Якщо Україна та її західні прихильники хочуть перемогти, вони повинні спершу мати мужність визнати, що вони програють. Протягом останніх двох років Росія та Україна вели дорогу війну на виснаження. Це нежиттєздатно. Коли цього тижня Володимир Зеленський приїхав до Америки, щоб зустрітися з президентом Джо Байденом, він привіз «план перемоги», який, як очікується, містив новий заклик до зброї та грошей. Насправді Україні потрібно щось набагато амбітніше: термінова зміна курсу.
Показником погіршення долі України є просування Росії на сході, зокрема навколо міста Покровськ. Поки що це повільно і дорого. Останні оцінки російських втрат складають близько 1200 убитих і поранених на день, понад 500 000. Але Україна, населення якої в п’яту частину менше, ніж Росія, також страждає. Його лінії можуть зруйнуватися до того, як військові зусилля Росії будуть вичерпані.
Україна також бореться поза полем бою. Росія настільки зруйнувала енергомережу, що українці чекатимуть морозної зими з щоденними відключеннями електроенергії до 16 годин. Люди втомилися від війни. Армія намагається мобілізувати та навчити достатньо військ, щоб утримати лінію, не кажучи вже про повернення території. Зростає розрив між повною перемогою, яку, за словами багатьох українців, вони хочуть, і їхнім бажанням або здатністю боротися за неї.
Україна перебуває в обороні, військовому, економічному та дипломатичному
Америці загрожує новий «квартет хаосу».
За кордоном настає втома. Праві в Німеччині та Франції стверджують, що підтримка України — це марна трата грошей. Дональд Трамп цілком міг би стати президентом Сполучених Штатів. Він здатний на все, але з його слів видно, що він хоче продати Україну президенту Росії Володимиру Путіну.
Якщо пан Зеленський продовжить ігнорувати реальність, наполягаючи на тому, що українська армія може повернути всю землю, яку Росія вкрала з 2014 року, він відштовхне тих, хто підтримує Україну, і ще більше розділить українське суспільство. Незалежно від того, чи переможе містер Трамп у листопаді, єдина надія зберегти американську та європейську підтримку та об’єднати українців полягає в новому підході, який розпочнеться з того, що лідери чесно скажуть, що означає перемога.
Як давно стверджував The Economist, пан Путін напав на Україну не через її територію, а щоб перешкодити їй стати процвітаючою, орієнтованою на Захід демократією. Партнери України повинні змусити пана Зеленського переконати свій народ, що це залишається найважливішою нагородою у цій війні. Як би пан Зеленський не хотів вигнати Росію з усієї України, включаючи Крим, у нього немає ні людей, ні зброї для цього. Ні він, ні Захід не повинні визнавати фіктивні претензії Росії на окуповані території; радше, вони повинні зберегти возз’єднання як прагнення.
Натомість, щоб пан Зеленський прийняв цю похмуру правду, західні лідери повинні зробити його головну мету війни надійною, забезпечивши, щоб Україна мала військовий потенціал і гарантії безпеки, які їй потрібні. Якщо Україна зможе переконливо відмовити Росії в будь-якій перспективі подальшого просування на полі бою, вона зможе продемонструвати безперспективність подальших великих наступів. Незалежно від того, чи буде підписана офіційна мирна угода, це єдиний спосіб припинити бойові дії та забезпечити безпеку, на якій зрештою ґрунтуватиметься процвітання та демократія України.
Це вимагатиме більших поставок зброї, про яку просить пан Зеленський. Україні потрібні ракети великої дальності, які можуть вражати військові цілі в глибині Росії, і протиповітряна оборона для захисту її інфраструктури. Важливо, що йому також потрібно виготовляти власну зброю. Сьогодні збройна промисловість країни має замовлення на 7 мільярдів доларів, що становить лише третину її потенційної потужності. Збройові фірми з Америки та деяких європейських країн втручаються; інші теж повинні. Постачання зброї вітчизняного виробництва надійніше і дешевше, ніж західного виробництва. Це також може бути більш інноваційним. В Україні є близько 250 компаній-виробників безпілотників, деякі з них є світовими лідерами, включаючи виробників далекобійних машин, які, можливо, стоять за нещодавнім нападом на величезний склад зброї в Тверській області Росії.
Другий спосіб зробити українську оборону надійною – пан Байден сказав, що Україну потрібно запросити приєднатися до НАТО зараз, навіть якщо вона розділена і, можливо, без офіційного перемир’я. Містер Байден, як відомо, обережний щодо цього. Така його заява, схвалена лідерами Великобританії, Франції та Німеччини, вийшла б далеко за рамки сьогоднішніх відкритих слів про «неповоротний шлях» до членства.
Це було б суперечливо, оскільки очікується, що члени НАТО підтримуватимуть один одного, якщо хтось із них зазнає нападу. Розпочинаючи дебати щодо цієї гарантії за статтею 5, пан Байден міг би чітко пояснити, що вона не поширюватиметься на українську територію, яку сьогодні окупує Росія, як у Східній Німеччині, коли Західна Німеччина приєдналася до НАТО в 1955 році; і що Україна не обов’язково розміщуватиме гарнізон іноземних військ НАТО в мирний час, як у випадку з Норвегією в 1949 році.
Членство в НАТО несе в собі ризики. Якщо Росія знову вдарить по Україні, Америка може зіткнутися з жахливою дилемою: підтримати Україну та ризикувати війною з ядерним противником; або відмовитися і послабити свої альянси по всьому світу. Однак відмова від України також послабить усі альянси Америки — одна з причин, чому Китай, Іран і Північна Корея підтримують Росію. Пан Путін чітко розуміє, що справжнім ворогом він бачить Захід. Обманюється думка, що залишивши Україну на поразку, принесе мир.
Дійсно, нефункціональна Україна сама може стати небезпечним сусідом. Корупція та націоналізм уже зростають. Якщо українці відчують себе зрадженими, пан Путін може радикалізувати загартовані в боях війська проти Заходу та НАТО. Щось подібне йому вдалося на Донбасі, де після 2014 року він перетворив частину російськомовних українців на партизанів, готових воювати проти своїх співвітчизників.
Надто довго Захід ховався за прикидкою, що якщо Україна поставила цілі, то вона вирішувала б, яку зброю постачати. Проте пан Зеленський не може визначити перемогу, не знаючи рівня підтримки Заходу. Навпаки, план, викладений вище, є самопідсилювальним. Більш тверда обіцянка членства в НАТО допомогла б пану Зеленському переосмислити перемогу; надійна мета війни стримає Росію; НАТО виграє від оновленої української збройової промисловості. Вироблення нового плану перемоги вимагає багато від пана Зеленського та західних лідерів. Але якщо вони заперечать, то приведуть до поразки України. А це було б набагато гірше.
