Foreign Affairs: Світ, якого хоче Трамп

У два десятиліття, що настали після закінчення холодної війни, глобалізм здобував перевагу над націоналізмом. Одночасно зростання дедалі складніших систем і мереж — інституційних, фінансових і технологічних — затьмарило роль особистості в політиці. Але на початку 2010-х років почався глибинний зсув. Навчившись використовувати інструменти цього століття, когорта харизматичних фігур відродила архетипи попереднього: сильного лідера, великої нації, гордої цивілізації.

Цей зсув, мабуть, почався в Росії. У 2012 році Володимир Путін завершив короткий експеримент, під час якого він залишив президентство і провів чотири роки як прем'єр-міністр, тоді як слухняний союзник обіймав посаду президента. Путін повернувся на найвищу посаду та зміцнив свою владу, придушивши всю опозицію і присвятивши себе відбудові "російського світу", відновленню статусу великої держави, який випарувався з падінням Радянського Союзу, та протидії домінуванню Сполучених Штатів та їхніх союзників. Два роки потому Сі Цзіньпін дістався верхівки влади в Китаї. Його цілі були схожі на цілі Путіна, але мала б радикалізуючий вплив на сусідів України. Побоюючись російської агресії з одного боку та залишення їхніми союзниками з іншого, вони могли б перейти в наступ. Навіть якби Сполучені Штати залишалися осторонь під час загальноєвропейської війни, Франція, Німеччина та Сполучене Королівство, ймовірно, не залишилися б нейтральними.

Якби війна в Україні розширилася таким чином, її результат значно вплинув би на репутацію Трампа і Путіна. Марнославство проявило б себе, як це часто буває в міжнародних справах. Як і Путін не може дозволити собі програти війну Україні, Трамп не може дозволити собі "втратити" Європу. Розтратити процвітання та проєкцію сили, які Сполучені Штати отримують від своєї військової присутності в Європі, було б принизливо для будь-якого американського президента. Психологічні стимули для ескалації були б сильними. І в високоперсоналізованій міжнародній системі, особливо тій, що збурена недисциплінованою цифровою дипломатією, така динаміка могла б закріпитися в інших місцях. Вона могла б спровокувати військові дії між Китаєм та Індією, наприклад, або між Росією та Туреччиною.

БАЧЕННЯ МИРУ

Поряд з такими найгіршими сценаріями, розгляньмо, як другий термін Трампа також міг би покращити погіршення міжнародної ситуації. Поєднання працездатних відносин США з Пекіном і Москвою, гнучкого підходу до дипломатії у Вашингтоні та трохи стратегічної удачі могло б не обов'язково призвести до великих проривів, але могло б створити кращий статус-кво. Не кінець війни в Україні, але зменшення її інтенсивності. Не вирішення дилеми Тайваню, але запобіжники для запобігання великій війні в Індо-Тихоокеанському регіоні. Не вирішення ізраїльсько-палестинського конфлікту, але якась форма розрядки США з ослабленим Іраном та поява життєздатного уряду в Сирії. Трамп може не стати безумовним миротворцем, але він міг би допомогти відкрити шлях до менш розірваного війнами світу.

За Байдена та його попередників Барака Обами і Джорджа Буша-молодшого Росії та Китаю доводилося справлятися з системним тиском з боку Вашингтона. Москва і Пекін стояли поза ліберальним міжнародним порядком частково за вибором і частково тому, що вони не були демократіями. Російські та китайські лідери перебільшували цей тиск, ніби зміна режиму була фактичною політикою США, але вони не помилялися, виявляючи у Вашингтоні перевагу політичного плюралізму, громадянських свобод і поділу влади.

З поверненням Трампа до влади цей тиск розсіявся. Форма урядів у Росії та Китаї не турбує Трампа, чиє відкидання національного будівництва та зміни режиму є абсолютним. Навіть якщо джерела напруженості залишаються, загальна атмосфера буде менш напруженою, і можливі більші дипломатичні обміни. Може бути більше взаємних поступок у трикутнику Пекін-Москва-Вашингтон, більше поступок з дрібних питань і більша відкритість до переговорів та заходів зміцнення довіри в зонах війни та протистояння.

Якщо Трамп і його команда зможуть практикувати це, гнучка дипломатія — вміле управління постійною напругою та поточними конфліктами — могла б принести великі дивіденди. Трамп — найменш вільсонівський президент після самого Вудро Вільсона. Він не має потреби в всеосяжних структурах міжнародного співробітництва, таких як ООН або Організація з безпеки і співробітництва в Європі. Натомість він і його радники, особливо ті, хто походить зі світу технологій, могли б підходити до глобальної сцени з менталітетом стартапу, компанії, щойно створеної і, можливо, незабаром розформованої, але здатної швидко і творчо реагувати на умови моменту.

Україна буде раннім випробуванням. Замість пошуку поспішного миру, адміністрація Трампа повинна залишатися зосередженою на захисті українського суверенітету, який Путін ніколи не прийме. Дозволити Росії обмежити суверенітет України могло б забезпечити видимість стабільності, але могло б принести війну в своєму наслідку. Замість ілюзорного миру Вашингтон повинен допомогти Україні визначити правила взаємодії з Росією, і через ці правила війна могла б поступово мінімізуватися. Сполучені Штати тоді змогли б компартменталізувати свої відносини з Росією, як вони робили з Радянським Союзом протягом холодної війни, погоджуючись не погоджуватися щодо України, одночасно шукаючи можливі точки згоди щодо нерозповсюдження ядерної зброї, контролю над озброєннями, зміни клімату, пандемій, боротьби з тероризмом, Арктики та дослідження космосу. Компартменталізація конфлікту з Росією служила б основному інтересу США, який дорогий Трампу: запобіганню ядерного обміну між Сполученими Штатами та Росією.

За Байдена та його попередників Барака Обами і Джорджа Буша-молодшого Росії та Китаю доводилося справлятися з системним тиском з боку Вашингтона. Москва і Пекін стояли поза ліберальним міжнародним порядком частково за вибором і частково тому, що вони не були демократіями. Російські та китайські лідери перебільшували цей тиск, ніби зміна режиму була фактичною політикою США, але вони не помилялися, виявляючи у Вашингтоні перевагу політичного плюралізму, громадянських свобод і поділу влади.

З поверненням Трампа до влади цей тиск розсіявся. Форма урядів у Росії та Китаї не турбує Трампа, чиє відкидання національного будівництва та зміни режиму є абсолютним. Навіть якщо джерела напруженості залишаються, загальна атмосфера буде менш напруженою, і можливі більші дипломатичні обміни. Може бути більше взаємних поступок у трикутнику Пекін-Москва-Вашингтон, більше поступок з дрібних питань і більша відкритість до переговорів та заходів зміцнення довіри в зонах війни та протистояння.

Якщо Трамп і його команда зможуть практикувати це, гнучка дипломатія — вміле управління постійною напругою та поточними конфліктами — могла б принести великі дивіденди. Трамп — найменш вільсонівський президент після самого Вудро Вільсона. Він не має потреби в всеосяжних структурах міжнародного співробітництва, таких як ООН або Організація з безпеки і співробітництва в Європі. Натомість він і його радники, особливо ті, хто походить зі світу технологій, могли б підходити до глобальної сцени з менталітетом стартапу, компанії, щойно створеної і, можливо, незабаром розформованої, але здатної швидко і творчо реагувати на умови моменту.

Україна буде раннім випробуванням. Замість пошуку поспішного миру, адміністрація Трампа повинна залишатися зосередженою на захисті українського суверенітету, який Путін ніколи не прийме. Дозволити Росії обмежити суверенітет України могло б забезпечити видимість стабільності, але могло б принести війну в своєму наслідку. Замість ілюзорного миру Вашингтон повинен допомогти Україні визначити правила взаємодії з Росією, і через ці правила війна могла б поступово мінімізуватися. Сполучені Штати тоді змогли б компартменталізувати свої відносини з Росією, як вони робили з Радянським Союзом протягом холодної війни, погоджуючись не погоджуватися щодо України, одночасно шукаючи можливі точки згоди щодо нерозповсюдження ядерної зброї, контролю над озброєннями, зміни клімату, пандемій, боротьби з тероризмом, Арктики та дослідження космосу. Компартменталізація конфлікту з Росією служила б основному інтересу США, який дорогий Трампу: запобіганню ядерного обміну між Сполученими Штатами та Росією.

Спонтанний стиль дипломатії може полегшити використання стратегічної удачі. Революції в Європі 1989 року є хорошим прикладом. Розпад комунізму і крах Радянського Союзу іноді інтерпретувалися як майстерний удар американського планування. Однак падіння Берлінського муру того року мало пов'язане з американською стратегією, а розпад Радянського Союзу не був чимось, що уряд США очікував: все це було випадковістю та удачею. Команда національної безпеки президента Джорджа Буша-старшого була чудовою не в передбаченні чи контролюванні подій, а в реагуванні на них, не роблячи занадто багато (антагонізуючи Радянський Союз) і не роблячи занадто мало (дозволяючи об'єднаній Німеччині вислизнути з НАТО). У цьому дусі адміністрація Трампа повинна бути готова вхопити момент. Щоб максимально використати будь-які можливості, які з'являться на її шляху, вона не повинна загрузнути в системі та структурі.

Але використання сприятливих моментів вимагає підготовки, а також гнучкості. У цьому відношенні Сполучені Штати мають два головні активи. Перший — це їхня мережа альянсів, яка значно збільшує важелі впливу Вашингтона та простір для маневру. Другий — американська практика економічної державності, яка розширює доступ США до ринків і критичних ресурсів, залучає зовнішні інвестиції та підтримує американську фінансову систему як центральний вузол глобальної економіки. Протекціонізм і примусова економічна політика мають своє місце, але вони повинні бути підпорядковані ширшому, більш оптимістичному баченню американського процвітання, і такому, що надає перевагу давнім союзникам і партнерам.

Жоден із звичних описів світового порядку більше не застосовується: міжнародна система не є ні однополярною, ні біполярною, ні багатополярною. Але навіть у світі без стабільної структури адміністрація Трампа все ще може використовувати американську міць, альянси та економічну державність для розрядки напруженості, мінімізації конфлікту та забезпечення базового рівня співпраці між країнами великими і малими. Це могло б служити бажанню Трампа залишити Сполучені Штати в кращому стані наприкінці його другого терміну, ніж вони були на початку. значно грандіозніші за масштабом — і Китай мав набагато більші можливості. У 2014 році Нарендра Моді, людина з величезними прагненнями для Індії, завершив своє тривале політичне сходження до кабінету прем'єр-міністра і встановив індуїстський націоналізм як домінуючу ідеологію своєї країни. Того ж року Реджеп Таїп Ердоган, який провів трохи більше десяти років на посаді енергійного прем'єр-міністра Туреччини, став її президентом. За короткий час Ердоган перетворив фракціоналізований демократичний ансамбль своєї країни на автократичне шоу однієї людини.

Можливо, найбільш значущий момент у цій еволюції стався у 2016 році, коли Дональд Трамп виграв президентство Сполучених Штатів. Він обіцяв "знову зробити Америку великою" і "ставити Америку на перше місце" — гасла, які відображали популістський, націоналістичний, антиглобалістський дух, що бродив всередині та за межами Заходу, навіть попри утвердження та зростання ліберального міжнародного порядку на чолі зі США. Трамп не просто плив на глобальній хвилі. Його бачення ролі США у світі черпало з конкретно американських джерел, хоча менше з оригінального руху "Америка перш за все", що досяг піку в 1930-х роках, а більше з правого антикомунізму 1950-х років.

Деякий час поразка Трампа від Джо Байдена на президентських виборах 2020 року здавалася сигналом реставрації. Сполучені Штати, здавалося, знову відкривали свою позицію після холодної війни, готові підтримати ліберальний порядок і зупинити популістську хвилю. Однак після надзвичайного повернення Трампа тепер здається більш імовірним, що Байден, а не Трамп, представляв відхилення від курсу. Трамп і порівнянні трибуни національної величі тепер встановлюють глобальний порядок денний. Вони є самопроголошеними сильними людьми, які мало цінують системи, засновані на правилах, альянси чи багатонаціональні форуми. Вони обіймають колишню і майбутню славу країн, якими керують, стверджуючи майже містичний мандат на своє правління. Хоча їхні програми можуть передбачати радикальні зміни, їхні політичні стратегії спираються на різновиди консерватизму, звертаючись через голови ліберальних, міських, космополітичних еліт до виборців, яких спонукає голод за традиціями та бажання приналежності.

У деякому сенсі ці лідери та їхні бачення нагадують "зіткнення цивілізацій", яке політолог Семюел Гантінгтон, пишучи на початку 1990-х років, уявляв рушійною силою глобального конфлікту після холодної війни. Але вони роблять це у спосіб, який часто є показовим і гнучким, а не категоричним і надмірно ревним. Це зіткнення цивілізацій лайт: серія жестів і стиль лідерства, який може переконфігурувати конкуренцію за (і співпрацю щодо) економічні та геополітичні інтереси як змагання між хрестоносними державами-цивілізаціями.

Це змагання часом є риторичним, дозволяючи лідерам використовувати мову та наративи цивілізації, не дотримуючись сценарію Гантінгтона чи дещо спрощених поділів, які він передбачав. (Православна Росія воює з православною Україною, а не з мусульманською Туреччиною.) Трампа представили на конвенції Республіканської партії 2020 року як "охоронця західної цивілізації". Кремлівське керівництво розробило поняття Росії як "держави-цивілізації", використовуючи цей термін для виправдання своїх зусиль з домінування над Білоруссю та підкорення України. На саміті за демократію 2024 року Моді охарактеризував демократію як "життєву силу індійської цивілізації". У промові 2020 року Ердоган заявив, що "наша цивілізація — це цивілізація завоювань". У промові 2023 року перед Центральним комітетом Комуністичної партії Китаю китайський лідер Сі Цзіньпін вихваляв чесноти національного дослідницького проєкту про походження китайської цивілізації, яку він назвав "єдиною великою, безперервною цивілізацією, що продовжується до сьогодні в державній формі".

У найближчі роки тип порядку, який формують ці лідери, сильно залежатиме від другого терміну Трампа. Адже саме порядок під проводом США сприяв розвитку наднаціональних структур після холодної війни. Тепер, коли Сполучені Штати приєдналися до танцю націй двадцять першого століття, вони часто задаватимуть тон. З Трампом при владі загальноприйнята мудрість в Анкарі, Пекіні, Москві, Нью-Делі та Вашингтоні (і багатьох інших столицях) буде проголошувати, що немає єдиної системи і немає узгодженого набору правил. У такому геополітичному середовищі вже хистка ідея "Заходу" відступить ще далі — і, відповідно, так само буде зі статусом Європи, яка в епоху після холодної війни була партнером Вашингтона в представленні "західного світу". Європейські країни звикли очікувати лідерства США в Європі та порядку, заснованого на правилах (не обов'язково американського походження), за межами Європи. Зміцнення цього порядку, який руйнується роками, буде залишено Європі, нещільній конфедерації держав без армії та з мало організованою жорсткою силою — і чиї країни переживають період надзвичайно слабкого лідерства.

Адміністрація Трампа має потенціал досягти успіху в переглянутому міжнародному порядку, який формувався роками. Але Сполучені Штати процвітатимуть, лише якщо Вашингтон визнає небезпеку стількох перетинів національних розломів і нейтралізує ці ризики через терплячу та відкриту дипломатію. Трамп та його команда повинні розглядати управління конфліктами як передумову для американської величі, а не як перешкоду для неї.

СПРАВЖНІ КОРЕНІ ТРАМПІЗМУ

Аналітики часто помилково простежують походження зовнішньої політики Трампа до міжвоєнних років. Коли оригінальний рух "Америка перш за все" процвітав у 1930-х роках, Сполучені Штати мали скромні військові сили і не мали статусу наддержави. Прихильники "Америки перш за все" найбільше хотіли зберегти цей стан речей; вони прагнули уникнути конфлікту. На відміну від них, Трамп цінує статус наддержави Сполучених Штатів, як він неодноразово підкреслював у своїй другій інавгураційній промові. Він, безсумнівно, збільшить військові витрати, і, погрожуючи захопити або іншим чином придбати Гренландію та Панамський канал, він уже довів, що не буде уникати конфлікту. Трамп хоче зменшити зобов'язання Вашингтона перед міжнародними інституціями та звузити обсяг альянсів США, але він навряд чи зацікавлений у нагляді за відступом Америки з глобальної арени.

Справжні корені зовнішньої політики Трампа можна знайти в 1950-х роках. Вони походять від того десятиліття, що характеризувалося зростанням антикомунізму, хоча не від ліберального варіанту, який спрямовував просування демократії, технократичні навички та енергійний інтернаціоналізм і який відстоювали президенти Гаррі Трумен, Дуайт Ейзенгауер і Джон Ф. Кеннеді у відповідь на радянську загрозу. Бачення Трампа походить від правих антикомуністичних рухів 1950-х років, які протиставляли Захід його ворогам, черпали з релігійних мотивів і мали підозру до американського лібералізму як занадто м'якого, занадто постнаціонального та занадто світського, щоб захистити країну.

Ця політична спадщина — це історія трьох книг. Спочатку була "Свідок" американського журналіста Віттакера Чемберса, колишнього комуніста й радянського шпигуна, який зрештою порвав з партією і став політичним консерватором. "Свідок" був його маніфестом 1952 року про американських лібералів, які співчували, та їхню зраду, що зміцнила Радянський Союз. Подібне бачення мотивувало Джеймса Бернхема, видатного післявоєнного консервативного мислителя в галузі зовнішньої політики. У своїй книзі 1964 року "Самогубство Заходу" він звинувачував американський зовнішньополітичний істеблішмент у снобістській нелояльності та у відстоюванні "принципів, які є інтернаціоналістськими і універсальними, а не локальними чи національними". Бернхем виступав за зовнішню політику, побудовану на "родині, спільноті, Церкві, країні і, в найвіддаленішому випадку, цивілізації — не цивілізації загалом, а цій історично конкретній цивілізації, членом якої я є".

Одним з інтелектуальних спадкоємців Бернхема був молодий журналіст на ім'я Пет Б'юкенен. Б'юкенен підтримував Баррі Голдвотера на президентських виборах 1964 року, був помічником президента Річарда Ніксона, а в 1992 році розпочав потужний виклик на праймеріз чинному республіканському президенту Джорджу Бушу-старшому. Саме Б'юкенен, чиї ідеї найточніше передвіщають еру Трампа. У 2002 році Б'юкенен опублікував "Смерть Заходу", в якій він зазначав, що "бідні білі зміщуються вправо" і стверджував, що "глобальний капіталіст і справжній консерватор — це Каїн і Авель". Незважаючи на назву книги, Б'юкенен мав деяку надію на Захід (у своєму розумінні "ми проти них") і був упевнений у майбутньому крахові глобалізму. "Оскільки це проєкт еліт, і оскільки його архітектори невідомі й неулюблені", — писав він, — "глобалізм розіб'ється об Великий Бар'єрний риф патріотизму".

Трамп засвоїв цю багаторічну консервативну традицію не шляхом вивчення таких фігур, а через інстинкт та імпровізацію під час передвиборчої кампанії. Як і Чемберс, Бернхем та Б'юкенен, аутсайдери, закохані у владу, Трамп насолоджується іконоборством і розривом, прагне перевернути статус-кво та ненавидить ліберальні еліти й експертів із зовнішньої політики. Трамп може здаватися малоймовірним спадкоємцем цих людей і рухів, які вони формували, пронизаних християнським моралізмом і часом елітизмом. Але він вміло й успішно представив себе не як витончений зразок західних культурних і цивілізаційних чеснот, а як їхнього найжорсткішого захисника від ворогів зовнішніх і внутрішніх.

РЕВІЗІОНІСТИ

Неприязнь Трампа до універсалістського інтернаціоналізму ставить його в один ряд з Путіним, Сі, Моді та Ердоганом. Ці п'ять лідерів поділяють розуміння меж зовнішньої політики та нервову неспроможність стояти на місці. Всі вони тиснуть на зміни, діючи в межах певних самонакладених параметрів. Путін не намагається русифікувати Близький Схід. Сі не намагається переробити Африку, Латинську Америку чи Близький Схід за образом Китаю. Моді не намагається будувати ерзац-Індії за кордоном. А Ердоган не підштовхує Іран чи арабський світ бути більш турецькими. Трамп так само не зацікавлений в американізації як порядку денному зовнішньої політики. Його відчуття американської винятковості відокремлює Сполучені Штати від по суті неамериканського зовнішнього світу.

Ревізіонізм може співіснувати з цим колективним уникненням глобального системотворення та з виснаженням міжнародного порядку. Для Сі історія та китайська міць — а не Статут ООН чи вподобання Вашингтона — є справжніми арбітрами статусу Тайваню, бо Китай — це те, що він каже. Хоча Індія не сидить поруч із глобальною гарячою точкою на кшталт Тайваню, вона продовжує оскаржувати свої кордони з Китаєм та Пакистаном, які залишаються невирішеними з моменту здобуття Індією незалежності в 1947 році. Індія закінчується там, де каже Моді.

Ревізіонізм Ердогана більш буквальний. Щоб дати перевагу своїм союзникам в Азербайджані, Туреччина сприяла вигнанню Азербайджаном вірмен зі спірної території Нагірного Карабаху не шляхом переговорів, а військовою силою. Членство Туреччини в альянсі НАТО, яке тягне за собою формальне зобов'язання щодо демократії та цілісності кордонів, не стояло на шляху Ердогана. Туреччина також утвердилася як військова присутність у Сирії. Це не зовсім відновлення Османської імперії. Ердоган не прагне утримувати сирійську територію назавжди. Але військово-політичні проекти Туреччини на Південному Кавказі та Близькому Сході мають історичний резонанс для Ердогана. Доказ величі Туреччини, вони показують, що Туреччина буде там, де Ердоган каже, що вона має бути.

Серед цього зростаючого припливу ревізіонізму війна Росії проти України є центральною історією. Діючи в ім'я російської "величі" та головуючи над країною, яка не має кінця в його очах, промови Путіна сповнені історичних алюзій. Сергій Лавров, міністр закордонних справ Росії, одного разу пожартував, що найближчими радниками Путіна є "Іван Грозний, Петро Великий та Катерина Велика". Але саме майбутнє, а не минуле, дійсно турбує Путіна. Вторгнення Росії 2022 року було геополітичним поворотним моментом, подібним до тих, які світ бачив у 1914, 1939 та 1989 роках. Путін вів війну, щоб розділити або колонізувати Україну. Він мав на увазі, що вторгнення має встановити прецедент, який виправдав би подібні війни на інших театрах і, можливо, збудив би інших гравців (включаючи Китай) щодо можливостей підривних військових авантюр. Путін переписав правила, і він не припинив це робити: як би погано не пішло вторгнення для Росії, воно не призвело до глобальної ізоляції Росії. Путін ренормалізував ідею великомасштабної війни як засобу територіального завоювання. Він зробив це в Європі, яка колись уособлювала міжнародний порядок, заснований на правилах.

Однак війна в Україні навряд чи провіщає смерть міжнародної дипломатії. У деякому сенсі війна запустила її. Наприклад, група БРІКС, яка формально пов'язує Китай, Індію та Росію (разом із Бразилією, Південною Африкою та іншими незахідними країнами), стала більшою і, можливо, більш згуртованою. З іншого боку, коаліція прихильників України стала набагато більшою, ніж трансатлантичною. Вона включає Австралію, Японію, Нову Зеландію, Сінгапур і Південну Корею. Багатосторонність жива і здорова; вона просто не всеохоплююча.

У цьому калейдоскопічному геополітичному ландшафті стосунки є мінливими і складними. Путін і Сі побудували партнерство, але не зовсім альянс. Сі не має причин наслідувати необачний розрив Путіна з Європою та Сполученими Штатами. Незважаючи на те, що вони суперники, Росія і Туреччина можуть принаймні деконфліктувати свої дії на Близькому Сході та на Південному Кавказі. Індія ставиться до Китаю з острахом. І хоча деякі аналітики почали описувати Китай, Іран, Північну Корею та Росію як "вісь", це чотири глибоко різні країни, чиї інтереси та світогляди часто розходяться.

Зовнішня політика цих країн підкреслює історію та унікальність, поняття про те, що харизматичні лідери мають героїчно відстоювати російські, китайські, індійські чи турецькі інтереси. Це перешкоджає їхній конвергенції та ускладнює формування стабільних осей. Вісь вимагає координації, тоді як взаємодія між цими країнами є плинною, транзакційною та особистісно-керованою. Ніщо тут не чорно-біле, ніщо не висічене в камені, ніщо не є ненегоційованим.

Це середовище ідеально підходить Трампу. Він не надто обмежений релігійно та культурно визначеними розломами. Він часто цінує особистості вище за уряди та особисті стосунки вище за формальні альянси. Хоча Німеччина є союзником США в НАТО, а Росія — постійним супротивником, Трамп зіткнувся з німецькою канцлеркою Ангелою Меркель у свій перший термін і ставився до Путіна з повагою. Країни, з якими Трамп найбільше бореться, — це ті, що знаходяться всередині Заходу. Якби Гантінгтон дожив до цього, він би знайшов це збентежливим.

БАЧЕННЯ ВІЙНИ

У перший термін Трампа міжнародний ландшафт був досить спокійним. Не було великих війн. Росія, здавалося, була стримана в Україні. Близький Схід, здавалося, входив у період відносної стабільності, чому частково сприяли Авраамські угоди адміністрації Трампа, набір угод, покликаних посилити регіональний порядок. Китай здавався стримуваним щодо Тайваню; він ніколи не наближався до вторгнення. І на ділі, якщо не завжди на словах, Трамп поводився як типовий республіканський президент. Він збільшив оборонні зобов'язання США перед Європою, вітаючи дві нові країни в НАТО. Він не укладав угод з Росією. Він різко говорив про Китай і маневрував задля переваги на Близькому Сході.

Але сьогодні в Європі вирує велика війна, Близький Схід у безладі, а стара міжнародна система розвалена. Поєднання факторів може призвести до катастрофи: подальша ерозія правил і кордонів, зіткнення різнорідних підприємств національної величі, підсилених непередбачуваними лідерами та швидкою комунікацією в соціальних мережах, а також зростаюче відчаєння середніх і менших держав, які обурюються неконтрольованими прерогативами великих держав і відчувають загрозу від наслідків міжнародної анархії. Катастрофа більш імовірно вибухне в Україні, ніж на Тайвані чи Близькому Сході, тому що потенціал світової війни та ядерної війни найбільший в Україні.

Навіть у порядку, заснованому на правилах, цілісність кордонів ніколи не була абсолютною — особливо кордони країн поблизу Росії. Але після закінчення холодної війни Європа і Сполучені Штати залишалися відданими принципу територіального суверенітету. Їхні величезні інвестиції в Україну шанують особливе бачення європейської безпеки: якщо кордони можуть бути змінені силою, Європа, де кордони так часто породжували обурення, зануриться у повномасштабну війну. Мир у Європі можливий, лише якщо кордони не легко регульовані. У свій перший термін Трамп підкреслив важливість територіального суверенітету, обіцяючи побудувати "велику, красиву стіну" вздовж кордону США з Мексикою. Але в тому першому терміні Трампу не довелося мати справу з великою війною в Європі. І тепер ясно, що його віра в недоторканність кордонів застосовується насамперед до кордонів Сполучених Штатів.

Тим часом Китай та Індія мають застереження щодо війни Росії, але разом із Бразилією, Філіппінами та багатьма іншими регіональними державами вони прийняли далекосяжне рішення зберегти свої зв'язки з Росією, навіть коли Путін працює над знищенням України. Український суверенітет є нематеріальним для цих "нейтральних" країн, неважливим порівняно з цінністю стабільної Росії під Путіним і з цінністю продовження енергетичних та збройних угод.

Ці країни можуть недооцінювати ризики прийняття російського ревізіонізму, який може призвести не до стабільності, а до ширшої війни. Видовище розчленованої або переможеної України налякало б сусідів України. Естонія, Латвія, Литва та Польща є членами НАТО, які знаходять втіху в зобов'язанні НАТО щодо взаємної оборони за статтею 5. Проте стаття 5 підтримується Сполученими Штатами — а Сполучені Штати далеко. Якби Польща та країни Балтії дійшли висновку, що Україна перебуває на межі поразки, яка поставила б під загрозу їхній власний суверенітет, вони могли б вирішити безпосередньо вступити у бій. Росія могла б відповісти, перенісши війну на них. Подібний результат міг би виникнути внаслідок грандіозної угоди між Вашингтоном, західноєвропейськими країнами та Москвою, яка закінчила б війну на російських умовах, але мала б радикалізуючий вплив на сусідів України. Побоюючись російської агресії з одного боку та залишення їхніми союзниками з іншого, вони могли б перейти в наступ. Навіть якби Сполучені Штати залишалися осторонь під час загальноєвропейської війни, Франція, Німеччина та Сполучене Королівство, ймовірно, не залишилися б нейтральними.

Якби війна в Україні розширилася таким чином, її результат значно вплинув би на репутацію Трампа і Путіна. Марнославство проявило б себе, як це часто буває в міжнародних справах. Як і Путін не може дозволити собі програти війну Україні, Трамп не може дозволити собі "втратити" Європу. Розтратити процвітання та проєкцію сили, які Сполучені Штати отримують від своєї військової присутності в Європі, було б принизливо для будь-якого американського президента. Психологічні стимули для ескалації були б сильними. І в високоперсоналізованій міжнародній системі, особливо тій, що збурена недисциплінованою цифровою дипломатією, така динаміка могла б закріпитися в інших місцях. Вона могла б спровокувати військові дії між Китаєм та Індією, наприклад, або між Росією та Туреччиною.

БАЧЕННЯ МИРУ

Поряд з такими найгіршими сценаріями, розгляньмо, як другий термін Трампа також міг би покращити погіршення міжнародної ситуації. Поєднання працездатних відносин США з Пекіном і Москвою, гнучкого підходу до дипломатії у Вашингтоні та трохи стратегічної удачі могло б не обов'язково призвести до великих проривів, але могло б створити кращий статус-кво. Не кінець війни в Україні, але зменшення її інтенсивності. Не вирішення дилеми Тайваню, але запобіжники для запобігання великій війні в Індо-Тихоокеанському регіоні. Не вирішення ізраїльсько-палестинського конфлікту, але якась форма розрядки США з ослабленим Іраном та поява життєздатного уряду в Сирії. Трамп може не стати безумовним миротворцем, але він міг би допомогти відкрити шлях до менш розірваного війнами світу.

За Байдена та його попередників Барака Обами і Джорджа Буша-молодшого Росії та Китаю доводилося справлятися з системним тиском з боку Вашингтона. Москва і Пекін стояли поза ліберальним міжнародним порядком частково за вибором і частково тому, що вони не були демократіями. Російські та китайські лідери перебільшували цей тиск, ніби зміна режиму була фактичною політикою США, але вони не помилялися, виявляючи у Вашингтоні перевагу політичного плюралізму, громадянських свобод і поділу влади.

З поверненням Трампа до влади цей тиск розсіявся. Форма урядів у Росії та Китаї не турбує Трампа, чиє відкидання національного будівництва та зміни режиму є абсолютним. Навіть якщо джерела напруженості залишаються, загальна атмосфера буде менш напруженою, і можливі більші дипломатичні обміни. Може бути більше взаємних поступок у трикутнику Пекін-Москва-Вашингтон, більше поступок з дрібних питань і більша відкритість до переговорів та заходів зміцнення довіри в зонах війни та протистояння.

Якщо Трамп і його команда зможуть практикувати це, гнучка дипломатія — вміле управління постійною напругою та поточними конфліктами — могла б принести великі дивіденди. Трамп — найменш вільсонівський президент після самого Вудро Вільсона. Він не має потреби в всеосяжних структурах міжнародного співробітництва, таких як ООН або Організація з безпеки і співробітництва в Європі. Натомість він і його радники, особливо ті, хто походить зі світу технологій, могли б підходити до глобальної сцени з менталітетом стартапу, компанії, щойно створеної і, можливо, незабаром розформованої, але здатної швидко і творчо реагувати на умови моменту.

Україна буде раннім випробуванням. Замість пошуку поспішного миру, адміністрація Трампа повинна залишатися зосередженою на захисті українського суверенітету, який Путін ніколи не прийме. Дозволити Росії обмежити суверенітет України могло б забезпечити видимість стабільності, але могло б принести війну в своєму наслідку. Замість ілюзорного миру Вашингтон повинен допомогти Україні визначити правила взаємодії з Росією, і через ці правила війна могла б поступово мінімізуватися. Сполучені Штати тоді змогли б компартменталізувати свої відносини з Росією, як вони робили з Радянським Союзом протягом холодної війни, погоджуючись не погоджуватися щодо України, одночасно шукаючи можливі точки згоди щодо нерозповсюдження ядерної зброї, контролю над озброєннями, зміни клімату, пандемій, боротьби з тероризмом, Арктики та дослідження космосу. Компартменталізація конфлікту з Росією служила б основному інтересу США, який дорогий Трампу: запобіганню обміну ядерними ударами між Сполученими Штатами та Росією.

Спонтанний стиль дипломатії може полегшити використання стратегічної удачі. Революції в Європі 1989 року є хорошим прикладом. Розпад комунізму і крах Радянського Союзу іноді інтерпретувалися як майстерний удар американського планування. Однак падіння Берлінського муру того року мало пов'язане з американською стратегією, а розпад Радянського Союзу не був чимось, що уряд США очікував: все це було випадковістю та удачею. Команда національної безпеки президента Джорджа Буша-старшого була чудовою не в передбаченні чи контролюванні подій, а в реагуванні на них, не роблячи занадто багато (антагонізуючи Радянський Союз) і не роблячи занадто мало (дозволяючи об'єднаній Німеччині вислизнути з НАТО). У цьому дусі адміністрація Трампа повинна бути готова вхопити момент. Щоб максимально використати будь-які можливості, які з'являться на її шляху, вона не повинна загрузнути в системі та структурі.

Але використання сприятливих моментів вимагає підготовки, а також гнучкості. У цьому відношенні Сполучені Штати мають два головні активи. Перший — це їхня мережа альянсів, яка значно збільшує важелі впливу Вашингтона та простір для маневру. Другий — американська практика економічної державності, яка розширює доступ США до ринків і критичних ресурсів, залучає зовнішні інвестиції та підтримує американську фінансову систему як центральний вузол глобальної економіки. Протекціонізм і примусова економічна політика мають своє місце, але вони повинні бути підпорядковані ширшому, більш оптимістичному баченню американського процвітання, і такому, що надає перевагу давнім союзникам і партнерам.

Жоден із звичних описів світового порядку більше не застосовується: міжнародна система не є ні однополярною, ні біполярною, ні багатополярною. Але навіть у світі без стабільної структури адміністрація Трампа все ще може використовувати американську міць, альянси та економічну державність для розрядки напруженості, мінімізації конфлікту та забезпечення базового рівня співпраці між країнами великими і малими. Це могло б служити бажанню Трампа залишити Сполучені Штати в кращому стані наприкінці його другого терміну, ніж вони були на початку.

МАЙКЛ КІММЕДЖ — директор Кеннанівського інституту Центру Вільсона та автор книги «Відмова від Заходу: Історія ідеї в американській зовнішній політиці».

Джерело: The World Trump Wants