче і не може цього зробити, бо він упаде перед союзницькою й своєю буржуазією.

Коаліція демократії з буржуазією (ЦР) такою не здатна це зробити, бо ця коаліція є тільки засіб прикрити дійсне панування буржуазних класів.

Позиція (б): єдина можливість спинити війну — це взяти працюючим класом владу в свої руки, порвати всякі зобов’язання що до союзників і заключите мир з німцями.

Коли ж союзники спробують ужити якихось репресій до революційної Росії, то боронити свою волю всіма силами.

Як наслідок значна більшість Петроградського гарнізону, майже все робітництво з зброєю в руках, свідомо й рішуче стали до боротьби за здійснення більшовицької «демагогії».

Основна хиба української демократії.

Українська демократія не зрозуміла дійсної суті прихильності українських широких мас до своєї влади.

Партійна українська демократія розійшлася з своїми масами, вона була соціально непослідовна, нерішуча, невиразна й не соціалістична.

Всі українські керуючі партії були не соціалістами, а тільки демократами, республіканцями й національними революціонерами.

Працюючі, соціально поневолені, визискуванні є з природи своєї соціалістами. Соціалізм є визволення від усякого утиску, рабства, глуму й визиску.

Не розуміли великої, могутньої простоти більшовизму.

З їх точки зору: всі паразити, дармоїди, всі, хто не творить цінності життя, — не повинні мати місця в новому громадянстві.

І як же могли оті покривджені, працюючі не відчувати симпатій до (б), не вірити їм, не йти за ними?

(Б) робили, діяли тільки для мас, і через те вони вірили тільки в маси, через те у них був запал, прагнення, захват, ентузіазм.

Ми ж не мали ні віри тої, ні захвату, а, значить, не мали й довір’я мас.

Це було у перший період нашої державності, коли соціальний і національний моменти зливались в одне сильне, сміливе ціле.

Тоді був ентузіазм, і наша непереможність, і непоборима, непохитна віра мас.

Але далі… ми злякались «темних інстинктів» мас.

Наша головна опорна сила була в селянстві, розвиненому й національно свідомому. Селянство ж само по собі ніколи в соціальних рухах керуючої ролі не грало.

Побудова української держави.

Була позиція меншовицька, яка не допускала руйнації буржуазного ладу. Ми боялися пролетаріату.

Ми боялися, що з владою рад прийде та сама руська влада, з якою нам так тяжко доводилось боротись.

Ми не вірили, що нам зрусифікований пролетаріат стане активно в оборону нашої державності, наших національних здобутків.

Це недовір’я було величезною помилкою, як виявилось далі.

Це недовір’я й дальша наша політика відвернули від національної справи зрусифікований український міський пролетаріат. Ми, власне, ніколи навіть не задумувались над тим, щоб будувати чисто нашу, чисто селянсько-робітничу державу.

Ми настільки були мало соціалістами, що не допускали навіть думки про зруйнування буржуазної держави. Ми не знали учення Маркса й Енгельса про державу, про її роль, характер, про завдання революційних класів у відношенні до держави.

Ми знали тільки одну державу — буржуазну. Ми були самим демократичним Урядом. То правда. І щиро демократичним. Але це не заважало тому, що вся система економічного й соціального життя лишалась суто буржуазною.

А (б) в той час іменно цю систему руйнували, нищили, ми її всіма силами

оберігали.

Конкретно: ми заспокоювали великих землевласників, цукрових заводчиків та інших переляканих панів, натякаючи їм, хоч земля й одбирається у них, але, може, якось буде їм і відшкодування.

Ми не посміли й пальцем чипнути фінансового капіталу на Україні, бо ж ми були не (б), а демократи.

А суд? Хіба ми торкнулись суті цього сторожового пса буржуазії?

Хіба ми задумались над тим, що всякий суд у буржуазному громадянстві є не орган справедливості, а орган охорони всіх привілеїв і способів грабування пануючих класів.

Всі «действующие» закони лишались у повній їх силі, всі апарати охорони буржуазного ладу ми й нігтем не чіпнули. Вся наша «революція» була в тому, що ми не українців заміняли українцями й звеліли прикладати ті закони «іменем УНР».

А школа?

Ми й тут тільки змінили мову, змінили вчителів неукраїнських на українських. Але самої системи навчання, самої суті шкільної науки не змінили ні на йоту.

Ми з нехіттю, з нерішучістю ставились до всього, що могло хоч трохи порушити основи буржуазного ладу.

Цілком натурально, що українська демократія, одкинувши цілі (б), одкинувши творення робітниче-селянської держави, не могла через цю основну причину визнати новий Петроградський Уряд, Раду Народних Комісарів, Всеросійською Центральною владою.

Ми «однорідно — соціалістичний» Уряд берегли й боронили проти «анархії» всі священні підпори буржуазного ладу.

Наша державність більше й більше слабла, з середини, в своїх дійсно -справжніх основах — в широких народних масах.

Більшовики всю свою увагу, всю акцію, всі сили направляли на знищення панування експлуатаційних класів, вони були рішучими, невмолимими, навіть жорстокими оборонцями бідноти проти всякого панства, проти всякої соціальної несправедливості й визиску.

Українська влада оберігала, шанувала, не допускала пальцем торкнути основи того панування на Україні, сама набирала характеру старої бюрократичної буржуазної влади. Зрада народних інтересів — в ній корінь всіх наших неудач!

Війна з більшовиками.

Конфлікт з (б) — треба признати, що перші винні були українськими «соціалістами», а не (б), а тим паче не наші народні маси, яких ми так безсовісно, так дурнувато й несправедливо обвинувачували в недостачі національної свідомості, патріотизму, любові до рідного краю й т.

Вони, ці маси, мали дійсну любов до свого краю, й дійсний український патріотизм.

Вони відвернулись від нашої панської державності, від тої держави, яка охороняла привілеї й панування паразитарних неукраїнських класів на Україні.

І оце наше оберігання й було основною причиною нашої ворожнечі з (б), а не тільки їхній імперіалізм, націоналізм і шовінізм, як ми це любили пояснювати.

Конфлікт виник не з їхньої вини, а з нашої.

З ким та війна розпочалась?

Формально, — ніби з Росією, з Петроградським Советським Урядом. Але в суті з власниками народ масами.

Поки ми воювали з руськими (б), з москалями, доти ми мали скрізь перемогу. Але як тільки вступили в конфлікт з своїми, з українськими (б), так загубили всю свою силу.

Наша політика була невдовольняюча для широких мас.

Про парламентаризм.

Парламентаризм уважаеться самою справедливою й досконалою формою демократії.

Загальне, рівне, безпосереднє, тайне й пропорційне виборче право є ніби найкращий, найвірніший спосіб вияву волі народу.

Формально ніби воно й так.

Кожний громадянин, не позбавлений цього права, має змогу вільно виявляти свою волю вибором тих депутатів, які найкраще розуміють і обстоюють його інтереси.

Яких більше депутатів буде вибрано в представницький орган, ті, значить, і виявлятимуть дійсну волю більшості народу, ті матимуть право видавати закони, правити краєм, судити й карати.

Але в сучасному буржуазному громадянстві ніде тої волі й змоги немає.

Громадянство поділене на класи.

Одні класи панують і правлять, другі працюють на них і коряться їхній владі.

В руках пануючих класів є всі державні апарати, які при виборах грають величезну роль. Адміністрація, суд, військо, гроші, засоби пересування, друку, взагалі всякі засоби агітації, навіть склад і весь механізм виборчих органів, все це є в руках пануючих класів і їхніх партій.

До цього треба ще взяти на увагу темність, забитість, несвідомість широких мас, особливо селянства.

Треба пам’ятати про велику роль попівства, яке так само цілком стоїть за інтереси пануючих класів і за охорону існуючого ладу.

Повинно бути ясно, що перехід влади від одного класу до протилежного ніколи не може статися парламент шляхом. Тільки переворотом, тільки силою, тільки революційним шляхом однімається влада.

Система парламентського ладу в капіталістичному громадянстві, як і всі інші його установи, — суд, військо, поліція та ін. — є тільки один із засобів охорони іменно цього громадянства.

Пануючі класи можуть допустити ту чи іншу зміну форм свого панування, але зміну основ усього ладу ніяк допустити не можуть, не допустивши своєї власної загибелі.

І коли все ж таки пригнічені маси вибирають до парламентів тих людей, які «трошки менше» поневолення обіцяють їм, то невже чесний чоловік може сказати, що це є дійсна воля більшості працюючих і поневолених і що парламентаризм є найкраща форма виявлення справжньої волі демократії?

Хто такі соціалісти? Закони психології соціалістів.

Ґрунтом, як і скрізь, у більшості випадків є особистий, матеріальний інтерес.

«Соціаліст» в буржуазному громадянстві здебільшого мають більше або менше забезпечене життя, користуються всіма здобутками культури й цивілізації, часто мають навіть «буржуазний» комфорт.

В таких людей немає імпульсів у особистому житті до великої, жагучої активності в напрямі якомога швидкої зміни сучасного громадянства.

(Я кажу про людей щирих у своїх переконаннях і не говорю про тих просто -мерзотників, які соціалістичні теорії, їхню фразеологію й етикету «соціаліста» використовують для своїх суто — егоїстичних, матеріальних і часто хижацьких інтересів). Часто такі «соціалісти» або самі мають деякі капіталістичні підприємства або мають родичів — капіталістів, або самі матеріально залежать від них.

Це також створює не рішучу, не революційну психіку.

Цікаво, як уявляється таким «соціалістам» прихід соціалізму.

Кожна класова влада має проти себе ворогів у других класах і повинна з ними боротися.

Більшовики, захопивши силою владу в свої руки, вони також мусили вчинити •насильства над тими класами, які були ворожі до їхніх цілей.

Там, де є боротьба, й боротьба на смерть, там мусять бути всякі насильства.

Брестський мир.

Правительство (б), узявши владу в свої руки, зараз же приступило до страшної болячки — війни, щоб за всяку ціну загоїти її, на всяких умовах заключити мир, хоч би й на ганебних («похабних», як казали тоді руські).

Ми більше уклонялись перед німецьким імперіалізмом, ніж перед своїм народом. В початках марта було підписано мирового договору, по силі якого Росія відмовлялась від усяких претензій на Польщу, Литву, Білорусь, Ліфляндію, Естляндцю, Батуш, Каре, Ардаган, Фінляндію і само собою Україну.

(Б) прийняли мир і підписали його.

Вони були мудрішими політиками, ніж її «реальні політики», що називали їх «фантастами», «неуками» й «злочинцями».

Четвертний союз узяв під особливу свою опіку українську державність.

Війна на Україні була війна впливом.
Перемога (б) була в тому, що всі наші широкі маси солдатства не ставали їм

ніякого опору або навіть переходили на їхній бік; що майже все робітництво кожного міста ставало за ними; що в селах сільська голота явно була більшовицька; що, словом, величезна більшість самого українського населення була проти нас.

Місто за містом, губернія за губернією стали переходити до рук (б).

Не можна без великого болю й сорому згадати, як ми цвіт нашої нації, найкращий елемент її посилали на смерть в ім’я боротьби за чужу нам державність, за охорону панування ворожих до нашого національне відродження класів на Вкраїні.

Наша молодь, студенти, гімназисти, наш найактивніший елемент пролетаріату гинув без пуття й без надії на перемогу.

Нам не треба було національну ідею, справу національного відродження нашого народу робити справою буржуазного демократизму й тим баламутити широкі маси й одвертать активний елемент їх, пролетаріат, від самої ідеї національного відродження.

Німці на Україні.

Національна політика (б) на Україні дуже сильно підпихнула українську демократію в обійми німецького імперіалізму.

Німцям було дуже приємно й вигідно взяти на себе роль благородних оборонців молодої держави. За це по договору одного хліба Україна мала дати мент! Німці окупували величезний край без усякого напруження сил, володіти ним і використовувати всі багатства його до схочу.

Австо-Угорщина взяла під свою опіку південь України, Німеччина всю останню її територію.

Більшовики в ніч на 2.03.18 виступили з Києва, з другого кінця в нього вступили українське військо з «отаманом» С Петлюрою на чолі. В столицю України почали вкочуватися німецькі війська.

Українська влада повернулася на тяжких німецьких гарматах. І це була гірка правда.

УР вступивши на Україну, зараз же розпочала свою «соціалістичну» діяльність

скасоване (б) право власності на фабрики, заводи, на всякі засоби продукції зараз же

відновила. Вирвані з рук паразитарних і ворожих до нашої нації класів способи

експлуатації й визиску наших мас зразу ж їм повернула. Націоналізовані (б) банки, ці

v   фортеці сучасного капіталізму й буржуазної сили, моментально роставрувала.

Розігнаних (б) «фахівців» — бюрократів ласкаво покликала й розсадила на м’якеньких посадах.

Трагедія Центральної Ради.

Буржуазії, отої, що мала в себе фактичну буржуазну силу банків, фабрик, заводів, латифундій, такої буржуазії в українській нації не було.

Наша нація була безбуржуазна.

Та ж буржуазія, що була на Україні, ставилась вороже до українського національного   відродження.   Передати   їй   владу,   значило   —   загубити   справу національного визволення. 29 квітня 1918 року німецькі генерали поставили руського генерала П. Скоропадського за гетьмана.

Цього дня відбувся перехід влади з рук національно-української дрібнобуржуазної демократії в руки неукраїнської великої буржуазії.

Цим закінчилася найбільша по протягу часу доба українського відродження часів революції. З двох періодів можна виразно бачити, яка та є помилка вважати національне питання поза сферою питань соціальних.

У другому періоді історія захотіла перевірити, чи зрозуміли ми її науку.

На арену боротьби покликано руських (б), вони були озброєні дужче, ніж їхні попередники: лозунгами повної соціальної волі.

І виявилось, що українці розщепили свою суцільну зброю на дві половини: на соціальну й національну. Вибрали останню й почали нею боротися проти соціальної. Через це вони зразу ж одірвалися від своїх працюючих мас і були дощенту розбиті.

Кінець ЦР почався не тоді, як вона закликала німців, а як розірвала з своїми масами.

               XI.  Дух руїни. Олег Ольжич (Кандиба) (1907 – 1944.)

—   1938 — член ОУН і Проводу УН (ПУН).

Один з організаторів Української національної Ради (УНР) в окупованому німцями Києві у 1941 році.

Приводом для написання цієї праці слугував розкол в ОУН у 1940 році.

Він писав:

«Дух руїни — дух степу проходить іспит у психічному укладі нашого народу, від княжих часів, через гетьманщину й визвольну боротьбу 1917 — 1920 pp., навіть до сьогодення.

Міжусобиці й непорозуміння бували й у інших народів. Але інші народи встигали сформуватися у державі й виховати, часом жорстокими засобами, в своїх громадянах послух і дисципліну.

Ми, українці, не встигли цього зробити, тому що нам заважали в
цьому навали, орди, які з усіх боків оточували й руйнували нашу
державу.

Дух степу, дух кочівника в психології нашого народу до цього часу не згас і не змінився на новий, вкрай необхідний нам, на дух державності.

В політичному житті кожного разу з’являлися нові партії, групи, факти й тому подібні.

В нашому суспільстві постійно точилася жорстока боротьба всіх проти всіх. У нас, якщо з’являється якийсь авторитет, а фактично тільки уявлення на авторитет, — його терміново стягували до низу й мордували або його усіма існуючими засобами, він не став , не дай Боже, авторитетом для широкої громади.

Дух руїни, це той дух, який дав нам в історії Тетерю, Брюховецького, Сірка, Пушкаря, які бунтували проти своїх гетьманів, змовившись із сусідами або з півночі, або із заходу, вели боротьбу проти свого народу й гетьманів, видавали їх своїм ворогом на полі й шибениці, або самі вбивали. Це ті ж Махно й Григор’єви та інші атамани, які не хотіли підкорятися своєму уряду. Це ті всі, хто не визнавали нікого поза себе й над собою, хто самі собі панами були.

Дві речі (руїна і бунт) завжди йшли у парі й приходили мов би по замовлянню у самий критичний для народу момент, перетворюючи у ніщо всі його статки, створюючи для ворогів українського народу бажану можливість поглибити внутрішній його розклад, використовуючи його для своїх ворожих цілей.

О. Ольжич робить такий висновок: першою причиною нашої бездержавності були внутрішні суперечності, а зовнішні сили цим завжди користувалися.

«Вся історія України — це боротьба двох сил: конструктивної, яка посилює українську міць, і руйнівної, яка розпорошує конструктив у взаємному самознищенні і яка несе руйнацію й зубожіння, а за цим завжди з’являється панування іноземців над Україною».

                   XII. Руїна. Помаранчева революція 2005 — 2009 pp.

Осип Зинкевич — діяч ОУН, колишній член Проводу, дослідник українського правозахисного руху.

«Всі досягнення «помаранчевої» революції вони, самі ж переможці цієї революції, зруйнували. Вони — це той наш історичний дух руїни, дух, про який так блискуче писав декілька десятиліть до цього Олег Ольжич.

У носіїв цього духу — ніякого почуття відповідальності перед своїм народом, один до одного не було. І немає.

Із своєї діяльності , із своїх відносин вони викинули поняття компромісу, домовленості, поступок заради найвищої мети»

                           XIII. В. Винниченко Про державність

Він визначав державність як цілий комплекс інститутів політики, економіки, культури і т. інше , які діють на території, яка населена національною спільнотою, пов’язують її в певну цілісність, забезпечують розвиток в сьогоденні і в майбутньому.

Призначення держави — забезпечення цілісності суспільства, узгодження різноманітних соціальних інтересів громадян. Це -завжди й всюди. Але засоби реалізації цієї мети в різних країнах можуть бути різноманітними.

Державність — це втілення права народу на незалежність.В Україні за встановлення державності підтримка населення складає більше 90 %. Прихильників розбудови нації — 60 %.

Українська історія — це історія бездержавної нації.

Наша країна майже завжди знаходилася у складі інших держав. Тому українець сприймає представників влади інколи як ворога, чужого, іншого.

Головна проблема політики в Україні полягає в тому, що вона керується не інтересами державності, не ідеологічними програмами політичних партій і, звичайно, не побажаннями виборців, а боротьбою за владу.Якщо влада ігнорує закон, тоді народ ігнорує владу.

 

XIV. Чим пояснити дух руїни? Ще дещо про нашу історію.

«Стратегікон» Маврікія, візантійського імператора кінця

VI століття.

В своїй книзі Маврікій дає характеристику народам, з якими
доводиться воювати. Він згадує і про скіфів, антів та словян, тобто
про ту основу народів, які згодом за участю низки інших створили
народ під іменем українці. Він багато хорошого говорить про ці
народи, їх кмітливість, витривалість, нетрадиційне вміння воювати
тощо.

Але разом із тим він говорить і про такі якості наших предків, про які нам, нащадкам, не хочеться навіть і чути!

Зрада, продажність, підступність, небажання слухати один одного, недовіра один одному, постійні суперечки і конфлікти.

Клятв не тримають, договорів не виконують, обманюють. Князів і начальників у них багато, але згоди між ними немає, і все, що можна, роблять один одному наперекір. Житло антів і словян погане, а самі вони майже голі.

Минуло півтора тисячоліття.

Усе те, на що звернув увагу Маврикій, окремими ознаками повторюються і до сьогодні. І ще. Варто врахувати, що цивілізація на наші землі прийшла пізно і розвивалася умовах інших, ніж у Європі.

Бронзовий та залізний віки прийшли на наші землі значно пізніше.

Християнство та писемність, а отже, базові основи культури того часу, нами сприйняті пізніше майже на тисячу років.

Постійні війни на нашій території призводили до знищення людей та матеріальних цінностей, перетікання так званих пасіонарних людей у більш комфортні країни. Ті, що залишалися в Україні, думали не про культуру, а про виживання. І все це обтяжувалося не лише війнами проти когось, а й постійною ворожнечею між: собою.

Протягом багатьох століть Україна була чиєюсь окраїною, провінцією, предметом визиску, а не піклування.

В най майже ніколи не культивувалося поняття справедливості.

Оскільки неможливо було добитися у законний спосіб, із покоління в покоління розвивалася пригніченість і депресія, намагання вирішити свої питання як назвав Аркадій Райкін «…через завсклад и товаровед, … через задний крыльцо».

Саме на цій основі існували й успішно продовжують існувати корупція, зловживання, байдужість до спільного, державного, відчуття беззахисності та безнадійності.

На жаль, в Україні ніколи, в тому числі й сьогодні, не прославляють знань та не цінують їх. Бо інакше Україна не була б у хвості світової цивілізації, а науковці не тікали б з України світ за очі.

У суспільстві немає культу, престижу та заохочення знань, тому велика кількість людей не прагнуть освіти, а воліють просто «мати» дипломи. В Україні немає усвідомлення того, що неграмотний — це глухонімий сліпець, який потребує поводиря. Тому зрозуміло, чому зневажливо на наш народ дивляться народи Європи. Рівень культури нашого народу «оцінюється» звалищами сміття, забрудненістю повітря, річок, озер, лісів, придорожніх смуг тощо.

У нашій країні майже кожний намагається обдурити ближнього.

Влада намагається обманути громадянина, громадянин владу, а також один одного. Виробнику любої продукції, через жагу до наживи, начхати на здоровя іншої людини.

Закон не сприймається як категорія особливо важлива. Таке несприйняття «обов’язкового» підриває основу державності, адже її фундаментом є саме закон. Для Європи це базовий принцип та елемент, з якого формується все інше.

Для нас — ні!

Мі купуємося на гречку і водночас маємо продажних політиків,
пропонуємо хабар для вирішення власних питань, і водночас гнівно
засуджуємо тих, хто його бере, смітимо де завгодно, алезвинувачуємо комунальників,   їздимо    на   авто тротуарами,парками, газонами, а звинувачуємо лише владу.

Олександр Довженко, видатний український кінорежисер дав таку характеристику нашому народу:

«Українці — народ другорядний, поганий і навіть нікчемний, народ невеликий і нерозумний, безцвітний, який не заслуговує на повагу, оскільки не має почуття гідності.

Народ, який живе на території України, впродовж багатьох віків не був творцем , а був споживачем. Він нічого великого, вагомого сам не створював».

Пантелеймон Куліш:

«О варваре! Покинь тріумфувати

Та зчервоній од сорому тяжкого:

Що всі сусіди мають що своїм назвати,

А ти своїм не назовеш нічого!» Оцінка українському етносу, яку дав великий Іван Франко:

«В ту ніч в важкій задумці при вікні сидів я,

серце мучила тривога,

Важкі питання сунулись мені:

«Чи вірна наша, чи хибна дорога?

Чи праця наша підійме, двигне

Наш. народ, чи мов каліка та безнога

Він в тім каліцтві житиме й усохне?

І чом відступників у нас так много?

І чом для них відступників не страшне?

Чом рідний стяг не тягне їх до свого?

Чом працюють на власній ниві — стид,

Але не стид у наймах у чужого?

І чом один на рідній ниві вид:

Безладдя, зависть, і пиха пустая,

І служба ворогу, що з нас цей книть?

Усі ми плем’я сонне, і боляще,

І маловірне, і покус таких

До нас підходять тисячі щодня ще». Тарас Шевченко в більшості своїх творів плаче над Україною, як плаче   мати   над   своєю   убогою,   неповнолітньою   дитиною.   Він називає Україну безталанною, бездітною вдовою, тобто такою, що не має перспектив.

Ще раз звертаємося до Володимира Винниченка: «Читати українську історію треба з бромом, — до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати як нещасна, зацькована , зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше пів державного) існування, що огризалась на всі боки: од поляків, руських, татар, шведів. Уся історія — ряд, безупинний, безперервний ряд повстань , війн, пожарищ, голоду, набігів, військових переворотів,  інтриг,  сварок,  підкопування…  Паршиві

шанолюбці, національне сміття, паразити і злодії продають (Україну) на всі боки: хто більше дасть. Нащадки прадідів поганих повторюють погані діла дідів — поганців. І розшарпаний, зацькований народ знову безпомічно жде, якому народові його оддадуть».

Важливим фактором, який все ще дестабілізує Україну, є те, що вона скроєна із земельних «кусків», які протягом століть належали іншим країнам. Вони все ще тяжіють до своїх метрополій. У кожному із них була своя мова, політика, релігія, культура, традиція й багато іншого свого. Зв’язків між: цими шматками землі було мало. Землі сьогоднішньої України зібрані та об’єднані Російською імперією та Радянським Союзом.

Все це сьогодні відкрилось, як відкривається стара рана, яка ятрить і обезсилює організм. Весь південь і схід України ще не так давно заселений переселенцями із різних країн світу. Вони лише в основному слов’янізовані. Вчені все ще не визначились, що значить «Україна» і хто такі українці.

Хоч і важко, неприємно це казати, але українці можуть продуктивно працювати на благо держави лише за умови, що їх жорстоко поганяють батогом. До речі, ним майстерно володіли за радянської влади.

Під свист такого «батога» в Україні побудовані сотні могутніх заводів і фабрик, залізниці, порти, міста і села. Ним підіймали на достойну висоту освіту і медицину, науку і культуру, життєвий рівень людей.

Відмовившись від «батога», без системних заходів з адаптації до нових реалій, без цілеспрямованого перезавантаження правової культури народу, проведення реформ, а покладаючись лише на традиційне «пристосуванство» до європейських стандартів, за роки незалежності країна майже нічого не побудувала , поступово втративши навіть те, що надбано попередніми поколіннями.

Промисловість, спільне господарство, наука, освіта, медицина, спорт занепадають, опускаючись до рівня надзвичайно відсталих країн. Замість культури, моралі, правосвідомості і правопорядку продукується цинізм і вседозволеність. Україна поступово перетворюється на смітник, де жити стає дедалі небезпечніше. Мільйони людей, не маючи роботи і достатнього рівня життя, тікають з України. Зростає смертність, знижується народженість. Знову відтворюється процес РУЙНАЦІЇ, процес знищення українського етносу. Руїна XVII століття на декілька століть загальмувала розвиток України. Нинішня чергова руїна може бути ще небезпечнішою.

Наш народ не вміє, та, скоріше всього, й не хоче мати таку владу, яка би його тримала в жорстких рамках законності та правопорядку.

«Порядку» немає не тільки тому, що верхи не можуть його встановити, а й тому, що низи не хочуть його мати. Майбутнє України залежить не лише від того, хто «верхи», але хто є народ, яка його культура, свідомість, сумлінність і відповідальність за державу.

Микола Гоголь зазначав, що на Русі дві біди: «дурні і дороги».

Тобто дурнів багато, а доріг, культури, цивілізованості, порядку мало. І тому, щоб народ і його держава були успішними, треба щоб дурнів, казнокрадів, хабарників, негідників було якомога менше, а доріг, культури, законності та правопорядку більше. Якщо цього не буде, сподіватись на те, що Україна стане успішною державою, марно. Вона залишиться сиротою, яку і в церкві б’ють….

 

ХV.Дух руїни: 20 — ть років незалежності (1991 — 2011 pp.)

В цьому , 2011 році, Україна буде відмічати 20 — ту річницю своєї незалежності (1991 — 2011 рр).

А що ж ми маємо в результаті цих двадцяти років незалежності?

Чи дійсно ми є незалежними: політично, економічно, соціально?

В цій статті я хочу зупинитися на проблемі економічного суверенітету України.

Відомо, що основою державної незалежності є економічний суверенітет. Під ним розуміється власність народу на національне багатство та право уповноважених ним органів проводити незалежну соціально — економічну політику та зовнішньоекономічну діяльність в інтересах усього населення. Після проголошення державної незалежності вся власність на засоби виробництва на території України була юридично закріплена за нашою державою.

Хто став хазяїном всього того, що було створено і побудовано народом за роки радянської влади?

Справа в тому, що за всі ці 20 — ть років незалежності проводився антинародний курс вищих урядових осіб нашої держави. Ті так звані реформи, які відбувалися, поставили Україну на межу загальної катастрофи. Зруйнована промисловість, сільське господарство. Освіта, наука і культура — в глибокому занепаді. Зроблено все, щоб витруїти з народної свідомості такі гуманні поняття, як взаємовиручка, колективізм і почуття справедливості. Насаджуються в суспільстві такі негативні явища: насильство, індивідуалізм і жадоба до збагачення будь — якою ціною. Звідси — зростання злочинності, масова спекуляція і корупція на всіх рівнях. Аферисти всіх мастей кинулися до комерційних структур і банків , набуваючи собі в короткі строки нечувані статки за рахунок решти населення. Про стимули до праці за таких обставин казати просто непристойно.

Україна фактично втратила свою незалежність.

За ініціативою тих, хто був за ці 20 — ть років незалежності при владі, був здійснений простий і надійний механізм пограбування трудящих для відродження класу експлуататорів. Відбулася капіталізація суспільства шляхом злочинного механізму пограбування.

Що це за механізм?

Перший і найефективніший метод грабунку — приватизація. Ті, що опинилися при владі в державі, самоусунулися від управління держпідприємствами, погрузли в корупції і хабарництві, зруйнувавши при цьому такі ефективні механізми управління, як держплан і держпостач. Вони ж розчленили єдиний Держбанк на безліч комерційних банків і в результаті цього практично втратили контроль над фінансами.

Економіка опинилась у становищі корабля, у якого у відкритому морі, просто на ходу, демонтували все управління й  напоїли команду.  Як результат -підприємства і колгоспи стають банкрутами.

 Оголошується їх приватизація. Уся ця метушня з приватизацією мала на увазі

одне: правдами і неправдами передати кошти виробництва та інше майно, нажите

всім народом, до рук мізерної жменьки шахраїв і спекулянтів — це вони будуть

господарями — капіталістами.

«Ліричний» відступ.

Про спекуляцію.

Єдину свободу, яку надав народу так званий демократичний уряд — свободу спекуляції.

Спекулянт — це вірус суспільного СНІДу, який вказує на те, що суспільство втратило здоровий імунітет, що суспільство загинуло і замість цього виникла зграя ворожих один одному людей.

Суспільство існує завдяки тому, що існують узи взаємного братерства, й
навіть найбільш кровопролитні революції — Велика французька і Велика Жовтнева
зберігали ідею братерства, або намагались реорганізувати суспільство, а не
знищити його.

Нам вже 20 — ть років розповідають, що ми хочемо жити так, як живуть люди у розвинутих країнах Заходу. При цьому замовчується, що крім розвинутих країн, є ще великий нерозвинутий «третій світ» і що промислово розвинуті країни Заходу грабують цей «третій світ» як колонію загального користування: замовчується, що високі заробітки й відносний соціальний мир на Заході забезпечені багато в чому за рахунок цього грабунку. Цією піратською здобиччю Захід, проте, з нашими українськими буржуями не поділиться, він не пустить їх на свої ринки збуту і не віддасть джерела дешевої сировини, Захід і Україну хоче перетворити і вже фактично перетворив на «бананову республіку». Україні відведена роль сировинного придатка, ресурсу дешевої робочої сили, місця для розміщення шкідливих виробництв і поховання відходів.

Тепер про політику лібералізації цін.

Це ще один інструмент для швидкого пограбування трудящих на шляху до капіталізму.

Один раз цей інструмент було використано у 1991 році, коли різко відпустивши ціни, всі заощадження людей в Ощадбанках були перетворені на порох. Реформаторам тоді все зійшло з рук, всі гуляють на волі.

Лібералізація № 2. В чому її суть?

Адже заощаджень в людей ще немає, що ще можна забрати. Заводи, фабрики й землю — ось що. Тобто власність, яка належала усьому народові. Це другий етап приватизації.  Річ у тому, що процес приватизації мав два етапи

На першому всіх нас насильно зробили акціонерами: американські «друзі» надрукували ваучери, нам їх видали під розписку, і Президент по телебаченню нас привітав з тим, що ми стали всі власниками Тепер ви господарі заводів та землі.

Це був перший, допоміжний, підготовчий етап приватизації.

Фінал приватизації настав на другому етапі, коли було вирішене головне завдання «реформаторів»: від власності була відсічена більшість населення.

Власність опинилася в руках 5 % населення. Ось тут і знадобилася політика лібералізації цін. За її допомогою було вирішено два під завдання.

Перше — довести до банкрутства акціонерні підприємства з наступним їх продажем «грошовим мішкам».

І друге — швидке розшарування суспільства з майновою ознакою з формуванням обмеженої кількості самих «грошових мішків», здатних скупити збанкрутілі підприємства.

Під «грошовими мішками» малися на увазі «комерційні банки», «іноземний інвестор», «відповідальний власник» тощо. Але це не змінює суті. А вона в тому, що через лібералізацію  цін,  за допомогою  комерційних банків виробництва спочатку свідомо руйнувалися, а потім скуповувалися обмеженим колом осіб.

Такий варварський перехід власності влаштовував всіх розробників курсу Президента Л. Кучми від експертів МВФ до голів комерційних банків. Захід таким чином здійснив свою стратегічну мету — деіндустріалізацію України й поповнив нею свої колонії, а наші доморослі буржуї, збивши на зубожінні трудящих капітали, стали прикажчиками у молодій «банановій республіці».

Таким чином новий курс Президента Л.Кучми — це економічна диверсія проти нашої держави і народу в інтересах Заходу та малої жменьки новоявлених бізнесменів.

Загалом проведений Президентом курс за своєю руйнівною силою можна порівнювати лише з підступним нападом ворожого війська.

«Ліричний відступ» О капитализме

Капитализм бездуховен.

Он всей своей сутью устремлен на наживу — это его высшая цель и высшая «добродетель». Для него нет человечества и человека — есть товар. Человек для него только предмет стоимости. И это приговор капиталистической системе, ибо превращает она людей в стадо  алчных и бессердечных животных.

Капитализм развивает инстинкты в человеке, причем не лучшие, и не дает простора духовности. Он упорно низводит человека на ступень животности.

Капитализм разрушает любую жизнь во имя наживы. Он готов уничтожить человека, народы, дабы обеспечить себе прибыль.

Нажива безнадежно калечит, похабит, отравляет бытие людей.

Таким чином, Україна отримала подвійний удар: з одного боку — ідеологія некерованого капіталізму, а з другого — український менталітет, спрямований на збагачення любою ціною і за любий рахунок.

1 як наслідок, замість соціалізму, при якому ми жили 70 років і некерованого, розбещеного капіталізму отримали середньовічний феодалізм.

Це вже майже загальноприйнята характеристика соціально — політичного устрою України. Нашу країну характеризують як нове середньовіччя. Це — сеньйоральна модель, густо замішана на корупції.

Нинішня ситуація в Україні не вписується в класичне визначення корупції, поскільки мова йде не просто про масове використання посадовими особами своїх владних повноважень з метою особистої користі, а мова йде про цілісну систему неформальних стосунків, які склалися і які вже практично підмінюють управлінський механізм держави.

Які ж основні ознаки українського феодалізму?

По — перше, приватизація владних повноважень як на індивідуальному рівні,  так і кланово — цехова, «корпоративна». Мається на увазі: купівля — продаж посад; призначення на посади «своїх людей», використання державної влади в інтересах клана

Корупційні схеми закладаються вже на законодавчому рівні у вигляді правових норм (часто — густо вони суперечать діючому законодавству); певні зміни у законодавстві лобіюються за гроші (в інтересах «клієнта»). Приватизація влади у більшості випадків нагадує рейдерство.

По — друге, приватизація влади нагадує щось схоже із середньовічним  «кормленим» тобто утримання чиновників за рахунок підлеглих на певній території.

Стає очевидним, що той, хто заплатив за своє призначення на певну посаду, розраховує повернути витрачене з «наваром».

Наслідок: або він краде, або обкладає «податью» підвладних йому «холопів». Створюються піраміди, коли нижчі чини, практикуючи систематично побори, відраховують частку грошей нагору.

То — третє: відбувається феодалізація суспільства. Це означає розподіл його на соціальні класи, при якому учасники феодальних кланів та всі інші мають різні права й можливості у суспільстві. Наприклад: всі співробітники міліції, податкової інспекції практично не притягуються до відповідальності за порушення правил дорожнього руху. До категорії недоторканих належать десятки тисяч всіляких підприємництв, які засновані депутатами, держслужбовцями всіх рангів, в тому числі податківців, їх помічників, родичів, обслугу, — таким людям ніяка перевірка перевірка не загрожує , завжди знайдеться в  необхідних структурах своя людина. У Франції медицина й освіта (і не тільки початкова) є безплатними для всіх без винятку громадян країни, а також для іноземців, котрі тимчасово проживають на території держави.

В Англії система безплатної, державної охорони здоров’я, створена за зразком й подобою радянської — імені Семашко, успішно працює ще з 1946 року.

У найбільшого сусіда США Канади — медицина також безплатна. Тисячі американців щодня перетинають кордон Канади для того, щоб розв’язати свої проблеми із здоров’ям.

У більшості ж країн Євросоюзу державному сектору економіки, відповідно до закону, належить не менше 40 % акцій — від загальної кількості всіх комерційних підприємств.

Про стратегічні, революційні дії у напрямку розвитку нашої країни, ми вже чули. І неодноразово.

Колишній президент Ющенко озвучив свою програму під назвою «10 кроків назустріч людям». У ній ці «кроки» позначилися конкретно: «…створення 5 млн нових робочих місць; пріоритетне фінансування соціальних програм; збільшення бюджету із зменшенням податків; боротьба з корупцією; створення безпечних умов життя; зміцнення родини; укріплення духовності у суспільстві; сприяння розвитку села; підвищення боєздатності армії; раціоналізація зовнішньої політики».

Відомо, що зі своєї програми Ющенко не реалізував жодного пункту. Щоб обіцянки виконувалися, за кожним словом повинна бути дія. Дія, яка не суперечить сказаному. Інакше все має вигляд, м’яко кажучи, марнослів’я, котре прикриває зовсім інші цілі. Наприклад. Передаючи в приватні руки соціальні об’єкти, у тому числі й гуртожитки, водночас влада збирається реалізовувати «широкомасштабну програму будівництва соціального житла й надання державної підтримки молодим сім’ям у спорудженні й придбанні житла».

Як нинішня влада має здійснити «гарантовану державою високу якість безплатних медичних послуг — обстежень, ліків, стаціонарного лікування й життєво важливих операцій, віддавши медицину у приватні руки? Як «український селянин не буде наймитом», якщо не сьогодні — завтра вся наша земля піде з молотка, і вже всім давно й добре відомо, у чиїх саме руках вона опиниться?

Відомо, що Україна споживає із теплокомуненерго і в конфорках населення 18,5 млрд куб м газу — це за даними, закладеними у радянській розрахунковій системі. При скороченні населення країни з 52 — х до 45 млн. ці показники ще й завищені. Сьогодні Україна самостійно видобуває від 19,8 до 20,5 млрд куб. м. газу. При цьому його собівартість десь приблизно 230 грн. навіть якщо газовидобувникам України ставити сьогодні рентабельність на рівні 20 — 30 %, ми здатні в наші конфорки й теплокомуненерго компенсувати той дорогий середньо азійський газ, який закуповуємо за світовими цінами.

Що робить газова мафія?

Вона продає нам дорогий газ, а наш, видобутий у країні й за Конституцією належний народові, продає за безцінь своїм підприємствам та пускає на експорт за світовими цінами.

Ось звідки різниця — країна й народ у кризі, а олігархи щорічно крокують вгору сходинками рейтингів мільярдерів. Така ж ситуація склалася й навколо виробництва електроенергії.

Собівартість кіловата на Південноукраїнській АЕС становить 4,8 копійки, а ми платимо по 25,35 і 40 копійок. А комунальні підприємства, які працюють в інтересах тієї ж сім’ї, одержують електроенергію по 70 копійок.

Не можна погодитися і з тим, що для врятування економіки України немає іншого шляху, крім запозичення грошей у МВФ. Та ще й виконувати його вимоги -підвищити ціни на той же газ для населення.

Де можна взяти гроші?

Відомо, що за межі України вивезений капітал у сотні мільярдів доларів. А просимо, принижуємося у МВФ усього 15 млрд. дол., а своє не можемо повернути!

Необхідна політична воля, щоб прийняти закон про повернення капіталу. А такий проект вже є парламенті. Згідно цього закону, частина грошей при поверненні їх у державу, повертається володарю для внесення їх у реальний сектор економіки. Необхідно також прийняти закон на введення податку на житло, якщо його більше100 кв. мна людину. Необхідно ввести податок на другу (і т.д.) квартиру, а також на другу (і т.д.) автомашину.

Захмарні пенсії для депутатів (15 тис. грн.), міністрів (12 тис. грн.), прокурорів (6 тис. грн.) та інших необхідно привести у відповідність з мінімальною пенсією і вона не повинна перебільшувати мінімальну у п’ять разів. У нас при нарахуванні прожиткового мінімуму не враховуються витрати на медицину, на придбання житла, сплату комунальних послуг.

В країні розпочинається хвиля підвищення тарифів на послуги ЖКГ і вводиться пеня за несвоєчасність виплат по них. Держава свідомо йде на зниження платоспроможності трудівників і втягує їх у боргову кабалу. Складається враження, що дехто з політиків — ставлеників олігархічних кланів — активно лобіює систему масового відбирання квартир у їхніх власників через підвищення тарифів і нарахування прогресуючих штрафів за їхню несвоєчасну виплату. На має переконання, поняття «печерний капіталізм» вигадане самими представниками великого капіталу для виправдання своїх злочинних дій. Мовляв , це неминучий період. Вони говорять: «Там, на Заході, капіталізм справжній, цивілізований»’

До нього потрібно прагнути.

У тих країнах під тиском суспільства власники великого капіталу переносять виробництво в менш розвинуті, зубожілі країни. Робиться це для мінімізації витрат з оплати праці, скорочення соціальних, екологічних, податкових та інших відрахувань і, відповідно, для збільшення прибутку капіталістів.

Україна — країна бідна й слабо розвинута. Точніше штучно перетворена на таку представниками доморослої олігархії. їм свої виробництва переміщувати нікуди не потрібно. Тут вигідно! Дуже вигідно! Тут дике поле!

Український ринок праці можна сміливо назвати рабським. Це цілком задовольняє представників великого капіталу. У стані злиднів і беззаконня їм просто вигідно «тримати» Україну. Чистий бізнес!

Тому й державні підприємства знищують. їх ліквідація повністю заперечує конкуренцію на ринку праці. Народ наполегливо роблять рабами капіталу. Людьми, повністю залежними від примх того, у чиїх руках у цей момент зосереджені засоби виробництва.

Нам не хочуть давати освіту, щоб ми менше знали й думали, а відповідно -діяли.

Нас не лікують для того, шоб ми помирали працездатними, убиваючи при цьому двох зайців — економлячи кошти на медицину й скорочуючи витрати на наше пенсійне забезпечення. Так в нас вбивають вільну людину й не дають їй можливості народитися в нових поколіннях.

 

Автор —  Зосімов Віктор Михайлович,1939 р .народження,освіта вища,підполковник Радянської Армії,останні 20 років працював у ВУЗах,викладав філософію,політологію,історію України.Шукаю однодумців,яких цікавить і болить доля України 

e-mail: zosimov39@mail.ru