Президент Польщі Анджей Дуда у інтерв'ю польському телебаченню на питання про Волинську трагедію заявив: "Ніхто не хоче сказати: так, мій дід і мій батько разом вчинили геноцид, ми пов'язані з цим народом, який вбивав". Це він так відізвався про український народ.
Я б польському президенту відповів так: мій дід і батько, як діди і батьки багатьох десятків мільйонів українців не вчиняли геноцид. Мій дід, як боєць Першого Українського фронту, звільняв територію Польщі від нацистів, зокрема Краків та трагічно відомий концтабір Аушвіц-Біркенау. 180 тисяч бійців Першого Українського фронту, де 60% особового складу були українці, полягли на польській землі. Без них Польща ніколи б не звільнилася від нацистів власними силами тільки за допомогою західних союзників. Загалом під час Другої світової війни Україна втратила загиблими майже 10 мільйонів своїх людей, демографічні втрати складають величезних 14 мільйонів. Це 50% людських втрат усього колишнього СРСР.
За такий вагомий вклад у боротьбу з фашизмом Україну як члена антифашистської коаліції запросили стати засновником ООН. Український народ сам постраждав від геноциду Кремля, втративши 10 мільйонів від вбивства голодом протягом трьох Голодоморів: 1921-22 років; найбільшого за людськими втратами Голодомору 1932-33 років; та післявоєнного Голодомору 1946-47 років. Таким чином, якщо польський президент хоче знати втрати України від геноцидної політики Кремля, то це 10 мільйонів осіб та від страшних дій Третього Рейху – ще 10 мільйонів загиблих.
Поляки також втратили мільйони осіб під час панування Третього рейху та не звинувачують німців, що вони належать до геноцидної нації. Під час російського панування над Польщею в ході декількох загальнонаціональних повстань проти російського гніту загинуло більше осіб чим на Волині в 1943-44 роках. Плюс десятки тисяч поляків були розстріляні у сталінський період. Також нагадаю, що усі оборонці Брестської фортеці загинули від підлої політики росіян у вересні 1939 року. Їм пообіцяли мирний вихід з фортеці, проте усіх розстріляли коли польські захисники мали вільно пройти повз лави червоноармійців.
Точно так росіяни зробили з українцями в Іловайську у 2014 році, коли пообіцяли оточеним українським бійцям вільний прохід, а потім цинічно всіх розстріляли. Під час Варшавського повстання 1944 року 1-а Російська дивізія СС вбила більше поляків, ніж їх загинуло на Волині. І це в польській столиці, а не в історичному українському краї. Командира російської дивізії Камінського Гітлер наказав розстріляти за вчинені звірства. Однак у Варшаві чомусь ніхто не згадує про геноцид польського народу росіянами. Що стосується українського народу, то він не пов'язаний з геноцидом поляків. Український народ сам страждав від геноциду. А саме від злодійської політики сталінської Москви та гітлерівського Берліну. Крім того, український народ дуже постраждав в часи перебування у складі Російської імперії та Речі Посполитої. Під час декількастолітнього панування Польщі над українськими землями наносилася велика кривда українському народу на національному, соціальному та релігійному підґрунті.
Але ми розуміємо, що за це несуть відповідальність не польський народ, а шовіністи, які чванливо ставилися до всього українського. І ми не вимагаємо вибачення офіційної Варшави за столітнє пригнічення українців, адже це не приведе до жодних конструктивних рішень в українсько-польських стосунках, які можуть мати велику перспективу з огляду на нависаючу російську небезпеку над всім європейським континентом, включаючи Польщу. В цьому контексті ми більше згадуємо спільні бойові дії проти Москви на початку 17-го століття. Тоді польські війська разом із запорізькими козаками декілька разів захоплювали столицю Московської держави та тримали її в кулаці. Востаннє, восени 1618 року польсько-козацькі війська могли знищити царську династію Романових, панування якої протягом трьохсот років принесло важкі наслідки для національного життя поляків та українців.
В Кремлі це пам’ятають, тому роблять усе можливе, щоб зруйнувати стратегічний польсько-український тандем у протидії путінській агресії. Москва вкладає величезні кошти, щоб посіяти взаємні підозри та розбрат між українським та польським народами. Блокування українського кордону польськими фермерами завдало значної шкоди ситуації на фронті. Затримки з перевезеннями товарів в Україну нанесли величезні збитки українській економіці. І якщо в 2022 році Москва планувала нанесення удару з території Білорусі вздовж українсько-польського кордону, щоб відсікти логістику і допомогу, що йшла від західних партнерів українцям, то в 2024 році це зробили самі польські фермери.
Вони були незадоволені транзитом українських сільськогосподарських продуктів, які начебто могли нелегально осісти на польській території. В цей час Росія через білорусько - польський кордон перевозила в рази більше своєї сільгосппродукції чим Україна, та це чомусь нікого не турбувало. Стало зрозумілим, що за діями сил, які блокують польсько -український кордон стоять російські спецслужби. Не дивно, що один з мітингувальників носив плакат «Путін прийди!». Насторожує й інша заява президента Польщі.
Він нещодавно став попереджати, що Варшаву та Європу очікують негаразди, коли після війни в Україні військові ветерани поїдуть через кордон і можуть створити багато проблем, об’єднуючись у кримінальні угруповання, як це було з колишніми радянськими військовими після війни в Афганістані. Це у нього мабуть інформація з російських фільмів кінця 80-х – 90-х років минулого століття. Але Афганістан пройшли і американські військові, то чому це не турбує пана президента. Крім того, українські бійці тримають на собі фронт захисту не тільки України, але і цілої Європи. Тому вони реальні герої, а не потенційні правопорушники. Якщо польський президент не довіряє колишнім учасникам бойових дій щодо їх правової дисципліни, хай перевірить скільки бійців польської Армії Крайової після закінчення Другої світової війни перейшли до кримінальних угруповань.
І нарешті, до кінця незрозуміла минулорічна заява А.Дуди, що Крим історично завжди був у складі Росії. Це незнання історії загальної, та власне історії Кримського півострова, зокрема. За останні 3 тисячі років, коли історики точно знають як розвивалися події на півострові ледь не по рокам, Крим був у складі Росії менше 180 років. Якщо точно, з цих 3-х тисяч років лише 175. Тобто для будь-якої людини, що цікавиться історією – це відверта маніпуляція. Однак радники польського президента очевидно активно використовують виключно російські матеріали оцінки розвитку подій в Криму, які містять цю історичну нісенітницю та дають привід начебто легальності захоплення півострова російською армією. Зрозуміло, що президент не історик, однак довіряти російським тлумаченням історії як першоджерелам дуже необачно.
Кремль гаряче плескав цій заяві, а у Варшаві навіть до кінця не розуміли чому. Тому насамкінець хочеться сказати польським партнерам. Нам дуже шкода польських цивільних осіб, які загинули під час трагічних подій 1943-44 років на Волині, як і українців. Це велика трагедія і це дійсно дуже складна сторінка польсько-українських стосунків. В Києві щиро бажали її перегорнути не з метою забуття загиблих поляків та українців, а з метою розвитку плідних та взаємовигідних зв’язків без обтяжливих обставин. Між тим, виявилося, що це не так.
У Варшаві та Кракові вирішили Волинську трагедію зробити національним символом, але свідомо не звертаючи увагу на події, що передували цій трагедії. Польський уряд в двадцяті-тридцяті роки минулого століття вів відверто антиукраїнську політику на території Волині. Ця територія завжди була пов’язана з формуванням і розвитком української нації. Прихід сюди перших поляків відбувся лише після Люблінської унії, тобто після 1569 року. В 1938-39 роках польський уряд поставив завдання перетворення Волині в історично польську територію, що тягло за собою переселення сюди не тільки сімей військових ветеранів, але й усіх бажаючих з інших країв з метою створення тут польської більшості.
Цей досвід використала Москва, коли після злочинного насильницького виселення кримських татар з Кримського півострова, туди почала завозити людей з віддалених куточків Росії, а потім селила там сім’ї військових ветеранів. Така політика офіційної Варшави не могла не викликати величезного опору серед українського населення. Після початку нацистської окупації українці Волині дізналися про плани польського уряду в екзилі у Великобританії продовжити свою політику полонізації на Волині після закінчення війни з Третім Рейхом. Тобто перетворення стародавнього українського краю в начебто історичну польську територію.
"Беру 180 днів": Келлог дав публічну обіцянку щодо закінчення війни в Україні
В Україні можуть з'явитися міста-примари: чим обернеться підвищення тарифів
Одним на 100 гривень, а іншим – на тисячу: як зміняться пенсії українців після індексації
Українці зможуть отримати 7 тисяч гривень на тварин: як оформити допомогу
Дуже шкода, що місцеве польське населення стало заручником проведення шовіністичної політики власного уряду. Деякою мірою це було продовженням політики польського панування на цих теренах ще з років Першої Речі Посполитої. Варшава нарешті має зрозуміти прості факти, що роки польського панування над українцями є нещасливим періодом української історії. Ми дуже добре пам’ятаємо як Польща разом з Москвою ділили між собою Україну навпіл у 1686 та 1921 роках. А нерозуміння цього і приводить до поспішних політичних рішень. І якщо хтось думає, що зможе шантажувати блокадою євроінтеграційного шляху України, коли Київ не визнає начебто свою провину за події на Волині, то це велика геополітична помилка. Москва цього надто бажає, але чому це підтримує Польща?
Росія змогла поставити на політичний порядок денний Польщі питання Волині, а за свої куди більші звірства проти поляків так і не відповіла перед польським народом. Дуже прикро, що Варшава не бачить у цій справі російський слід. Не будемо навіть згадувати трагічну авіа трощу в Росії з президентом Л.Качинським на борту у 2010 р. Тоді загинула значна частина польської політичної еліти. Так невже навіть це нічого не навчило поляків. Кращої форми взаємного замирення як «пробачаємо та просимо вибачення» нема. Це і є фундамент взаємної поваги українського та польського народів, якого доцільно триматися. У українців є куди більше історичних приводів вимагати від Варшави вибачень і визнання провини. Але ми розуміємо, що саме ідеї національного примирення мають бути головними.