Написання національного диктанту, а потім з гордовитими мордочками демонстрація оного - це ще одна форма тупуватих вуду-практик карго-культу.
Адепти карго-культу щиро вірять, що якщо з літер х,у,й,н,я складати гарну кам'яну квітку, то їхнє життя складеться на краще саме по собі, магічним і зрозумілим тільки їм способом.
Саме таким способом дегенерати з Директорії намагалися захистити державність, відправивши хор по Європі співати гарні пісні. В їхньому розумінні пісні мали мотивувати Європу зробити за істинновіруючих в магію домашню роботу, яку вони або через тупість, або через лінь робити не збиралися.
І от минуло сто років і знову ми бачимо радісні єбальники, які чекають результат, який знову їх засмутить. Це як з актом Злуки, який щороку випинають, як щось особливе, забуваючи, що після Акту Злуки між УНР та ЗУНР відбувся його розрив. Бо обманули і кинули один одного.
І так в усьому в Україні. Гучно і пишно робиться найпростіший крок "а", щоб продемонструвати якийсь намір, щоб потім не зробити елементарні, але такі, що вимагають копіткості та наполегливості "б", "в", "г", "д". І виходить, як у тій пісні:
Вроде не бездельники и могли бы жить
Им бы понедельники взять и отменить
Им бы понедельники взять и отменить
Вроде не бездельники и могли бы жить
І фактично виходить все, як на картині Пітера Брейгеля Старшого "Сліпі". Одні сліпі ведуть інших сліпих, а ті третіх. І ходять ці сліпі по колу, щоб прийти до того ж результату, що описав наш незабутній класик:
Село неначе погоріло,
Неначе люде подуріли,
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть!..
І до тієї панщини українці, замордовані з дитинства безглуздими ритуалами, що привчають приймати маячню та ідіотизм з покірністю, гідною кращого застосування, приходять вже готовенькими. Бо життя в маячні та білій гарячці з самого дитинства ламає навіть найсильніших. Адже тебе з дитинства переконують, що "свобода - це рабство", що "війна - це мир", і головне не забувати вчасно бурмотіти слова "єднання", "мова", "віра", "і все буде добре".
Завіса опускається, чується хриплий, понурий голос Славка Вакарчука і нестрункі, рідкі оплески, охуїлої та втомленої від усього цього публіки.
